- Їбоште їх. Паліть.
- Палимо, хлопці. Так палимо, що за один раз кладемо десяток, а як пощастить - і під сотню.
У нього були добрі очі.
Такими вони бувають у дідусів, які лагідно пестять онуків на своїх руках.
Ще, принаймні, місяць тому пестили.
А тепер його словам не можна було не вірити.
Здавалося, що він не просто хвилину тому відійшов від гармати, аби із нами привітатися, а він сам є частиною артилерійського механізму: руки-маніпулятори, очі-приціли, подих-вогняний вир.
Ми обійнялися.
Ну... ми його змогли заледве поляскати по спині, а він нас так міцно стис, що кістки потріскали.
Тоді він хрякнув дверима древньої "буханки" і поїхав до позицій.
Машина була настільки перевантажена ніштяками від вдячного українського народу, що, здавалося, зараз її ресори випростуються навиворіт.
Дивилися йому вслід і в голові не вкладалося - з ким росіяни тут прийшли воювати та на що сподіваються?
Країна, в якій добрі дядьки стають нічним жахіттям груп вторгнення, а волонтерських штабів, що їх забезпечують, не просто багато... вони всюди, є нездоланною.
...
Вже втретє за останні чотири дні ми намотували сотні кілометрів Україною.
До війни у мене була мрія назбирати грошей та гайнути у тур з родиною східною та північною Україною.
Та так, щоб за кермом сидіти по 12 годин.
Люблю я це діло.
А тепер ми з Andrii Piven робили фактично те саме.
З тією різницею, що без родин.
З тією різницею, що гнали гуманітарні вантажі від прекрасних людей для відважних воїнів у містечка поблизу фронту, а на зворотньому шляху - заїздили у глухі села та вивозили бажаючих евакуюватися.
З тією різницею, що у нас не було часу зупинятися та фотографуватися з інсталяціями "Я люблю [підставити назву селища, смт, містечка]".
Але дещо все одно дуже тішило.
На блок-постах нас зустрічали місцеві волонтери, супроводжували до точок, а дорогою не стомлювалися розповідати про своє місто, пам'ятки архітектури, визначні місця.
Їй-бо, закінчиться війна, поїду цими прифронтовими маршрутами ще раз.
Україна - незбагненна і красива.
...
До точки евакуації лишалося ще кілометри три.
Машина слухняно ковтала дорогу, двигун задоволено муркотів і, в принципі, весь день був вкрай вдалим.
Раптом Андрій поліз у свій рюкзак та дістав дві "аварійні" шоколадки.
- Нащо?
- Там буде двоє маленьких дітей.
- В сенсі?
- В прямому.
- Йой.
У нас вантажний бус.
І зараз в його відсіку вже сиділо 3 собаки, 4 коти та дві жінки.
Для них наш транспорт був ідеальним - і не тому, що не всі погоджуються заїздити у прифронтове селище на евакуацію, а тому, що не кожен дозволяє брати із собою тварин із пачками корму.
Наш транспорт також був ідеальним, наприклад, для евакуйованих з Ірпеня.
Бо немає різниці, в чому і як їхати, якщо тебе вивозять з-під мін на кілька кілометрів, а далі ти пересідаєш на нормальні автобуси.
Але їхати у вантажному відсіку з маленькими дітьми більше 4-х годин?
Це означало лише одне: родина прагнула вибратися до Києва і далі - за будь-яку ціну.
Будь-чим.
Будь-як.
Це була, мабуть, найшвидша евакуація в нашій практиці.
Тато з туристичним баулом неймовірних розмірів, заклопотана мама та двоє діток з заплаканими очима застрибнули в наш бус, ледве я встиг загальмувати.
Діти притиснулися до матері, ніби манюні пташенята, що сховалися у качки під крилами.
Андрій віддав шоколадки.
Ми закрили ляду.
Коли рушали, в голові була лише одна думка:
"Я ненавиджу росію.
Я ненавиджу росію.
Я ненавиджу росію..."
...
Загалом, сьогодні дуже хороший день.
Велика рідкість нині.
Діти, коти, собаки, люди - всі в безпеці.
За що велике спасибі Вам, бо наша соляра - то Ваша підтримка.
(Ми не беремо жодних грошей з евакуйованих за жодних обставин і ніколи не братимемо. В цьому і є сенс евакуації, а не служби таксі).
Але маю ще одне прохання.
На останньому фото - рештки вантажо-пасажирського буса водійки з нашої колони - Оксана Бондарь.
Коли його постріляли та побили мінами в Ірпені - ми ще сподівалися невдовзі його витягти звідти екскаватором та відремонтувати.
Після останніх боїв ремонтувати стало нічого.
Тому ми будемо купляти бус.
Вживаний, недорогий.
Вантажо-пасажирський в пріоритеті.

Будемо додатково його вкривати захистом для убезпечення пасажирів.
Якщо Ви маєте змогу підтримати нашу ініціативу - деталі з реквізитами в пості Vlad Samoylenko https://www.facebook.com/samoylenko.vlad1/posts/5207534982640981
Особисто я буду дуже вдячний.
Все ж буде круто, якщо люди при евакуації таки сидітимуть в пасажирських кріслах.
...
На сьогодні все.
Завтра новий однаковий день нескінченного лютневого тижня.
ЗСУ працюють.
Переможемо.

