Немов пожежа, наче вал гігантів
На землю суне вечір — хижий звір.
За ним тлумлять страхи — вельможний двір,
Ні чисел ця юрма не не зна, ні мір,
Лиш світло витіка, мов час з курантів.

Ми, мов мурахи, все мчимо за ним,
Минуле в штопаних мішках несемо.
Ця путь не має ні мети, ні теми.
Ми все ідем, ідемо ми та йдемо,
І нам за тіні — полохливі сни.

Над головами — зорі та птахи:
Журливо квилять, їх жене одвічне.
Ми — не крилаті, шлях наш потойбічний —
Не крові поклик, а печальний звичай,
Бо нас женуть страхи, женуть страхи.

Ми, кожен, глянули у вічі їм,
І це нас переплавило, змінило, —
І ми пішли, без віри та без сили,
І сотні постолів уже зносили,
І заздрили вже й мертвим, і живим.

Я загубив себе в чужих очах,
Тепер я — раб твій, тиха пізня осінь!
А може, я рабом родивсь, і досі
Рабом і жив, немов листок, що носить
Його потоком то нудьга, то жах!

Все йде й іде на захід караван,
Молитва ніг утомлених лунає
І шлях не зупиняться, тікає
За оковид, і засобу немає
Його спинити — лиш коли від ран

Чи то від віку древнього посну,
Забувши всіх, кого ще не забуто, —
Тоді лиш, певно, скину рабські пута,
Тоді мій голос буде там почуто,
Де людям в дар притримують весну.
#вірші_стиха #щоденник_болю

В мене написалася для вас нова #проза.
На цей раз нічого аж так похмурого, трохи магічного реалізму, можливо.
Отут "Залізнична площа, 1" можна знайти на Друкарні.
А тут — в телеграф-форматі.

Це дуже коротка #проза, тож викладаю її без попереднього перегляду.
---
Батарея в моїй кімнаті була до неприємного холодною. На вікнах ранком застигав густий конденсат. Я спав під трьома ковдрами, у светрі, й дивувався, як досі не відморозив собі нирки. Шлях від дивану зводився до короткої подорожі до чайника й назад: поставити кип’ятитися, сховатися в гнізді ковдр, а коли по пластиковій кришці застукотить окроп, залити чайний пакетик водою навпіл із парою.

На столику біля чайника та брудних чашок сохли маленькі вазони, лежав куплений десь у місті кольоровий записник. Наливаючи чай, я казав собі: зараз трохи зігріюся, поллю квіти й нарешті почну щось у ньому писати.

Вранішній стук у двері примусив вибратися з рятівного тепла ковдр: прийшов сантехнік. Худорлявий, з обличчям, зарослим сивою стернею, мовчазний. Він дістав із кишені маленький, немов іграшковий ключик і повернув його в батареї. Зашипіло. Потім почало плюватися темною, майже чорною водою. Тоді знову шипіння. Ключик провернувся назад.

Тепер метал батарей опікав мої пальці.

Сантехнік оглянув кімнату, що заціпеніла в холоді, злегка цокнув язиком і сказав:
— Шкода вас навіть. Ось держіть.
Він поклав ключика на стіл.
— Тільки не загубіть. Весною повернете.

Коли двері зачинилися за ним, я зняв одного светра. Потім другого. Помив чашки від плісняви, а підлогу — від чайних плям. Відповів на листи, полив напівзасохлі квіти й поклав біля себе на дивані той самий записник і простий олівець.

Ввечері я сидів на дивані з чашкою простої води. Вона була теплою. Її можна було пити.

Але чогось бракувало.

Я взяв зі столу маленького ключика, торкнувся ним потилиці й повернув.

В скронях зашипіло.

