Снилися знов сни не від однієї особи. І для простоти уявімо собі, що це мультиплікація, намальована олією й тонкістю пензлів Катерини Білокур.

Уявіть собі ніч, що зоріє відлуннями;
уявіть собі дім – почорнілий, порожній.
Уявіть, як до смерті злякавсь подорожній,
бо побачив, що з дому виходить і суне
тлум мерців – хто у чому та як поховали –
непідв'язані щелепи, очі мов вирви.
І нуртує огида, й напружені нерви,
відступа самовидець од тої навали.
А вони все ідуть та ідуть попрез нього,
в них є дивна мета, що ясна‌ лиш примарам.
Ніби діти в садочку, що стали по парах,
марширують собі, не займають живого.
Хтось покликав їх в ніч на тім боці дороги,
хтось в весні розбудив їхній жаль, їхній смуток,
і тепер вони йдуть повертати забуте.
Їхні руки порожні, в очах їм – нічого.
Хтось бачив це внутрішнім зором лиш, зором заклинача, хтось звав їх із такою вселенською тугою, що вони не могли не встати й не вийти з мречого дому десятками, хоч до заклику дім стояв вигорілий, пустий.
Хтось іще бачив їх із боку дороги, й повнився глибокою огидою. Бо їх підняли просто так, у недоцільний час, порушивши спокій тих, хто грішниками не були за життя, але й великими праведниками теж. І то чомусь було ще гірше: єдине, що було в них – спокій – їм одібрали.
Першим порухом було – геть усіх, вкласти просто тут кожного й кожну низкою точних ударів; але ж ні. Ні, їх це не вспокоїть, бо заклик, мов кисіль, досі плив навкруги, протяжний, тужливий, такий, що він і сам від того заклику ледве не перетворився на майже безвільну ляльку.
Він помчав за тим закликом, щоби знайти заклинача. Й убити того, якщо буде потреба.
Простори на иншому краю дороги й лісу, куди вів заклик, були сповнені досвітньої тиші. Серед дрібних пагорбів, присипаних древніми м'якими коралами всіх відтінків моху, губилися древні могильні плити. Тут був цвинтар при храмі, від якого лишилася напівзруйнована каплиця. Залишки стін за століття погриз і заплів блаватний лишайник, та в першому бринкому світлі все довкола здавалося сірим. Сірі пагорби, в яких утопають ноги, сірі брили й руїни, сірі дерева.
Він дістав зброю, хижа усмішка покривила вуста: начувайся, чорнокнижнику. Хто б ти не був, – я майже напевне старше, досвідченіше, сильніше!
Вона вийшла зі склепу сама. Тендітна постать із розарієм у тонких, білих, мов лілії, китицях.
- Мій пане, ви не схибили: ви старше,
могутніше, вправніше і до того
ви легко покараєте лихого,
що сповнив стервом світ і духом парші!
Мої вуста слова заледь шепочуть,
тримають ледве ноги, стерпли руки –
і я боюся смерті, болю, муки, –
ви переможете цієї ночі.
І він... спинився. Не зміг. Щось було не так. Ця худорлява дівчина, якій, певно, заледве виповнилося двадцять, як сама йшла, похитуючись від хто зна яких страждань, – це вона підняла мерців. Він глянув на себе зі сторони: страшне! Як оскаженілий звір, готовий кинутися на здобич і скупатися в її крові! Треба взятись до ладу, треба заговорити до неї по-людськи, розпитати, на чорта вона видобула стількох примар із їхнього посмертя...

І на цьому #сни обірвалися – ну, або мені далі вже не показали. А дарма. Гарне було б аніме.

Також мені снилися деякі присутні тут люди, але про це я їм напишу більш приватно)

Старше покоління колись:
- Ой, онучку, тепер ти зовсім дорослий, такий женіх зробивси! Щастя тобі, здоровля, роботу харошу й жинку файну! Який же ти в мене великий виріс, а був такий манюній... *сентиментально плаче*

Старше покоління, якщо в наших теоретичних дітей колись будуть онуки:
- Я бачу, ти розвиваєшся в цілісну, цікаву й харизматичну особистість, не боїшся постояти за себе, своїх близьких та свої цінності! Зичу тобі сил, справдження мрій та остаточного зникнення капіталізму! Який же ти в мене великий виріс, а був такий манюній... *сентиментально плаче*

#груші

Вчора я довів нарешті свою першу не ДнД-кампанію по Vermis. Всі, хто грали, молодці. Здається, я їх трохи перевантажив лором, бо себе перевантажив точно) Але якщо ця історія створила відчуття дивної похмуро-фентезійної кінострічки з межі 80-90-х, яку одного разу побачили й більш ніколи не могли знайти, це воно.
Цю історію можна й треба тлумачити так, як вона тлумачиться в кожної істоти, що в неї грає. Єдиної істини тлумачення нема, кінець недостатньо відкритий, щоби повністю знищити, але достатньо світло-печальний, як мені здається.
Також із учора я підхопив страшну фразу: "Ми вважали себе розвиненою цивілізацією. Ми помилялися". Я це кудись понесу.
Також учора випадково було дропнуто трохи мого особистого лору про те, що в мене чотири дні народження. Але про це вже якось иншим разом.
#мемуаразми

Справа в тім, що я тут із одною істотою пишу мюзикл по "Сильмариліону" українською, тому що можемо (пише переважно він, а я відсотків 65% часу згадую якісь референси, але). Але ось вам моя арія Саурона. Мені здається, вдалося?

(Телеграм чомусь не хоче тегати цього мого товариша, що ж – почекаю до часів, коли захоче))

Байдуже, чому і для чого
Ти сюди свої кості приніс.
Я – господар плотського всього,
Не лише болю і сліз.
Вік твій – незмірно коротший,
Ніж найкоротший мій план.
Нескінченним бути я можу,
Ти ж – сконаєш від ран.

Приспів:
Підкорись;
Це дрібна зрада, але для світу великий крок!
Поступись!
Схилися заради дійсної сили, не хибних зірок.
Збережи
Себе, якщо хочеш – чи сконай; все ж виграю я.
Тож скажи
Силі пророчій, істиній, всемогутній – своє ім'я!

Що би не сказав ти сьогодні,
В що б не вірив, з чим не прийшов, –
Завжди глибша за всі безодні
Буде до мене любов.
Я веду, керую, навчаю,
Я тримаю душі в руках.
В Середзем'ї в кожнім звичаї
Є до мене повага і страх.

Приспів

Хай одні мене пожаліють,
Зацікавить инших мій світ,
Треті в мені бачать надію;
Еру твій – лиш казка, лиш міт.
Де він був, коли падали стіни?
Де він був в братовбивчій війні?!
Я ж – є, я крокую невпинно,
І тому цей світ належить мені.

Приспів
#вірші_стиха

#звук #відеоквартирник
Я навіть наспівав трохи. От щойно придумав мелодію – схопив і наспівав.
Колись буде краща версія, чистіша, сильніша. Але слово честі, мені подобається. І це настільки я, настільки моє щось – і при цьому настільки чуже, хиже... Словом, нівроку.