Не просто фото

Коли ми з Andrii Piven заходили в Ірпінь і мали кілька годин, щоб попрацювати на евакуації всередині міста, нам було важливо знати дві речі:

1. Що наші воїни є в місті і тримають умовну лінію розмежування з сірою зоною.
Вдруге втрапляти в оточення нам дуже не хотілося. Коли ми бачили, як працюють наші - ми спокійно виконували те, що мусили.
І ми знали, що одним з тих наших десь північніше працював Юрій Гудименко, сумлінно тягнучи шмат своєї роботи.

2. Щоранку ми чекали на свіжі мапи по розстановці сил на півночі Києва.
Це було треба для розуміння оперативного становища, аби, знову ж таки, раптом не опинитися відрізаними від наших позицій. Ці карти ми дивилися у Романа Шрайка.
В певний момент перегляд мап став ритуалом перед остаточним зникненням зв‘язку при в‘їзді в Романівку.
Бо вони допомагали.
Доходило до того, що коли Роман затримував вранішній пост, я був ладен йому телефонувати і вимагати.

Просто сьогодні випала нагода їм вживу подякувати.

Війна триває.
Але ми перемагаємо.

Майте гарний вечір.

Сьогодні день захисту дітей.

Я б додав, що сьогодні День захисту дітей Збройними силами України.

А це моє останнє спільне відео з Маркусиком, зняте незадовго до широкомасштабного вторгнення.
Так, ми разом читали вірші і в нього в 1,5 рочки пам‘ять була точно краща, аніж у татка.
Думаю, коли він повернеться - вчитиме віршів мене.

Росія має бути зруйнована вщент.
Щоб Маркусику та його поколінню не довелося переживати те, що переживаємо ми.

Слава ЗСУ.

Коли воює вся країна

Лікування поранень у наших військових - топ-тема для купи волонтерських організацій та фондів.
Медицина - тактичні аптечки, бандажі, ноші, всі види антибіотиків, целокс, кровоспас - стрімким потоком мчать на фронт у бусах, пікапах та відправленнях Нової пошти.

Шоб Ви думали.
Працівники Інституту фізики НАН України теж не лишаются осторонь.
Зустрів я в парку якось відомого вченого Володимира Неймаша (https://www.facebook.com/vlad.neimash), розповів, як ми ганяємо на Схід, а він взяв і приніс мені сотню гідробинтів.

Це така дуже міцна пов‘язка, що на дотик схожа на медузу, яку доцільно накладати на опікові, гнійні рани.
Вона не просто до них не липне (як звичайний бинт), а сприяє швидшому загоєнню.

Далі цитую: «Структурно ГІДРОБИНТ No1 є 3-вимірною сіткою з полімерних макромолекул, комірки якої мають розмір порядку сотень нанометрів і заповнені водою, в якій плавають наночастинки срібла розміром 10- 30 нм. Такі частинки є найбільш ефективним і найбільш універсальним із нині відомих антисептиків. Саме вони забезпечують бактерицидну ефективність ГІДРОБИНТа No1, який фактично є мікроскопічною губкою, через яку досить швидко дифундують кисень повітря і розчини ліків, але яка є фільтром для бактерій. Крім того ГІДРОБИНТ No1 здатен вбирати вологу фізіологічних виділень рани в кількості до 250% своє початкової ваги. Це важливо для очистки рани від поживного для бактерій середовища.»

Щоб Ви розуміли, про ці пов‘язки знімали сюжети ще в 2016 році
https://ranok.ictv.ua/ua/videos/unikalniy-vinahid-ukrayinskih-vchenih-zdaten-vryatuvati-zhittya/amp/

Я це до чого - якщо треба такі пов‘язки у підопічні Вам підрозділи - звертайтесь до пана Володимира.
Круто, якщо тамтешні медики матимуть такі штуки.
Сайт, де про те все написано http://www.radi-tech.org.ua/

Я ще раз дякую пану Володимиру та його команді за їх невтомну працю.

Світлини (окрім селфі) безсоромно попер у Марії Горай.

І от з ким тут росіяни зібрались воювати?
Майте гарний вечір.

Доброго ранку, ми з України!
Дорогою на Схід.
P.S. Так, на футболках все вірно написано: р*сні п*зда.

- Куди він?
- Не знаю. Ти сюди пролізеш?

Я стежив за броньованим зеленим течиком* , який стрімголов чкурнув у якийсь двір, куди наш здоровезний рено мастер ледве проїде.

