Черговий мій оберт навколо сонця я можу ілюструвати лиш цим фото.
Не класичним селфі з посмішкою на всі зуби, а цим.
Знятим в брудному приірпінському кюветі, куди ми з Андрієм попадали від прильотів мін.
Ми працювали, як машини - годинами, днями, тижнями - практично без емоцій і рефлексій.
Десятки підвалів, сотні сходинок вниз і вгору, провулки і закутки незнайомого тоді ще міста.
Бігом частіше, ніж кроком. Голодні більше, аніж могли про це згадати.
Живі, але виключно завдяки Морській піхоті України.
А тоді, в тій точці часопростору опинилися журналісти, які просто, між свистом мін у свинцевому сірому небі спитали: розкажіть, що Ви бачили.
Я уважно подивився в об’єктив.
І заплакав.
Так, що було дуже соромно перед усіма. Дуже.
Однак я не міг зупинитися.
Тому що тоді сам собі вперше поставив це просте питання: а що ж я бачив?
Цей рік був важким, але не важчим, аніж у інших.
Він просто шар за шаром знімав весь мій внутрішній світ і вже, я певен, назавжди лишав його собі.
В вирвах від вибухів.
На рясно вкритих зледенілими фекаліями сходинках мертвих багатоповерхівок.
Біля могил мирних мешканців просто поруч з дитячими каруселями і гірками.
У в’язкій атмосфері тижнями немитих тіл і смороду гангрени.
Порожнеча всередині мене збільшувалася з кожною перевантаженою труною.
Поки труни ще були.
Потім пішли чорні пакети.
А рештки хиткої внутрішньої конструкції виймали з мене вже шматками.
Бо загинув Володя. Влад. Роман. Саша. Діма. Віталій.
Вдруге я так плакав тільки по Володі.
Більше - ніколи.
І, так, я знаю, що декому тепер здаюся беземоційною цинічною людиною, яка при черговій сумній новині просто опускає очі долу, а далі продовжує розмову про справу.
Але втретє плакати я буду виключно після перемоги.
З іншого боку, цей рік був, думаю, ключовим в моїй історії.
Він подарував мені усвідомлення, що найбільше в житті важать усього три речі.
По-перше, це саме життя.
По-друге, це те, на що ти здатен, коли навколо війна.
По-третє, це люди, які залізобетоном тримають тебе зсередини.
Все решта - виборюється, рятується, будується, евакуюється, лікується.
І, зрештою, перемагає.
Це мій перший День народження, коли я чітко знаю, що я на нього хочу.
Ні, зустріч з дружиною і сином - то головна мрія, але її втілюють у майбутньому наші Збройні сили.
Так, повнопривідний течик - то ідеальна волонтерська тачка і колись у мене така буде.
Але в мене все з голови не йде боєць, якого ми з Андрієм в серпні зустріли на Донбасі.
“- Це мої перші вихідні за 3 місяці. Відпустили на 2 дні. Бо день народження. Ми ж стоїмо в [назва населеного пункту]. Там, звісно, пекло. Але звикли... Важко було, особливо спочатку, коли [назва підрозділу] створили, то окрім автоматів практично нічого не дали. Зараз легше. Тих... тих, хто вижив, забезпечують більш-менш...”
Пам’ятаєте?
Він керує дронами і тоді вони спалили 5 танків.
А ще він же їздив на Москвичі і той неймовірний пєпєлац згорів.
То він мені написав і попросив допомогти зі збором коштів на дрон із тепловізором.
Я запропонував краще пригнати йому хорошу машину.
Двічі запропонував.
Надійну, повнопривідну, потужну. Зробили б кунг, фару-шукач, зубаті шини.
Але він уперся, тому що спить, їсть, воює, дихає і живе дронами.
На які підвішуються подарунки для росіян.
Тому я, звісно, опускаю очі долу, але далі кажу Вам про справу:
Поможіть мені привітати бійця з його Днем народження, який минув у серпні?
Давайте купимо йому дрона. З тепловізором.
Ми навіть банку під це створили https://send.monobank.ua/jar/Jww4rFj13
Якщо легше на пейпал - ось senenkoanton@gmail.com. Ставте помітку “На дрон” чи щось таке.
Всі кошти, зібрані понад потрібну суму - підуть на дрони для інших підрозділів.
Так, це наш новий дронопроєкт.
А я знову поїхав на Донбас.
Так, у свій День народження.
Бо, власне, це зараз моє життя і я на це здатен.
Дякую за пам’ятну світлину Сергій Михальчук.
Дякую Збройним силам України.
Вічна пам’ять усім полеглим захисникам та волонтерам.

