А поки ви відповідаєте, роблячи мені неймовірно втішно й радісно, оповім одну пожиттєву дрібницю. Знаєте, чим сьогодні можна зупинити всі розмови з иншими європейцями про те, яка Україна погана-корумпована? Для цього багато не треба. Одне слово, три літери, не матюк. "США". За бажання можна ще золотий унітаз показати, але то вже для особливих Хомів невіруючих. І все, розмови стихають. Навіть не знаю, як же так сталося, дивина, та й годі🤣
#груші

Ну що, час історій?
Багато років поспіль (багато – це десятиліттями) я бачу сон про дивний світ. Туди відправляються душею в глибокому сні, в сильній хворобі й після смерті. А ще туди часом приходять наживо ті, хто тікає, й ті, кому нема куди йти.
Світ цей не надто безпечний, і для людей, звичний для нашого, доволі непередбачуваний. Часом у ньому за ніч дивним чином міняються місцями будинки, вулиці, міста, гори й ріки, і це зазвичай навіть не призводить до глобальних катастроф. Хоча катастрофи там стаються та ставалися: величезні піщані бурі щоразу мучать основний контингент, на якому все відбувається; великі війни та експерименти, що пішли не так, більш як у половину скоротили життя в одному з морів, тощо, тощо.
В цьому краю небагато великих держав, усе зазвичай зводиться до міст, де кожне місто – саме за себе. І тут теж треба жити, і їсти, і працювати, й якось допомогати таким, як ти (це якщо ти в #Міжземелля не помер, звісно).
Якщо ж помер – у тебе є кілька шляхів подальшої долі, всі вони не те, щоби дуже веселі. Ймовірно, найменш жахлива доля – потрапити в #замок до Принца без імені, що судитиме твоє життя й після суду кудись направить.
Але ми всі живі поки, тож нам це не загрожує. Однак якщо хтось колись вві сні помандрує в Міжземелля, у світ синіх квітів, глибоких боліт і нескінченних пустель, – імовірніше за все, вас притягне до себе мегаполіс-мільйонник Альберґе. Це такий місцевий Рим. Місто втікачів і шукачів кращої долі. Місто майстрів, інженерів і вигадників. Місто, яким правлять пані та панове – не люди, але істоти, виткані самою суттю Міжземелля. І краще їм дорогу не переходити, та й просто про всяк випадок бути привітним і ввічливим з усіма.
Альберґе – місто-притулок – стоїть на високих скелях біля моря, відмежувавшись від нього мереживом залізниці. Попри весь прогрес, у цьому дивовижному місті нема звичних нам потягів, підйомних кранів, вантажівок. Натомість є залізні тварини: залізні кити, залізні жирафи, залізні тури. Колись давно пан-коваль уклав у метал життя, і з того часу поруч зі звичайним котом на вулиці може сидіти металевий котик, і точити об чийсь одвірок металеві кігті.
Місто залізних тварин і великих заводів і майстерень, однак, не все металеве. Залізним містом тур називають лише порт. А є ще Мармурове місто – білі палаци й сади; Кам'яне – старий центр, фонтани й парки; Цегляне – школи, бурси, ремісничі ятки; Дерев'яне – бідне й часом геть заплутане. На околиці біля моря селяни живуть у Глиняному й обробляють землі, а за звалищем починається Брудне місто, без назв і номерів. Кажуть, десь іще є втаємничене Скляне місто, але це не точно. І скрізь живуть, думають і відчувають люди, тварини, надзвичайні істоти, перевертні й усе, що між.
Альберґе – місто, де можна побачити міську варту на сталевих конях, поїсти цукрову вату в парку з видом на Море сліз і заблукати між безіменних вуличок, де пахне дешевими куріннями безіменних храмів.
Ось вам трохи лору. Ось де я проводжу більшість своїх ночей уже дуже давно
Сьогодні поки так.

