Я завжди любив машини.

Але більшу частину життя у мене був тільки велосипед.
Вірніше, цілих 5 велосипедів.
Довга історія, якось іншим разом розповім.
Однак лише з появою авто в нашій родині я зрозумів, як насправді може змінитися життя.

Бо авто - це свобода.
Хоч ти їдеш в зручний час світ-за-очі, хоч просто посеред ночі виїжджаєш на кільцьову і женеш під звуки магнітоли та кави з макдрайву.
В цьому плані я дуже зрозумів американців, у яких тих машин і культу авт - безмежжя.

Війна ж додала мені граней до автолюбові.

2 місяці тому я ніколи не їздив на важкому і величезному бусі.
Ніколи не був за кермом броньовика.
Ніколи не гнав по трасі на потужному пікапі з правим кермом.
Ніколи не їздив задки з шаленою швидкістю по смузі, що ледь більша за габарити дзеркал.
Так само я ніколи не цікавився особливостями негараздів дизельних машин.
Ніколи не їздив в бусі на буксирі, бо на табло - ціла гірлянда несправностей.
Ніколи не користувався вантажним домкратом і не відпускав гайки «дорослого» розміру.

Тепер, коли я не в дорозі - я біля машин.
Мої руки постійно смердять соляркою, в кожне авто колони я намагаюся розіпхати мастило на долив, перевіряю, щоб були буксирувальні гаки та троси, шукаю запаски та перевзуваю стерту гуму, отетеріваю зі стану привідних ременів та ретельно вивчаю усі авторозбірки та нормальні СТО (кстаті, Куренівська 16а - хороші хлопці, плюс стандартно раджу СТО Андрія Рошу (https://www.facebook.com/profile.php?id=100009857048594) на Писаржевського).

Бо машини - це не тільки свобода.
Машини - це життя.
Буквально.

Дорога до фронту з‘їдає їх, наче дитя, що дісталося схованки з цукерками.
Що вже казати про сам «нуль», де підрозділ може за один артобстріл втратити все, що волонтерами стягувалося звідусіль протягом тижнів і місяців, фарбувалося, доводилося до ладу і напаковувалося корисними штуками.

Чесно кажучи, з цієї точки зору ідеї можновладців скасувати пільгове розмитнення - виглядають маревом навіжених.
Якщо паливо (якого, трясця, немає) - це кров військових і гуманітарно-евакуаційних колон, то машини - це еритроцити, що доставляють «кисень» до підрозділів.

Сьогодні мене на буксирі тягнула неймовірна Оксана Бондар.
(Так, та сама, що увійшла з нами 5 березня в Ірпінь, втрапила в оточення і разом із нами під прикриттям морпіхів вилітала на своєму розстріляному синьому Спринтері. Який потім згорів).

Кирило Бескоровайний, чорний Рено, як бачиш, знову виручає і тягне білого побратима на сервіс, де його вже майже полагодили.
Кстаті, чорний рено ми сьогодні помили.
Пан Огризко (угу, дипломат) - свідок 🙂

І я хочу сказати вам, шановні, дві речі.
Перше - дякую, що підтримуєте.
На сторінках Лера- Валерия (https://www.facebook.com/profile.php?id=100009472661795) та Влада Самойленка (https://www.facebook.com/samoylenko.vlad1 ) ви можете регулярно читати хроніки подорожей на Схід.
Про Харків, власне, я нещодавно писав.

Друге - підрозділ нашої ТРО нині купуватиме броньований бус для вивезення поранених.
Вже цього тижня машина буде в Києві.
Деталі - у пості Олександра Мартинюка

https://www.facebook.com/100008357028525/posts/3341719706116564/

Якщо матимете можливість - буду вдячний за донати.

І ще.
Якщо у когось є диски на Мітсубіші Л200 17-го або 16-го радіусу - прошу писати в особисті.
Викупимо.
Дуже треба.

Всіх обійняв.

Я не хочу, щоб росіяни помирали.

Вчора, здається, вперше за три дні я знову почув сирену повітряної тривоги.
Це сталося в парку, біля озера, де гуляло багацько людей - з кавою і морозивом.
Мерзенний звук особливо не змінив поведінку перехожих - хіба всі синхронно матюкнулися і пішли ближче до лісу.

І тут повз промайнули двоє: молодий хлопець з тату на шиї і дівчина, що міцно притискала до себе поснуле немовля.
Вона пригортала його так сильно, наче хотіла розчинити його в собі.
Аби ця мала миша не чула ревіння сирени, сховалася в утробі і була там до мирних часів.

Я дивився на них і думав: я не хочу, щоб росіяни помирали.

