Здесь уже я почитал себя в чужих краях, по самой простой, но для меня достаточной, причине: я переставал понимать язык народный; со мной обыватель говорил, отвечал на мой вопрос, но не совсем разумел меня, а я из пяти его слов требовал трём переводу.

Не станем входить в лабиринт подробных и тонких рассуждений; дадим волю простому понятию, и тогда многие, думаю, согласятся со мною, что где перестает нам быть вразумительно наречие народа, там и границы нашей родины, а по-моему, даже и отечества.

<...> книжка побликованая єст диалектом полским для певних і поважних причин, чительнику ласкавий, а немній для тоєй, аби уста невстидливих помовцов затамовани били, коториє, будучи неприятелями головними Церкви Всходней, диалектом полским сміли і важилися, розними герезіами Церков Православнокатолическую мажучи, світу огижати, аби таким же диалектом (ґди правдивоє визнаниє Церкви читати будут) зражени і поганьбени вічне зоставали.

Тепер зась повторе тая самая книжечка о вірі Православнокатолической на нікоторих містцех троха обширне ісправлена, діалектом руским през
друк світу публікуєтся для самих синов Церкви Православнокатолической Всходней, в тот цель і конец, аби не тилко самиє иєреє <...> леч аби теж і свіцкіє православниє уміючиї читати неуміючим і простійшим з повинності християнскої єднаковим способом науку преподаючи заправовали. А найбарзій родичі — дітей своїх, панове — челядь, преложониє — собі подлеглих, особлившим єднак способом, аби по школах всі дидаскалове яко найпилній своїх учнев заправовали, приказуючи їм того напамять учитися, што в той книжці єст написано і виражено.

<...> А тим часом, чителнику ласкавий, тую маленкую книжечку, яко найчастій і найпилній з уважениєм читай і, в памяти своєй пилно заховуючи, будь здоров і ласкав.