Важко сказати, скільки поранених я бачив за час цієї війни.
Ноші в крові, покрючені тіла, над якими чаклують медики, просто десятки людей із перев‘язаними руками, ногами, головою, очима.

Та мені, на щастя, не випадало нагоди тут і зараз рятувати чиєсь життя, накладаючи джгут, масажуючи серце чи щось таке.
Чого не скажеш про Влада Самойленка, який біля мосту в Романівці накладав ті турнікети на пробиті уламками мін кінцівки частіше, аніж того б хотілося.

Факт у тому, що ЦЕ потрібно вміти робити.
Бо невідомо, коли і, головне, куди впаде наступна російська смертоносна залізяка.
Чи це буде всратий Калібр по центру Києва, чи Точка У по Харкову, чи звичайна міна на Сході дорогою з нізвідки в нікуди.

Звісно, краще вживу пройти курс по наданню першої медичної допомоги в умовах війни.
Але, об‘єктивно, не в усіх є така змога.

Prometheus, той шо любов і платформа масових відкритих онлайн-курсів, відкрив реєстрацію на БЕЗКОШТОВНИЙ онлайн курс по меддопомозі на війні.

Коли знатимете теорію - залишиться лише потренуватися на практиці.

https://cutt.ly/NH8IB3E

Реєструйтеся.
Навчайтеся.
І майте спокійний вечір.

Десь в лісах Житомирщини.
Обличчя щасливців, що завдяки добрим людям нарили ще одну машину для ЗСУ.
Все буде Україна.

Шини важкого Рено мастер з‘їхали з асфальтованої дороги і зашурхотіли по гравію, перемішаному з тирсою.

Це був найнадійніший, найпотужніший і найбільший бус в нашій колоні.
Зазвичай він тягнув у своєму кузові або 1,5 тони гумвантажу на Соледар чи Краматорськ, або дюжину ірпінців з собаками та велосипедами, або ж дуже корисні штуки для військових, за якими вони виїжджають в точку, що ніде не позначена на мапах.

Зараз же, тут, в лісах Житомирщини він їхав абсолютно порожній.
Здавалося, від цього він незадоволено гуркотить металевими стінками і на кожній ямці перекидає по величезному кузову свою другу запасну запаску (бо пробити 2 колеса за один рейс на Донбасі не проблема).

Я стишив хід і побачив його:
- Он він, стоїть, красунчик.
- Еге, крутий, - відповів Влад.

Ми заїжджали на територію величезної лісопилки.
Повсюдно виднілися хмарочоси з необробелної деревини, склади дошок, всі усюди довкола були засипані щепаком та тирсою.
З-поміж чисельних ангарів стояла різна техніка - вантажівки, уазіки і, власне, мета нашої поїздки - Опель Фронтера біс зна якого року випуску.

Він дійсно виглядав круто - на величезних шинах, вже зеленого військового кольору, з відкидним дахом ззаду - бери та ліпи турель з кулеметом чи граніком та валуй в степи Сходу давати прочуханки окупантам.

Єдино що, ми не були певні, що він самостійно здатен доїхати до нашого фірмового СТО, де чарівні руки механіків оживили вже не одну машину для ЗСУ.
Тому ми й притягнули в таку далечінь нашого найпотужнішого буса - бо він легко здужає протягнути на буксирі важкого джіпа.

Нас зустрічали люди з лісу.
Чи люди лісу.
Не знаю, як їх правильно назвати, але коли ми вилізли з кабіни і потисли їм руки, здалося, що в них замість м‘язів гідравліка - настільки міцно вони схопили наші долоні.

- Машина на повному ходу. Тільки стартер барахлить. Масло жере. А так… щодня в лісі працює.
- Що ми Вам за неї винні? - спитав Влад, скоса поглядаючи, як я занурююся у підкапотний простір, вивчаючи рівні рідин і стан привідних ременів.
- Нічого не винні. Доставте тільки тому підрозділу, що зараз на передовій.
- Нічого? Зробимо. Обіцяємо. І дякуємо. Від Збройних сил. Як тут у Вас взагалі було?
- Та як… росіяни тут всюди були. Колонами туди-сюди їздили. Величезними. Літаки щодня, гелікоптери… Шо тут скажеш. Довезіть хлопцям, віддайте. А ми їм ще машину спробуємо знайти. Хай працюють.

Ми їхали невеличкою колоною і я задумливо дивився на дим з вихлопної труби з синім відтінком, звично втягував носом вже знайомий запах стомленого заліза.
Фронтера таки несамовито палила мастило.
І іхала палити на фронт росіян.

Було щось символічне у тому, що вона все життя пропрацювала в місцині, де потім трапилася Бородянка, Буча та Ірпінь.
Це вже не власні назви міст та містечок.
Це щось більше, масштабніше, незбагненніше.

Ми проїздили випалені вщент багатоповерхівки з обваленими під‘їздами, що стали братськими могилами, і здавалося, що старенький опель з кожним кілометром починав їхати жвавіше.
Аби швидше дістатися лінії зіткнення.
І помститися.

Взагалі, я знав, що ми докотимося і до цього.
Коли починаєш возити продуктові набори, йогурти і курку, кукурузяні палички і пластині від мозолів, потім вивозиш людей та доставляєш рації з броніками, настає момент, коли ти починаєш ганяти на Схід машини для військових.

Деякі вимінюються на тепловізор (Vlad Samoylenko, ти чарівник), деякі надсилають іноземці в конкретні підрозділи, деякі вдається вигідно придбати.
Твоє завдання - поставити їх на колеса і підігнати володарям бурі в користування.

Ми це тепер робимо.
Системно дістаємо тачки і передаємо підрозділам в ЗСУ.
Ми вдячні Виталий Конончук за Фронтеру.
Я вдячний СТО Андрей Рошу за підготовку машин.
Я вдячний Kyrylo Beskorovayny за чорного рено мастера (кстаті, ми за ним стежимо - замінили масла-фільтра та повністю передні стійки з амортизаторами та опорними підшипниками).
Я вдячний Pavel Kapinos, Marina Golivets, Barb Malany та багатьом іншим людям, кошти яких допомагають ремонтувати авта.

Якщо Ви бажаєте допомогти з оперативними ремонтами коліс для Армії - 5375414104600365 (Влад Самойленко).

Щоб Ви розуміли - лише за один день рідний нам підрозділ втратив 3 авта.
На Донбасі зараз дуже спекотно.
Але всі росіяни помруть.
Просто смерті потрібні колеса.

Ще раз всім дякую за підтримку.

Майте гарну ніч.

Доброго раночку, ми з України.
Дорогою на Донбас.
Решетилівка - ван лав.