Я продовжую бачити #сни під мігренню (якщо що, таблетки питі, й чимало, – ні, майже не помагає).

Отже, сьогодні мені снилися фантазії на тему історії "Чарлі і шоколадна фабрика". Мені ліниво переказувати все, тож я просто розкажу вам, чим мій сон відрізнявся від фільму (а що в книзі, я пам'ятаю погано).

1. Насправді _всі_ діти, що потрапили до Віллі Вонки, були з заможних родин, і Чарлі теж. Його дідусі та бабусі спали на ліжку, яке ховало під собою вихід у величезний підземний будинок. А всю цю майсу з бідністю родичі придумали для Чарлі, щоби загартувати його характер (оця тема про гарт характеру часом є в дуже заможних родин). Його батько не просто працював на фабриці зубної пасти – він був її начальником.

2. На шоколадній фабриці придумували чимало цікавих цукерок, але ще більше відверто стрьомних. Наприклад, плитки шоколаду, з'ївши які, людина впродовж дванадцяти годин втрачає всі зуби, бо вони псуються й випадають. Придумана ця штука була нібито для дітей, які хочуть скоріше позбутися молочних зубів. Але оскільки плитку їли й дорослі, другі пів доби після її споживання мали зворотний ефект, і зуби можна було поставити на місце: вони б зажили й одужали. Проблема була лише в тому, що плитка викликала дуже сильне звикання, і рідко хто міг зачекати добу, щоби дати своїй щелепі й зубам загоїтися.

3. Віллі Вонка не просто так обирав собі спадкоємця. Він був хворий. В нього було хворе серце, хвала печінка, хворий шлунок тощо і – звісно, ви вгадали – дуже хворі зуби. В нього було стільки хвороб, що він фактично помирав. Однак він придумав революційну технологію пересадки органів – спочатку він просто думав годувати спадкоємця цукерками, що роблять того невразливим до болю й навіюють сни, поки з нього потроху виймають різні органи. Але пізніше йому спало на думку: можна дати дитині вирости трошки, а потім переселити свій мозок у молоде тіло, й так жити вічно!..

4. Вся ця історія була у віршах. Ось, приміром, куплет із описом одягу дідуся Чарлі, який колись працював на шоколадній фабриці (виконавчим директором), але вдавав із себе жебрака, як і вся родина, щоби Чарлі був вихований із добрими цінностями та вдачею:

Знизу має виступанці*,
Всі драні, як липа,
А над ними – такі штанці,
Мов їх пес задрипав.

*Мають бути виступці, тобто капці, але це сон, що ви хочете від снів))

...я от від снів хочу припинення мігрені. Хоча погляд на творчість Роальда Дала дуже цікавий і насправді дивним чином у стилі автора.

Ми, покоління wishtul thinkers,
з вічно до всього готовим наплічником,
зносили все так безумно стійко
і готувалися жити вічно ми.
Ми — покоління, що вічно юне,
страшно гучні, невимовно тихі,
знали, що зло невблаганно суне
і зберігали себе по крихтах.
Ми — ми несправжні, пусті герої;
ми – всемогутні залізні люди;
ми — в однострої, та попри строї.
Як ми наснили — так все і буде.
Біль досконалий наш, брехні — щирі,
ми всі однакові. Всі ми різні.
Світ не змінили, не знесли миру,
не доспівали приспів у пісні.
Ми, покоління богів і червів,
час цей несемо і крок за кроком
дивимось, щоби живі та мертві
не потруїлися Раґнарьоком.
#вірші_стиха

Якби тут була присвята, вона була б різним людям із різними долями, яким потрафило народитися в цей час.
Час, у який живемо ми всі – цей час. І для людей з майбутнього, якщо воно буде, ми всі будемо одним поколінням.

Зимо! тримай історію, що ти подарувала мені, а я тепер несу її тобі, вже написаною. Це історія про дорогу й тих, кого ми стрічаємо й ким стаємо в дорозі. Почалася вона в першу ніч Йоля, а добігла розрішення оце сьогодні. Дякую Тобі й дякую Дорозі та всім, із ким вона мене перетинає.
І вам дякую, шановна громадо, за те, що ви зі мною.
Версія в телеграмі: https://telegra.ph/N%D1%96chna-rada-01-12
Версія на Друкарні: https://drukarnia.com.ua/articles/nichna-rada-t_GD_
#проза

Зараз тут вперше за я не знаю скільки буде трохи мого співу. #звук на мій свіжий віршований текст, "Покоління".

