- Алло, це Антон? Мені сказали, що ви евакуюєте людей з Бучі...
- Ні, ми не евакуюємо людей з Бучі, це неможливо...
- Але послухайте. Там двоє дітей - хлопчик і дівчинка, 6 років. Дідуся вбили росіяни відразу, як увійшли на їхню вулицю, бабуся слабенька, з ними чотири дні немає зв'язку (далі йдуть схлипи)
- Це Ваші діти?
- Так... це наші діти (схлипи)
- Антоне, тут у Ворзелі 300 людей, купа дітей
- Антоне, Стоянка...
Так, я заспокоював всіх, як міг.
Я зрозумів, що відчуває Леся Литвинова, коли у неї шукають кисневі концентратори.
Але, шановні.
Я не знаю хто і чому почав розповсюджувати мій номер телефону з коментарем, що я можу когось вивезти з Бучі чи Ворзеля.
Проблема не в тому, що мені телефонує багато людей з абсолютно надзвичайними і терміновими ситуаціями - інсулінозалежний дідусь, мама з трьома дітьми, сім людей на такій-то вулиці і т.д.
Я можу вислухати і поспівчувати.
Байдуже, що це віднімає нерви, сили і дорогоціний час.
Проблема в тому, що Ви цим жестом даєте людям трошки зайву надію, що порятунок ось-ось поруч.
Так, він поруч, але не у вигляді волонтерів, які поки не мають доступу до окупованих міст, а у вигляді ЗСУ, які тиснуть росіян далі.
А поки що я не знаю відчайдухів, які погодяться навіть спробувати поїхати в Бучу.
Ані військові, ані ССО (окрім спецзавдань), ані волонтери.
Проте розповім один раз і для всіх.
Десятки волонтерів, десятки комунальних автобусів та десятки швидких сьогодні вивезли дуже багато людей з Романівки.
Просто так багато, що аж очі закочуються.
Наша машина (вкотре дякую Kyrylo Beskorovayny за безрозмірний бус) пішла звідти останньою, коли вже стемніло і ми навіть отримували окремі дозволи на проведення евакуації після початку комендантської години.
Ба більше, сьогодні купа відчайдухів носилася Ірпенем і вивозила людей безпосередньо з Ірпеня.
Це найбезстрашніші люди (після наших військових), яких я тільки бачив у житті.
Підбирали з вулиць перехожих з клунками, заїжджали за певними адресами і виколупували людей з підвалів.
Не всюди можна було проїхати, бо подекуди стояли росіяни, але вивезли багатьох.
Там, де не могли проїхати - я і вони передавали адреси військовим і саме ЗСУ мчало на простреленому бусі шукати людей.
Не всюди знаходили, але ніколи не верталися порожніми.
Пріоритет - поранені, лежачі, недієздатні.
Армія навіть тут робить все, що може, за що їй доземний уклін.
Нам теж пощастило в тому плані, що наші постріляні автівки так і лишалися з того боку цивілізації і ми, трохи їх підлампічивши, теж цілий день човникували.
Знаєте, що було найважче?
Не те, що ми не могли проїхати за певними адресами, якими у мене завалені всі особисті повідомлення.
А те, що коли ми знаходили людей, вони не погоджувалися на евакуацію.
Ми на них кричали, вмовляли, страхали, молили.
А вони лишалися.
Ми їм пояснювали, що ризикуємо своїми життями заради їх евакуації, навіть не маючи елементарних бронежилетів, а вони дивилися на нас скляними очима і казали: ми вас почули, дякуємо, ми лишаємося.
Але я це до чого.
Наприкінці дня ми забрали з Романівки цілий натовп людей, що пішки дійшли з Бучі.
Пішки.
З Бучі.
Серед них були старі і діти.
Тому все можливо, просто поки що, на жаль, не з нашого волонтерського боку.
Шановні, треба вірити, що всі живі.
Я вже писав, що там просто немає світла і практично немає зв'язку.
Треба вірити, що їм стане духу, сили і везіння вийти на наші позиції.
Ви знаєте мою позицію щодо Бога, релігії і цих усіх казок.
Але віра - це те, що зараз у нас лишається.
І коли я сьогодні вивозив дідуся і бабусю з Ірпеня, бабуся сказала:
- Почему же Бог нас оставил...
Я відповів:
- Бог наоборот нас нашел и он на нашей стороне.
Хоча в голові крутилися геть інші думки, які я не волів озвучувати.
Підтримуйте одне одного.
Підтримуйте біженців.
Підтримуйте тих, у кого рідні пребувають в самісінькому пеклі.
Підтримуйте Збройні Сили України та всі волонтерські рухи, які тільки знаєте.

