Справа в тім, що я тут із одною істотою пишу мюзикл по "Сильмариліону" українською, тому що можемо (пише переважно він, а я відсотків 65% часу згадую якісь референси, але). Але ось вам моя арія Саурона. Мені здається, вдалося?

(Телеграм чомусь не хоче тегати цього мого товариша, що ж – почекаю до часів, коли захоче))

Байдуже, чому і для чого
Ти сюди свої кості приніс.
Я – господар плотського всього,
Не лише болю і сліз.
Вік твій – незмірно коротший,
Ніж найкоротший мій план.
Нескінченним бути я можу,
Ти ж – сконаєш від ран.

Приспів:
Підкорись;
Це дрібна зрада, але для світу великий крок!
Поступись!
Схилися заради дійсної сили, не хибних зірок.
Збережи
Себе, якщо хочеш – чи сконай; все ж виграю я.
Тож скажи
Силі пророчій, істиній, всемогутній – своє ім'я!

Що би не сказав ти сьогодні,
В що б не вірив, з чим не прийшов, –
Завжди глибша за всі безодні
Буде до мене любов.
Я веду, керую, навчаю,
Я тримаю душі в руках.
В Середзем'ї в кожнім звичаї
Є до мене повага і страх.

Приспів

Хай одні мене пожаліють,
Зацікавить инших мій світ,
Треті в мені бачать надію;
Еру твій – лиш казка, лиш міт.
Де він був, коли падали стіни?
Де він був в братовбивчій війні?!
Я ж – є, я крокую невпинно,
І тому цей світ належить мені.

Приспів
#вірші_стиха

#звук #відеоквартирник
Я навіть наспівав трохи. От щойно придумав мелодію – схопив і наспівав.
Колись буде краща версія, чистіша, сильніша. Але слово честі, мені подобається. І це настільки я, настільки моє щось – і при цьому настільки чуже, хиже... Словом, нівроку.

Mind your head
Head your mind

Треба зараз записати, що снилося в першу в Києві ніч, бо потім забуду (хоча таке не забувається).
#груші

Снилося мені, що ми з купою неймовірних людей (і навіть під веселі коментарі одного мого приятеля-професійного режисера) готуємося до першого показу спектаклю. Всі на нервах, але загалом усе готово. Всі змучені, але сповнені надії. Ми готувалися довго, ми багато через що пройшли.
Усе це відбувається чомусь у ДК міста Бровари (знакове місце, в якому я ніколи не був, але сниться воно мені вкрай регулярно). І от уже вечоріє, треба розходитися по домах.
Аж тут надходить якась пані й каже — взагалі-то, давайте пошвидше, в мене на цій сцені постановка за годину. З от тобою в якості актора (тицяє в мене довгим чорнолакованим пальчиком), за мотивами якоїсь там української класики. Добре, кажу, без проблем, а ви це вже репетирували? Ні, каже, зараз от будемо вперше, це метод такий. А що хоч за твір хоч, питаю. Та, каже, яка різниця, щось середнє між "Мертвими душами" й "Хіба ревуть воли", зараз розберемось.
І отут мене нагнав синдром антисамозванця — пані та відома якась була перформансистка, з купою серйозних людей знайома. Але ні актори, ні працівники сцени дупля не рубали про той спектакль і що його робить. Ну, що ви, кричала на них пані, імпровізуймо, імпровізуймо!
Врешті до неї за кілька хвилин до початку [якогось] її спектаклю підійшла адміністрація й сказала, що жодного квитка не куплено. Команда щасливо подалася по домівках, я пішов переповідати цей кринж своєму приятелю-режисерові за чашкою какави, аж тут мене вхопило видіння сюжету, який я йому просто-таки з чашкою в руках і став переповідати в реальному часі. Сон уві сні, так би мовити. Але оскільки то були принципово різні #сни, про нього наступним повідомленям.