Я зробив версію перекладу "Ліхтар(н)ика" не по пам'яті, а за текстом (тобто відкрив датський оригінал і з поміччю знань германських мов зробив оце от):

Довго я торував свій шлях,
Та як мої ноги стомились!
В щільній імлі, у лихих вітрах...
Світи, ліхтарю, світи, вкажи шлях мені, омріяні скарби знайду я!
Та як мої ноги стомились!

Ширяв я лісами, містами бродив.
Гадаю, видіння таємнеє зрів.

Раз ввечері вийшов на озера край.
Там лука прекрасна, дрімота-розмай.

У присмерку бачу: дрібний добродій,
Лиловий, танцює в траві і в воді.

Тут стрибнув він вгору, тут стрибнув униз.
Тут себе забув я, як вже не звись.

Три вогника раптом з’явилось малих.
Я линув і мчав, і шукав щось між них.

Він вабив; мов вугіль, горів, не згоряв.
Я біг і в мокравину-яму упав.

І замість щастя, яке не спобіг,
Вкрив мене бруд і качиний моріг.

Гуділо в макітрі і нило в хребті,
Довкола ліхтарників тан миготів.

Нині ходжу я кожнісіньку ніч.
Гадаю, що, певно, зрів скарб я увіч.

До тисяч людей я схиляю чоло,
Та більше не бачу того, що було.

(Тут можна ознайомитися з датською версією оригіналу, наприклад; а текст, хто читає, осьдо)

#вірші_стиха

Я, словом, на такі вислови довго збираюся. І загалом не завжди пишу й не завжди те щось буває в день спомину.
Однак Голодомор у моїй родині обговорювали лише з маминого боку. Про бабусю (мамину маму) я, певно, розказував. Далі попередження про дражливі теми, але кого з вас я чим здивую.
В бабусі було 13 братів і сестер, 33-й рік пережило 8 разом із нею. Остання, наймолодша бабина сестра, померла, бо їй, ледь живій від голоду, хтось "добрий" дав скуштувати шматок торта, бозна звідки взявся той торт. Чи, може, це було тістечко. Привезли з великого міста колеги бабиної матері, що вступила була в партію. Не можна після голодування їсти тісто, надто солодке й жирне — про це мені бабуся казала багато разів. Я в дитинстві до певного віку боявся їсти солодке, я не казав? Боявся, бо воно вбиває.
Оскільки прабаба була партійна, в родини відібрали не все, а лише майже все. З великого господарства, що могло прогодувати дідів і баб, тіток і дядьок, братів, сестер і їхніх дітей, дозволили лишити одну корову. От із молока тої корови жив увесь рід; збирали лісове дике збіжжя й із ним розтирали. Це називалося тюря, затєруха (я чесно не пам'ятаю, чи розказував уже тут про це). Смак тої тюрі — перший спогад у житті моєї баби, вона була приблизно '32-го р.н. (а може, раніше, і день народження в неї теж був дуже умовний: коли записали). А корова... Я її вічно згадую в день спомину. Худа корова, страшний біблійний образ, завдяки якому родина хоч якось, бодай частково вижила. Аудумла мого коріння на Чорнобильщині.
В родині маминого батька було схоже, хоч і трагічніше: багата Полтавщина, заможні селяни. Сіялки, віялки, всяка техніка, тварини. Забрали все й одного з дідових дядьок. Нічого не пояснюючи, без суда і слідства. Він зник і ніхто ніколи так і не знав, що йому сталося. Там частина родичів утратила духовну рівновагу від голоду й, хоча тілесно вижила, психічно — не дуже. Особливо це торкалося доволі тендітних дідових старших родичок.
В родині татової мами боялися говорити хоч про щось політичне, історичне, соціяльне, слово "дисидент" було під забороною на рівні слова "клас", яке вважалося брудною лайкою. Це була дуже тиха, мовчазна родина. Найбільш мовчазний був татів тато, той, що брав як військовозабов'язаний участь у придушенні Празької весни. Він сам був із зауральських татар, тому про нього я мало знаю (крім того, що про його родича є стаття в великій радянській енциклопедії — і це не те щоби гарний і радісний для мене момент).
Коли мені кажуть, що Чорнобиль не був таким уже страшним, що Друга війна оминула Україну, що Голодомору не було, як і розкулаччення й масової посадки й знищення людей, і ще, і ще, і ще, — я просто думаю, яким був би світ, якби це справді було так. Яким добрим було б здоров'я моїх друзів. Як виглядали б міста. Якою величезною була б моя родина. Скільки цікавого мені лишили б у спадок. Який неймовірний спадок був би в моїх друзів.
Фантазії. Я залюбки помандрував би в такий світ, і любителів доводити, що українці "прибідняються", взяв би з собою.
Хоча ні, не взяв би.
Я не хотів би бачити їх у світі, де десятки мільйонів людей не були травмовані постійним пиздецем на тлі цілком уже сучасного світу. Бо вони корисні мудаки й несвідомі чи свідомі послідовники людожерів. А людожерам у такому світі лишилося б, певно, мало місця.
Шкода тільки, що такого світу не існує.
Існує світ, де люди ледь вижили завдяки тільки землі відомо яким худим коровам Аудумлам. І де всю ту імлу хіба лише земля й пам'ятає.
Але я все повертаюся і повертаюся думками до тої корови.
А потім чомусь — до сімей, яким прабаба допомагала переховуватися в Другу світову. Про її та її сестру, иншу мою прабабу, є стаття в книжці про бабине містечко: одна — незадокументована праведниця, хоч і партійна; инша — остарбайтерка.
Також мені міркується про сусідів, які на неї за порятунок своїх же сусідів донесли тричі, і лише тоді праба, жінку, завдяки якій вижила більша частина родини й чимало мешканців селища, розстріляли.
І я все думаю й думаю про них. Чи не вони ж, чиї діти дражнили в дитинстві мою ба за чудернацьке чеське прізвище матері й за їдишські