Снилося багато дивних речей. Зокрема шоу з фокусами й оперетою, в якому головним героєм і водночас головним виконавцем був Зеленський, і він піснями й трюками пояснював, як йому складно живеться.
Взагалі всі #сни сьогодні були не про те, про що здавалося, й було їх чимало.
Це все сови, я вам кажу.
#груші

Ранкове нагадування.
Якщо в вас є синдром самовидця самозванця й він заважає вам робити те, що потрібно чи подобається, знайте: серед вас є я, який змалку істотно сумнівається в тому, що взагалі конає за людину. Коли я був маленький, я свято був переконаний, буцім моя плоть із цукру, а прах із порцеляни, й не до кінця вірив (часом воно так і досі), що ті звуки, які я видаю, комусь схожі на людські слова.
Але мені з тим найчастіше норм: бо, зрештою, якщо мені так довго й переважно успішно вдавалося вдавати з себе людину, – то й вам усе вийде. Не переймайтеся. А навіть якщо переймаєтеся, – переймайтеся й робіть.
Всіх люблю-обіймаю.
#мемуаразми

Згадав про цю пісню. Вона нічо так.

Данило-людина-відсилка: та нема в мене пісень про кожен день тижня. Також Данило: сумна пісня про понеділок, весела пісня про середу.
#груші

Рідкісні #сни снились мені цього разу, й не так через місця (ті якраз були чимало впізнавані й рекурентні), як через модус, у якому я перебував. Але по порядку.
Мені снилася моя кімната в Альберґе ака берлінському гуртожитку. Я знайшов у кімнаті невеликий осиний вулик і припрошував ос назовні. Ос виявилося кілька видів різного розміру, але мене це не спинило. Обійшлося мирно, всі виявлені крилаті покинули простір; аж тут я знайшов велику червону ропуху-рогатку. Вона, звісно, мені навіть трохи допомогла почистити простір від тих, хто планував лишатися й інфестувати його, але зрештою сама перекинулася на червоний дим і втекла в вікно.
Ні ж бо. Мені снилися порожні, як знеструмлена Ф/фантазія, простори, замкнені будівлі, всередині яких нічого нема, колії, якими хіба як піде потяг, то не той, що треба, й неозорий безкраїй степ, в якому єдиному зберігалася подоба життя. Я нудився тим степом, шукав чогось, полював на когось (я ще про себе жартував, що, мовляв, яка грубість: зо всих можливих шляхів ти обрав для себе шлях відьмака, – потім я побачив себе чиїмось очима, і виявилося, що я й справді схожий).
Ні. Мені снилося нічне жахіття, бо коли мені щось сниться, це жахи. Мала бути показова страта. На площі, біля причалів, із видом на море. Тільки от той, кого мали стратити, помер уночі напередодні. Помер не від того, що хтось зі співчутливих близьких заплатив катові за безболісний відхід. Помер від хвороби, що дуже легко передається, від чорного мору. Я стояв у натовпі, трохи в стороні, й ясно бачив знаки на тілі. Я рахував: скільки душ сьогодні стане ближчими до творця. Я дивився на місцевих владарів і церковників і думав, що на те й розрахунок. А ще – що вони не боялись померти. Вони не були людьми.
Я просто йшов, це найзвичніше, що я роблю вві сні, та й снів мені останнім часом сниться небагато. Туман, дорога, запах магнолій і яблунь. Аж ось я відчув поклик. Я почув їх – инших таких, як я. Ну і звісно ж я побіг, я помчав, полетів на нього. Вони всі надто заклопотані, надто занурені в себе; я знайду їх. І я знайшов, звісно, бо я завжди знаходжу їх.
Тим часом частина свідомості з моєї кімнати в гуртожитку вийшла на двір. Навколо були скелі, монастир, внизу – долина; землі гірської частини Криму. Звідси можна було або на свій страх піти скелями пішки, або поїхати підйомником, що, звісно ж, не працював. І внизу, в долині, як завше, був якийсь літній історичний фестиваль, адже під цим скелями він мені сниться завжди... Ні, фестивалю не було. Були вузькі староіндустрійні вулички, що йдуть уздовж і від порту. Були напівзарослі колії обіч них. Були розквітлі магнолії. Різні частини снів різних моїх частин. Я побіг униз. Спершу я почув радісне "Знайшов!" Я побачив сірий плащ, вічно оповитий туманом, і закривавлений комір, і бліду шкіру. Від нього завжди пахне квітами й кров'ю, але я майже забув, як це.
Коли ми спустилися вниз, запахло степом. Сонцем. Трав'яним настоєм, дивною їжею збирача. Я побачив його кремезні плечі й золоті очі, й жахнувся: лихо, та ти геть сивий! "Не зважай, – приязно розсміявся він, – для цього сну я вдаю з себе відьмака".
Ми вийшли на площу біля моря. На площі збиралися сни й уламки, тому там було значно більше людей, ніж могло бути. Водночас там був нічний рейв, звичайна літня днина, таємничий спорожнілий простір, і чумовий мор. "Вас іще принесло" , – сказав той із нас, високий і чорнявий, хто бачив сон про чуму. Він був неговіркий, як завше. Посеред площі вивищувалося посиніле тіло. Ми почали говорити про те, що відбувається, й зрозуміли: на того з нас, хто бачить нічні жахіття, досі хтось полює. Можливо, його пам'ять, можливо, він сам, але... Його треба було виводити й десь ховати.
Тоді той із нас, хто снить степом, сказав іти за ним, – і ми вийшли в степ. Боже мій, який він був старий. Він – це степ, і він – це він. Я почав болісно усвідомлювати, наскільки всі тут старші за мене, а надто він, по ньому це було видно, й сивина була на просто маскарадом. "Ходіть, – сказав він, – ходіть за мною. Я покажу вам останнє з того, що знайшов".