Я хочу, щоб вони сиділи у своїх містах і животіли від страху.
Щоб матері в смердючих бомбосховищах на цементних вогких підлогах притискали до себе дітей і з болем в очах спостерігали, як в напівтемряві марнується їхнє дитинство.

Щоб чоловіки тижнями не розуміли, що буде далі, на що сподіватися і що планувати.
Щоб панічно купували гречку, воду, паливо, сірники, свічки, гумові чоботи і горілку.
Багато горілки.
І нею заливали собі очі, аби не чути виття сирен і не бачити, як їхні діти рядочком сплять на підлозі в коридорі чи ванній.

Щоб кожен їхній наступний день був абсолютно ідентичний попереднім - в очікуванні бомбардувань.
Хаотичних, та невідворотних.
Нібито по військовій інфраструктурі, але ж все трапляється на війні.
І от ррррраз - і немає сусіднього будинку чи кварталу.

Щоб вони дихали і не знали, чи їхній будинок не наступний.
Чи їхній подих не останній.
Щоб вони гадки не мали, чи не в останнє притискають до себе своїх дітей та чують їхній сміх.
А, ні, брешу.
Сміх своїх дітей вони припинили чути у перший день, коли вся територія росії опинилася під перманентними ударами.

Я хочу, щоб росіяни уявлення не мали, коли це завершиться.
Чи це середина.
Чи лише початок.
Чи це жахливий кінець, чи таки жах без кінця.

Я хочу, щоб вони страждали.
За всі наші зруйновані маленькі світи - багаті і бідні, здорові і не дуже, з вірою чи без, з планами на Єгипет чи Одесу, з мрією навчити дитину кататися на велосипеді чи відправити в університет.

За всі знищені назавжди всесвіти.
За Бучу, за Ірпінь, Гостомель, Чернігів, Ворзель, Маріуполь, Попасну, Рубіжне.
За всі могили у дворах, особливо за ті, де віднімання дати народження від дати смерті дає в результаті число для пальців на одній руці.

Росіяни мають мучитися.
Невідомістю. Болем. Голодом. Хворобами.

А потім хай помирають.
Від бомб. Ракет. Під завалами власних осель. Від гангрен. Виснаження. Задухи. Спраги. Рук мародерів.

Хай помирають.
Всі, разом.
Хай на їхні місця приїздять китайці, білі ведмеді, інопланетяни… мені фіолетово.
Аби їх - потворних, підступних і, головне, брехливо-самооманливих - не існувало на цій планеті.

Дай Всесвіт нам сил це витримати.
Витримати наші втрати і після війни лишитися людьми.
Усвідомлювати, що вони не лишили нам вибору, бо інший вибір - лише наша смерть і смерть наших дітей.

Наша ненависть все ще недостатня.
Але росіяни щодня роблять все для того, щоб чаша люті була повна.
Багряно-повна.

Будьте сильними і пам‘ятайте, що найскладніший етап ще попереду.
Ще попереду.

P.S. Цей пост провисів на фейсбуці кілька годин і був знесений як такий, що порушує стандарти спільноти. Росіяни своїм існуванням не порушують стандарти спільноти, а пост порушує. Млію.

Апдт. Фейсбук повернув пост
Апдт2. Фейсбук знову видалив пост

Кава обпікала пальці.
Я неспішно її смакував, мружачись у променях вранішнього сонця.

Смак був неймовірно гидотним і цукор ледь-ледь його пом‘якшував, однак я отримував щиру насолоду.

По-перше, кава була.
Це - досягнення саме по собі.

По-друге, пили ми їі з глиняних горняток, а не з пластикових стаканчиків.
Стаканчики скінчилися на багато кілометрів навкруг і у продавчині спершу довелося придбати сувенірні чашки місцевого виробництва.
Ми не заперечували.
Це досі один з найцінніших сувенірів нарівні з уламками мін і стріляними гільзами від БМД.

По-третє, ми пили каву в Куликівці.
Тут було безпечніше, аніж в тому селі під Черніговом, де ми стовбичили до того і куди за кілька годин після перевантаження корисностей військовим і нашого від‘їзду прилетів чи-то пакет граду, чи-то смерчу.
Прилетів і зробив двох двохсотих цивільних.
Ні, колони волонтерів росіяни попалили трохи пізніше і то були не ми.
Хай цим героям буде вічна пам‘ять і слава.

Гуркочучи відірваним глушником до нас підкотилася 5-та модель жигулів колись білого кольору, а тепер нашвидкоруч віником перефарбована в коричневий.

Звідти вийшло двоє військових - геть молодий, як мої студенти, і боєць, що мені в тата годиться.

