Це дуже непоганий текст, але його треба вичитати й дописати, мабуть

Я приніс вам невеличкий рольовий довгочит. Я не знаю, як визначити тег для нього. Таки поки #мемуаразми, мабуть.

Знаєте, як я розважався в перших класах школи, коли ці ваші конфлюхтери були не в усіх?

Коли наш клас виводили на великій перерві погуляти в Поліцейський парк (кияни можуть знати), і ми бігали навколо фонтану між каштанами й ховалися в кущах, я своїм режисерським мозком придумав забавку. Я садовив ото однокласників довкола себе, казав їм заплющити очі й потім розказував кіно. "Ви опиняєтеся спершу в темряві. Відчуття таке, ніби ви не маєте рук, не маєте тіла взагалі. Потім у ледь помітному джерелі світла ви бачите свої руки. Схоже, ви в печері. попереду вас - вузький місток над річкою з лавою. Підніміть руки ті, хто хочуть піти у зворотній бік. Не розплющуйте очі!.. Тепер підніміть руки ті, хто хоче ризикнути й піти по містку. Отже, ви йдете по містку, обережно перестрибуючи діри в ньому..."

Дивина та й годі! Ті, хто дружив зі мною (принаймні списував), ті, хто бив мене й ті, хто не звертав на мене уваги, слухали однаково захоплено й зацікавлено. Ми мандрували дивовижними місцями і, виходячи з рішень більшость, вели свого персонажа на ім'я "ви" цією дивною стежиною. Був 1992 чи 1993 рік, до дуже багатьох ігор ще було вкрай довго, а таких слів як "симулятор ходіння" ми точно не знали. Ігри були для збирання призів і перемоги над монстрами чи втечі від них.

Але що далі я жив, то більше розумів: усна традиція рольових ігор це круто, а ось із комп'ютерними в мене якось не склалося. Жив так, грав собі в різні ігри, живі, словесні й часом навіть настільні, аж раптом мені попалися ті самі симулятори ходіння — дорослій людині, тоді вже дуже сильно за 30. "Аміґдала", "Скорн", "Некрофозис", наш український "Туман"; "Притча про Стенлі" та "Інструкція для початківців". Ну і всеймовірні лімінальні "Задні кімнати" й "Басейни", звісно. Де ти майже сам-один, бродиш у безвісті й намагаєшся знайти тому якийсь сенс. Бігаєш, стрибаєш, розшукуєш порідкі пам'ятки від тих, хто, можливо, йшли до тебе — якщо вони були, і якщо було якесь "до", і якщо є ти сам, а не гра просто грає в тебе...

А потім цього літа я потрапив удруге в житті на ДайсКон і послухав хвилин 8 лекцію про настолки й письменників. Ішлося про те, як погано робити ігри, де гравці не грають головних героїв, не єднаються в пачку стандартних пригодників, а є лише свідками, самлвидцями... Я спитав ведучого: "А чи є в вас контакти письменника, який так водить свої ігри? Я хочу з ним пограти". Мені відповіли щось про те, що зараз письменник служить і контактів мені не дадуть, а зал посміявся з підтримкою мого питання.

А знаєте, чого? Бо ігри можуть бути різними. Вони можуть бути на одного-двох гравців (і книги для цього вже давно існують, можливо, навіть дуже давно, я такі навіть читав). Вони можуть бути нелінійні. Вони можуть бути про просто ходіння й дослідження світу. Вони можуть бути від імені NPC, лиходіїв, богів чи майстрів...

Так от.

А тепер засадниче питання. Яких жанрів і методик вам хотілося б поганяти в іграх? Розкажіть.

Мені, звісно, очевидно бракує вести якийсь максимально дивний симулятор ходіння, який не буде аналогом ДнД, це очевидно. Та й аналогом Фейту, певно, теж не буде. Це буде радше філососфська притча з мультивибором, створена спільно з гравцями. Щось таке. Точніше — була б, якби знайшлися ті, хто хотів би спробувати в таке зіграти.

На тому поки все, дякую за увагу))

