Я зрозумів, треба перекладати "Тудух-тудух".
Бо гімн потягам, як-не-як. А досі без української версії, безподобство якесь.

Чи планую я перекласти всі свої пісні? Ні.
Чи планую перекласти всі, які мені подобаються? О, так.

А поки що з глибин теґу #мемуаразми вилізла пісня, яку я написав у 16 чи 17 років, коли на першу в житті зарплатню купив собі гітару, навчився на ній трохи грати й зіграв.

Звісно ж, це балада.

Я дуже заледве можу пригадати, як ця пісня в'язалася до історії, в контексті якої була написана. Це була добірка казок, що подорожні розказують одне одному в корчмі довгої ночі. Корчма насправді була закинута, й зупинялися там переважно перед останнім кроком у небуття. Як-то кажуть, творчою добіркою автора червоною ниткою проходить... щось).

Тому, хто з лона омріяв шлях,
Дарований буде шлях.
Тому, кому найдорожчі сни,
Дарована вічність в снах.
І той, що зброю обрав навік,
Той долю навік обрав.
І цим Господь наділив нас усіх.
І цим Він нас покарав.

Тому, кому найстрашніший біль,
Обіцяний буде біль.
Той, що боявся зламати себе,
Сам доклав до цього зусиль.
І той, що серце своє беріг,
Давно вже каменем став.
І цим Господь покарав нас усіх,
Бо всім наділив, що мав.

Я вірив в те, що зустріну тебе,
Тебе я зустрів і кохав.
Я вірив, що зможу дістатись небес,
Я злетів і до неба дістав.
Я вірив, що біль і мене не мине –
І ось, я крила зламав.
Оцим Господь наділив мене.
Отак Він мене покарав...

#вірші_стиха

#сни
Снилася лімінальна церква. Вона була в руїнах колишньої школи, й відбувалися в ній зокрема угоди з продажем душ. Мені от пропонували в ній повернення з того світу всіх улюблених родичів. Добре, що був я не сам, і угоду таки не підписав: з мене збили морок (та й повертати когось у такий спосіб не є мудрим рішенням). Наступного разу, коли я, знову ж, не сам, ішов повз ту церкву, заходити до неї вже й не хотілося.
Школа, в будівлі якої лімінальна церква засіла, колись теж була релігійною, звісно – або будівля була гарним макетом колишньої релігійної школи, що ймовірніше. Тому в порожніх просторах відсутності можна було спостерігати кілька предметів авраамічного культу (вві сні він був не конкретний: макет примірника П'ятикнижжя, але лише макет). Предмети всі були радше уявленням про себе, ніж правдивими собою, й усі переживали ту чи іншу наругу й розпад. Було їх небагато. Також містилися сліди попередніх контрактів і ймовірних жертвоприношень, але вони також були радше символами, ніж реальними слідами. В церкві лімінальності молилися Відсутності, статут передбачав зникнення як основну мету й цінність, і особливо шанували тих, хто ніс зникнення иншим. У церкви не було релігійної книги як такої – але була подоба релігійної книги, в якій було прописано кілька речень, решта ж були прочерки. Більшість сторінок не були розділені між собою, бо сторінками не були. Клір у церкві був відсутній, але до тих, хто ввійшов у її простір, приходили нав'язливі думки й галюцинації. Одна з галюцинацій полягала в тому, щоби не бачити й не чути когось чи щось, що реально існує.
Словом, як добре, що я був не сам.

Ліг спати з якоюсь мігренню століття, від якої майже нічого не помагало.
Вві сні ходив лікуватися до всіх, до кого зміг, і кого згадав.
На ранок стало точно краще, принаймні я знову чую.
Тому дякую всім причетним.
#сни

Вкрай дивне спостереження. Я його під спойлер сховаю, мабуть, бо його неприємно може бути читати.
Коли я в 22-му році мешкав у тісному й пліснявому берлінському підвалі й у мене з місяць були фантомні сирени, мене це гнітило й лякало. А зараз, після того, як я фактично місяці зо три був у Києві й знов повернувся в Берлін, я знову чую ті сирени. Але вони більше не лякають. Вони заспокоюють. Так, як заспокоював кожен сигнал тривоги і кожен відбій: бо хтось захищає це небо й людей під ним.
#мемуаразми

Ви ж не думали, що я забув про збірку? Бо я не забув, і я її закінчу. Перший текст після перерви — гіркий і глобальний, "Ми ніколи не повернемося в Ирій".
https://telegra.ph/21-Mi-n%D1%96koli-ne-povernemosya-v-Ir%D1%96j-11-10
#проза #ключі

І другий текст. "Владика".
https://telegra.ph/22-Vladika-11-10
#проза #ключі

#сни сьогодні принесли трохи паралельної реальності, яка досі може стати моєю.
Якимось чином вві сні мене випросили повернутися до школи, до тих самих учнів (що дивно, звісно: частина з них повернулася в Україну, частина вже надто доросла, щоби ходити до школи). Учні дуже раді були мене бачити, мені вдалося навіть виправити в директора поїздку кудись за межі Берліна (моєму класові, на відміну від усіх инших, це не дозволялося, але це типова історія для мене: в українській школі, де я працював одразу після вишу, мені теж давали "безнадійні" кейси, до яких впливовий ставилася отак).
І от ми десь у Саксонській Швейцарії, сидимо в високих скелях і дивимося на ріку. А мені так ніяково, так недоречно: так не має бути. Так узагалі бути не мало, це якесь втручання, вони зі мною не просто не від доброї долі, вони зі мною через купу додаткових втручань, що мають на їхню долю насильницький вплив!
Ця гілка долі інфікована, подумав я врешті. Ми почали говорити з учнями про це, спускаючись і йдучи назад на потяг. І я вкотре почув від багатьох: ну, взагалі-то, я не повинен був бути тут. Але таке відчуття, що я нічого не міг зробити. Я сказав: не думайте про себе погано, народ, багато хто може надовго зависати в умовах отруєної долі. А вони мене й питають: а ви нас навчите не зависати?
І тут я усвідомив, що сплю.