Після Ірпеня мене в плані паркування і проїздів почало цікавити лише одне - чи зможу я швидко розвернутися і стати передом до виїзду.

Там так було всюди - чи ми заїжджали у двори багатоповерхівок, чи в приватний сектор.
Андрій йшов шукати живих, а я тим часом розвертався.
Це стало клятим ритуалом.
Я тепер навіть в Києві нервую, коли машина не готова до миттєвого виїзду.

Тут - Бахмут.
І тут вже часом прилітає.
Он на в‘їзді розгачений чи-то завод, чи-то склад, а отам - проломлена чимось жахливим школа на 3 поверхи аж до фундаменту.
Росіяни вперто лізли у цьому напрямку і били по місту навіть вдень.
Загалом, не подобалася мені ідея пхатися невідомо куди.
Чого ми взагалі за ним поперлися?

Півгодини тому ми звантажили водію цього броньовика півтонни продуктових наборів на склад, кільканадцять пакетів закинули прямо в бус і наш план був простий як двері - як вдячність за допомогу у вивантаженні, він зголосився вивезти нас на точку зустрічі з військовими.
Цей поворот геть був не схожий на потрібний маршрут.

- Ладна. Обережно заїдем. Нащось же він сюди заїхав. На вигляд нормальний же дядько, - я викрутив кермо, вмикнув другу передачу і, перевалюючись на старезних потрощених залишках бордюрів та асфальту, вкотився в двір.

Це був гуртожиток.
На ганку сиділо півдюжини людей - жінки, чоловіки.
Сиділи-балакали так, як сидять і балакають люди, в місті яких практично не лишилося мешканців, вікна в будинках повсюдно заколочені, то тут, то там прилітає, а ось, за рогом, «співають» наші Гради.

От наче і теревенять люди про щось, але таке враження, що ніхто з рота анічічирк і всі на щось очікують.

Водій буса відкрив задню ляду, так само мовчки вийняв з кузова кілька продуктових наборів, виставив їх перед людьми на землю.
Ніхто з присутніх навіть пальцем не поворухнув.

Я повільно вийшов з машини:
- Доброго дня. Як ви тут?

Я розумів, що моє питання є абсолютно тупим і безглуздим, ще безглуздішим за «хау ар ю», що всі один одного з посмішками питають за кордоном.
Але інтелекту не вистачило на щось інше.

- Все гаразд. Нормально. Тримаємось. - врізнобій відповіли присутні.

Люди неквапом почали підходити до пакетів.
Мої очі сфокусувалися на дівчинці років восьми-десяти-дванадцяти-божечки, я не можу визначати вік чужих дітей.
Сам факт її присутності тут виглядав якимось сюрреалізмом.

Я якось інстинктивно розвернувся, пішов до кунгу, відкрив його і заліз у наш з Андрієм ензешний запас шоколаду і Коли.

Батончики кіткет і лайон були м‘які від гарячого повітря розігрітої на сонці машини, Кола була гаряча, як глінтвейн на різдвяному ярмарку, але я все то загріб до останньої крихти і так жменями поніс їй.

- На, тримай.
- Дякую.
- Вибач, шоколадки розтанули. Ввечері стануть твердими.
- Нічого, спасибі. Я дуже рада.

Вона зникла у темному підїзді гуртожитку, а я пішов закривати кунга.
Сльози самі котилися з очей і я тішився, що вдягнув темні окуляри.

Стрибнувши за кермо, миттю вмикнув задню і викотився на проїжджу частину, очікуючи на виїзд броньовика.

- Чого вона тут? - спитав я вголос, радше риторично, аніж очікуючи на відповідь.
- Ти про дівчинку? - перепитав Андрій.
- Так. От чого вона тут? Чого?
Він змовчав і відвернувся у своє вікно.
За що я люблю Андрія - він обидві ці речі робить завжди вчасно.

Ми оминали розбомблену школу і крізь розбиті шибки на нас дивилися Мєндєлєєв з Ломоносовим з класу хімії та Толстой з Єсєніним з класу, очевидно, російської літератури.

«До основанья, а затєм…» - згадалося мені.

Клята війна.
Кляті росіяни.
Хай береже Всесвіт наші ЗСУ.

Допомагайте Армії.
Вона - єдина перепона між руським міром та тією дівчинкою.
Єдина.

Майте гарний вечір і обійміть близьких.


P.S. *течик - мікроавтобус фольксваген транспортер