В нічній електричці, що мчить крізь Берлін, на одному сидінні сидить безхатченко з довжелезною бородою, а на иншому – традиційний баварський музика з іще довшою, він у капелюсі й дорогих шкіряних штанях. Сидить дівчина з бамбуковою палкою в роті (вона косплеїть героїню "Демоновбивці"), ходить хлопчина напідпитку туди-сюди вагоном і цілиться з двох пальців у когось невидимого, дивлячись у невидимий прилад нічного бачення. На зупинці заходить юрба англомовних туристів із бейджиками, фірмовими кепками, в напівісторичному вбранні. Вони з подивом дивляться на косплеєршу, а та – на них.
Спить, згорнувшись на речах, заробітчанин.
Електричка пролітає порожні станції й темні вулиці. На одній зі станцій дядько з велосипедом вдумливо мочиться на колії.
#мемуаразми

Вперше бачив сьогодні людину, що відкрито каже: я не вмію читати. Оце зараз сталося, в потязі в Польщі.
Зайшов чоловік років 55, дуже нервував, їхав недалеко, до Кракова з якогось сусіднього містечка. І, нервуючи, простягаючи квиток, аж кричав з переляку на провідника: я не знаю, що там написано, я не вмію читати, скажіть мені, коли ми прибуваємо до Кракова...
І саме цей чоловік намагався хоч комусь із инших пасажирів, що мов оселедці набилися в загальний вагон, запропонувати вільне місце. Wolne, panie, tu jest wolne miejsce. І весь час пересвідчувався: чи почули його, чи зрозуміли. Proszę, dziękuję, proszę...
Наявність серця як дуже засаднича річ, значно більш глибока за ввічливі манери та вміння читати.
#мемуаразми

Мені снилися мої люди. Снилося, як гарно лягає засмага на чиїсь плечі, як промені танцюють на пилинках у чійсь квартирі, снилися довгі нічні розмови під час прогулянок містом, і весна, і дощ.
Мені снився мирний час, із яким до людей прийшла не тільки втома, що нарешті вилилася зі спаданням напруги – але й тепло і світло.
Знаєте, як бувають щасливі сни, а потім ти прокидаєшся й сумуєш?.. Оце були вони.
#сни

На березі Дніпра в сонячному світлі ельфійка фотографує на телефон закохану ельфійську пару. Поруч засмагає мужчина в плавках, іще далі купаються люди й без плавок. Під парасолькою "Моршинська" безбородий Ісус цмолить пиво з пластикового стакана. Сонце таке, що важко сказати, ріка перед тобою чи озеро, і що яскравіше відлунить тому світлу – бані церков чи іржаві нові підпори старого моста.
В потязі київського метро їде пара, дві дівчини: одна висока, з макіяжем, на підборах. Инша низенька в матроській уніформі. Перша дбайливо поправляє волосся другій. На них сонно дивиться готеса, якій важко ходити, не спираючись на тростину.
#мемуаразми

В вересневім саду пахне грушами й зовсім трохи – палими яблуками. Шерехтять заледве сухими свічками зерня кущі бузку, в вітті старих яблунь лунає дзвіночками посвист синичок. Сусідів мало, а ті, хто є, ховаються від сухої спеки по хатах. Тільки сусідський пес, здоровенний, кудлатий, із обрізаними коротко вухами, бреше на кожен порух трави, от як зараз.
Руда білка, шалено вирячивши очі, проноситься притьмом через сад. Пухната сіра кицька Леді, нічия й усіх сусідів одразу, що мить тому лагідно нявчала біля моїх ніг, випрошуючи шматок сирника, – вмить зникає в високій траві в надії вполювати цю рідкісну здобич.
А потім цей маленький мовчазний світ повністю губиться в реві швидкісного літака. Він – як водоспад, і слідує поперед нього самого, і йде за ним.
Коли гул затихає, білки вже не видно, а кицька тихенько куняє на лавці, на яку встигла залізти хто зна коли. Наче й не було нічого. За кілька хвилин сусідський пес знову виходить із будки й починає брехати на траву: гав-гав, гав-гав. Якщо сусід його не покличе, він робитиме так іще хвилин зо двадцять.
#мемуаразми

Щойно приснилося, що наша душа залишається в тих предметах, із якими пов'язане останнє сильне переживання чи спогад. І якщо ця річ не з тих, яку ви носите з собою, душа залишається деінде в ній, поки ви поневіряється без неї, повертаючись до вас, лише коли ви спите.
Останнім у мене сьогодні був цвях, що я намагався ним прибити пластикову плівку до віконної рами.
#сни

Вночі теж снилися насичені #сни.
Разом із двома близькими людьми я переїжджав ц якесь нове місце чи навіть місто, як і багато українців. Але крім українців, переїжджали туди ж і багато євреїв, а саме хасидів. І був готель на два крила, що його поділили якраз на двоє. Говорячи трохи з хасидською родиною (очевидно, їдишем), я дізнався, що їхня прабабуся виїхала з цього місця чи міста, коли була маленькою, і що там, де вони живуть зараз, жити стало нестерпно.
В мене до цього сну багато питань. Але, звісно, шана това у метука.

