Частина друга:
https://telegra.ph/NA-BOLOT%D0%86-chastina-2-11-20
Якщо прочитаєте, будь ласка, напишіть, що ви думаєте про це. Якщо не дочитаєте - теж (:

Про всяк випадок: грайлист із пісень, що напряму згадуються в оповіданні
https://youtube.com/playlist?list=PL2e96rcA6Wg2uiGZ0IESeHVduUKNSS4hw

Коли розпався СРСР, мені було сім років. Досі пам'ятаю, як дивився по телевізору на Горбачова, що зрікався президентства, і дуже хотілося захистити цю маленьку людину, скривджену дебелим нахабою Єльциним.
Зараз у твіттері діляться спогадами люди, що в сім років дивилися трансляції з Майдану й боялися за своїх батьків, котрі були там.
В історичні часи живемо.

Виклав свій текст на нормальний ресурс: https://arkush.net/book/1224/1
(все, це останнє по цій темі, можна розслабитися 😌)

​​Олександр Стукало вкинув цікаву, але суперечливу тезу.
Особисто мене замовники вимуштрували дотримуватися правил милозвучності так, що я це роблю автоматично. Але я не вважаю злочином в окремих випадках відступити від них, особливо в художньому тексті. Втім, я також не вважаю необхідним фанатично уникати випадкових збігів, як у прикладах, наведених Стукалом - там ще треба постаратися, щоб побачити ці збіги.
А ви як думаєте?

Що я шукаю в ґуґлі: Clinician-assisted scale
Що пропонує мені ґуґл: Physician assisted suicide
🥺🥺🥺
Міг просто сказати, що не знаєш, ґуґле

Мені складно сприймати новостворену традицію ставити свічки на вікно на день пам'яті жертв Голодомору. У єврейській традиції свічки на вікно ставлять на Хануку, що теж святкується в цей час, із прямо протилежним змістом - для поширення світла й радості в світі. Пов'язати це з трауром мені не вдається.

Мушу знов дописувати пояснення до своїх показань про торішній Прайд, і вже кілька днів забуваю. Як же хочеться це забути й не повертатися до тих спогадів, натомість треба видобувати з пам'яті найдрібніші деталі.

Про ретрофутуризм і реальність
У Ґібсоновому "Нейроманті" є орбітальне поселення Зайон, засноване "п'ятьма монтажниками, які відмовилися повертатися з орбіти". Пів століття тому це було звичайне фантастичне припущення, як, скажімо ,інтернет або бойові імплантати. Сьогодні ж найбільший скепсис у мене викликають не технології, а те, що, якби будівництво в космосі справді було розвинуто, воно було б настільки забюрократизованим, що п'ятеро монтажників навряд чи змогли б отримати всі необхідні дозволи.

Ще кілька думок.
Перекладачка Ґібсона Ольга Любарська колись цитувала слова автора про його підхід до творчості:
... так вийшло, що з того, що писали тоді, мене найсильніше зачепила феміністська наукова фантастика. І чомусь центром її був Сіетл - найближче велике американське місто до того канадського, в якому я тоді жив. Там на конвенті я вперше почув і побачив Джоанну Расс та Урсулу Ле Ґуїн, і вони були феміністками. І не приховували цього. Вони критикували НФ як жанр.

Можливо, я взагалі вперше почув тоді слово "патріархат". І вони дуже переконливо звучали. Отже, коли я сів писати, то склав собі список речей, яких у моїх книгах ніколи не буде.
Я не писатиму книг, у яких Сполученим Штатам можна що завгодно.
Я не писатиму про майбутнє, де єдині цікаві персонажі – білошкірі.
Я не хочу творити майбутнє, пронизане сексизмом. Не скажу, що я такий уже ідеолог, просто в 80-х я вирішив, що всього цього не хочу. Так що я собі причепив уявне нагадування на друкарську машинку: "ось такого не пиши". І коли я писав "Нейроманта", то цілком свідомо дотримувався цього списку. Я ще тоді не виробив звички, і слід було стежити за собою. Я не дуже розумів тоді, що роблю. Але тримав цей перелік перед собою.
[...]
Моллі, ця борза смертоносна красуня, була для того часу абсолютно нетиповим персонажем. А зараз це норма.
Це чудові принципи, які навіть сьогодні звучать прогресивно. Але складається враження, що на створенні Моллі профеміністичний ентузіазм Ґібсона вичерпався. Коли інші персонажи називають її, обговорюючи, "ваша жінка", це звучить так, наче вона - рідкісний виняток у цьому досі переважно чоловічому світі. Невже 40 років тому навіть однієї такої персонажки здавалося забагато?
І ще. Створюючи собі персонажку на "Атом людяності", я надихався зокрема образом і історією Ґібсонової Моллі. Лишень історію цю, яку вона розповідає в другій половині книжки, я прочитав тільки зараз.
Мені здається, з поправко на різницю сетинґів вийшло доволі влучно. Принаймні сцена з шоу і його наслідками на грі була схожа.

