В такі дні відчуваєш себе оцим слоненям, якого я виявив на згарищі одного з будинків в Ірпені.
Не знаю, хто його там відкопав і лишив, але воно якось впевнено дивиться з каменюки вперед, готове до всього і навіть більше.
Тільки за спиною у нього центнери і тонни обгорілого каміння та людського горя.

І ти наче з самого ранку проводиш важливі онлайн-зустрічі, потім мчиш між гуманітарними складами, перекидаючи з побратимами півтори тисячі кілограмів туди, півтори тисячі - сюди (куди там тим фітнес-центрам), потім на СТО, запчастини, в смислі ремонт паливного бака 12 тисяч?, потім ще онлайн-зустрічі, а отут вони поганою солярою вбили форсунки, а дайте отой великий тример і планшет під Кропиву (така спеціальна програма), о господі, привезли цілого мотоцикла, повеземо на Схід, це круто, такого ще не було, евакуювати людину з інвалідністю з Бахмута?.. січас-січас, тримайте номер…

А потім тобі сповіщають про нові втрати у дружніх підрозділах.
Хрясь.
А потім ти відкриваєш фейсбук, а там Вінниця.
Тидищ.
А потім знову некрологи з красивими обличчями у пікселі…
Н-на тобі, слоненя, котися з цеглинки в екзистенційну кризу.
Бо щоб ти, слоненя, не робило, мастшаб виродження росіян - більший за розміри Всесвіту, а твої смішні тупцювання лише трамбують пил в руїнах власної країни.

Але слоненя вигребе.
Всі слоненятка вигребуть.

Бо пункт номер а - немає іншого вибору. Вони просто хочуть нас вбити.
Можна імітувати доширокомастшабновторгненне життя, можна вважати, шо фронт далеко, що осюди чи отуди точно не вдарять, бо нашо? Але росіяни просто хочуть нас вбити.
Так стає все дуже зрозуміло і добре мотивує.

І бо пункт номер бе - слоненя не саме.

Слоненят багато і всі вони щодня працюють заради перемоги.
Кожна вплетена стрічка у маскувальну сітку, кожна нитка в кікіморі, пакет молока в проднаборі, зайвий кілометр при перегоні авто, наднормова робота над покладеним в степах Донбасу двигуном, малюнок дитини бійцю ЗСУ, осінт-розвідка важливих цілей, фрезерування планок пікаттіні… кожен зайвий рух поза звичним життям наближає перемогу.

Перемогу, після якої слоненята стоятимуть на цеглинках спаленої вщент росії.

Слава ЗСУ.
Паліть виродків.

Доброго ранку, ми з України.

Вони заборонили називати їхні імена.
Вони заборонили світити їхні обличчя.
Ми навіть не знаємо їхніх прізвищ (серйозно) і лише здогадуємося, звідки вони приїхали до нас на зустріч.
Вони висунули лише одну умову і стосувалася вона їхніх власних дітей.

Це дивна історія.
Дивна і прекрасна водночас.
Така, що змусила ковтати сльози щастя (я не перебільшую) кількох бійців і одного цілого начальника штабу, коли ми пояснювали, що сталося.

Написав мені якось військовий, волонтер і письменник в одній особі Мартін Брест (я не можу визначитися, ким він є більше), що до мене в особисті стукається якась дівчина, що хоче передати нам грошей на авто.
А я оце не відповідаю.
Лізу в папку Спам.
Дивлюсь. Дійсно, є лист. Читаю.
І німію.

Дівчина на повному серйозі пише, що вони двома родинами зібрали двісті (ДВІСТІ) тисяч гривень на авто для ЗСУ.
І вони хочуть їх віддати нам.
Нам. Віддати. Двісті тисяч.
Але не просто так, а за однієї умови:

«…І ще одне.
Якщо буде така нагода, і авто перш ніж поїхати на передову опиниться в Києві, можна я сфотографую біля нього своїх дітей?
Дуже хочу, щоб після перемоги в них були спогади не лише про підвали і уламки ракети, а й про причетність до реальних дій.»

Я пропущу етап особистісної еволюції від «мамо, мені пишуть якісь аферисти, тіки я не розумію, в чому розвод» до дзвінка Владу Самойленку «Владе, є гроші, треба машину».
Ця ж історія почалася задовго до дарування через нас на ЗСУ Доджа Нітро, про який я писав в одному з попередніх дописів.
І тоді це був абсолютно новий досвід вражаючої поведінки геть незнайомих мені людей.
Скажу лише, що я так радів, ніби Кремль палав у мене на очах.

Врешті, ми його знайшли і придбали.
Форд Рейнджер.
Дорожче за 200 тисяч, але родини залюбки покрили різницю у вартості.
Тут би перейти до частини про фотографування дітей, однак дивні події цим не обмежилися.

Поки машина їхала від кордону, а ми обмірковували, яким бійцям його передати, пише мені той самий Мартін Брест (який вже забув про цю історію з дівчиною і грошима на машину, бо минуло пару тижнів):

«Брате, нема машини? Дизель, рамний…»
Далі яскраво описує кому, куди і шо ті бійці роблять росіянам.

Я мовчки скидаю йому фото придбаного Форд Рейнджер.
Пояснюю, звідки він взявся.
І виходить так, що спроба волонтера допомогти волонтеру (або військового - волонтеру чи письменника - волонтеру, тут є варіанти) повернулася назад сторицею.
Коло замкнулося.
Пазл склався.
Земля на мить зупинилася.

Ми пригнали авто під хіміко-технологічний факультет КПІ.
Я, Андрій Півент, Влад та Мартін.
Дві родини - абсолютно звичайні, не олігархи - привезли трьох своїх дітей і ті за півгодини облазили авто від капоту до задньої ляди, від вихлопної труби до антени радіоприймача.
Подарували до авто власноруч зроблений дітьми оберіг - тризуб та жовто-блакитний іграшковий пікап.
Напакували бійцям павербанків, смаколиків та корисних штук у окрему коробку.
І суворо-суворо, наскільки це можна зробити сяючими світлими обличчями, заборонили про них писати.

Але на оце відео я дозвіл отримав.
Не отримав, на жаль, дозволу на публікацію відеовідповіді від бійців підрозділу, який вже сьогодні на цій машині поїхав робити росіян хорошими, але то нічого.
Важливо те, що відео від дітей бійці дивилися зі сльозами на очах і попросили їм його теж переслати.
А у відеовідповіді воїни пообіцяли дітям захищати їх від росіян.

Більше нічого не скажу.
Машину гнали на фронт з Андрієм особисто.
Вона вже там працює.
Бійцям - підмога.
Дітям - пам‘ять на все життя.
Батькам - честь.

І ще одне.
Ми дякуємо знову Вам.
Не кожен здатен придбати ціле авто, але Ваша допомога - будь-яка - наповнює спраглі баки цих машин, напаковує їх сухпаями, тактикою, лопатами і допомагає з їхнім ремонтом (за ремонт Форда сплачував Мартін з Ваших, до речі, йому внесків).
Загалом… я вже не знаю, де Мартін, а де ми, але дякуємо, що підтримуєте нас усіх.

Взаємопідтримка волонтерів - це безцінно.

Росіяни приречені тут померти.
Ми приречені на перемогу.
І там, і там - невідворотність.
Але, як-то кажуть, є нюанс.

Майте гарний вечір.