словечки в мові, — чи не вони ж за десятиліття до Другої світової, так само, як потім нацистам, доносили комунарам на те, в кого вдома хліб, хрестик, Тора, вишиванка, та будь-що?
В мене нема відповіді й нема висновку.
Втім, ви мене знаєте. Як завжди.
#мемуаразми

В мене були цікаві #сни. Вони були окремі, але однозначно поєднувалися тематично.
В першому з тих, які я запам'ятав, один адвокат пропонував мені укласти з ним контракт, за яким він захищав би мене до самої моєї фізичної смерті. Дуже вигідний, за його ж словами. Тільки от я швидко роздивився в нього рот, повний тонких гострих зубів, і загалом подібність його фігури радше до карикатури, ніж до людини. І, звісно, повідомив йому про останній факт. На подив, він відпустив мене, мотивуючи тим, що клієнтів у нього й так багато, а от мені такі пропозиції роблять точно не щодня.
Потім я подорожував до Міжземелля, та ще й улюбленим транспортом – трамваєм. Звісно, я їхав до Альберґе, міста тисячі храмів тисячі богів (так, в Міжземелля є організовані культи, і більшу їх частину я й сам не знаю).
У третьому сні я туди прибув, і біля училища картографів не було мого звичного гуртожитку, натомість була стара сплюндрована церква. В Альберґе так буває, зважаючи на те, що все місто разом із усім континентом раз-по-раз мінить свою географію. Поруч теж був заклад для підлітків, але вже виправний, і майстерні, де вони відбували покарання, навчаючись ремесел у дармовій роботі. Це було Дерев'яне місто, менш заможна й красива частина Альберґе (до цього я переважно був у Кам'яному й Цегляному) – але конструктивістську плутанину училища досі було видно з вікон.
Я влаштувався соцпрацівником чи то соцпеданґгогом, і в один із днів разом із дітьми мав малювати. Нам дали під плюндрування церкву, але на нас щось найшло. Графіті? Однозначно. На релігійні теми? Теж так. Стіни храму вкрили малюнки, числа й цитати, а також меми на біблійну тематику, часом доволі чорногуморні, але щирі. Я взяв простір над іконостасом у центральному нефі. Там мав бути намальований Христос із підписом Nailed It! і також літерами I та R, прихованими перед і всередині.
Коли ми почали малювати, відбувалася дуже цікава подія, а радше низка подій.
Вулицею повз храм побігла величезна зграя чорних собак. Небом, звісно, полетіла зграя круків. Почорніла одна з і без того вітхих будівель на вулиці, і на ній впав дах.
А ще прибіг розпорядник підліткового виправного закладу й сказав наступне: "Спускайтеся негайно, директор помер. Ваші справи буде переглянуто невдовзі".
Нам підозріло не хотілося спускатися й ми випросили домалювати ще декілька зображень.
На тому я прокинувся.

