До війни я обожнював телепередачі та канали на ютьюб, де завзяті веселі хлопці знаходили в якомусь забутому гаражі автомобіль невідомого року випуску і ставили його на колеса.
З труднощами та героїчним їх доланням, жартами і кепкуванням одне з одного, нестандартними рішеннями складних ситуацій.

Тоді, в мирний час, у мене ніколи не виникало питання «Шоби шо?».
Передача просто закінчувалася, софіти згасали, а те авто або мабуть десь продавалося, або так і лишалося стояти нерухомо.
Не знаю.

Життя має почуття гумору.
Тепер я регулярно займаюсь тим самим, тільки без камери на задньому плані, без вигуків «мотор» і «знято».

І я точно знаю «шоби шо».
Шоби хлопцям та дівчатам було легше робити росіян хорошими.

В отому кузові вивозитимуть поранених.
Там, у пікапа, буде турель під кулемет.
Цей-во… шо воно за звір… о, та тут є лебідка і кєнгурятнік.
Шось придумають.

Цікаво, чесно скажу.
Захопливо дивитися, як серця машин починають битися рівніше, замість зношених запчастин вони отримують нові, надійні.
Вони озброюються, накачують широченні шини і перевіряють роздатки.

А знаєте чому ми знаходимо відповідь на питання «шоби шо?»

Це все ви.
Завдяки в тому числі вам, цитую:
«…було придбано 2 позашляховики на Сєвєродонецький та Авдіївський напрям. Ці авто вже в Києві.

1е авто з Норвегії; 2е щойно прибуло з Естонії.
Сумарно коштували близько 10тис євро.
Легкий огляд і на вихідні, у складі нашої колони, повеземо тачки роздавати підрозділам.

Це вже 5 авто, які нами передбані на ваші внески і передаються на фронт. В попередніх серіях Мітсубісі «Джекі Чан», Нісан Патрол, праворульний L200 передані і вірно служать…»

Кінець цитати.

Я ж в якомусь з попередніх постів писав, що від курки і йогуртів ми докотилися до доставки тачок на фронт.
Ну, ось.

А знаєте, що найцікавіше?
Суми внесків.
Максимальний внесок був близько 10 тисяч гривень.
В середньому - 1,5 тисячі.
А мінімальні внески … це 20-50 гривень.

Люди, ви чудові.

Отакий вітчизняний ленд-ліз від українського народу Армії.
З ким тут росіяни зібрались воювати?

Шановні, ще раз дякую за підтримку.

Ми продовжуватимемо шукати машини і доводити їх до ладу.
Тому будемо вдячні за внески.

Донатити можна сюди:
Monobank (Vlad Samoylenko)
5375 4141 0460 0365

Переможемо.
Вже перемагаємо.
Тут немає інших варіантів.

Майте гарний день.

Не просто фото

Коли ми з Andrii Piven заходили в Ірпінь і мали кілька годин, щоб попрацювати на евакуації всередині міста, нам було важливо знати дві речі:

1. Що наші воїни є в місті і тримають умовну лінію розмежування з сірою зоною.
Вдруге втрапляти в оточення нам дуже не хотілося. Коли ми бачили, як працюють наші - ми спокійно виконували те, що мусили.
І ми знали, що одним з тих наших десь північніше працював Юрій Гудименко, сумлінно тягнучи шмат своєї роботи.

2. Щоранку ми чекали на свіжі мапи по розстановці сил на півночі Києва.
Це було треба для розуміння оперативного становища, аби, знову ж таки, раптом не опинитися відрізаними від наших позицій. Ці карти ми дивилися у Романа Шрайка.
В певний момент перегляд мап став ритуалом перед остаточним зникненням зв‘язку при в‘їзді в Романівку.
Бо вони допомагали.
Доходило до того, що коли Роман затримував вранішній пост, я був ладен йому телефонувати і вимагати.

Просто сьогодні випала нагода їм вживу подякувати.