Снилося життя в поселенні доісторичних людей, в яке річкою вимиває різні речі: зброю, прикраси. Один раз вимило шолом, і спершу гг подарував його дівчині, але та відмовила, тож гг вирядився йти вверх уздовж річки, щоби віддати шолом тим, кому він належав. В цей час у поселенні инші хлопці намоввляти дівчину проти нього, але подруги навпаки казали: якщо він тобі до вподоби, то скажи йому про це. На своєму шляху хлопець знайшов ціле місто, де мешкали цілком собі люди епохи бароко. Якимось чином від заприятелював із місцевим чи то радником, чи ще якоюсь знаттю. Закінчилося тим, що радник йому мудро провадив, що робити й які дарунки дарувати дівчині. А ще сказав, мовляв, якщо вам буде щось таке річка виносити, принось це назад до нас, у місто (бо виявилося, що то хтось у місті вбив стадник, і то був його шолом – речовий доказ у справі), матимеш винагороду. Так головний герой став більш еволюціонованим, а за ним пізніше цікавість до міста проявила й инша молодь.
Мені, звісно, досі незрозуміло, чому первісне поселення знаходилося неподалік від значно більш сучасного міста – але полегшує розуміння те, що пізніше головний герой знайшов тарілку прибульців і самих прибульців.
#сни

Дивовижні сьогодні були #сни.
Перед пробудженням я потрапив на рольову гру у велику залу, що була завершена тканиною, з якої утворювався лабіринт. Лабіринтом ішли вролені гравці, я й собі спробував. До мене почали підходити ігротехнічні сутності й питати, що я тут роблю. До инших теж підходили; я бачив, як дехто після цих питань звертав назад. Але я був переконаний, що мені треба вперед. Тож я став питати в сутностей, а що вони тут роблять. Це змушувало їх тікати. Перед самим кінцем лабіринту я стрів істоту, що поставила мені питання: хто ти, як тебе звуть, що тобі треба? А я... забув своє ім'я. Тож по це і сказав: я йду за новим іменем. Сутність відповідав мені: ну, ім'я тобі тут навряд дадуть, але ти можеш спробувати. Після чого я дійшов до такої собі каси, як у крамниці, й почав торгуватися: скільки за ім'я?
Але на тому сон увірвався.

Якщо спати з мігренню, #сни виходять специфічні.
Мені наснилося, що мені дали новий клас. У класі є дівчинка-канібал (але серед колег теж є, тільки вона до того ж часом узимку їсть невеличкі частини власного м'яса на Йоль – прославляючи темні аспекти Одіна, що я, звісно, не можу засуджувати, на відміну від шніцеля з заїжджого поштаря); дівчина, що просто вбиває людей і веде про це канал; брат і сестра (близнюки), що активно створюють навколо себе хаос, патологічно всім брешуть, крадуть, плутають карти дорослим тощо (наприклад, хакають шкільний розклад) саме як спосіб розваги; дівчина, яка народилася в Німеччині й чудово розмовляє німецькою, але вдає, що німецької не розуміє тощо. Серед колег також була моя попередня завуч з 2008 року з київської школи (яка не знала жодних іноземних мов, будучи завучем по мовах, знищувала оригінали документів колег і ставила мені уроки в затоплений підвал) і купа инших цікавих осіб. Я на фоні цього був іще нічого: я приховував трупи вбитих колегами та учнями в новорічних та різдвяних декораціях задля естетики, а також любив бігати за екстремально холодних температур.
Сон був у дусі slice of life, а події відбувалися в будівлі мого колишнього першого універу, якого вже не існує. При цьому навколо будівлі була навіть не Німеччина, а США (знаєте, з такими, надмірними різдвяними декораціями).
Проснувся досі з мігренню.
Щож.

Доп: А, то це просто був не мій сон. Зрозуміло. Цікаво. Давно не було такого.