Я знав, куди він веде нас усіх, яких уже було точно більше за чотирьох, адже ми витягли зі снів усіх, кого змогли.
Ліс домів, дивна штука, що виростає будь-де, будь-коли. Будівлі-примари, всередині яких добре, якщо є перекриття між поверхами, наповнені хіба рипом і таємницями. Посеред степу росло кілька таких дивних будівель, немов насилу зібраних зі шматків деревини, металевих драбин, битої цегли. Високі, високі будівлі. Ми піднялися вгору, на передостанній поверх, він дістав ключа й сказав дивитися під ноги й не наступати на тріщини в підлозі. Потім ми ввійшли, зачинили за собою діряві двері й пішли вниз, в утробу дому-дерева.
Тут хтось жив. Звісно ж, тут хтось жив. Він ніколи не любив жити сам, тому тут жили гуманоїдні й негуманоїдні істоти, тут жили звуки, спогади й графіті на голих стінах. Ми були в його сні довго, але зрештою вирішили, що лишатись там вічно не зможемо. Ми пішли далі.
І вийшли в Києві. Десь між Палацом "Україна" та Володимирською біля Золотих воріт: вві сні вони несамовито близькі, й так само з автостанцією "Дачна". Тільки тут я зрозумів, що нас стало менше, й далі, поки ми мандрували снами, нас усе меншало. Я сумував, що ми так рідко буваємо всі разом, а вони – один, від якого пахне квітами й кров'ю й инший, з мудрими золотими очима, – казали мені, що все буде добре. Казали, поки садили на автобус на "Дачній" і поки забирали зі мною автомобіль із ремонту. Казали, допомагаючи збирати речі й розказуючи, що далі сталося з тим із нас, якому сняться кошмари.
Потім було ще щось важливе настільки, що пояснювало весь цей сон-у-сотні-снів і те, чому ми всі зібралися разом. Але я запам'ятав цю частину слабко, та й не певен, що вона снилася саме мені.
Я не знаю, як закінчити цей пост.
Якби я написав усе, що бачили різні мої частини цієї ночі, це могла б бути книга про сни. Й, імовірно, там навіть було б пояснення й якесь закінчення.
А можливо, й ні.

