Валерія Турбіна

Олег Тістол, у нього пальм взагалі жопою жуй.

Хто там ще? Давид Чічкан, наприклад.

А це герб Донецької області. Стоп, що? З цього місця детальніше, будь ласка.

Пальма - сакральний і наскрізний образ укрсучмиста. Звідки вона проростає в голови художникам? А от якраз з Донецька.

Головна пальма українського мистецтва була створена в 1895 році на Юзівському металургійному заводі. Викував її тамтешній умілець Мєрцалов тупо зі шматка рельси. Три з половиною метра у висоту, важить півтонни; листя пружинить - але ніякої зварки, все реально цільним шматком. Цю йобу спершу показали на всеросійській виставці промислових досягнень у Нижньому, а потім (у 1900му) вона взяла гран-прі на подібній виставці в Парижі. Ну і взагалі наробила шуму серед відвідувачів. Зараз пальма в полоні у росіян, в Донецьк її так і не повернули, зате зробили кілька копій поменше і порозсовували у різні міста. Якщо ви гуляли територією Лаври і задумувались, якого хуя тут стоїть металева пальма - оце воно.

Очевидно, наші художники приречені несвідомо копіювати шедевр Мєрцалова, поки оригінал не повернеться в український Донецьк. Упевнений, це справа часу.

Пальма Мєрцалова (1896)

Зовсім забув відчитатися про презентацію альбому Міщенка, яку ми з Катьою Лебедєвою влаштували третього грудня в квартирі-музеї Павла Тичини. Для тих, хто пропустив попередні анонси: Міщенко - це невідомий художник 1950-х років, чиї роботи були випадково знайдені на антикварній барахолці. Чорноземний психодел і небодяжена хтонь, трушний аутсайдер-арт, тупо бомба.

Ось шматочок презентації. В кадрі Нік Овчаренко танцює під народну музику у виконанні бандуристок Анастасії Решетняк і Олени Неміш. Танець називається vogue - модний стайл, який прийшов від, ееее, нецисгендерних чорних американців (я коректно висловився?). Коротше, всі відтінки наївного народного мистецтва. Насолоджуйтесь.

https://www.youtube.com/watch?v=0A3Se4timG8

Сам альбом Міщенка продається досить жваво, тому поспішайте купити, поки тираж не закінчився: http://uartlib.org/shop/bog-zna-albom-nayivu/

...До речі, стосовно Тичини. Останні пару місяців я неспішно читаю його щоденник 1920 року - про те, як він їздив з капелою Стеценка у гастролі по Україні. Не щоденник навіть, а такий репортажний бложик, Тичина там був на зарплаті як штатний літописець.

Дуже незвичайне чтиво. Самі пригоди капели, чесно кажучи, на любителя: якісь нудні срачі за краще місце у вагоні, довгі обговорення сет-ліста, одноманітні ДК в одноманітних селах, ах яка чудесна тут природа, а тепер заспіваймо «Заповіт» батька Тараса і так далі. Приїхали, поспівали, поїхали.

Зате фон, на якому це все відбувається - захоплюючий. Повторюю ще раз: 1920 рік. Революція відбулась всього три роки тому, в країні максимально густий хаос. Щойно остаточно накрилась УНР, радянська влада ніхуя не контролює, на півдні угорає Махно, по всій країні гуляють дикі банди і їбуться вовки. Щоденник Тичини починається з того, що їхній поїзд затримується на вокзалі буквально на кілька днів: не вистачає локомотивів, щоб тащити вагони. А через кілька сторінок затримується ще раз, бо десь там на сусідній станції шмаляє отаман Хмара (дуже раджу погуглити це ім'я). Вищезгадані срачі за краще місце час-від-часу тривожно перериваються, бо десь за вікном чути постріли. Розмутитися питною водою - проблема. Ну, ви зрозуміли.

Цікаво, що Тичина на цьому всьому особливо не загострює увагу - йому прикольніше квіточками помилуватися і за бабами на ничку попідглядати. Арфами-арфами, дир-дир-дир, ну як завжди. Кінець світу очима замріяного відмінника - це, як мінімум, нестандартний сет-ап. Всіляко рекомендую.

Тексти групи «Раббота Хо» в київському обриганському самвидаві «Гучномовець», 1989 рік. Архів з шістьма відсканованими номерами - нижче. Адольфич, «Коллежский Асессор», молоді «ВВ». Кайф.

Кількість наших підписників уже кілька днів вовтузиться довкола сакральних чисел, в зв'язку з чим публікую мою улюблену роботу графітярів з команди «665». Слава Сатані!

Довго збирався написати якісь підсумки року, але потонув в олів'є, тому краще виголошу тост.

Так склалося, що більшу частину 2017-го я пропрацював в приміщенні Будинку Художника на Львівській площі. В тамтешні ветиляційні шахти регулярно залітали птахи, і вже не могли звідти вилетіти. Просто застрягали там у темряві і кричали, а їхні крики розносились коридорами БХ. Ідеш собі в туалет, пісяєш і слухаєш перелякану пісню чергової пташки. Утробні пронизливі звуки - приблизно так стогнав твій батя або дід, коли серед ночі завалювався бухий в ліжко і не міг заснути. Цікаво, скільки тих мертвих птахів зараз валяється у вентиляції. Їх звідти прибирають хоча б?

Так от, до чого я веду. Давайте піднімемо наші бокали за те, щоб ця темна холодна шахта, в якій ми з вами опинилися, частіше наповнювалась піснями. Ще голосніше, ще веселіше! З Новим Роком, любі друзі.

Віктор Хоменко - "НЛО над селом", 1976 (темпера по вишивці)

Дуже хуйові новини: не стало художника Стаса Волязловського. Великий треш-артист, співець плям на простинях, незабутній шансоньє. Без нього у нас тепер буде сильно менше трушного панк-угара (і, пропорційно, більше чистенької япстерської порожнечі). Земля пухом.