Шини важкого Рено мастер з‘їхали з асфальтованої дороги і зашурхотіли по гравію, перемішаному з тирсою.

Це був найнадійніший, найпотужніший і найбільший бус в нашій колоні.
Зазвичай він тягнув у своєму кузові або 1,5 тони гумвантажу на Соледар чи Краматорськ, або дюжину ірпінців з собаками та велосипедами, або ж дуже корисні штуки для військових, за якими вони виїжджають в точку, що ніде не позначена на мапах.

Зараз же, тут, в лісах Житомирщини він їхав абсолютно порожній.
Здавалося, від цього він незадоволено гуркотить металевими стінками і на кожній ямці перекидає по величезному кузову свою другу запасну запаску (бо пробити 2 колеса за один рейс на Донбасі не проблема).

Я стишив хід і побачив його:
- Он він, стоїть, красунчик.
- Еге, крутий, - відповів Влад.

Ми заїжджали на територію величезної лісопилки.
Повсюдно виднілися хмарочоси з необробелної деревини, склади дошок, всі усюди довкола були засипані щепаком та тирсою.
З-поміж чисельних ангарів стояла різна техніка - вантажівки, уазіки і, власне, мета нашої поїздки - Опель Фронтера біс зна якого року випуску.

Він дійсно виглядав круто - на величезних шинах, вже зеленого військового кольору, з відкидним дахом ззаду - бери та ліпи турель з кулеметом чи граніком та валуй в степи Сходу давати прочуханки окупантам.

Єдино що, ми не були певні, що він самостійно здатен доїхати до нашого фірмового СТО, де чарівні руки механіків оживили вже не одну машину для ЗСУ.
Тому ми й притягнули в таку далечінь нашого найпотужнішого буса - бо він легко здужає протягнути на буксирі важкого джіпа.

Нас зустрічали люди з лісу.
Чи люди лісу.
Не знаю, як їх правильно назвати, але коли ми вилізли з кабіни і потисли їм руки, здалося, що в них замість м‘язів гідравліка - настільки міцно вони схопили наші долоні.

- Машина на повному ходу. Тільки стартер барахлить. Масло жере. А так… щодня в лісі працює.
- Що ми Вам за неї винні? - спитав Влад, скоса поглядаючи, як я занурююся у підкапотний простір, вивчаючи рівні рідин і стан привідних ременів.
- Нічого не винні. Доставте тільки тому підрозділу, що зараз на передовій.
- Нічого? Зробимо. Обіцяємо. І дякуємо. Від Збройних сил. Як тут у Вас взагалі було?
- Та як… росіяни тут всюди були. Колонами туди-сюди їздили. Величезними. Літаки щодня, гелікоптери… Шо тут скажеш. Довезіть хлопцям, віддайте. А ми їм ще машину спробуємо знайти. Хай працюють.

Ми їхали невеличкою колоною і я задумливо дивився на дим з вихлопної труби з синім відтінком, звично втягував носом вже знайомий запах стомленого заліза.
Фронтера таки несамовито палила мастило.
І іхала палити на фронт росіян.

Було щось символічне у тому, що вона все життя пропрацювала в місцині, де потім трапилася Бородянка, Буча та Ірпінь.
Це вже не власні назви міст та містечок.
Це щось більше, масштабніше, незбагненніше.

Ми проїздили випалені вщент багатоповерхівки з обваленими під‘їздами, що стали братськими могилами, і здавалося, що старенький опель з кожним кілометром починав їхати жвавіше.
Аби швидше дістатися лінії зіткнення.
І помститися.

Взагалі, я знав, що ми докотимося і до цього.
Коли починаєш возити продуктові набори, йогурти і курку, кукурузяні палички і пластині від мозолів, потім вивозиш людей та доставляєш рації з броніками, настає момент, коли ти починаєш ганяти на Схід машини для військових.

Деякі вимінюються на тепловізор (Vlad Samoylenko, ти чарівник), деякі надсилають іноземці в конкретні підрозділи, деякі вдається вигідно придбати.
Твоє завдання - поставити їх на колеса і підігнати володарям бурі в користування.

Ми це тепер робимо.
Системно дістаємо тачки і передаємо підрозділам в ЗСУ.
Ми вдячні Виталий Конончук за Фронтеру.
Я вдячний СТО Андрей Рошу за підготовку машин.
Я вдячний Kyrylo Beskorovayny за чорного рено мастера (кстаті, ми за ним стежимо - замінили масла-фільтра та повністю передні стійки з амортизаторами та опорними підшипниками).
Я вдячний Pavel Kapinos, Marina Golivets, Barb Malany та багатьом іншим людям, кошти яких допомагають ремонтувати авта.

Якщо Ви бажаєте допомогти з оперативними ремонтами коліс для Армії - 5375414104600365 (Влад Самойленко).

Щоб Ви розуміли - лише за один день рідний нам підрозділ втратив 3 авта.
На Донбасі зараз дуже спекотно.
Але всі росіяни помруть.
Просто смерті потрібні колеса.

Ще раз всім дякую за підтримку.

Майте гарну ніч.

