Це дуже непоганий текст, але його треба вичитати й дописати, мабуть

Я приніс вам невеличкий рольовий довгочит. Я не знаю, як визначити тег для нього. Таки поки #мемуаразми, мабуть.

Знаєте, як я розважався в перших класах школи, коли ці ваші конфлюхтери були не в усіх?

Коли наш клас виводили на великій перерві погуляти в Поліцейський парк (кияни можуть знати), і ми бігали навколо фонтану між каштанами й ховалися в кущах, я своїм режисерським мозком придумав забавку. Я садовив ото однокласників довкола себе, казав їм заплющити очі й потім розказував кіно. "Ви опиняєтеся спершу в темряві. Відчуття таке, ніби ви не маєте рук, не маєте тіла взагалі. Потім у ледь помітному джерелі світла ви бачите свої руки. Схоже, ви в печері. попереду вас - вузький місток над річкою з лавою. Підніміть руки ті, хто хочуть піти у зворотній бік. Не розплющуйте очі!.. Тепер підніміть руки ті, хто хоче ризикнути й піти по містку. Отже, ви йдете по містку, обережно перестрибуючи діри в ньому..."

Дивина та й годі! Ті, хто дружив зі мною (принаймні списував), ті, хто бив мене й ті, хто не звертав на мене уваги, слухали однаково захоплено й зацікавлено. Ми мандрували дивовижними місцями і, виходячи з рішень більшость, вели свого персонажа на ім'я "ви" цією дивною стежиною. Був 1992 чи 1993 рік, до дуже багатьох ігор ще було вкрай довго, а таких слів як "симулятор ходіння" ми точно не знали. Ігри були для збирання призів і перемоги над монстрами чи втечі від них.

Але що далі я жив, то більше розумів: усна традиція рольових ігор це круто, а ось із комп'ютерними в мене якось не склалося. Жив так, грав собі в різні ігри, живі, словесні й часом навіть настільні, аж раптом мені попалися ті самі симулятори ходіння — дорослій людині, тоді вже дуже сильно за 30. "Аміґдала", "Скорн", "Некрофозис", наш український "Туман"; "Притча про Стенлі" та "Інструкція для початківців". Ну і всеймовірні лімінальні "Задні кімнати" й "Басейни", звісно. Де ти майже сам-один, бродиш у безвісті й намагаєшся знайти тому якийсь сенс. Бігаєш, стрибаєш, розшукуєш порідкі пам'ятки від тих, хто, можливо, йшли до тебе — якщо вони були, і якщо було якесь "до", і якщо є ти сам, а не гра просто грає в тебе...

А потім цього літа я потрапив удруге в житті на ДайсКон і послухав хвилин 8 лекцію про настолки й письменників. Ішлося про те, як погано робити ігри, де гравці не грають головних героїв, не єднаються в пачку стандартних пригодників, а є лише свідками, самлвидцями... Я спитав ведучого: "А чи є в вас контакти письменника, який так водить свої ігри? Я хочу з ним пограти". Мені відповіли щось про те, що зараз письменник служить і контактів мені не дадуть, а зал посміявся з підтримкою мого питання.

А знаєте, чого? Бо ігри можуть бути різними. Вони можуть бути на одного-двох гравців (і книги для цього вже давно існують, можливо, навіть дуже давно, я такі навіть читав). Вони можуть бути нелінійні. Вони можуть бути про просто ходіння й дослідження світу. Вони можуть бути від імені NPC, лиходіїв, богів чи майстрів...

Так от.

А тепер засадниче питання. Яких жанрів і методик вам хотілося б поганяти в іграх? Розкажіть.

Мені, звісно, очевидно бракує вести якийсь максимально дивний симулятор ходіння, який не буде аналогом ДнД, це очевидно. Та й аналогом Фейту, певно, теж не буде. Це буде радше філососфська притча з мультивибором, створена спільно з гравцями. Щось таке. Точніше — була б, якби знайшлися ті, хто хотів би спробувати в таке зіграти.

На тому поки все, дякую за увагу))

