Цікава цьогоріч весна.
Їдеш на Чернігів, а у полях замість першої зелені стирчать ракети від Градів.

Тут, отам, а онде ще.

І дійсно наче якісь чудернацькі рослини - порозпускали свої стабілізатори, як пелюстки, хоч іди і перефарбовуй з сірого кольору на червоно-чорний.
Маки та й все тут.

Готовий меморіал війни.

Чого вони не порозривалися - для мене загадка.
А серце ж крає ця картина.

О, а ось посеред траси гілка дерева стирчить.
Люк відчинений? Асфальт порепався?
Ні, просто вирва від бомби.
Нормальна така вирва, розміром з половину авто.
Сфотографувати б, та зупинитись не можна.

А оцей, мабуть, зупинився.
Лише кістяк машини згорілої лишився.

В цих місцях ми не самі.
Йдемо ниткою з десятка бусів, навантажені під самі дахи.
Мчимо під наглядом ЗСУ, життя тягнемо в місто, з якого окупанти його забрати хочуть.

І ниток тих, я Вам скажу - як тієї павутини, яку вітер жбурляє - туди-сюди, сюди-туди.
Вітаємось крізь запилючені вікна, підіймаючи долоні.

Багато ниток.
Дуже багато.
Українці чудові.

А дороги нині важкі.
Там, де раніше вкладався у 3 години - і за добу тепер не завжди доберешся.
Нині краще довше, та живим-здоровим.

Переможемо.

P.S. Дяка Гена Новиков та Солом'янські котики за окуляри для Andrii Piven

Я причепив рацію на бронік, штовхнув двері і побачив її.
Вона сиділа на ганку, підібравши ноги під себе, і плакала.

- Що трапилось? - спитав я і миттю пошкодував про це.
Бо ж знав відповідь.
Але тепер фактично змусив її подивитися на мене заплаканими очима і відповісти:
- Нічого, все нормально, зараз йду.

Хитнувши головою, пішов назад у будівлю.
Блек звично закидав на плече свій АК з полум'ягасником неймовірних розмірів і коротко буркнув:
- Де Лєра?
- Плаче.
- Чого?
- Бо ж людей з Чернігова не вивезли.

Блек - людина сувора, я б навіть сказав різка, така, якою вона буває після безлічі боїв - миттю якось змінився в обличчі і пішов на ганок.
Я дивився, як він до неї підійшов та почав щось говорити.
Я ж для себе не міг підібрати правильних слів.

"Всіх врятувати неможливо" (с)
"Це для них війна, для нас це робота" (с)
"Перше правило стюарда: піклуйся про свою безпеку. Бо як будеш мертвий - вже точно нікому не допоможеш" (с)

Рефлекторно повторював в голові ці фрази, аби якось заспокоїтись, та теж погано собі давав раду.

Починалось все дуже просто і зрозуміло: нитка з десятка бусів з десятком тонн харчів, медикаментів, одягу для мешканців потерпаючого Чернігова.
Йдемо з супроводом ЗСУ, минаючи блок-пости, як розпечений ніж масло.
Звантажуєм ніштяки хлопцям на нулі, заходимо в місто, скидаємо гуманітарку, набираємо цивільних і валимо назад.

Просто, як раз, два, три - просто додай води.

Але в нашому випадку замість води додалися русняві смерчі та міномети.
Останні 3 чи 4 кілометри артилерією росіян були перетворені на нездоланну пустелю, про що свідчили двохсоті, яких навіть не могли нормально витягти.

Ти диви, як зачерствів.

Двохсоті.
Швидко до цього звикаєш.
Та, насправді, тут всі так говорять - двохсоті, трьохсоті - військові, медики, волонтери.
Це, мабуть, дозволяє глибоко не замислюватися про суть сказаного і продовжувати виконувати поставлені задачі.

Загалом, ми передали частину вантажу військовим та дві доби...
Дві. Кляті. Доби. Намагалися подолати останні кілометри.
Дві доби ми слухали артилерійські оркестри і соло у виконанні наших богів війни та орківських нелюдів.
До речі, цікава партія у відлітаючих ураганів і прилітаючих градів.
Гради - таке, наче поп-корн дуже швидко лускає в мікрохвильовці.
А ураган... ну, як ураган. Вжууу... Вжуууу... Вжуууу...

На другу добу ми вимушені були відступити.
Як і десятки - це не жарт - десятки бусів інших волонтерів з купою тонн гуманітарки та сотнями порожніх крісел під евакуацію.

Так буває.
Чернігів закрито, наглухо.
Ні туди, ні звідти.
Коли по крайній точці прилетів смерч і додав ще двох двохсотих, стало ясно, що це кінець.
Поки що.
Так буває.
Це війна.

І тут дійсно лишається хіба тільки плакати.
Плакати так, що навіть загартовані у боях воїни змінюються в обличчі.