Доброго раночку, ми з України.
Дорогою на Донбас.
Решетилівка - ван лав.

- Тіки не виставляйте моє фото у фейсбуці. Замажте. Нє, ми дуже вдячні за машину, ми розумієм, шо треба показать людям, що ви її нам довезли, але... але якщо жінка дізнається, шо я тут - вона мене вб'є. Я ж їй кажу, шо я в Київській області.

Я підвів очі на цього невисокого кремезного чоловіка, що своїми руками може скрутити башту російському танку, і ледь стримав посмішку.

- Без проблем. Замажемо в найкращому вигляді. Дружина не дізнається, що Ви тут.

Бійців їхнього підрозділу накрила ворожа артилерія.
Танки. Гранатомети. Міномети.
Так, саме там, куди нині прикута увага тієї частини українського суспільства, яка пам'ятає, що в країні триває справжня повноцінна війна.
Де вирішується, фактично, доля найближчих тижнів протистояння на Донбасі.

Їхній підрозділ просто виконував наказ і виконував його до тих пір, поки більшість з хлопців не евакуювали - живих, але покоцаних і страшенно контужених.
Страшенно - це не фігура мови.
Це констатація факту.

От тіки подумав... я написав "Бійців їхнього підрозділу... їхній підрозділ", але для величезної частини киян це будуть бійці НАШОГО підрозділу.
Бо 24-25 лютого ці хлопці опинилися саме в Голосіївській територіальній обороні і відстоювали Київ.
А тепер вони прибули на битву за Донбас.

Ви знаєте, у мене з Андрієм є якесь особливо шанобливе ставлення до підрозділів територіальної оборони.
Чесно.
Ми пишаємося тими, хто разом із Армією, Нацгвардією, СБУ та іншими підставив свої плечі під палаюче небо, поки ми в найстрашніші дні вивозили свої родини на Захід.

І неважливо, де зараз вимушений служити воїн ТРО - вгризатися в пісок навколо Києва чи Чернігова, охороняти діжку з вогнищем і самого себе на якомусь блокпосту другорядної дороги в центральній Україні, шукаючи відповідь на питання "шо я тут в біса роблю третій місяць?", чи от прямо зараз рубатися там, на Донбасі.
Вони - герої.

Бо в житті кожної людини наступає момент, коли слід свідомо прийняти одне важке рішення.

Ви тільки уявіть, що поки 24 лютого більшість громадян розмірковувало "евакуюватися чи залишатися?" (і це було дуже складно), ці люди зважилися взяти до рук зброю і битися у найстрашніший момент - коли взагалі нічого не зрозуміло.

Твоя доля була невідома: чи ти потрапиш на далекий спокійний блок-пост, щоб перевіряти паспорти, або ж із зав'язаними скотчем очима та руками отримаєш кулю в потилицю від кадирівців десь під Бучею.
Чи ти просто переноситимеш немовлят та бабусів-дідусів через русло холодних березневих річок, чи палитимеш російські танки з енловів десь на Сумщині.

Ці люди прийняли рішення і вписали себе в історію України.
В цьому рядку немає жодного пафосу.

Після передачі авта ми заїхали у госпіталь провідати наших бійців.
Обережно розпитували про бій і намагалися робити вигляд, що заїкання на кожному слові, більше схожі на удари струмом, це цілком ок.

- Так а що далі, після відпочинку та лікування?
- Н...н....н...азад. Т...т...треба шв...швидше пов...пов...повертатися в..в.. стрій. Т..т...ам же н...н...наші. Наші.
- А [позивний бійця] де?
- П...п...овезли н...на Д...д...ніпро. Д...д...уже в...ф...важкий. Я...я т....т...ак. Т....т....рохи к...к...контузило.

Твою дивізію, я пишу ці рядки і в мене мокрі очі.
З ким росіяни тут прийшли воювати?

Ми потисли руки і обіцяли повернутися.
Обіцяли.

Шановні, по-перше я дякую Вам за підтримку. Моральну, матеріальну, бартерну, променями надії.

По-друге, ми всі дякуємо фонду De Leeuw Kyiv, особисто Arno Klijbroek та фермеру Anne, які передали чудове потужне авто на потребу бойових підрозділів в Україну.
Тачка - вогонь. Хай палить окупантів.

По-третє, ми дякуємо фонду Криївка Вільних, які системно та від самого початку повністю забезпечують кілька підрозділів Голосіївської ТРО - починаючи від харчування-шкарпеток-шампунів і завершуючи раціями, медициною та іншими корисними штуками.

По-четверте, ще раз Вам особисто дякую за то, шо підтримуєте Криївку.

По-п'яте, ми дякуємо Світлані Арбузовій за наданий для наших потреб автомобіль, що незмінно супроводжує наші колони від Ірпеня і Чернігова до сіл і містечок Донбасу.

По-шосте, завдяки знову ж Вашій підтримці завтра повідомлю ще одну хорошу новину.
Бо завтра почнеться нова історія.
Нова цікава історія.
Одна з мільйонів історій інших людей, які тримають небо над нашою головою.

Майте гарний вечір.