Давно не снилося таких натхненних снів. Почалося все з моєї кімнати в гуртожитку, як зазвичай, трохи зміненої під обставини сну так, щоби краще пасувати під реальність Міжземелля й виглядати як кімната в гуртожитку десь в Альберґе. Однак на цей раз иншим був я сам: я виглядав як один мій хороший друг і почасти перейняв його навички та знання – що, як виявилося, для подальшого сну було лише плюсом.
Виявилося, що я не у звичайному гуртожитку: це гуртожиток для колишніх злочинців (позастроково звільнених душ із Чорного острова, наскільки я можу судити). Так вийшло, що серед тих, хто жив у цьому гуртожитку, було троє осіб, які знали мене в різні періоди мого життя й із різних причин я їх дратував, а вони дратували мене. Однак із новою зовнішністю я лишився невпізнаваним, тож якийсь час я не видавав себе та спостерігав, що насправді цих осіб дратую не я, а всі та все, і що їм усім дійсно потрібна рідного штибу допомога.
З часом однак з'ясувалося, що ми не колишні в'язні – ми четверо втікачі, яким не вистачило метикуватості сховатися в кращому місці, ніж офіційний гуртожиток, підпорядкований Чорному острову. Ну, що ж. Втікати довелося вдруге, коли життя майже налагодилося.
На щастя, моїх умінь із заклику до різних сутностей вистачило на те, щоби розверзнути біля міського маяка непомітний портал, у який ми всі вчотирьох і зайшли: ховатися в Альберґе від одної з леді Міжземелля – справа марна, а в меншому світі якийсь відсоток шансу таки є.
Разом із переходом у новий світ ми набули одягу, що більше підходив обставинам: на нас були чернецькі ряси, бо потрапили ми в жіночий монастир. Мені здавалося, що три мої мимовільні супутниці впишуться краще, бо вони всі жінки, а я – середнього віку дядько з бородою, – але вийшло инакше. Людей, а надто черниць у монастирі було вкрай багато, і ми вирішили розійтися в різні боки й загубитися на якийсь час. Я зробив дуже побожний вигляд і поставу, якимось магічним чином слові бороду і, трохи посміюючись прості аналогій, помандрував у якесь із крил монастиря. Мені треба було чимсь себе зайняти й виглядати заклопотаним. Я прийшов у залі, де працювали вишивальниці й гаптувальниці. Про вишивання я знаю небагато, але достатньо, щоби знати, що це цілком образотворче мистецтво.
Я сів и за один із порожніх столів. Аналіз ниток, книжку та ілюстрацій образів на ньому та на столах инших вишивальниць дав мені цікавий результат: тут вишивалися весільні оздоби для різних знатних родин, і задачею кожної було створити вишивку, що досконало вплітала б у себе мотиви, принаймні геральдиці двох родин, чиї діти одружуються, а також оповідала би щось про самих нареченого та наречену. На моє щастя, для творчості було багато натхненних підказок: портрети майбутньої пари, їхні висловлювання, особисті герби й символи тощо. Мого знання історії й латини цілком вистачило, щоби зрозуміти, хто переді мною, та згадати щось про особистості цих двох. Я заходився вишивати, трохи поколюючи пальці та роздумуючи над тим, які кольори краще використати. Я віддалік себе від переслідування, я повністю вжився в роль черниці, й це відвернуло від мене нишпорок із Міжземелля: я дуже вправно грав. Можливо, якщо впіймати когось із моїх супутниць, ті через особливості вдачі мене здадуть, щоби страждати не самим, але це коли ще буде.
Але виявилося, що в монастирі є свої загрози. Спершу до мене навідався святий отець-сповідальник монастиря, поклав руки мені на плечі та спитав, як справи в новеньке, бо ж раніше він мене не бачив, і сказав, що на мені нині велика відповідальність, бо, як він знає, ніхто з сестер не хотів брати за цю роботу. Я пробелькотів щось тихенько та скромно, і старий хрич тим удовільнився. Але потім до мене прийшло невеличке посольство від майбутнього нареченого – дивитися, як нарешті просувається робота.
Я відігравав як міг, удаючи свого друга, який удає побожну черницю, в процесі немало розважаючись.