Після того, як ми востаннє ковтали пилюку в Ірпені, ховаючись від прильотів мін, кілька разів фейсбук радів тому, що Ірпінь начебто наш.
Разом з Бучею, Стоянкою, Гостомелем, Ворзелем, всі окупанти оточені в котлі, пісяються під себе, ось-ось звільнимо Донбас і Крим.
Дуже нагадувало Чорнобаївку, але різниця була в тому, що в Чорнобаївці ми з Андрієм Півнем не були, а от до Ірпеня підходили кілька днів поспіль і намагались увійти.
Бачили все на власні очі.
Чули все на власні вуха.
В медіа - Ірпінь наш, а в житті - артилерійські дуелі, розриви снарядів, вир полум'я в житловому масиві, дим, кров посічених цивільних, 200-ті, складені рядочком, постріляні машини волонтерів, що таки встигли вивезти евакуйованих до мосту на Романівці, але там, на мосту отримували свою фатальну міну.
(Слава ймовірностям, волонтери живі і зараз в лікарні).
Дивишся фейсбук - русня в котлі, все добре.
Дивишся на Ірпінь - а там наші хлопці завзято працюють і зубами вигризають нашу землю назад.
Стомлені красені виходять після важкого дня чи ночі, а їм на зміну заходять свіжі сили з холодною люттю в очах.
І оця медійно-реальнісна шизофренія дуже не вкладалася особисто в моїй голові.
Як на мене, найгіршою річчю на війні є не зрадофільство а-ля "ми всі помремо", бо з цим все ясно і це діагноз.
Найгірше - це перебільшення наших перемог.
Шановні, не треба їх перебільшувати.
Те, що ми встояли під час "бліцкригу", перемололи плани кремля, стоїмо далі і по-тихеньку відгризаємо свою землю назад - це вже перемога.
А оці "ура-переможні" реляції не тільки завищують очікування суспільства від ЗСУ і знецінюють їхню результативність.
Вони ще й закладають підгрунтя для сумнівів у достовірності отримуваної інформації з фронту.
Українське суспільство - вже доросле.
Подорослішало за останній місяць на кілька століть як мінімум.
Воно не потребує ідіотської пропаганди та ура-патріотичних викрутасів.
Воно потребує правди, якою б вона не була, якщо це не державна таємниця.
Українське суспільство на ділі довело свою зрілість.
Довело, що жодні панічні настрої не змусять кинути зброю з рук, відступити з власної землі навіть під острахом смерті, прийняти від окупантів гуманітарку навіть під дулами автоматів.
Як я і писав багато днів поспіль - наші ЗСУ працюють і роблять свою роботу.
Щодня, щогодини, невтомно, в поті чола.
Я це бачив на власні очі.
І от сьогодні з кількох джерел переконався, що Ірпінь - дійсно наш.
Без оцих "ура ми всєх побєділі".
Слава кожному воїну в Збройних силах та вічна слава усім полеглим за нашу землю.
Дякую їм.
Попереду багато роботи - довивозити тих, кого не встигли до початку бойових дій (солдати та кілька відчайдухів сьогодні це вже робили).
Ексгумувати всіх похованих цивільних по дворах та нарешті зареєструвати їхні смерті (у нас просто відмовлялися приймати інформацію про померлих, бо треба труп, експерта і оце все. Це правильно).
Розібрати завали, витягти живих та поховати мертвих.
Зафіксувати всі злочини рашистів (тортури, згвалтування, в т.ч. групові, вбивства цивільних), що вони накоїли за цей місяць, аби кожна маня з кожного дупобруйська в росії до кінця життя знала, що її заїбошений в Ірпені ваня - поц, гвалтівник і вбивця, та сплачувала контрибуції, репарації і решту Українському народові.
Щоб платили всі їхні діти, онуки, правнуки, а там може геть виродяться в нуль.
Ми маємо розуміти одну річ.
В момент остаточної перемоги у цій війні, українському суспільству окрім чаші радості доведеться випити величезну чашу горя.
Адже ми зможемо остаточно дізнатися про долю усіх зниклих безвісти.
Побачити всі деокуповані міста та що від них лишилося.
І іншого шляху ми не маємо.
Перемога йде виключно з усім вищепереліченим.
Але українське суспільство - доросле.
Воно готове.
Тому ми мусимо робити все від нас залежне для того, щоб ця війна не просто скінчилася.
А щоб ми у ній перемогли.
Тримайте голови холодними.
Вірте в Збройні Сили України.
Підтримуйте їх усіма наявними засобами.
І майте гарний вечір.

Апдт. До речі, завтра Ірпінь може стати знову не наш. Це нормально. Бо це війна. І це не змінює суті написаного. Вірте в ЗСУ.

Знаєте, чому сьогоднішній ранок ще добріший, аніж міг би бути?
Бо вчора купа хороших людей витягнули купу прекрасних людей (в т.ч. дітей) з Чернігова.
Того самого міста, до якого і підійти нині важко, бо смерть збирає свої жнива.

Проти цього були всі гармати русні.
Всі особливості рельєфу місцевості.
Всі підірвані та пошкоджені мости.
Але були наші люди.
Наші ЗСУ.
І непохитне прагнення не кинути своїх за будь-яку ціну.

Деталі операції - у постах Влада Самойленка https://www.facebook.com/samoylenko.vlad1/posts/5211797592214720
та Лера- Валерия https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=3231009230558134&id=100009472661795

Майте гарний і спокійний день.