Війна триває.
Але ми перемагаємо.

Майте гарний вечір.

Сьогодні день захисту дітей.

Я б додав, що сьогодні День захисту дітей Збройними силами України.

А це моє останнє спільне відео з Маркусиком, зняте незадовго до широкомасштабного вторгнення.
Так, ми разом читали вірші і в нього в 1,5 рочки пам‘ять була точно краща, аніж у татка.
Думаю, коли він повернеться - вчитиме віршів мене.

Росія має бути зруйнована вщент.
Щоб Маркусику та його поколінню не довелося переживати те, що переживаємо ми.

Слава ЗСУ.

Коли воює вся країна

Лікування поранень у наших військових - топ-тема для купи волонтерських організацій та фондів.
Медицина - тактичні аптечки, бандажі, ноші, всі види антибіотиків, целокс, кровоспас - стрімким потоком мчать на фронт у бусах, пікапах та відправленнях Нової пошти.

Шоб Ви думали.
Працівники Інституту фізики НАН України теж не лишаются осторонь.
Зустрів я в парку якось відомого вченого Володимира Неймаша (https://www.facebook.com/vlad.neimash), розповів, як ми ганяємо на Схід, а він взяв і приніс мені сотню гідробинтів.

Це така дуже міцна пов‘язка, що на дотик схожа на медузу, яку доцільно накладати на опікові, гнійні рани.
Вона не просто до них не липне (як звичайний бинт), а сприяє швидшому загоєнню.

Далі цитую: «Структурно ГІДРОБИНТ No1 є 3-вимірною сіткою з полімерних макромолекул, комірки якої мають розмір порядку сотень нанометрів і заповнені водою, в якій плавають наночастинки срібла розміром 10- 30 нм. Такі частинки є найбільш ефективним і найбільш універсальним із нині відомих антисептиків. Саме вони забезпечують бактерицидну ефективність ГІДРОБИНТа No1, який фактично є мікроскопічною губкою, через яку досить швидко дифундують кисень повітря і розчини ліків, але яка є фільтром для бактерій. Крім того ГІДРОБИНТ No1 здатен вбирати вологу фізіологічних виділень рани в кількості до 250% своє початкової ваги. Це важливо для очистки рани від поживного для бактерій середовища.»

Щоб Ви розуміли, про ці пов‘язки знімали сюжети ще в 2016 році
https://ranok.ictv.ua/ua/videos/unikalniy-vinahid-ukrayinskih-vchenih-zdaten-vryatuvati-zhittya/amp/

Я це до чого - якщо треба такі пов‘язки у підопічні Вам підрозділи - звертайтесь до пана Володимира.
Круто, якщо тамтешні медики матимуть такі штуки.
Сайт, де про те все написано http://www.radi-tech.org.ua/

Я ще раз дякую пану Володимиру та його команді за їх невтомну працю.

Світлини (окрім селфі) безсоромно попер у Марії Горай.

І от з ким тут росіяни зібрались воювати?
Майте гарний вечір.

Доброго ранку, ми з України!
Дорогою на Схід.
P.S. Так, на футболках все вірно написано: р*сні п*зда.

- Куди він?
- Не знаю. Ти сюди пролізеш?

Я стежив за броньованим зеленим течиком* , який стрімголов чкурнув у якийсь двір, куди наш здоровезний рено мастер ледве проїде.

Після Ірпеня мене в плані паркування і проїздів почало цікавити лише одне - чи зможу я швидко розвернутися і стати передом до виїзду.

Там так було всюди - чи ми заїжджали у двори багатоповерхівок, чи в приватний сектор.
Андрій йшов шукати живих, а я тим часом розвертався.
Це стало клятим ритуалом.
Я тепер навіть в Києві нервую, коли машина не готова до миттєвого виїзду.