В мене до вас украй недоречне й дивне питання-фантприпущення. Чи змінився би світ, якби менструацію романтизували так само, як чоловіче похмілля?..
#груші

В мене були дитячі #сни, бо в них були величезні викопні істоти.
Снилася моя оселя в Альберґе (це як кімната в гуртожитку в Берліні, тільки в будівлі ще більше коридорів, переходів і проходів на якісь засклені сходи, а ще випадкових кутів де завгодно; і вві сні вона не в лісі, а на одній з історичних міських площ). Снився тихий пообідній час, я щось із подій свого нещодавнього минулого обговорював із кимось, і було так спокійно, як не бувало, певно, останніх років п'ять.
А потім я визирнув на вулицю. Замість вулиці був канал, і ним плив катер-тральщик. І на товстелезному канаті тягнув за собою... Ну, вві сні я це назвав Іхтіандром іхтіозавром. Але направду це був величезний вугор висотою поверхи в три й довжиною у, власне, весь будинок. Те, що "іхтіозавр" живий, я помітив не одразу. Я це помітив, коли він крутонувся та вдарив хвостом по стіні гуртожитка. А потім ще й іще раз. Уся вулиця (чи пак вулиця й прилегла до неї площа, що стали каналом для цього сну) затряслися, щось почало сипатися зі стелі.
Але будівля вистояла. Я в самій білизні й майці вискочив на инший бік гуртожитка, де вулиця таки була. Я був шалено щасливий тому, що вижив. Я радо розказував бажаючим про це.
За пару годин навалився страх, і до цього додавалося ще й те, що вода пішла з каналу, і тепер посеред вулиці під нашим домом лежав величезний Іхтіандр іхтіозавр. Можливо, мертвий, але це було не точно.
Тим часом повідомили, що гуртожитку закривається на капітальний ремонт, й нове житло треба шукати терміново.
Решту сну я днями шукав собі місце, а в перервах між тим спав. Вві сні мені снилася карта повітряних просторів Європи, які скоро надовго закриються через атаки дронів. Я прокидався вві сні й намагався все це зв'язати, й не міг.
Отаке дивне щось. Як у дитинстві, метафорично-справжнє за відчуттями.

Далі мої хаотичні псевдоаналітичні теорії щодо цього сну, шматки лору про мене й доволі насичені емоційно думки про передбачення. Але це не прям програмне щось щодо мене, можна пропускати.

Бачте, донині мої яскраві сни такого штибу (якого "такого"? сни-катастрофи, хай і локальні) в тій чи иншій формі збувалися, але я на диво легко почувався в них, поки вони снилися – й доволі легко виходив із того, що ставалося насправді. Тож зараз я а) думаю, "о, новий імовірно віщий сон, прикольно" й б) думаю, що маю майбутнє. Це з позитивного. З тривожного – хотів би я знати, на що саме це вказує, які варіянти.

Але хай там як, це _новий патерн сну_. Тобто зовсім: нова комбінація, раніше ці елементи не поєднувалися так. Ще й якісь старі, довгий час мені невластиві елементи (велетенські істоти) повернулися.

Для мене це означає появу чогось незнаного й потенційні глобальні зміни – можливо, до зникнення актуальності деяких моїх инших снів (а я віддано живу за своїми снами; й поки вони мені сняться, я маю чималий шанс діждати їхнього справдження).

Тож, може, в цій версії всесвіту, в який мене закинуло через мої нинішні сни, та ж Данія залишиться на світі, а в Чорному морі з українського боку зостанеться хоч якась природна фауна і флора, а не як у Морі сліз в "замку"? В моїх снах Україна так чи так завжди вистоює, хай і з різним рівнем утрат. То, може, це буде та версія світу, де зміни пішли на краще?..

Сиджу оце, аналізую власні сни. Це в чомусь майже думскролінг, тільки направлений усередину.
#сни #мемуаразми

#сни сьогодні принесли метеликів. Зазвичай вві сні до мене приходять коти, собаки й миші. Щось теплокровне, словом.
Але на цей раз були величезні й кольорові м'ясоїдні метелики. Вони вміли розмовляти й були дружньо налаштовані (але все одно поводилися як комахи, а не люди). Мені часом доводилося обережно виносити чи виганяти їх із просторів, що для них небезпечні, й стежити за тим, щоби вони їли. А ще думати, де їх діти, поки я буду в иншому місті на прогулянці. Врешті пара штук таки сховалася в моїх речах, бо там був звичний, приємний їм запах.
Приїжджаєш такий на день у сусіднє місто, відкриваєш наплічника, а звідти вилітає пара крилатих друзів із долоню розміром, зі сміхом і теревенями.
... Можливо, це були не метелики. Принаймні вдома вони спали не абиде, а в лялькових ліжечках.