Фотографії костюмів, які в різних європейських країнах використовують під час свят зимового циклу (коментарі теж цікаві): https://twitter.com/WolfTheRed/status/1466731772994113541

Не знаю, як мені вдалося пропустити цей шедевр пів року тому, але він має бути тут
https://youtu.be/bpyRyZqP8KA

Усі так завзято діляться річними підбірками музики, аж ось і мені таку зробили: https://music.youtube.com/playlist?list=LRYRJcsT9vVQb-Mf8hu0VvbMvaWpi_Y8_AEqA&feature=share
На четвертому місці відеоурок, за яким я вивчав пісню для гри 😂

Зненацька натрапив на висловлювання про сприйняття історії в художній літературі й навколо неї. Є над чим подумати (хоча, звісно, багато хто сприйме це як "палітікі укралі у дітєй кусочік щастя")
https://youtu.be/HqpuSZNy3nI

З інструкції для перекладача. Ніколи ще такого не бачив.

Ще одне вкрай актуальне слово

Коли музикант із Уругваю та співачка з Греції пишуть скандинавсько-кельтсько-північноамериканську музику, це називається глобалізація?
https://youtu.be/E0jo_Wp7qHg

Поки в мене черговий напад нічної активності, запишу трохи своїх думок з цієї теми.
Авторка розповідає, що захоплення літературними персонажками-аутсайдерками, що зрештою здобули суспільне визнання, багато років допомагало їй долати власні проблеми. Але зрештою вона зрозуміла, шо романтизація цих історій небезпечна, бо приховує справжні причини маргіналізації вразливих людей, які криються в суспільному устрої. "I no longer feel that history is romantic. History was violent, and I intend to learn from it."
Авторка займається реконструкцією історичних костюмів, але в її досвіді я бачу багато спільного зі своїм рольовим. Справді, вже кілька років я відчуваю дисонанс, готуючись до ігор з історичної тематики — мою сучасну свідомість ятрять проблеми, які персонаж просто не здатен побачити. При цьому я не проти грати антагоністів — якщо бодай хтось у цій реальності вважатиме мого персонажа антагоністом. Але якщо очевидну для мене-гравця соціальну несправедливість ніхто несправедливістю не вважає, мені стає важко перебувати в цій реальності. Авторка відео пропонує вносити у відтворення історичних подій їх критичне переосмислення — це справді можливо, якщо не йдеться про достеменну реконструкцію. Наприклад, на "Ярмарці Скарборо" єдиним обмеженням соціальної ролі жінок було священнослужіння, в усьому іншому жінки й чоловіки були рівноправні. З іншого боку, створюючи фантастичну реальність минулого, позбавлену цих проблем, чи не ігноруємо ми їхнє походження й те, що вони досі існують у нашому суспільстві?
Так, я свідомий того, що подібні міркування можуть привести до десакралізації — чи делегітимізації — всієї класичної художньої спадщини: "There is no art in history that isn't problematic somehow". Але чи не легітимізує ця спадщина несправедливість, що досі існує? Тут я вже чую, як мене таврують ліваком і SJW і наказують прибрати руки від класики, на якій виховані численні покоління. І це я теж розумію: якщо сказати людині, що те, що вона завжди вважала однозначно позитивним і незрушним, є проблемою, вона сприйме це як особисту атаку на себе. Та чи можливий без цього суспільний розвиток?
Колись, коли я починав робити ігри, я спитав себе, для чого я це роблю, і відповів: я хочу спонукати людей виходити за межі звичних шаблонів поведінки. І хоча за останні дев'ять років я жодної гри більше не організовував, це завдання мені досі видається актуальним.

У перекладі, який я зараз редагую, перекладач_ка називає мангу "японские комиксы".
Мені здається, перекладати manga "японские комиксы" у 2021 — все одно що замість "джинси" писати "синие ковбойские панталоны".

У мемах. Я бачив їх у мемах.

Nice