Шановні, дякую за Ваші привітання з Днем народження.
Ми гуркотимо по Донбасу і маю сказати Вам пару слів.
Ви - неймовірні.

Ми потужно (с) влетіли на давно непрацюючу заправку WOG і зі скрипом гальм зупинилися біля старенького камуфльованого течика другої моделі.

- Наші, вивантажуємося, - сказала Оксана.

Я вистрибнув з буса, вже смикаючи за бокову ляду, за якою стояв 11 генераторів, 8 буржуйок, яблука і свіжі пироги від Надії Федорівни (тм).

Тільки після цього простягнув руку до двох хлопців, що вилізли з зеленого бусика, але не встиг нікому нічого потиснути...

- Це Вам, - сказав один із них. І простягнув мені торт.
- З Днем народження, - додав другий, широко посміхаючись.

Я рефлекторно озирнувся навколо, чи, бува, це не шоу з прихованою камерою, і не помітивши нічого підозрілого та не почувши закадрової музики, зрозумів, що це буде мій найкращий День народження серед усіх.

День народження на Донбасі.
День, коли кожну хвилину відчуваєш, як будь-яка твоя дія сповнена змістом і наближає перемогу.

День, коли бійці, щоб привітати волонтера, який везе їм корисні штуки, невідомо де і невідомо як знаходять свіжесенький торт (у інших волонтерів???).
Це коли ти, проїхавши уздовж майже всієї лінії фронту, нарешті з'їдаєш цей торт з іншими бійцями, яким ви приганяєте потужного пікапа на підрозділ.

А в перерві між цими двома фантастичними явищами, ти звантажуєш і тиснеш руки, дякуєш від імені українського народу і приймаєш подяки українському народові; спостерігаєш за українськими винищувачами у небі; пропускаєш іноземні здоровезні броньовики, підіймаючи руку вгору у відповідь на такі ж руки на броні; мчиш в такій темряві, що сліпнеш від яскравості зірок на вугільно-чорному небі.

День народження на Донбасі - це коли просиш у небайдужих людей грошей на один дрон з тепловізором, але, поки ти зайнятий і не бачиш станів рахунку, люди скидають на 5 дронів.

Замість одного - на п‘ять.

Спасибі Вам усім.
І від мене, і від бійців.

Детальний звіт по поїздці буде, думаю, на сторінці Гуркіт.
А я погуркотів спати.

Майте гарну ніч.

Віталія сьогодні поховали.

В Слов'янську.
На Алеї Героїв Північного Цвинтаря.
А це таки наше останнє з ним селфі.
Слава сучасним технологіям, що Віталій зміг "відіслати" мені його з хмари завдяки своїй дружині Nataliya Kyrkach-Antonenko.
Завжди пам'ятайте про ціну кожного метра землі, з якої ворога не тільки вибивають, а й де він сам змушений відступати.

І я вдячний Вам, що Ви надонатили ненародженій дитині Віталія дуже пристойну суму грошей.
Яка, звісно, не замінить тепла татових рук.
Але ми дорослі і знаємо, що гроші в цьому світі багато чого вирішують.

Майте гарний день.

- Алло, це Саша. Антоне, є прохання. Коли будете наносити гравіювання на гільзу, вичитайте на помилки… В мене в школі з української мови була ледь трійка…
- Тобто таки настав в житті той момент, коли вчителька української була права, волаючи «Сашко, тобі цей правопис знадобиться в житті!!!»?

Ми синхронно заіржали як коні.

- Добре, - одповів я. - Як машина, служить?
- Незамінна. Просто незамінна. Ще раз передавайте подяку родині.

Я поклав слухавку і ще раз уважно подивився на величезну жовту гільзу, що виблискувала теплим жовтим кольором в софітах гравіювальної майстерні.
Потім перечитав текст подяки, що навічно викарбується на її поверхні:

«Із Великою вдячністю та повагою!!!
Мінометна батарея ххх б-на ххх Бр Одеського ТРО з Українського Херсону!!!»

Ми вирішили, що кожна родина, яка повністю проспонсорувала купівлю авто, отримає гільзу від підопічних бійців із словами, які ми викарбуємо тут, у Києві.

