Поки я думаю над тим, які київські історії розказати першими, я продовжую писати свій марафон міні-оповідань. Що далі пишу, то більше розумію, що воно радше не горорне, а... Тривожне? Нехай так.
І оцей текст — чи не найбільш тривожний, бо він — про школу. І про досвід, якого краще не мати.
https://telegra.ph/14-YAk-zyavlyayutsya-snorgi-10-18
#проза #ключі

Ну що ж. Майже середина збірки (страшне, уявіть лише!). Цей текст особливо болісний і дискомфортний для мене. Його ідея народилася років 7-8 тому в голові одного мого персонажа, режисера-підлітка з Бостона. Тому це, певно, синопсис короткометражки.
Тут мають бути якісь ТВ, мабуть, але я точно не знаю, які. Непорозуміння в дружбі? Неприйняття чужих рішень щодо себе, тіла, життя? Несприйняття чужої депресії? Детранзишн, щоб не засмучувати дорогу людину? Метафоризована трансфобія? Всі ТВ кладу під спойлери, бо це може заспойлерити й без того короткий текст.
Також: воно може зробити вам дискомфортно. Може бути незрозумілим. Може дати відчуття, що це про вас (це не про вас, це взагалі не про реальних людей і не написано на основі цієї реальности). Може дати ще якісь відчуття, а може бути прохідним і ніяким. Це нормально. Жодна написана історія не є для всіх.
Менше з тим, поїхали:
https://telegra.ph/15-M%D1%96j-drug-korobka-10-18
#проза #ключі

Загалом раптом захотілося якісь інформаційні посиденьки. Тому я вам поставлю питання: що ви зараз читаєте, граєте чи дивитеся, й чекатиму в коментарях. Заходьте?)

#груші, щоб запам'ятати правило дев'ятки (бо вже відомі мені фрази не працюють): Де Ти Знайшов Стільки Цілковито Жалюгідних Чорних Штопаних Рейтузів?
Це звуки, після яких у транскипції з іноземних запозичень здебільшого пишемо не І, а И.
Вимбачте🤪

В мене сьогодні варилка не варить приблизно взагалі ніяк. Тому тримайте шістнадцяте оповідання. Це не те щоб оповідання жахів, але втрата пам'яті — один із моїх особистих глибинних страхів. І ніхто з нас від нього не застрахований: здоров'я — річ тимчасова, надто в старості, на жаль.
Тому ось.
https://telegra.ph/16-Frank-povertayetsya-10-20
#проза #ключі

І середину збірки офіційно перейдено. Лишилося менше, ніж було. А я нащось описав хворобу Альцгеймера методами Бредбері.

Я не знаю, навіщо, але, здається, я спробував у скандинавський горор?
Хай там як, оповідання номер сімнадцять.
https://telegra.ph/17-Runa-10-21
А далі спойлери: якщо ви помітили тут щось віддалено знайоме по оповіданням "Я знову шукаю дім" та "Дітям потрібен батько", — вам не здається.

#проза #ключі

І тепер я сиджу й думаю: наскільки цей текст можна прочитати як ейблістський? Бо щиро скажу: ні, такої інтенції не було. Це не історія про "хворий родич убиває здорового родича". Це історія про цілком свідомий вибір на користь максимально чорної невдячності. Кім — не жертва в цій історії. Вона абсолютно свідома того, що робить, але при цьому вона себе, звісно, жаліє. Якось так.

Ну й на останок вечора тримайте ще один текст, вісімнадцятий. Не міг не принести ще одне фентезі (на цей раз чесне фентезі, без оцетакповоротів):
https://telegra.ph/18-C%D1%96nn%D1%96st-10-21
#проза #ключі

Крізь сон почув гудіння десь над головою, пішов будити маму, – прокинувся в тому сні, де мене будила близько людина, – направду ж мама мене ледве розбудила.

Підхопився з віршем, винесеним зі сновидіння. Ну, як міг, так і виніс на цей раз.

Вві сні й наяву – то чоботи, то ракети:
Буває, не знаєш, чи досі земля жива.
В такі часи, в таких частинах планети
На світ з'являються дивні люди-трава.

Трава росте крізь отруту, асфальт і ґрати,
Бліда й пожухла: старе воно чи нове?
Людина-трава не дуже хоче вмирати,
Але по ній і не скажеш – чи ще живе:

Стелиться непомітно, як розрізнити?
Тихо собі про щось своє шелестить...
Аж раптом на тій траві з'являються квіти,
Чорні й червоні. Яка це дивна мить!

Квіт той палає за всяку ясніш пожежу
І не згаса під водою і без води.
Те, що росло покірно, – ламає межі;
Те, що було мов мертве, дає плоди,

Пахне життям і кров'ю, солодко-п'янко,
Від трав'яних голосів вся біда тіка.
Люди-трава між туманів заходяться в та‌нку,
І заплітає пустовища їхня ріка.

#сни #мемуаразми #вірші_стиха

... Ранку. Сподіваюся, всі живі й здорові після такої ночі.
Я тут вирішив пояснити дещо (після чого від мене може хтось відписатися, але відписка – це ознака, що людина жива, тож).
Чорно-червоний – це анархічний діягональний прапор у даному випадку. Ну, бо це мої сни.
Учора ми багато з приятелями говорили про анархізм і зокрема про анархістів в українській армії зараз. Вони є, зазвичай – в окремих анархічних підрозділах. Що роблять? Обрали воєнний спротив імперській заразі.
Або ще, знаєте, можна піти в Києві на Майдані незалежності, туди, де в землю ставлять прапорці пам'яті про людей, що в бою загинули. Там є окрема група прапорців, діягональна, чорно-червона.
Але живих анархістів, на щастя, більше. Не лише у війську, й не лише під чорно-червоними прапорами.
Ба більше: якщо ви з кимось дружите, комусь допомагаєте й підтримуєте, не чекаючи на взаємність, за когось вступаєтеся перед нападником, практикуєте економіку дару, просто робите якусь смішну й прикольну хрінь для своєї громади, компанії, вулиці, не світячи надто своїм авторством (і ще багато-багато різних инших речей) – це анархічні практики. Це вас не робить анархістом (якщо ви себе таким не вважаєте). Але, гхм. В одному мультику був слоган, мовляв, дружба це магія.
А от для мене дружба це анархія, в найкращому й найчистішому своєму прояві.

А тепер, хоч які емоції в вас не викликав цей чи попередній пост – я вам зичу доброго дня.
Подальших висновків в пості не буде, як ви знаєте, я їх робити не надто люблю ;)
#мемуаразми

Зрозумів на сорок першому рочку життя, що вві сні пишу/рибалю зазвичай вірші трискладовими стопами: переважно дактилем чи амфібрахієм. Це має щось про мене говорити, мабуть.

Профанне припущення? Я чую своє серцебиття й підлаштовую сновидний простір під нього.
#груші