Знаєте що? Я оце багато років поспіль казав собі: мовляв, за багато років тому вперед, коли мене не стане, головне — щоби люди не чубилися на моїх похоронах. А тепер думаю: а чого це я, особливо в свою відсутність, буду стримувати чиїсь прояви? Хай люди загалом роблять, що хочуть. Якщо їм це принесе відчуття того, що це роблять саме вони. Я б загалом хотів, щоби люди частіше почувалися собою. Такі думки. #мемуаразми

Снилися знов сни не від однієї особи. І для простоти уявімо собі, що це мультиплікація, намальована олією й тонкістю пензлів Катерини Білокур.

Уявіть собі ніч, що зоріє відлуннями;
уявіть собі дім – почорнілий, порожній.
Уявіть, як до смерті злякавсь подорожній,
бо побачив, що з дому виходить і суне
тлум мерців – хто у чому та як поховали –
непідв'язані щелепи, очі мов вирви.
І нуртує огида, й напружені нерви,
відступа самовидець од тої навали.
А вони все ідуть та ідуть попрез нього,
в них є дивна мета, що ясна‌ лиш примарам.
Ніби діти в садочку, що стали по парах,
марширують собі, не займають живого.
Хтось покликав їх в ніч на тім боці дороги,
хтось в весні розбудив їхній жаль, їхній смуток,
і тепер вони йдуть повертати забуте.
Їхні руки порожні, в очах їм – нічого.
Хтось бачив це внутрішнім зором лиш, зором заклинача, хтось звав їх із такою вселенською тугою, що вони не могли не встати й не вийти з мречого дому десятками, хоч до заклику дім стояв вигорілий, пустий.
Хтось іще бачив їх із боку дороги, й повнився глибокою огидою. Бо їх підняли просто так, у недоцільний час, порушивши спокій тих, хто грішниками не були за життя, але й великими праведниками теж. І то чомусь було ще гірше: єдине, що було в них – спокій – їм одібрали.
Першим порухом було – геть усіх, вкласти просто тут кожного й кожну низкою точних ударів; але ж ні. Ні, їх це не вспокоїть, бо заклик, мов кисіль, досі плив навкруги, протяжний, тужливий, такий, що він і сам від того заклику ледве не перетворився на майже безвільну ляльку.
Він помчав за тим закликом, щоби знайти заклинача. Й убити того, якщо буде потреба.
Простори на иншому краю дороги й лісу, куди вів заклик, були сповнені досвітньої тиші. Серед дрібних пагорбів, присипаних древніми м'якими коралами всіх відтінків моху, губилися древні могильні плити. Тут був цвинтар при храмі, від якого лишилася напівзруйнована каплиця. Залишки стін за століття погриз і заплів блаватний лишайник, та в першому бринкому світлі все довкола здавалося сірим. Сірі пагорби, в яких утопають ноги, сірі брили й руїни, сірі дерева.
Він дістав зброю, хижа усмішка покривила вуста: начувайся, чорнокнижнику. Хто б ти не був, – я майже напевне старше, досвідченіше, сильніше!
Вона вийшла зі склепу сама. Тендітна постать із розарієм у тонких, білих, мов лілії, китицях.
- Мій пане, ви не схибили: ви старше,
могутніше, вправніше і до того
ви легко покараєте лихого,
що сповнив стервом світ і духом парші!
Мої вуста слова заледь шепочуть,
тримають ледве ноги, стерпли руки –
і я боюся смерті, болю, муки, –
ви переможете цієї ночі.
І він... спинився. Не зміг. Щось було не так. Ця худорлява дівчина, якій, певно, заледве виповнилося двадцять, як сама йшла, похитуючись від хто зна яких страждань, – це вона підняла мерців. Він глянув на себе зі сторони: страшне! Як оскаженілий звір, готовий кинутися на здобич і скупатися в її крові! Треба взятись до ладу, треба заговорити до неї по-людськи, розпитати, на чорта вона видобула стількох примар із їхнього посмертя...