А поки ви відповідаєте, роблячи мені неймовірно втішно й радісно, оповім одну пожиттєву дрібницю. Знаєте, чим сьогодні можна зупинити всі розмови з иншими європейцями про те, яка Україна погана-корумпована? Для цього багато не треба. Одне слово, три літери, не матюк. "США". За бажання можна ще золотий унітаз показати, але то вже для особливих Хомів невіруючих. І все, розмови стихають. Навіть не знаю, як же так сталося, дивина, та й годі🤣
#груші

Ну що, час історій?
Багато років поспіль (багато – це десятиліттями) я бачу сон про дивний світ. Туди відправляються душею в глибокому сні, в сильній хворобі й після смерті. А ще туди часом приходять наживо ті, хто тікає, й ті, кому нема куди йти.
Світ цей не надто безпечний, і для людей, звичний для нашого, доволі непередбачуваний. Часом у ньому за ніч дивним чином міняються місцями будинки, вулиці, міста, гори й ріки, і це зазвичай навіть не призводить до глобальних катастроф. Хоча катастрофи там стаються та ставалися: величезні піщані бурі щоразу мучать основний контингент, на якому все відбувається; великі війни та експерименти, що пішли не так, більш як у половину скоротили життя в одному з морів, тощо, тощо.
В цьому краю небагато великих держав, усе зазвичай зводиться до міст, де кожне місто – саме за себе. І тут теж треба жити, і їсти, і працювати, й якось допомогати таким, як ти (це якщо ти в #Міжземелля не помер, звісно).
Якщо ж помер – у тебе є кілька шляхів подальшої долі, всі вони не те, щоби дуже веселі. Ймовірно, найменш жахлива доля – потрапити в #замок до Принца без імені, що судитиме твоє життя й після суду кудись направить.
Але ми всі живі поки, тож нам це не загрожує. Однак якщо хтось колись вві сні помандрує в Міжземелля, у світ синіх квітів, глибоких боліт і нескінченних пустель, – імовірніше за все, вас притягне до себе мегаполіс-мільйонник Альберґе. Це такий місцевий Рим. Місто втікачів і шукачів кращої долі. Місто майстрів, інженерів і вигадників. Місто, яким правлять пані та панове – не люди, але істоти, виткані самою суттю Міжземелля. І краще їм дорогу не переходити, та й просто про всяк випадок бути привітним і ввічливим з усіма.
Альберґе – місто-притулок – стоїть на високих скелях біля моря, відмежувавшись від нього мереживом залізниці. Попри весь прогрес, у цьому дивовижному місті нема звичних нам потягів, підйомних кранів, вантажівок. Натомість є залізні тварини: залізні кити, залізні жирафи, залізні тури. Колись давно пан-коваль уклав у метал життя, і з того часу поруч зі звичайним котом на вулиці може сидіти металевий котик, і точити об чийсь одвірок металеві кігті.
Місто залізних тварин і великих заводів і майстерень, однак, не все металеве. Залізним містом тур називають лише порт. А є ще Мармурове місто – білі палаци й сади; Кам'яне – старий центр, фонтани й парки; Цегляне – школи, бурси, ремісничі ятки; Дерев'яне – бідне й часом геть заплутане. На околиці біля моря селяни живуть у Глиняному й обробляють землі, а за звалищем починається Брудне місто, без назв і номерів. Кажуть, десь іще є втаємничене Скляне місто, але це не точно. І скрізь живуть, думають і відчувають люди, тварини, надзвичайні істоти, перевертні й усе, що між.
Альберґе – місто, де можна побачити міську варту на сталевих конях, поїсти цукрову вату в парку з видом на Море сліз і заблукати між безіменних вуличок, де пахне дешевими куріннями безіменних храмів.
Ось вам трохи лору. Ось де я проводжу більшість своїх ночей уже дуже давно
Сьогодні поки так.

