Я причепив рацію на бронік, штовхнув двері і побачив її.
Вона сиділа на ганку, підібравши ноги під себе, і плакала.

- Що трапилось? - спитав я і миттю пошкодував про це.
Бо ж знав відповідь.
Але тепер фактично змусив її подивитися на мене заплаканими очима і відповісти:
- Нічого, все нормально, зараз йду.

Хитнувши головою, пішов назад у будівлю.
Блек звично закидав на плече свій АК з полум'ягасником неймовірних розмірів і коротко буркнув:
- Де Лєра?
- Плаче.
- Чого?
- Бо ж людей з Чернігова не вивезли.

Блек - людина сувора, я б навіть сказав різка, така, якою вона буває після безлічі боїв - миттю якось змінився в обличчі і пішов на ганок.
Я дивився, як він до неї підійшов та почав щось говорити.
Я ж для себе не міг підібрати правильних слів.

"Всіх врятувати неможливо" (с)
"Це для них війна, для нас це робота" (с)
"Перше правило стюарда: піклуйся про свою безпеку. Бо як будеш мертвий - вже точно нікому не допоможеш" (с)

Рефлекторно повторював в голові ці фрази, аби якось заспокоїтись, та теж погано собі давав раду.

Починалось все дуже просто і зрозуміло: нитка з десятка бусів з десятком тонн харчів, медикаментів, одягу для мешканців потерпаючого Чернігова.
Йдемо з супроводом ЗСУ, минаючи блок-пости, як розпечений ніж масло.
Звантажуєм ніштяки хлопцям на нулі, заходимо в місто, скидаємо гуманітарку, набираємо цивільних і валимо назад.

Просто, як раз, два, три - просто додай води.

Але в нашому випадку замість води додалися русняві смерчі та міномети.
Останні 3 чи 4 кілометри артилерією росіян були перетворені на нездоланну пустелю, про що свідчили двохсоті, яких навіть не могли нормально витягти.

Ти диви, як зачерствів.

Двохсоті.
Швидко до цього звикаєш.
Та, насправді, тут всі так говорять - двохсоті, трьохсоті - військові, медики, волонтери.
Це, мабуть, дозволяє глибоко не замислюватися про суть сказаного і продовжувати виконувати поставлені задачі.

Загалом, ми передали частину вантажу військовим та дві доби...
Дві. Кляті. Доби. Намагалися подолати останні кілометри.
Дві доби ми слухали артилерійські оркестри і соло у виконанні наших богів війни та орківських нелюдів.
До речі, цікава партія у відлітаючих ураганів і прилітаючих градів.
Гради - таке, наче поп-корн дуже швидко лускає в мікрохвильовці.
А ураган... ну, як ураган. Вжууу... Вжуууу... Вжуууу...

На другу добу ми вимушені були відступити.
Як і десятки - це не жарт - десятки бусів інших волонтерів з купою тонн гуманітарки та сотнями порожніх крісел під евакуацію.

Так буває.
Чернігів закрито, наглухо.
Ні туди, ні звідти.
Коли по крайній точці прилетів смерч і додав ще двох двохсотих, стало ясно, що це кінець.
Поки що.
Так буває.
Це війна.

І тут дійсно лишається хіба тільки плакати.
Плакати так, що навіть загартовані у боях воїни змінюються в обличчі.

А в Чернігов ми повернемось.
Чуєш, Лєра?
Нашим хлопцям з ЗСУ потрібен час, щоб попрацювати.
Скоро усіх заберем.

Тим не менш, частина вантажу пішла за призначенням.
Тому є й привід радіти.

Вдячні усім вам за підтримку Криївки Вільних, окремо - Першому добровольчому мобільному шпиталю ім. Миколи Пирогова за медицину та особисто Андрію Прокопенко, бійцям Збройних сил - за супровід.
Подяка команді Лєри - ви чудові.
Подяка нашим інструкторам з Голосіївської ТРО за навчання по суті.
Незмінна подяка Кирилу Бескоровайному та Світлані Арбузовій за машини - вивозять з пекла.

Суперподяка Владу Самойленку за логістику, організацію, координацію.
Це, насправді, найважливіші частини подорожі, без яких вона була б цілком безрезультативною.
До речі, решта деталей по евакуації з Чернігова - в пості Влада тут https://www.facebook.com/samoylenko.vlad1/posts/5203293059731840

А так...
Якщо чесно, в мене вже мільйон неописаних історій про цю війну і я не маю жодних сил поки їх описувати.
Більшість з них поки навіть розповідати не можна.
Шкода, що роботи так багато, що практично немає фото.