Виявилося, що через те, яким швидким на розправу є аристократ, до весілля якого я роблю вишивку, ніхто не хотів брати за неї, і світські прийшли вимагати від монастиря, щоби настоятелька змусила когось працювати – аж ось нагодився я. Тепер я був під захистом, бо в моїх руках була доля всіх, хто мешкав у монастирі й, як сказала мені потім настоятелька, "я тебе не знаю, але поможи нам – і Господь тебе не забуде".
На тому сон завершився, а шкода. Я б залюбки подивився його продовження.
#сни #замок

Хай відродження й переродження приходить до тих, хто їх прагне, і буде лагідним.
Хай ті, хто намагається гратися в богів, би збирати чужі мирні життя, скуштують гніву цих богів.
Всім нам із вами – добрих святкових див. І де це тільки можливо – хай буде менше болю.
Свят.

Ранку всім попри пройдешню тривогу й ласкаво прошу тих, що доєднались! Тут досі не надто велелюдно, тож місце є для всіх.

Річного звіту як такого на цьому каналі традиційно не буде (а може, й буде, сам іще не знаю), одначе буде кілька постів із десяти днів, що я в Києві. Бо Київ і все, що відбувається в ньому, а надто ті, хто в ньому живуть... Скажімо та, можливо, саме завдяки місту і його дітям моє серце досі б'єтьс.

А перший незвітній пост – він ось:)

Вчора волею богів (а можливо, і деяких нащадків йотунів)) потрафило мені виграти в конкурсі скальдичної поезії, що на каналі https://news.1rj.ru/str/ravensfjord проводив культовий перекладач Едд українською, пан Віталій Кривонос. Поезія скальдів надзвичайно багата на епітети й метафори, кеннінги та хейті, алітерації та внутрішню риму, а ще вона насправді достобіса куртуазна (не кажучи вже про очевидне: ритуальна). Писати в жанрах, притаманних їй, мені сподобалося, тож, імовірно, колись буде ще.

А поки осьдо вам два тексти, другий виборов мені перемогу (можливо, тому, що серед читачів була якась кількість киян, але хтозна)). Почитати ж усі конкурсні твори можна звідси.

Далі буде;)
#вірші_стиха #груші #мемуаразми

Номер 6️⃣

Хто сини є вірні ясена та верби
У часи врожаю, у часи буранів;
Олені де моря, сіль гірку зоравши,
Із руки камінням несли благородних —
Душ скликає скеля ув імли міжчасся
Там де домів сонце — Місяцю сестрою,
Де на горе зміям ллється дар Грімнірів,
Ждуть героїв бравих ліси та діброви.

Де на семи кістках велети воліють
Тих, що рани ріжуть, прикликать додому,
Славлять довгі ночі вічноспраглі очі,
Славлять тих, хто сіє викупи за видру —
Сядьмо там в сі миті кров Квасіра пити,
Щоб закликать літнє полум’я всесвітнє,
Щоб уславить словом риб долин відраду,
Щоби звеселити корабель і камінь!

Номер 7️⃣

Слухайте сьогодні
Слави слово тому,
Хто із мук долоні
Злато тне, мов блато,
Полум’я палюче
Ран хто підіймає
І землею перснів
Криє нам покрівлю.