Снилося багато дивних речей. Зокрема шоу з фокусами й оперетою, в якому головним героєм і водночас головним виконавцем був Зеленський, і він піснями й трюками пояснював, як йому складно живеться.
Взагалі всі #сни сьогодні були не про те, про що здавалося, й було їх чимало.
Це все сови, я вам кажу.
#груші

Ранкове нагадування.
Якщо в вас є синдром самовидця самозванця й він заважає вам робити те, що потрібно чи подобається, знайте: серед вас є я, який змалку істотно сумнівається в тому, що взагалі конає за людину. Коли я був маленький, я свято був переконаний, буцім моя плоть із цукру, а прах із порцеляни, й не до кінця вірив (часом воно так і досі), що ті звуки, які я видаю, комусь схожі на людські слова.
Але мені з тим найчастіше норм: бо, зрештою, якщо мені так довго й переважно успішно вдавалося вдавати з себе людину, – то й вам усе вийде. Не переймайтеся. А навіть якщо переймаєтеся, – переймайтеся й робіть.
Всіх люблю-обіймаю.
#мемуаразми

Згадав про цю пісню. Вона нічо так.

Данило-людина-відсилка: та нема в мене пісень про кожен день тижня. Також Данило: сумна пісня про понеділок, весела пісня про середу.
#груші

Рідкісні #сни снились мені цього разу, й не так через місця (ті якраз були чимало впізнавані й рекурентні), як через модус, у якому я перебував. Але по порядку.
Мені снилася моя кімната в Альберґе ака берлінському гуртожитку. Я знайшов у кімнаті невеликий осиний вулик і припрошував ос назовні. Ос виявилося кілька видів різного розміру, але мене це не спинило. Обійшлося мирно, всі виявлені крилаті покинули простір; аж тут я знайшов велику червону ропуху-рогатку. Вона, звісно, мені навіть трохи допомогла почистити простір від тих, хто планував лишатися й інфестувати його, але зрештою сама перекинулася на червоний дим і втекла в вікно.
Ні ж бо. Мені снилися порожні, як знеструмлена Ф/фантазія, простори, замкнені будівлі, всередині яких нічого нема, колії, якими хіба як піде потяг, то не той, що треба, й неозорий безкраїй степ, в якому єдиному зберігалася подоба життя. Я нудився тим степом, шукав чогось, полював на когось (я ще про себе жартував, що, мовляв, яка грубість: зо всих можливих шляхів ти обрав для себе шлях відьмака, – потім я побачив себе чиїмось очима, і виявилося, що я й справді схожий).
Ні. Мені снилося нічне жахіття, бо коли мені щось сниться, це жахи. Мала бути показова страта. На площі, біля причалів, із видом на море. Тільки от той, кого мали стратити, помер уночі напередодні. Помер не від того, що хтось зі співчутливих близьких заплатив катові за безболісний відхід. Помер від хвороби, що дуже легко передається, від чорного мору. Я стояв у натовпі, трохи в стороні, й ясно бачив знаки на тілі. Я рахував: скільки душ сьогодні стане ближчими до творця. Я дивився на місцевих владарів і церковників і думав, що на те й розрахунок. А ще – що вони не боялись померти. Вони не були людьми.
Я просто йшов, це найзвичніше, що я роблю вві сні, та й снів мені останнім часом сниться небагато. Туман, дорога, запах магнолій і яблунь. Аж ось я відчув поклик. Я почув їх – инших таких, як я. Ну і звісно ж я побіг, я помчав, полетів на нього. Вони всі надто заклопотані, надто занурені в себе; я знайду їх. І я знайшов, звісно, бо я завжди знаходжу їх.
Тим часом частина свідомості з моєї кімнати в гуртожитку вийшла на двір. Навколо були скелі, монастир, внизу – долина; землі гірської частини Криму. Звідси можна було або на свій страх піти скелями пішки, або поїхати підйомником, що, звісно ж, не працював. І внизу, в долині, як завше, був якийсь літній історичний фестиваль, адже під цим скелями він мені сниться завжди... Ні, фестивалю не було. Були вузькі староіндустрійні вулички, що йдуть уздовж і від порту. Були напівзарослі колії обіч них. Були розквітлі магнолії. Різні частини снів різних моїх частин. Я побіг униз. Спершу я почув радісне "Знайшов!" Я побачив сірий плащ, вічно оповитий туманом, і закривавлений комір, і бліду шкіру. Від нього завжди пахне квітами й кров'ю, але я майже забув, як це.
Коли ми спустилися вниз, запахло степом. Сонцем. Трав'яним настоєм, дивною їжею збирача. Я побачив його кремезні плечі й золоті очі, й жахнувся: лихо, та ти геть сивий! "Не зважай, – приязно розсміявся він, – для цього сну я вдаю з себе відьмака".
Ми вийшли на площу біля моря. На площі збиралися сни й уламки, тому там було значно більше людей, ніж могло бути. Водночас там був нічний рейв, звичайна літня днина, таємничий спорожнілий простір, і чумовий мор. "Вас іще принесло" , – сказав той із нас, високий і чорнявий, хто бачив сон про чуму. Він був неговіркий, як завше. Посеред площі вивищувалося посиніле тіло. Ми почали говорити про те, що відбувається, й зрозуміли: на того з нас, хто бачить нічні жахіття, досі хтось полює. Можливо, його пам'ять, можливо, він сам, але... Його треба було виводити й десь ховати.
Тоді той із нас, хто снить степом, сказав іти за ним, – і ми вийшли в степ. Боже мій, який він був старий. Він – це степ, і він – це він. Я почав болісно усвідомлювати, наскільки всі тут старші за мене, а надто він, по ньому це було видно, й сивина була на просто маскарадом. "Ходіть, – сказав він, – ходіть за мною. Я покажу вам останнє з того, що знайшов".