- У вас бензину можна купити? - спитав молодий
- Купити? А що, є потреба? Бензин? Не солярка?
- Та солярка є, а бензин через бої не доїжджає. А нам оцей пепелац треба заправлять, - старий поляскав жигуля по капоту.

Наллявши їм палива і спантеличивши їх відмовою від грошей, спитали, що ще треба.
Свіжих батонів у нас не виявилося (боярська тероборона, привіт, шо ви там), а от від кількох блоків шоколаду, пакунків нормальної заварної кави і павербанків - вони отетеріли.

- А чим ми вам можемо допомогти? - спитавсь молодий.
- Нам в Чернігов треба, та через обстріли туди неможливо підібратися.
- Так то легко. Давайте беемпешкою прикриття вам зробимо. Зайдете.

Я уявив собі цю картіну, як спереду їде беемпе, прорізаючи шлях гарматою, а поруч мчать відчайдушні буси з гуманітаркою, все це полем, рівним, як стіл на кілька кілометрів навколо.

Я судомно зглитнув каву, а хтось з наших відповів:
- Нє, зайти - зайдемо. Вийти як? Нам же звідти людей ще вивезти безпечно треба. А як прилетить?
- Ну да. Прилетіти може. Буває тут таке. Але якшо шо - ми отам.

Потисли руки.
Сфоткались на фоні жигулів, дай боже здоров‘я їх власнику, і розійшлися.

Таких історій в мене хоч греблю гати.
Я був би щасливий, якби війни взагалі не було, але коли вже вона є - чути і бачити їх з «перших рядів» - для мене чомусь важливо.

Цим я завдячую людині на фото - Владу Самойленку (https://www.facebook.com/samoylenko.vlad1).

Саме він є нашим з Andrii Piven координатором і тут на фото ми тримаємо росіянські сухпаї, котрих у Бучі та Ірпені валялися гори.

Влад - не просто координатор, а й трохи маг.
Бо може одночасно дістати тепловізор, рюкзак, бронік, протигаз, генератор, дальномір і тактичну аптечку, обміняти одне на друге, щоб виміняти третє, розсовати то в різні буси і передати на нуль на Сході чи Південному Сході.

Так, раніше у нас були Ірпені-Бучі-Чернігови, але тепер - Харків, Лисичанськ, Краматорськ, Бахмут тощо з купою бригад та підрозділів, які я називати не буду.

Так от.
Влад є магом лише з однієї причини: існує купа добрих людей, які здатні допомогти закривати потреби військових на нулі.

Прямо зараз (от прям щас) формується чергова колона на схід і нам треба:

1. Протигази і фільтри
2. Антидоти
3. Засоби спостереження та оптика (приціли, тепловізори, коліматори, біноклі, бусолі)
4. Генератори від 1 кВт для цивільних і 5-8 кВт для медиків. 10 кВт взагалі топ.
5. Літній військовий одяг, москитні сітки, маскувальні сітки.
6. Фільтри на воду та таблетки на воду.
7. Автомобільні запчастини, гума, колеса.
8. Автомобілі на нуль. В необмежених кількостях. Постійно.

Якщо у Вас щось з цього є - пишіть Владу та уточнюйте.
Або пишіть мені і я Вас познайомлю і може мені випаде честь везти Вашу штуку до фронту.

Якщо ж можете допомогти просто грошима - скидайте також Владу на картку 5375414104600365.

А фото жігуля я скину в коментарі.

Може колись з тими бійцями ще кави сьорбнем.

Дякую за підтримку.
Майте гарний вечір.

Доброго вечора, ми з України.
Схід.

Донбас - неймовірно красивий.
Серйозно.
Вражений.
І конкурси тут цікаві.
Оце спитаєш дорогу - і радієш, як дитина.

«Військовослужбовці військової частини А… Збройних Сил України. Звертаюся до Вас із закликом припинити бойові дії та опір заради збереження свого життя та здоров‘я…
Ви слушалі обращєніє плєнного украінского акупанта к сваім саслужівцам. А тєпєрь ми послушаєм группу Бі2 «Полковніку нікто нє пішет».

Ми ковтали пилюку доріг Донбасу і з цікавістю вслухалися у хвилі «радіо ДНР». Фронтові новини про переможні наступи корпусів так званої народної міліції озвучувалися диктором в перемішку з рекламою якогось колгоспу, що налагодив вирощування овочів і готувався завоювати експортні ринки.
Імовірно, в Абхазії та Південній Осетії.
Потім вмикався якийсь псевдоросійський рок під гітару від місцевих моцартів, які співали про важке, але героїчне життя апалчєнцев.