Евакуація буде продовжуватися і особисто я дякую Vlad Samoylenko, Криївка Вільних, Andrii Piven, Костянтин Бакуемський та Владислав Грезєв за сьогоднішні мандри Ірпенем, а усім Вам за Вашу підтримку, бо палива ми попалили немало.
До речі, паливо ми передали також тим військовим, що проводили точкову евакуацію з Ірпеня.
Зберігайте спокій.
Тримайте надію біля себе.
Чекайте на той момент, коли люди дістануться академмістечка і зарядять телефони.
І ще.
Якщо волонтери вивезли Вас чи Ваших рідних з цих пекельних місць - не пропонуйте їм гроші.
Немає таких грошей, за які туди варто їхати.
Туди їдуть просто рятувати життя.
Переможемо.

Увага! Ірпінь, Ворзель, Буча, Гостомель.
Повідомте рідним, сусідам, кому можете.
Сотні киян помчали назустріч по всіх пунктах.
Десятки комунальних автобусів та швидких напоготові.
Ми теж працюємо.
Все буде добре.
Офіційна інформація на сторінці Ірина Верещук

https://www.facebook.com/vereschuk.iryna

“Домовлено про зелений коридор. З 9:00 діє зелений коридор. Відправка в з 11:00. Пункти збору:
1) Гостомель - біля Бучанської виправної колонії
2) Буча - енергетиків 12
3) Ворзель - курортна 25
4) Ірпінь - готель Ірпінь, Соборна 105-Б

Через Стоянка-Білогородка-Київ.

Рух власними автомобілями в складі колони погоджено!!!

Максимально поширюйте, телефонуйте, передавайте сарафанним радіо. Часу на інформування обмаль”

https://www.facebook.com/100001535927538/posts/5158240777570402/?d=n

Маю надію, що сьогоднішній вечір і завтрашній ранок стануть радісними для сотень евакуйованих та тисяч їхніх друзів та рідних.
Адже люди, що тижнями сиділи без світла, зможуть зарядити свої телефони і сповістити близьких, що вони живі та неушкоджені.
Дорогою до Києва ми від прикурювача авто підзаряджали телефони людей, аби там було хоч 5-6%, щоб апарати увімкнулися та була змога сказати хоч двійко слів.
Так, росіяни не дозволили вивезти всіх за всіма погодженими маршрутами.
Це погано, але очікувано.
В цьому суть північно-східних істот - домовлятися з ними можна виключно про спосіб, у який їх стратять.
Всі решта домовленостей - ні про що.
Тим не менш, "заручників" стало менше.
Ми сьогодні працювали безпосередньо в Ірпені.
В тій його частині, яка хоч якось контролюється нашими військами.
Їздили вулицями, підбирали людей, перевіряли залишені Вами адреси, блукали підвалами та сховищами, вдихали сморід сечі та калу - супутників міст, в яких давно немає води та світла.
Дивувалися, як люди витримали в цих вогких та абсолютно темних (фотографували зі спалахом) приміщеннях стільки часу.
Умовляли здорових жінок покинути холодні мертві будинки, а вони нас просили "не нагнітати".
Практично одночасно ж виносили загіпсованого від ніг по груди хлопця, сестра якого благала хоч якось їх забрати.
Підвозили охочих до пунктів збору автобусів.
Найважче було дивитися на трупи стареньких, які померли власною смертю, і яких виносили з підвалів та складали просто неба.
Бо ховати їх - нікому.
Поки що.
Ми спостерігали за самовідданою працею хлопця-білоруса, який тут, на переправі, вджобує вже кілька днів поспіль, ніби намагаючись кров'ю з власних обідраних долонь змити ганьбу зі свого народу.
Ми пили гарячий чай на Наумова від волонтерів і нямали якесь печиво.
І це були найсмачніші страви на планеті.
Ми бачили, як волонтери масово вивозять у Київ тварин.
Як солдати переносять через стрімкий потік маленьких дітей.
Обережно, наче вони з кришталю найвитонченішої роботи.
Ми відчували, як воїни напружено вдивляються в біноклі - чи не йде у завірюсі ще хоч один силует людини, що пішки дійшла до мосту з самої Бучі і ледь тримається на ногах та потребує допомоги на цих останніх п'ятиста метрах.
Ми навчилися практично не звертати увагу на підірвані будівлі, стріхи з дірами від ракет, повалені вибухами дерева, але коли ми щоразу проїздили повз центральну площу, ту, де фонтан, в мене щемило серце.
Я ніяк не міг повірити, що лише нещодавно тут пив смачнючу каву та насолоджувався життям, а тепер уважно видивляюсь людей, які прагнуть елементарно дістатися безпечних місць.
Я досі не можу повірити, що жену за кермом величезного буса 110 км/годину в сутінках без фар, непристебнутий, перетинаючи подвійну суцільну і притискаючись до узбічч.
Це геть не я.
Росіяни за все мають відповісти.
Те, що зара починає коїтися з їхньою країною - то їхня абонентська плата. Пожиттєва.
Але окрім неї вони мусять компенсувати кожну цеглину.
Кожен кущ.
Кожне поранення.
І кожне життя.
Слава нашим Збройним силам.
Слава Силам спеціальних операцій (повірте, є за шо).
Слава Морській піхоті довічна.
Слава ППО, ДСНС та медикам.
Слава волонтерам усіх фронтів (в т.ч. інформаційних).
Слава усім, хто організує гуманітарні місії та евакуації.
Ми вже перемогли.
Лишилося прискорити настання капітуляції кремля та страти путіна.
Переможемо.