Сьогодні гуляли з приятелькою парком Тірґартен, що посеред Берліну, великий, як уся Київська фортеця. Сіли на лавку, аж тут до нас під'їхала старша пані на велосипеді й питає, чи є в нас хвилинка, бо в неї питання. Добре, кажемо, питайте.
Чудово, каже вона. Чи хотіли б ви світ, у якому немає війни? В якому нас не кидають у війну путін, Трамп, Зеленський, і всі инші світові лідери...
Отут я вас зупиню, сказав я, побачивши, як вона дістала брошурку з якоюсь агітацією. Вибачте, але мені доведеться вказати вам на важливу річ, перебити й дати пораду. Так, будь ласка, сказала пані.
Бачте, сказав я, люди бувають різні. Серед людей, до яких ви звертаєтеся, можуть бути люди, чия країна в стані війни, частина територій чи навіть їхня більшість окупована, можуть бути навіть люди, що знаходилися під тою окупацією чи в безпосередній зоні воєнних дій. І ваш підхід може їх ретравматизувати. Чому, спитала пані, я ж із добром.
Ну так, я вам вірю, ви з добром і позитивом. Але його надто багато. А в мене є подруга з України, вона в нашій церкві й молиться з нами разом, і все в неї вже добре. Вона втратила все, а тут інтегрувалася й зажила... (Тут я гірко всміхнувся. "Все добре" пілся "втратила все" — можливо, та пані й инакше сказала, але сам посил про те, що треба відпустити й забути майбутнє, мені вкрай чужий).
Розумієте, сказав я, це відчувається награним. Неприроднім. І для людей, які пережили багато всього — людей із України, Курдистану, Сирії, безлічі инших країн і місць, це може бути недоречно. Тут треба делікатно, уважно й обережно. Не починати одразу з того, що все буде добре, бо для них це може не відчуватися так.
Пані запропонувала нам брошуру, ми відмовилися, вона подякувала й поїхала.
В мене все загалом окей, є купа людей, яким справді значно гірше, ну, дійсно. Але я подумав, що оце четвертий рок іде повномасштабна війна, а купа народу в Німеччині досі не роздуплилася, що звичайного "взятися за руки й повірити, що все буде добре й не стане війни" не вистачить на довго. Ну, не працює воно так у довгостроковій перспективі.
Треба, щоби з'являлося більше текстів про те, як НЕ треба говорити про війну й як НЕ треба підтримувати людей, якщо хочеться їх підтримати. Дуже треба.
#мемуаразми

Часом у мене буває міскомунікація тут із читачами. Тому спеціяльно для тої людини, що ставить дизлайки в незрозумілих для мене місцях: я досі не знаю, хто ви, що саме ви вважаєте чи засуджуєте. Ви можете бути навіть не самі, тож для вас поясню трохи про всяк випадок.
Ні, я не маю на увазі, що вишкіл громадян Німеччини щодо того, як треба й не треба поводитися, піднімаючи питання війни, зупинить війну. Я маю на увазі, що він дасть шанс більш адекватно вести розмови їм, а людям, що мають досвід біженства, не мати в своєму житті чергової дрібної токсичної прутні.
І ні, я навіть не про себе. Я просто на своєму місці своїх знайомих уявив, чиїм містам було геть кепсько, і що до оцих людей приходить ця пані й каже: якщо ми помолимося, то Бог зупинить війни, а люди нічого не можуть. Бо не люди війни почали й не люди їх закінчують, бла-бла-бла.
Я прокинувся з новинами про шахеди над Польщею й думками про те, як будуть реагувати в різних європейських країнах, коли долетить до них. Ну й про те, що колективна молитва може допомогти хіба вспокоєнню нервів у даному випадку.
Инших висновків у вас для мене немає.

Подруга: сидіти в лісі, варити зілля🧙
Я: сидіти в маєтку, писати книги/музику🧛
Ми обидвоє: часом шипіти на людей, бо пішли вони🤝

В нічній електричці, що мчить крізь Берлін, на одному сидінні сидить безхатченко з довжелезною бородою, а на иншому – традиційний баварський музика з іще довшою, він у капелюсі й дорогих шкіряних штанях. Сидить дівчина з бамбуковою палкою в роті (вона косплеїть героїню "Демоновбивці"), ходить хлопчина напідпитку туди-сюди вагоном і цілиться з двох пальців у когось невидимого, дивлячись у невидимий прилад нічного бачення. На зупинці заходить юрба англомовних туристів із бейджиками, фірмовими кепками, в напівісторичному вбранні. Вони з подивом дивляться на косплеєршу, а та – на них.
Спить, згорнувшись на речах, заробітчанин.
Електричка пролітає порожні станції й темні вулиці. На одній зі станцій дядько з велосипедом вдумливо мочиться на колії.
#мемуаразми

Вперше бачив сьогодні людину, що відкрито каже: я не вмію читати. Оце зараз сталося, в потязі в Польщі.
Зайшов чоловік років 55, дуже нервував, їхав недалеко, до Кракова з якогось сусіднього містечка. І, нервуючи, простягаючи квиток, аж кричав з переляку на провідника: я не знаю, що там написано, я не вмію читати, скажіть мені, коли ми прибуваємо до Кракова...
І саме цей чоловік намагався хоч комусь із инших пасажирів, що мов оселедці набилися в загальний вагон, запропонувати вільне місце. Wolne, panie, tu jest wolne miejsce. І весь час пересвідчувався: чи почули його, чи зрозуміли. Proszę, dziękuję, proszę...
Наявність серця як дуже засаднича річ, значно більш глибока за ввічливі манери та вміння читати.
#мемуаразми

Мені снилися мої люди. Снилося, як гарно лягає засмага на чиїсь плечі, як промені танцюють на пилинках у чійсь квартирі, снилися довгі нічні розмови під час прогулянок містом, і весна, і дощ.
Мені снився мирний час, із яким до людей прийшла не тільки втома, що нарешті вилилася зі спаданням напруги – але й тепло і світло.
Знаєте, як бувають щасливі сни, а потім ти прокидаєшся й сумуєш?.. Оце були вони.
#сни