В принципі, нормальні такі тортури на свої гроші.
Сади будь-якого корупціонера в кайданках в бус і вози довкола Краматорська, тримаючи потрібну хвилю - він сам розкаже всі схеми, перепише переписане з коханок та тещ знову на державу і стане святою людиною.

Але рештою Донбас приємно вражає.

Правда.
Чесно.
Бо я каюся.

Пару разів в житті був в Донецьку, з номера мого готелю було видно терикон і якусь срань, тож особливої емпатії до цього регіону я ніколи не відчував.
Шмат землі, вугілля, важка промисловість.

Ці ж 2000 кілометрів дорогами східної України змінили все.
Красиво, чорт забирай.
До щему в серці.

Фантастична природа з фазанами, що вибігають на дорогу.
Неймовірні автошляхи, прокладені, очевидно, нещодавно.
Ошелешуючі правильних форм чорно-червоні терикони на фоні зелено-жовтих полів та блакитного неба.
Охайні центри міст - Краматорська, Костянтинівки, Добропілля (ооо, як мені сподобалося в Добропіллі, приїду сюди після війни на каву), Соледару, Бахмута, Дружківки, Слов‘янська, Першотравенська та інших.
Та й не тільки центри.

Так, Донбас - це не Карпати зі смереками і водоспадами, але ці степи з штучними горами та сріблястими дзеркалами рік та озер, в яких відбивається небо - це щось.

Воно інакше.
Воно своє.
Воно наше.

І люди…

- Як Ви тут? - звертаюсь до бійця, що приїхав з якоюсь дівчиною приймати у нас корисні для утилізації росіян речі.

- Та нормально. Стабільно важко, але нормально. Х…й вони тут далі пройдуть. Ми закопалися так, шо ойойой. А техніка у нас… оце ж всьо, шо ви бачили в новинах з Європи - вже тут. Воно дальнобійне. Ми ж стоїмо, їх витягуємо, вони виходять, ми їх гасимо.
- А самі Ви звідки? - звертаюсь вже до дівчини
- Та звідси ж. Жили спочатку [місто в окупації], ледь вирвалися, тільки обжилися, купили тут, в [місто вивантаження біля лінії фронту] квартиру і оце теж її втратили.
- Шо ти там втратила? Нічо ми ще не втратили. І те вернемо.
- Це мій чоловік єслі шо (посміхається)
- То ви оце родиною і воюєте?
- Так (ніжно обіймаються).
- І ким дружина в ЗСУ? - ставимо питання з упевненістю, що медсестра.
- Я стрілець.
- Вона стрілець, а по гороскопу Діва (сміються).

І знову ж медики.
Які чекали на наше авто з холодильником кілька годин.
Що працюють під обстрілами і під небом у кіптяві.
Абсолютно спокійні і упевнені.

Шановні, це все зробили ви.

Саме ваші системні донати допомогли закрити купу потреб наших військових і медиків на передку.

Починаючи від позашляховика Nissan X-Trail (за підготовку машини до дороги знову дяка Андрію Рошу) і закінчуючи броніками та медициною.

Але я таки навіть окремо перелічу корисні штуки плюс подякую всім причетним до цієї неймовірної подорожі трьох бусів і джіпа на Схід:

Набори інструментів для авто – Гена Новиков та Солом'янські котики
Плитоноски та плити – Євген Боровський
Медицина (в тч тактична)– Фонд Притули, Зграя, Tata Kepler, UA first Aid, Fundacia PTACH, Україна разом, Добрий сусід,
Метеостанція – Центр Волонтерства та Захисту
Бронежилети – Макаренко Анастасія
Генератори, бензопили – Ігор Могила
Маскувальні сітки - ріднесенькі люди, що плетуть сітки в Інституті теоретичної фізики НАН України.

Ну, і чарівник Влад Самойленко та Лера- Валерия, які кілька днів те все планували, пакували та узгоджували.
Богі логістики.

Шановні, я вам всім дякую.

Ця горизонтальна взаємодія - не менш потужна, аніж держзакупівлі 152-мм снарядів та літаків з гелікоптерами (які, я вам доповідаю, на Донбасі літають парами ледь вище дерев. Вражає).

Також я дякую нашим чудовим водіям Оксані Бондар та Юрі Орос і колезі по нашому з Андрієм Півнем екіпажу Анні Федченко.

Утилізація росіян покращується.
Відсотки жирів в українських чорноземах зростають.
Донбас буде наш.
Весь.

Переможемо.

P.S. Це тіки ті фото, шо є у мене і які можна показувать. Решту подивитесь у Валерії та Влада.