А таке питання до громади.
Якщо б я з якогось дива вирішив зібрати свої тексти в книжку, чи хотіли б ви її прочитати?

#груші й усе це, звісно, поки геть несерйозно

Кхем.
Ажгон Ромсаварін, дозвольте відрекомендуватися Х)
Буду скорочувати до Еша, лол.
#груші

#lol #fantasy
"Валер'ян Свиридович Поперекбайрак
Гобіти Слобожанщини"
(с) Володимир Кузнєцов

Снилося, що ми на схилах пагорбів, де зазвичай вві сні я скорочую шлях із центру міста до набережної (кияни, думайте про гібрид дуже захаращеної Паркової алеї та найбільш дикі місця великого Ботсаду). Ми були ельфи, і ми стояли маленьким диким табором у гущавині, й наші вороги були ельфи також. Вони були горо
ді принци, хтось типу нолдор. А ми були просто. Дехто з нас (наприклад, я) був узагалі безродним сиротою. Притому сам мій персонаж був друїдом-шифтером (хто знає такого мого персонажі як Кей, ті можуть додумати різні подробиці).
І от більшість наших пішла у розвідку боєм, а до нас почала сунути ворожа розвідка. В них усе було краще: і обладунок, і мечі... А я якимось штибом лишився в таборі один. Перший розвідник ворожої армії прийшов у наш табір, і я отримав телепатичну команду від наших: затримай їх, ми відступаємо; бери що хочеш, роби що мусиш. Тож так я і зробив. Я не ховався, мене взяли на "мушку" лука. Я сів і почав розпалювати багаття, а тоді заходився на ньому грати вино. Ми з ворогом сіли біля вогню, стали пити й оповідати, хто ми. Ворог мій не знав, що я творю ритуал. Ритуал створення дружньої прив'язки – тепер він навіть якби захотів, не зміг би мене вбити чи здати своїм; колись мене цього ритуалу навчив мій дідусь, теж друїд, що заклинав у такий спосіб дрібних тварин.
А потім почався обстріл: вороги стріляли по нашому табору з катапульт, і каміння розпадалося чимось білим і отруйним. Ми, я і ворог, сховалися між скель як могли. Коли ми вийшли, все довкола було в білому отруйному камені. Мого табору не стало – але не стало й загону ворогів. І мого загону. Не стало взагалі нічого, скільки бачить око, скрізь лежали уламки отруйних каменів. На лишилося двоє. Я вирішив, що ми мусимо вижити, і повів свого колишнього ворога найбільш безпечним шляхом геть звідси.

Снилася також подорож на плотах. Мені часто сняться мандри Рікою, в цього разу це був Дніпро в його широкій, українській частині на півдні. Ми почали з Києва – і пішли вниз. Ми припливали до міст і сіл, спілкувалися з місцевими, милувалися спуском води у шлюзах на світанку, губилися в плавнях, часом сварилися між собою: ми майже всі були незнайомі одне одному, велика команда, з якої я знав лише свою маму та близького друга.
А найцікавіше в тому всьому – я був під ельфійськими чарами, які сам же навів: я ховався у світі людей, я був останнім зі своїх (і, на мою прикрість, я навіть знав не так багато, щоби на мене доцільно було полювати) – і на мене досі полювали. Я пам'ятав, як якоїсь миті від мене відстав мій новий товариш, і потім його захопили в полон свої ж. Я пам'ятаю, як вони грали зі мною в лови, як сурмили роги та дзвеніти дзвоники, як вони йшли за мною в масках, а я все біг і біг по білому, – а потім якимось дивом розверз портал.
Хтось із моїх ворогів був нині на плоту, під личиною моїх нинішніх супутників. Але я не знав, хто, і подорож тривала.
Я так нічого й не дізнався; я проспав майже безперервно 18 годин і прокинувся в мігрень.
#сни

UPD: А коли прокинувся, взнав, що грали обстріляли Лук'янівку