І на цьому #сни обірвалися – ну, або мені далі вже не показали. А дарма. Гарне було б аніме.

Також мені снилися деякі присутні тут люди, але про це я їм напишу більш приватно)

Старше покоління колись:
- Ой, онучку, тепер ти зовсім дорослий, такий женіх зробивси! Щастя тобі, здоровля, роботу харошу й жинку файну! Який же ти в мене великий виріс, а був такий манюній... *сентиментально плаче*

Старше покоління, якщо в наших теоретичних дітей колись будуть онуки:
- Я бачу, ти розвиваєшся в цілісну, цікаву й харизматичну особистість, не боїшся постояти за себе, своїх близьких та свої цінності! Зичу тобі сил, справдження мрій та остаточного зникнення капіталізму! Який же ти в мене великий виріс, а був такий манюній... *сентиментально плаче*

#груші

Вчора я довів нарешті свою першу не ДнД-кампанію по Vermis. Всі, хто грали, молодці. Здається, я їх трохи перевантажив лором, бо себе перевантажив точно) Але якщо ця історія створила відчуття дивної похмуро-фентезійної кінострічки з межі 80-90-х, яку одного разу побачили й більш ніколи не могли знайти, це воно.
Цю історію можна й треба тлумачити так, як вона тлумачиться в кожної істоти, що в неї грає. Єдиної істини тлумачення нема, кінець недостатньо відкритий, щоби повністю знищити, але достатньо світло-печальний, як мені здається.
Також із учора я підхопив страшну фразу: "Ми вважали себе розвиненою цивілізацією. Ми помилялися". Я це кудись понесу.
Також учора випадково було дропнуто трохи мого особистого лору про те, що в мене чотири дні народження. Але про це вже якось иншим разом.
#мемуаразми

Справа в тім, що я тут із одною істотою пишу мюзикл по "Сильмариліону" українською, тому що можемо (пише переважно він, а я відсотків 65% часу згадую якісь референси, але). Але ось вам моя арія Саурона. Мені здається, вдалося?

(Телеграм чомусь не хоче тегати цього мого товариша, що ж – почекаю до часів, коли захоче))

Байдуже, чому і для чого
Ти сюди свої кості приніс.
Я – господар плотського всього,
Не лише болю і сліз.
Вік твій – незмірно коротший,
Ніж найкоротший мій план.
Нескінченним бути я можу,
Ти ж – сконаєш від ран.

Приспів:
Підкорись;
Це дрібна зрада, але для світу великий крок!
Поступись!
Схилися заради дійсної сили, не хибних зірок.
Збережи
Себе, якщо хочеш – чи сконай; все ж виграю я.
Тож скажи
Силі пророчій, істиній, всемогутній – своє ім'я!

Що би не сказав ти сьогодні,
В що б не вірив, з чим не прийшов, –
Завжди глибша за всі безодні
Буде до мене любов.
Я веду, керую, навчаю,
Я тримаю душі в руках.
В Середзем'ї в кожнім звичаї
Є до мене повага і страх.

Приспів

Хай одні мене пожаліють,
Зацікавить инших мій світ,
Треті в мені бачать надію;
Еру твій – лиш казка, лиш міт.
Де він був, коли падали стіни?
Де він був в братовбивчій війні?!
Я ж – є, я крокую невпинно,
І тому цей світ належить мені.

Приспів
#вірші_стиха

#звук #відеоквартирник
Я навіть наспівав трохи. От щойно придумав мелодію – схопив і наспівав.
Колись буде краща версія, чистіша, сильніша. Але слово честі, мені подобається. І це настільки я, настільки моє щось – і при цьому настільки чуже, хиже... Словом, нівроку.