А в Чернігов ми повернемось.
Чуєш, Лєра?
Нашим хлопцям з ЗСУ потрібен час, щоб попрацювати.
Скоро усіх заберем.

Тим не менш, частина вантажу пішла за призначенням.
Тому є й привід радіти.

Вдячні усім вам за підтримку Криївки Вільних, окремо - Першому добровольчому мобільному шпиталю ім. Миколи Пирогова за медицину та особисто Андрію Прокопенко, бійцям Збройних сил - за супровід.
Подяка команді Лєри - ви чудові.
Подяка нашим інструкторам з Голосіївської ТРО за навчання по суті.
Незмінна подяка Кирилу Бескоровайному та Світлані Арбузовій за машини - вивозять з пекла.

Суперподяка Владу Самойленку за логістику, організацію, координацію.
Це, насправді, найважливіші частини подорожі, без яких вона була б цілком безрезультативною.
До речі, решта деталей по евакуації з Чернігова - в пості Влада тут https://www.facebook.com/samoylenko.vlad1/posts/5203293059731840

А так...
Якщо чесно, в мене вже мільйон неописаних історій про цю війну і я не маю жодних сил поки їх описувати.
Більшість з них поки навіть розповідати не можна.
Шкода, що роботи так багато, що практично немає фото.

Головне - ми з Андрієм Півнем живі-здорові.
Коли переможемо - будемо всі разом сидіти біля вогнища, чистити зброю, пити чай та розповідати байки.
Кожен свої.

А тепер час спати.
Завтра новий такий самий невідомо який день тижня.
Того самого лютневого тижня, що змінив все.

Майте якомога спокійнішу ніч.
Переможемо.

Сьогодні, вивантажуючи з буса медицину на якусь лікарню, спіймав себе на думці, що гуркіт артилерії за горизонтом став для мене нормальним явищем.
Ще місяць тому я б спантеличено крутив головою, а нині сприймаю цей звук, як раніше сприймав гомін великого міста.
Прямуючи на базу, відмітив, що давно не бачив бусів чи автобусів без написів "Діти", "Евакуація", "Волонтер", "Люди".
Накарябані фарбою і виведені каліграфічним шрифтом, на папері чи прямо по кузову авта, з синьо-жовтими прапорами чи просто під простреленими вікнами.
Я багато до чого звик.
Але більше чого забув.
Забув відчуття, коли тримаєш сина на руках.
Забув, як він проситься зранку на горщик та погоджується їсти кашу.
Забув, як він бігає по калюжам, поки мама не бачить.
Ще більше речей я пропустив.
Як Марк почав замість пари слів говорити цілими осмисленими реченнями.
Як його незграбна хода перетворилася на несамовиту біганину.
Як він діловито навчився малювати пальцями на папері.
Я пропустив ці речі за місяць назавжди.
Назавжди.
Назавжди, твою кантемирівсько-псковську дивізію.
І цього я росіянам ніколи не пробачу.
Як і решту скоєних ними злочинів.
Знищений Маріуполь та поховані заживо люди, в тому числі діти.
Фактично заблокований Чернігів і бомба на тамтешню лікарню.
Стертий артою Ірпінь, Буча, Гостомель тощо.
Немає такого жаху, який би не вчиняли росіяни, щоб кожного наступного дня він не шокував ще більше.
На Чернігів поки шлях закритий.
ЗСУ роблять свою роботу.
Поки ж орки намагаються вчинити там гуманітарну катастрофу.
Але ми з Andrii Piven сьогодні встигли на Романівку.
Ірпінь практично наш.
І не наш.
Одночасно.
Ірпінь Шредінгера.
Там міна, тут снаряд, отутаво ДРГ.
Цей волонтер, на жаль, від'їжджає в лікарню, бо його разом з евакуйованою жінкою накрило міною прямо у фінальній точці призначення на мосту.
Тут міна рветься прямо під мікроавтобусом.
І знову ж міна прилітає поруч зі швидкою, загрожуючи життям героїчних медиків.
Ми не ризикнули сьогодні входити в саме місто.
Але із задоволенням познайомились з людьми, які на геть постріляних наскрізь авто продовжують неймовірними кульбітами вивозити людей.
Двоє з них - на першому фото.
Це Elad Danilov та Arthur Zaitov.
Запам'ятайте ці два імені.
Хлопці довго відкараскувалися від мене, щоб я їх не фотографував.
Але мені таки вдалося їх приперти до стінки згорілого буса аргументом, що треба врівноважувати постановочні фото селеб з автоматами світлинами людей, що роблять справу.
На жаль, немає змоги зупинити інших водіїв, щоб розповісти про них вам.
Але настане день, коли вони спокійно приїдуть на той край підірваного мосту, щоби... щоби забирати жителів Ірпеня назад, в Ірпінь.
Щоб ті його відроджували і відбудовували.
От тоді і роззнайомимось.
Стоїмо.
Слава Збройним силам України.
Нищіть їх, любі.
Нищіть.
Переможемо.