Слухайте ж-бо нині
Ви о цій годині:
Конунг Кий то добрий,
Серед перших перший:

Чи не з земель Фроді
Ясен зливи Хьогні
На тарпанах хвилі
Мчав на південь чалих,
Двоє дубів зброї,
Двоє дубів мандрів
І одну березу
Ніс він із собою —

Слухайте ж-бо нині
Ви о цій годині:
Конунг Кий то добрий,
Серед перших перший:

Де несе нестримно
Кров невіст убивці,
Лебедів лиш крила
Рядна скелям стелять —
Крикнув розсідлати
Там золотогривих,
Кривавокопитних
Огирів пучини,

Слухайте ж-бо нині
Ви о цій годині:
Конунг Кий то добрий,
Серед перших перший:

Під шатром таврує
Черепа Іміра
Місце, мітить скелі,
Гори іменує,
Серцю села зводить,
Мури їм мурує,
Називає місто
На своє імення —

Слухайте ж-бо нині
Ви о цій годині:
Конунг Кий то добрий,
Серед перших перший:

Де шуміли гори,
Скелі де не спали,
Серед трьох бескидів
Де сестра кривіла —
Стало місто слави,
Клени длані криги
Вийшли з міста того —
Дужі, справні мужі!

Слухайте ж-бо нині
Ви о цій годині:
Конунг Кий був добрий,
Серед перших перший!

Кому ж пісня проста
Полюбилась в серці,
Хто наспівів нових
Пути хоче чути —
Той нехай озветься,
Скромним хай не буде,
Скальда, як сам може,
Вдячно хай відзначить.

Пост незвітній третій, в якому автор каналу загадково викаблучується.

Справа в тім, що цього року вийшов друком іще один проект із моїми перекладами, і це вже, здається, чи не шоста сьома чи восьма книга, де мої переклади є, й чи не п'ята, де їх пів книги чи більше. І друга книга, де поруч зі мною є мої талановиті уч_ениці, що вдвічі приємно.

Книгу, а надто імена та назви, закрито котом, бо в мене багато різних мене. Хтось один пише вірші й оповідання, хтось іще перекладає, хтось третій – драматург і редактор, і це далеко не всі аспекти, що всі мають окремі життя, вподобання, а часом навіть фахи.

Тому – так. Ті, хто знають мене як зібрання історій та імен, знають (і я дякую вам за те, що ви є). А тим, хто знає лише частину мене, я теж удячний. Будьте, будь ласка.

Як-то кажуть, хай ваші боги та демони вас бережуть!
#мемуаразми #груші

Ще один непідсумок (а зовсім навіть навпаки, і доволі для мене традиційний) буде трохи згодом, бо ж я планую що?..)

... Результати будуть викладені на фото в каналі. На ваші припущення й цілком підтверджені факти чекаю в коментарях))

Зважаючи на те, що цим я планую займатися в потязі, в якому саме їду – наслідки вдвічі більш непередбачувані!

Оновлено: Так, нам ідеться про ворожіння на жувальних гумових ведмедиках! Це не абищо, справа серйозна.

Ведмеді в пачці мають такі кольори:

- білий
- жовтий
- помаранчевий
- жовтогарячий
- червоний
- зелений

Працює ворожіння загалом двома способами:

1. Ви придумуєте своє питання до прийдешнього року й кожному кольору даєте відповідь-значення (наприклад: "Які політичні сили будуть найбільш присутні на внутрішній українській арені?" Чи "В яких сферах життя мені найбільше везтиме на хороші збіги?" – і, відповідно, жовті – це Пес Патрон чи, скажімо, лижний спорт, білі – любителі повільного порошку чи хатнє прибирання, червоні – любителі вина чи особисте здоров'я тощо), а потім дивимося, скільки відсотків якого кольору вийшло.

2. Ви задумуєте один колір із п'яти й ставите питання. Якщо ведмедів вашого кольору найбільше – відповідь "Так". Чи "Ні", якщо хочете.

Це ворожіння на ведмедях, воно й не повинне бути точним, а ви в будь-якому разі будете неймовірними. Навіть якщо (і, можливо, надто якщо) ні у що таке не вірите. Бо камон, що? Ворожіння?! На ведмедях, тобто на цукерках?!

Саме так.

*хруснув пальцями*

Ну що, погнали. В усіх бажаючих десь півгодини на придумати питання. Фото з результатами буде в коментарях.

#груші