Головне - ми з Андрієм Півнем живі-здорові.
Коли переможемо - будемо всі разом сидіти біля вогнища, чистити зброю, пити чай та розповідати байки.
Кожен свої.

А тепер час спати.
Завтра новий такий самий невідомо який день тижня.
Того самого лютневого тижня, що змінив все.

Майте якомога спокійнішу ніч.
Переможемо.

Сьогодні, вивантажуючи з буса медицину на якусь лікарню, спіймав себе на думці, що гуркіт артилерії за горизонтом став для мене нормальним явищем.
Ще місяць тому я б спантеличено крутив головою, а нині сприймаю цей звук, як раніше сприймав гомін великого міста.
Прямуючи на базу, відмітив, що давно не бачив бусів чи автобусів без написів "Діти", "Евакуація", "Волонтер", "Люди".
Накарябані фарбою і виведені каліграфічним шрифтом, на папері чи прямо по кузову авта, з синьо-жовтими прапорами чи просто під простреленими вікнами.
Я багато до чого звик.
Але більше чого забув.
Забув відчуття, коли тримаєш сина на руках.
Забув, як він проситься зранку на горщик та погоджується їсти кашу.
Забув, як він бігає по калюжам, поки мама не бачить.
Ще більше речей я пропустив.
Як Марк почав замість пари слів говорити цілими осмисленими реченнями.
Як його незграбна хода перетворилася на несамовиту біганину.
Як він діловито навчився малювати пальцями на папері.
Я пропустив ці речі за місяць назавжди.
Назавжди.
Назавжди, твою кантемирівсько-псковську дивізію.
І цього я росіянам ніколи не пробачу.
Як і решту скоєних ними злочинів.
Знищений Маріуполь та поховані заживо люди, в тому числі діти.
Фактично заблокований Чернігів і бомба на тамтешню лікарню.
Стертий артою Ірпінь, Буча, Гостомель тощо.
Немає такого жаху, який би не вчиняли росіяни, щоб кожного наступного дня він не шокував ще більше.
На Чернігів поки шлях закритий.
ЗСУ роблять свою роботу.
Поки ж орки намагаються вчинити там гуманітарну катастрофу.
Але ми з Andrii Piven сьогодні встигли на Романівку.
Ірпінь практично наш.
І не наш.
Одночасно.
Ірпінь Шредінгера.
Там міна, тут снаряд, отутаво ДРГ.
Цей волонтер, на жаль, від'їжджає в лікарню, бо його разом з евакуйованою жінкою накрило міною прямо у фінальній точці призначення на мосту.
Тут міна рветься прямо під мікроавтобусом.
І знову ж міна прилітає поруч зі швидкою, загрожуючи життям героїчних медиків.
Ми не ризикнули сьогодні входити в саме місто.
Але із задоволенням познайомились з людьми, які на геть постріляних наскрізь авто продовжують неймовірними кульбітами вивозити людей.
Двоє з них - на першому фото.
Це Elad Danilov та Arthur Zaitov.
Запам'ятайте ці два імені.
Хлопці довго відкараскувалися від мене, щоб я їх не фотографував.
Але мені таки вдалося їх приперти до стінки згорілого буса аргументом, що треба врівноважувати постановочні фото селеб з автоматами світлинами людей, що роблять справу.
На жаль, немає змоги зупинити інших водіїв, щоб розповісти про них вам.
Але настане день, коли вони спокійно приїдуть на той край підірваного мосту, щоби... щоби забирати жителів Ірпеня назад, в Ірпінь.
Щоб ті його відроджували і відбудовували.
От тоді і роззнайомимось.
Стоїмо.
Слава Збройним силам України.
Нищіть їх, любі.
Нищіть.
Переможемо.