Я вважав, що найщиріщі молитви можна почути в церкві біля ікони за здоров'я.
Я помилявся.
Найщиріщі - ми з Andrii Piven слухаємо третій день поспіль, коли на нашій пошматованій машині вивозимо людей з Ірпеня.
Коли мчимо повз підірвані будинки і снаряди, що стирчать з асфальту.
Коли під'їжджаємо до суцільно наших позицій, де вже немає потвор, що бомблять пологові будинки та стріляють в авто з написом "Діти".
Коли кажемо людям, що все найстрашніше позаду, вони в безпеці і на них вже очікує гарячий чай від волонтерів.
Я вважав, що найщиріщі прокльони можна почути в пеклі.
Я помилявся.
Їх так само можна почути в нашому авто на адресу окупантів від людей, які тижнями сиділи в підвалах, а при виїзді з міста наочно бачать, на що російська артилерія перетворила їх затишний Ірпінь.
Я вважав, що машини з написом "200" - то виключно про смерть, яку вони збирають поміж будинками, аби відвезти на поховання, бо у сусідів вистачило сил тільки спустити тіла з поверхів.
Я помилявся.
Саме водій такої машини, надивившись на купи трупів, зробив все залежне від себе, щоб вивести нас на позиції наших військових, де ті допомогли з порятунком великої кількості постраждалих на нормальному автобусі.
Я вважав, що секунди здаються годинами тільки під авіаударом.
Я помилявся.
Не менш довго вони тягнуться, коли спускаєш стареньку з 7-го поверху сходинка за сходинкою, а до кінця погодженого часу на припинення вогню лишається 20 хвилин.
Я вважав, що наймерзенніші вчинки людей і одночасно найзвитяжніші історії героїв можна побачити тільки в кіно.
Я помилявся.
Нині я все це бачу в Ірпені.
Де полишені на погибель родичами немічні літні люди, собаки і коти в зачинених наглухо квартирах межують з поадресною евакуацією старих на ковдрах та прасувальних дошках з висотних поверхів та масовою евакуацією десятків котів і собак в Київ волонтерами.
Де мародерство і сидіння на запасах тушонкі межує з самопожертвою і цілодобовою працею на переправі військових, ДСНСників, поліціянтів, священослужителів, звичайних небайдужих громадян, медиків.
Я не знаю, з яким пошматованим внутрішнім світом і дістануся кінця цієї війни.
Це при тому, що ми у абсолютно лайтових умовах порівняно з нашими бійцями на передовій, мешканцями Маріуполя чи Харкова.
Але саме тут і зараз стає зрозумілим, хто є людьми, а хто просто грав роль людини в мирному житті.
Тут люди голі від умовностей, наративів, дискурсів, лейб, посад, випендрьожних номерів на авто та статусних речей.
Сьогодні ми багато працювали по Ірпеню.
Нам дуже пощастило, бо невдала евакуація з однієї з вулиць привела нас до величезної будівлі, де переховувалися десятки наших співгромадян - жінок, дітей, лежачих, сидячих і т.і.
Збройні Сили України, за що їм величезна подяка, допомогли миттю евакуювати десяток готових до подорожі.
Решту згодних позабирали кілька волонтерів на власних автах.
Залишок будемо умовляти, якщо буде така змога.
Сьогодні ми ще глибше влізали в підвали, під'їзди і подвір'я.
Бачили ще більше яскравих ознак міста на межі виживання, як-то готування їжі на подвір'ях багатоповерхівок на вогнищах.
Сьогодні ж ми вперше побачили росіянського військовополоненого.
Він був обісраний (не в переносному значенні слова) та наляканий і геть не був схожий на завоєватєля Європи "за трі дня до Ла-Манша".
Сьогодні ж вночі, от прямо зараз, ще більше окупантів помруть.
Вірте в Збройні сили.
Допомагайте волонтерам.
Виховуйте у своїх дітях Людей і плекайте в них співчуття до свого ближнього та ненависть до окупантів.
Якщо хочете підтримати нашу діяльність - підтримуйте Криївка Вільних, номер картки 5168 7453 0177 9796, контактна особа Oksana Voloshyna - це наше паливо та ніштяки для військових, а також Солом'янські котики (https://news.1rj.ru/str/kitty_soloma, моно 4441114453109090, приват 5168745013080053) - це наша їжа, бо у нас фізично немає часу ходити в магаз по продукти.
Окремо дякую Vlad Samoylenko за чітку координацію і взаємодію.
Ми вдячні всім волонтерам, що проносяться повз нас і роблять те саме, що ми.
Зокрема, на фото Ви можете бачити одного з янголів Ірпеня - Саша Самков.