На березі Дніпра в сонячному світлі ельфійка фотографує на телефон закохану ельфійську пару. Поруч засмагає мужчина в плавках, іще далі купаються люди й без плавок. Під парасолькою "Моршинська" безбородий Ісус цмолить пиво з пластикового стакана. Сонце таке, що важко сказати, ріка перед тобою чи озеро, і що яскравіше відлунить тому світлу – бані церков чи іржаві нові підпори старого моста.
В потязі київського метро їде пара, дві дівчини: одна висока, з макіяжем, на підборах. Инша низенька в матроській уніформі. Перша дбайливо поправляє волосся другій. На них сонно дивиться готеса, якій важко ходити, не спираючись на тростину.
#мемуаразми

В вересневім саду пахне грушами й зовсім трохи – палими яблуками. Шерехтять заледве сухими свічками зерня кущі бузку, в вітті старих яблунь лунає дзвіночками посвист синичок. Сусідів мало, а ті, хто є, ховаються від сухої спеки по хатах. Тільки сусідський пес, здоровенний, кудлатий, із обрізаними коротко вухами, бреше на кожен порух трави, от як зараз.
Руда білка, шалено вирячивши очі, проноситься притьмом через сад. Пухната сіра кицька Леді, нічия й усіх сусідів одразу, що мить тому лагідно нявчала біля моїх ніг, випрошуючи шматок сирника, – вмить зникає в високій траві в надії вполювати цю рідкісну здобич.
А потім цей маленький мовчазний світ повністю губиться в реві швидкісного літака. Він – як водоспад, і слідує поперед нього самого, і йде за ним.
Коли гул затихає, білки вже не видно, а кицька тихенько куняє на лавці, на яку встигла залізти хто зна коли. Наче й не було нічого. За кілька хвилин сусідський пес знову виходить із будки й починає брехати на траву: гав-гав, гав-гав. Якщо сусід його не покличе, він робитиме так іще хвилин зо двадцять.
#мемуаразми

Щойно приснилося, що наша душа залишається в тих предметах, із якими пов'язане останнє сильне переживання чи спогад. І якщо ця річ не з тих, яку ви носите з собою, душа залишається деінде в ній, поки ви поневіряється без неї, повертаючись до вас, лише коли ви спите.
Останнім у мене сьогодні був цвях, що я намагався ним прибити пластикову плівку до віконної рами.
#сни

Вночі теж снилися насичені #сни.
Разом із двома близькими людьми я переїжджав ц якесь нове місце чи навіть місто, як і багато українців. Але крім українців, переїжджали туди ж і багато євреїв, а саме хасидів. І був готель на два крила, що його поділили якраз на двоє. Говорячи трохи з хасидською родиною (очевидно, їдишем), я дізнався, що їхня прабабуся виїхала з цього місця чи міста, коли була маленькою, і що там, де вони живуть зараз, жити стало нестерпно.
В мене до цього сну багато питань. Але, звісно, шана това у метука.

В мене до вас украй недоречне й дивне питання-фантприпущення. Чи змінився би світ, якби менструацію романтизували так само, як чоловіче похмілля?..
#груші

В мене були дитячі #сни, бо в них були величезні викопні істоти.
Снилася моя оселя в Альберґе (це як кімната в гуртожитку в Берліні, тільки в будівлі ще більше коридорів, переходів і проходів на якісь засклені сходи, а ще випадкових кутів де завгодно; і вві сні вона не в лісі, а на одній з історичних міських площ). Снився тихий пообідній час, я щось із подій свого нещодавнього минулого обговорював із кимось, і було так спокійно, як не бувало, певно, останніх років п'ять.
А потім я визирнув на вулицю. Замість вулиці був канал, і ним плив катер-тральщик. І на товстелезному канаті тягнув за собою... Ну, вві сні я це назвав Іхтіандром іхтіозавром. Але направду це був величезний вугор висотою поверхи в три й довжиною у, власне, весь будинок. Те, що "іхтіозавр" живий, я помітив не одразу. Я це помітив, коли він крутонувся та вдарив хвостом по стіні гуртожитка. А потім ще й іще раз. Уся вулиця (чи пак вулиця й прилегла до неї площа, що стали каналом для цього сну) затряслися, щось почало сипатися зі стелі.
Але будівля вистояла. Я в самій білизні й майці вискочив на инший бік гуртожитка, де вулиця таки була. Я був шалено щасливий тому, що вижив. Я радо розказував бажаючим про це.
За пару годин навалився страх, і до цього додавалося ще й те, що вода пішла з каналу, і тепер посеред вулиці під нашим домом лежав величезний Іхтіандр іхтіозавр. Можливо, мертвий, але це було не точно.
Тим часом повідомили, що гуртожитку закривається на капітальний ремонт, й нове житло треба шукати терміново.
Решту сну я днями шукав собі місце, а в перервах між тим спав. Вві сні мені снилася карта повітряних просторів Європи, які скоро надовго закриються через атаки дронів. Я прокидався вві сні й намагався все це зв'язати, й не міг.
Отаке дивне щось. Як у дитинстві, метафорично-справжнє за відчуттями.