- Їбоште їх. Паліть.
- Палимо, хлопці. Так палимо, що за один раз кладемо десяток, а як пощастить - і під сотню.
У нього були добрі очі.
Такими вони бувають у дідусів, які лагідно пестять онуків на своїх руках.
Ще, принаймні, місяць тому пестили.
А тепер його словам не можна було не вірити.
Здавалося, що він не просто хвилину тому відійшов від гармати, аби із нами привітатися, а він сам є частиною артилерійського механізму: руки-маніпулятори, очі-приціли, подих-вогняний вир.
Ми обійнялися.
Ну... ми його змогли заледве поляскати по спині, а він нас так міцно стис, що кістки потріскали.
Тоді він хрякнув дверима древньої "буханки" і поїхав до позицій.
Машина була настільки перевантажена ніштяками від вдячного українського народу, що, здавалося, зараз її ресори випростуються навиворіт.
Дивилися йому вслід і в голові не вкладалося - з ким росіяни тут прийшли воювати та на що сподіваються?
Країна, в якій добрі дядьки стають нічним жахіттям груп вторгнення, а волонтерських штабів, що їх забезпечують, не просто багато... вони всюди, є нездоланною.
...
Вже втретє за останні чотири дні ми намотували сотні кілометрів Україною.
До війни у мене була мрія назбирати грошей та гайнути у тур з родиною східною та північною Україною.
Та так, щоб за кермом сидіти по 12 годин.
Люблю я це діло.
А тепер ми з Andrii Piven робили фактично те саме.
З тією різницею, що без родин.
З тією різницею, що гнали гуманітарні вантажі від прекрасних людей для відважних воїнів у містечка поблизу фронту, а на зворотньому шляху - заїздили у глухі села та вивозили бажаючих евакуюватися.
З тією різницею, що у нас не було часу зупинятися та фотографуватися з інсталяціями "Я люблю [підставити назву селища, смт, містечка]".
Але дещо все одно дуже тішило.
На блок-постах нас зустрічали місцеві волонтери, супроводжували до точок, а дорогою не стомлювалися розповідати про своє місто, пам'ятки архітектури, визначні місця.
Їй-бо, закінчиться війна, поїду цими прифронтовими маршрутами ще раз.
Україна - незбагненна і красива.
...
До точки евакуації лишалося ще кілометри три.
Машина слухняно ковтала дорогу, двигун задоволено муркотів і, в принципі, весь день був вкрай вдалим.
Раптом Андрій поліз у свій рюкзак та дістав дві "аварійні" шоколадки.
- Нащо?
- Там буде двоє маленьких дітей.
- В сенсі?
- В прямому.
- Йой.
У нас вантажний бус.
І зараз в його відсіку вже сиділо 3 собаки, 4 коти та дві жінки.
Для них наш транспорт був ідеальним - і не тому, що не всі погоджуються заїздити у прифронтове селище на евакуацію, а тому, що не кожен дозволяє брати із собою тварин із пачками корму.
Наш транспорт також був ідеальним, наприклад, для евакуйованих з Ірпеня.
Бо немає різниці, в чому і як їхати, якщо тебе вивозять з-під мін на кілька кілометрів, а далі ти пересідаєш на нормальні автобуси.
Але їхати у вантажному відсіку з маленькими дітьми більше 4-х годин?
Це означало лише одне: родина прагнула вибратися до Києва і далі - за будь-яку ціну.
Будь-чим.
Будь-як.
Це була, мабуть, найшвидша евакуація в нашій практиці.
Тато з туристичним баулом неймовірних розмірів, заклопотана мама та двоє діток з заплаканими очима застрибнули в наш бус, ледве я встиг загальмувати.
Діти притиснулися до матері, ніби манюні пташенята, що сховалися у качки під крилами.
Андрій віддав шоколадки.
Ми закрили ляду.
Коли рушали, в голові була лише одна думка:
"Я ненавиджу росію.
Я ненавиджу росію.
Я ненавиджу росію..."
...
Загалом, сьогодні дуже хороший день.
Велика рідкість нині.
Діти, коти, собаки, люди - всі в безпеці.
За що велике спасибі Вам, бо наша соляра - то Ваша підтримка.
(Ми не беремо жодних грошей з евакуйованих за жодних обставин і ніколи не братимемо. В цьому і є сенс евакуації, а не служби таксі).
Але маю ще одне прохання.
На останньому фото - рештки вантажо-пасажирського буса водійки з нашої колони - Оксана Бондарь.
Коли його постріляли та побили мінами в Ірпені - ми ще сподівалися невдовзі його витягти звідти екскаватором та відремонтувати.
Після останніх боїв ремонтувати стало нічого.
Тому ми будемо купляти бус.
Вживаний, недорогий.
Вантажо-пасажирський в пріоритеті.