Тут - Бахмут.
І тут вже часом прилітає.
Он на в‘їзді розгачений чи-то завод, чи-то склад, а отам - проломлена чимось жахливим школа на 3 поверхи аж до фундаменту.
Росіяни вперто лізли у цьому напрямку і били по місту навіть вдень.
Загалом, не подобалася мені ідея пхатися невідомо куди.
Чого ми взагалі за ним поперлися?

Півгодини тому ми звантажили водію цього броньовика півтонни продуктових наборів на склад, кільканадцять пакетів закинули прямо в бус і наш план був простий як двері - як вдячність за допомогу у вивантаженні, він зголосився вивезти нас на точку зустрічі з військовими.
Цей поворот геть був не схожий на потрібний маршрут.

- Ладна. Обережно заїдем. Нащось же він сюди заїхав. На вигляд нормальний же дядько, - я викрутив кермо, вмикнув другу передачу і, перевалюючись на старезних потрощених залишках бордюрів та асфальту, вкотився в двір.

Це був гуртожиток.
На ганку сиділо півдюжини людей - жінки, чоловіки.
Сиділи-балакали так, як сидять і балакають люди, в місті яких практично не лишилося мешканців, вікна в будинках повсюдно заколочені, то тут, то там прилітає, а ось, за рогом, «співають» наші Гради.

От наче і теревенять люди про щось, але таке враження, що ніхто з рота анічічирк і всі на щось очікують.

Водій буса відкрив задню ляду, так само мовчки вийняв з кузова кілька продуктових наборів, виставив їх перед людьми на землю.
Ніхто з присутніх навіть пальцем не поворухнув.

Я повільно вийшов з машини:
- Доброго дня. Як ви тут?

Я розумів, що моє питання є абсолютно тупим і безглуздим, ще безглуздішим за «хау ар ю», що всі один одного з посмішками питають за кордоном.
Але інтелекту не вистачило на щось інше.

- Все гаразд. Нормально. Тримаємось. - врізнобій відповіли присутні.

Люди неквапом почали підходити до пакетів.
Мої очі сфокусувалися на дівчинці років восьми-десяти-дванадцяти-божечки, я не можу визначати вік чужих дітей.
Сам факт її присутності тут виглядав якимось сюрреалізмом.

Я якось інстинктивно розвернувся, пішов до кунгу, відкрив його і заліз у наш з Андрієм ензешний запас шоколаду і Коли.

Батончики кіткет і лайон були м‘які від гарячого повітря розігрітої на сонці машини, Кола була гаряча, як глінтвейн на різдвяному ярмарку, але я все то загріб до останньої крихти і так жменями поніс їй.

- На, тримай.
- Дякую.
- Вибач, шоколадки розтанули. Ввечері стануть твердими.
- Нічого, спасибі. Я дуже рада.

Вона зникла у темному підїзді гуртожитку, а я пішов закривати кунга.
Сльози самі котилися з очей і я тішився, що вдягнув темні окуляри.

Стрибнувши за кермо, миттю вмикнув задню і викотився на проїжджу частину, очікуючи на виїзд броньовика.

- Чого вона тут? - спитав я вголос, радше риторично, аніж очікуючи на відповідь.
- Ти про дівчинку? - перепитав Андрій.
- Так. От чого вона тут? Чого?
Він змовчав і відвернувся у своє вікно.
За що я люблю Андрія - він обидві ці речі робить завжди вчасно.

Ми оминали розбомблену школу і крізь розбиті шибки на нас дивилися Мєндєлєєв з Ломоносовим з класу хімії та Толстой з Єсєніним з класу, очевидно, російської літератури.

«До основанья, а затєм…» - згадалося мені.

Клята війна.
Кляті росіяни.
Хай береже Всесвіт наші ЗСУ.

Допомагайте Армії.
Вона - єдина перепона між руським міром та тією дівчинкою.
Єдина.

Майте гарний вечір і обійміть близьких.


P.S. *течик - мікроавтобус фольксваген транспортер