Я знав, куди він веде нас усіх, яких уже було точно більше за чотирьох, адже ми витягли зі снів усіх, кого змогли.
Ліс домів, дивна штука, що виростає будь-де, будь-коли. Будівлі-примари, всередині яких добре, якщо є перекриття між поверхами, наповнені хіба рипом і таємницями. Посеред степу росло кілька таких дивних будівель, немов насилу зібраних зі шматків деревини, металевих драбин, битої цегли. Високі, високі будівлі. Ми піднялися вгору, на передостанній поверх, він дістав ключа й сказав дивитися під ноги й не наступати на тріщини в підлозі. Потім ми ввійшли, зачинили за собою діряві двері й пішли вниз, в утробу дому-дерева.
Тут хтось жив. Звісно ж, тут хтось жив. Він ніколи не любив жити сам, тому тут жили гуманоїдні й негуманоїдні істоти, тут жили звуки, спогади й графіті на голих стінах. Ми були в його сні довго, але зрештою вирішили, що лишатись там вічно не зможемо. Ми пішли далі.
І вийшли в Києві. Десь між Палацом "Україна" та Володимирською біля Золотих воріт: вві сні вони несамовито близькі, й так само з автостанцією "Дачна". Тільки тут я зрозумів, що нас стало менше, й далі, поки ми мандрували снами, нас усе меншало. Я сумував, що ми так рідко буваємо всі разом, а вони – один, від якого пахне квітами й кров'ю й инший, з мудрими золотими очима, – казали мені, що все буде добре. Казали, поки садили на автобус на "Дачній" і поки забирали зі мною автомобіль із ремонту. Казали, допомагаючи збирати речі й розказуючи, що далі сталося з тим із нас, якому сняться кошмари.
Потім було ще щось важливе настільки, що пояснювало весь цей сон-у-сотні-снів і те, чому ми всі зібралися разом. Але я запам'ятав цю частину слабко, та й не певен, що вона снилася саме мені.
Я не знаю, як закінчити цей пост.
Якби я написав усе, що бачили різні мої частини цієї ночі, це могла б бути книга про сни. Й, імовірно, там навіть було б пояснення й якесь закінчення.
А можливо, й ні.

Знаєте що? Я оце багато років поспіль казав собі: мовляв, за багато років тому вперед, коли мене не стане, головне — щоби люди не чубилися на моїх похоронах. А тепер думаю: а чого це я, особливо в свою відсутність, буду стримувати чиїсь прояви? Хай люди загалом роблять, що хочуть. Якщо їм це принесе відчуття того, що це роблять саме вони. Я б загалом хотів, щоби люди частіше почувалися собою. Такі думки. #мемуаразми