"Великорусские крестьяне в запорожских вольностях.

Тепер вийдеш нагору, та й слободи видно, а год сто тому назад був степ та чагар (1) по балках. Кажуть, зараз після того, як Січ скасовано (2), порізали землю панам, щоб населяли слободи. Слобідка Татарка (3), спочатку населена кацапами аж із Серпухова, — бог його зна де він і єсть (4).

Колись давно кацапка розказувала ще нашим батькам, що як виводили їх відтіля в степи, то казали, що тут рай, а не сторона. В степу, казали їм, як вигонять коров в череду, то до ріг прив'язують кошовки, ввечері вернуться вони додому з паші і приносять повні кошовки ягід: самі так і нападають.

А люди, — хвалились їм, — живуть так богато, що каждий день їдять пироги і всякому дають виймать з печі з третього, як колись жали з третього снопа.

Ми, каже баба, приїхали, коли цього нічого нема... Де-не-де, каже, жили запорожці по балочках, і хати у їх біленькі, тіко самі вони на вид страшні.

Давай вони лаять своїх чоловіків: "Завезли, дураки, в сторону хахлацкую: горницы хорошие, белые, а люди выйдут — страшные, чёрные, голова голая (бритая), да ещё и с пузьмой (чуприна)".

Старик Буря, и др. 7 мая 1887 г. Рыбачий кош на Днепре, вблизи с. Любимовки, Новомосковск. у.

(1) Мелкий кустарник.
(2) Уничтожено.
(3) Новомосковского у.
(4) Московск. губ."

Ліс

Que j’aime ces bois solitaires,
Aux bois se plaisent les amants.

Gilbert


Хто дівчину любить, той любить і ліс.
У лісі так темно, так тихо!
І я його дуже любив то колись,
Та вже минувало те лихо!..

Дівчата у лісі зовсім не такі,
Як часом бувають у хаті;
У лісі вони звичайненькі, плохі,
Не кажуть: «Геть! дивиться мати!»

Ідіть же, дівчата, по ягоди в ліс,
Квітки рвіть та пісні співайте;
А ти, мій козаче, туди навернись,
Та там собі вкупі й гуляйте.

Я бачив, Маруся під гаєм ішла,
Аж гульк, їй назустріч козак молоденький,
Вона вся згоріла, не знає й сама
Од чого, а він веселенький.

Підходить до єї – за руки взялись,
Як ті голуби, цілувались…
Шепнула Маруся: ходімо у ліс!
Пішли – і од мене сховались.

"Солдат:
— Эх, кабы подала хозяйка лавреничков, этих, знаешь, треугольничков.

Михайло (смеясь):
— Лавреничків! Який то у вас, москалів, язик луб'яний! Скільки між нами влитаєшся, а й досі не вимовиш вареників.

Солдат:
— Ну, вареников. Да что ты, Чупрун, об москалях так плохо думаешь. Да я как захочу, то по-хохлацки говорить буду не хуже тебя".

"Солдат, немного пьяный, входя в избу, кричит:
— Здравствуй, хозяин! Я твой постоялец. Давай угол, а на ужин курицу, да нет ли лавренников?

Тетяна:
— Хозяина нема дома".

"Начало поселения Слободских полков пришельцами русинами из-за Днепра в 1650 году.

Когда продолжались один за другим в Польше [около 1650 году] кровопролитные сии мятежи, по согласию с российской стороны русины из Волыни, Подолии и Польской Украйны, а в начале жители Черкас, Зембора, Корсуна и других разоренных мест начали устраняться с фамилиями и со всем движимым из-за Днепра к Востоку в полуденные российского государства границы, куда пришедши по белгородской черте поселились".