Сьогодні гуляли з приятелькою парком Тірґартен, що посеред Берліну, великий, як уся Київська фортеця. Сіли на лавку, аж тут до нас під'їхала старша пані на велосипеді й питає, чи є в нас хвилинка, бо в неї питання. Добре, кажемо, питайте.
Чудово, каже вона. Чи хотіли б ви світ, у якому немає війни? В якому нас не кидають у війну путін, Трамп, Зеленський, і всі инші світові лідери...
Отут я вас зупиню, сказав я, побачивши, як вона дістала брошурку з якоюсь агітацією. Вибачте, але мені доведеться вказати вам на важливу річ, перебити й дати пораду. Так, будь ласка, сказала пані.
Бачте, сказав я, люди бувають різні. Серед людей, до яких ви звертаєтеся, можуть бути люди, чия країна в стані війни, частина територій чи навіть їхня більшість окупована, можуть бути навіть люди, що знаходилися під тою окупацією чи в безпосередній зоні воєнних дій. І ваш підхід може їх ретравматизувати. Чому, спитала пані, я ж із добром.
Ну так, я вам вірю, ви з добром і позитивом. Але його надто багато. А в мене є подруга з України, вона в нашій церкві й молиться з нами разом, і все в неї вже добре. Вона втратила все, а тут інтегрувалася й зажила... (Тут я гірко всміхнувся. "Все добре" пілся "втратила все" — можливо, та пані й инакше сказала, але сам посил про те, що треба відпустити й забути майбутнє, мені вкрай чужий).
Розумієте, сказав я, це відчувається награним. Неприроднім. І для людей, які пережили багато всього — людей із України, Курдистану, Сирії, безлічі инших країн і місць, це може бути недоречно. Тут треба делікатно, уважно й обережно. Не починати одразу з того, що все буде добре, бо для них це може не відчуватися так.
Пані запропонувала нам брошуру, ми відмовилися, вона подякувала й поїхала.
В мене все загалом окей, є купа людей, яким справді значно гірше, ну, дійсно. Але я подумав, що оце четвертий рок іде повномасштабна війна, а купа народу в Німеччині досі не роздуплилася, що звичайного "взятися за руки й повірити, що все буде добре й не стане війни" не вистачить на довго. Ну, не працює воно так у довгостроковій перспективі.
Треба, щоби з'являлося більше текстів про те, як НЕ треба говорити про війну й як НЕ треба підтримувати людей, якщо хочеться їх підтримати. Дуже треба.
#мемуаразми

Часом у мене буває міскомунікація тут із читачами. Тому спеціяльно для тої людини, що ставить дизлайки в незрозумілих для мене місцях: я досі не знаю, хто ви, що саме ви вважаєте чи засуджуєте. Ви можете бути навіть не самі, тож для вас поясню трохи про всяк випадок.
Ні, я не маю на увазі, що вишкіл громадян Німеччини щодо того, як треба й не треба поводитися, піднімаючи питання війни, зупинить війну. Я маю на увазі, що він дасть шанс більш адекватно вести розмови їм, а людям, що мають досвід біженства, не мати в своєму житті чергової дрібної токсичної прутні.
І ні, я навіть не про себе. Я просто на своєму місці своїх знайомих уявив, чиїм містам було геть кепсько, і що до оцих людей приходить ця пані й каже: якщо ми помолимося, то Бог зупинить війни, а люди нічого не можуть. Бо не люди війни почали й не люди їх закінчують, бла-бла-бла.
Я прокинувся з новинами про шахеди над Польщею й думками про те, як будуть реагувати в різних європейських країнах, коли долетить до них. Ну й про те, що колективна молитва може допомогти хіба вспокоєнню нервів у даному випадку.
Инших висновків у вас для мене немає.

Подруга: сидіти в лісі, варити зілля🧙
Я: сидіти в маєтку, писати книги/музику🧛
Ми обидвоє: часом шипіти на людей, бо пішли вони🤝

В нічній електричці, що мчить крізь Берлін, на одному сидінні сидить безхатченко з довжелезною бородою, а на иншому – традиційний баварський музика з іще довшою, він у капелюсі й дорогих шкіряних штанях. Сидить дівчина з бамбуковою палкою в роті (вона косплеїть героїню "Демоновбивці"), ходить хлопчина напідпитку туди-сюди вагоном і цілиться з двох пальців у когось невидимого, дивлячись у невидимий прилад нічного бачення. На зупинці заходить юрба англомовних туристів із бейджиками, фірмовими кепками, в напівісторичному вбранні. Вони з подивом дивляться на косплеєршу, а та – на них.
Спить, згорнувшись на речах, заробітчанин.
Електричка пролітає порожні станції й темні вулиці. На одній зі станцій дядько з велосипедом вдумливо мочиться на колії.
#мемуаразми

Вперше бачив сьогодні людину, що відкрито каже: я не вмію читати. Оце зараз сталося, в потязі в Польщі.
Зайшов чоловік років 55, дуже нервував, їхав недалеко, до Кракова з якогось сусіднього містечка. І, нервуючи, простягаючи квиток, аж кричав з переляку на провідника: я не знаю, що там написано, я не вмію читати, скажіть мені, коли ми прибуваємо до Кракова...
І саме цей чоловік намагався хоч комусь із инших пасажирів, що мов оселедці набилися в загальний вагон, запропонувати вільне місце. Wolne, panie, tu jest wolne miejsce. І весь час пересвідчувався: чи почули його, чи зрозуміли. Proszę, dziękuję, proszę...
Наявність серця як дуже засаднича річ, значно більш глибока за ввічливі манери та вміння читати.
#мемуаразми