Про звичай побратимства серед українців XIX століття.

Оно встречается довольно часто и самый обряд происходит следующим образом: люди, хорошо знающие друг друга, сходятся где-нибудь на «беседі» или в шинке и предлагают друг другу побрататься; потом идут к которому-нибудь из них в дом, тут снимают икону, и присягают быть «до віку рідними братами», целуют икону, целуются сами, дарят друг друга иногда иконами, большею же частью «ягницю, рій» и т. п., пьют горілку и расходятся уже «рідними» (горільчані брати).

По-видимому «братанне» имеет большое значение, так как даже дети побратимов считаются родными; так на вопрос: могут ли они вступать в брак между собою, отвечали: «оце хто ёго знае, треба спитать батюшки, бо, признаться, так не траплялось. А мабуть не можна, бо ми ж присягали». Ссориться и браниться с «горільчаним братом», не можно: «гріх». «Сестраються» так же точно; только дарят уже друг другу рушник, платок, курку, поросятко — вообще что-нибудь из «жиночого» хозяйства и сестрами считаются только они, а мужья и дети их не считаются родными.

Мария Ганенко. Семейно-имущественные отношения крестьянского населения в Елисаветградском уезде. (Материалы по обычному праву). / Степ. Херсонський белетристичний збірник. Херсон-СПб, 1886


І Літопис І

Збирає знайомий, довіра 100%. Ви знаєте, що рандомну фігню я ніколи не скидую сюди.

10 гримнів - теж донат, так шо прошу долучатися. Дякую!

Серед українського публічного політикуму мого віку (20–30 років) є категорія людей, які умовно записуються в реалісти. Зараз ці люди знаходяться в напівейфорійному стані — нарешті Сполучені Штати ВИЗНАЛИ, що вони не хочуть бачити Україну в НАТО. Проклятий Захід ДУРИВ бідненьку Україну з 2008 року, а ми повелися. Ну от тепер, нарешті-то, заживемо!

Шановні друзі, давайте повернемося до реальності. З самого початку, буквально з самого початку незалежності держави, громадянами якої ми маємо щастя бути, вона перебуває під атакою ворожої держави. З ранніх 90-х років значна частина російських еліт була незадоволена тим позором, який пережила їхня імперія на початку 90-х. Логічним розвитком подій для них став системний підрив владних інститутів територій, що відкололися. І оскільки ключовою з таких була Україна, то вона першою потрапила під російський удар. З самого першого року незалежності РФ різними способами атакувала українську державу. Коли до влади прийшов Путін, ці атаки інтенсифікувалися: Тузла, пряме втручання у вибори 2004 року, промова 2007 року (де Володимир Путін, на секундочку, висловив прямі територіальні претензії до України) — під кінець нульових стратегічний курс Росії на здобуття політичного контролю над Україною не просто не приховувався, а був ледь не відкритою частиною російської зовнішньої політики.

Попри всі наші ахи та охи, Україна — це не failed state. Наші інститути швидко зрозуміли, що до чого, і намагалися відповідати на російську політику. Інтеграція на Захід, особливо в контексті оборони, — це результат цієї відповіді. Саміт 2008 року — це не «обманка» Заходу, а результат майже десятилітнього лобіювання та роботи української держави. Те саме стосується і євроасоціації в ранніх 2010-х — лобіювання не припинялося ніколи, навіть за Януковича, бо Україна може балансувати російський вплив виключно в межах західних інтеграційних об’єднань. Ця ж робота продовжилася і після 2014 року.

Коли західні політики кажуть, що двері НАТО для України відкриті — це позитивна для нас ситуація. Навіть якщо вони брешуть, це залишає для нас простір для маневру і подальшого лобіювання, як це й було весь час нашої незалежності, коли ми досягали результату крок за кроком. Коли Дональд Трамп каже, що Україна в НАТО йому не цікава, простору для нашого маневру не лишається.

Це не катастрофічна ситуація. Дональд Трамп в офісі не вічний, а сама Україна може залишатися суверенною без НАТО. Це буде важко, нам і європейцям доведеться багато працювати, але це можливо. Проте ці два речення ніяк не виправдовують дегенеративні тейки, які захищають позицію Дональда Трампа. Підтримувати дії, що суперечать інтересам власної держави, — це неймовірний рівень меншовартості.

Шановні автори та потенційні автори історичного журналу "Літопис",

нагадую, що наступний випуск виходить наступної п'ятниці, тож прошу усі ваші матеріали надіслати до вечора четверга. Це може бути стаття, поезія, малюнок, що завгодно, аби на історичну тему. Як завжди, надсилати можна в наш бот: @Litopys_support_bot

Дякую за увагу!

В світлі останніх новин від дирявого гегемону

Дякую, Романе!

В першу чергу кидайте на збори, а якщо копійчина ще залишилася, можна і нам.
Це піде на рекламу, будемо залучати більшу аудиторію