Я перечитував послання раз за разом і, звісно, дещо б я виправив.
Але потім просто передав текст і гільзу майстрам отак, без змін.

Бо, розумієш, Сашко, в чім тут річ…

По-перше, текст просто топ.
Особливо частина про Херсон.

А, по-друге, якби твоя вчителька дізналася, що ти робиш зараз, в тому числі для української мови, вона б тобою пишалася.

Вона б тобою пишалася, чуєш?

Все буде Україна.
Переможемо.

P.S. На фото дві готові гільзи, що вже стали частиною спадку двох українських родин.

Ми виїзжали з Краматорська вже затемно.
На Сході темрява приходить дуже рано.
Біологічний годинник казиться, вимагаючи дій і звитяг, але очі не бачать далі витягнутої руки.
Оксана Бондарь витискає з двигуна кінські сили, щоб ми встигли до комендантської години доїхати до місця ночівлі.

Аж раптом, проїжджаючи повз якийсь провулок, посестра різко гальмує, задкує, заїжджає у темряву і зупиняється.
Фари розрізають вугільно-чорну темряву, вихоплюючи силуети собак, які юрбляться навколо чогось маленького:

- Почекай, - каже Оксана і вистрибує з буса так швидко, що я лише встигаю подумати про те, чи вже варто витягувати зброю чи все ж трохи зачекати.

Але собаки відразу від неї тікають.
Вони безпритульні, але не по роду-племені, а по евакуації господарів.
Я гадки не маю, шо то за пудєлі і лабрадори, бо в них не розбираюсь, але видно, що колись вони були з хазяями, які їх щоранку вигулювали у парках, а ввечері годували смачними наїдками.

Оксанка нахилилася над чимось дуже маленьким.
- Все. Ми не встигли.

Покусане кошеня лежало з широко відкритими мертвими очима, ще тепле і, здавалося, торкнись його пальцем, воно підскочить і стрімголов чкурне на дерево.
Але ні.
Тутешнім тваринам нічого їсти і вони змушені здобувати собі харч самостійно.
Коти - мишей та птахів.
Собаки - котів.
І так далі.

Чоловік Оксани, який мужньо боронить величезні терикони, регулярно надсилає відео, як до них на позиції приходять кішки і коти, з кошенятами і без (як захоче, сама Вам покаже).
Оксанка їх потім вивозить і прилаштовує по Києву і області.
В неї в бусі, до речі, завжди є пара переносок.
Турнікет - не завжди, каска - не завжди, за що я регулярно сварюся, а переноски - завжди.

Ви, до речі, знали, що у неї жило чи навіть зараз живуть під 30 котів, яких вона вивезла з переправи біля Чернігова, де хазяйку вбило міною, а пухнасті 2 дні під обстрілами провели в закритих коробках?
Коли вона їх у себе поселила - 2 тижні нікого не бачила, бо кицьки виходили їсти тільки вночі.
Тепер такий контужений лишився лише один кіт.
Решта вже оклигала, наскільки це можливо.

Ну, як не знали, то знайте.
Я сам випадково дізнався, бо Оксана ніколи не просить про допомогу.

Я до чого.
Коли я Вас просив подарувати нам корм, то на позиції тваринам вивозила його Оксана.
За що я вдячний і Вам, і їй.

Тепер Оксана Бондарь їде вивозити домашню собаку, яка лишилась без хазяїв в вольєрі і сусіди вже не мають змоги за нею доглядати.
І вона вперше просить невелику підтримку під свій міні-проєкт.

Я Вам чесно скажу, що поки Гуркіт маленький - ми не можемо тягнути і забезпечення військових, і допомогу медикам, і підтримку купи інших крутяцьких ініціатив, які доводять, що люди лишаються людьми навіть під час апокаліпсису, що навколо.
Хоча дуже б хотіли, але усьому свій час.

Тому якщо маєте бажання трошечки підтримати людяність - ось її оригінальний пост з реквізитами https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid0WWNaaGupwyFKYp7BiPz1t9NonN8hfgRneEWafYXZRrNafkJedeGrxMT77tCu62wBl&id=100010729813403

До речі, підтримка може бути не лише матеріальна.
Можливо, Ви допоможете з інформацією про ветклініки, які готові не за всі гроші світу підіймати вивезених тварин на лапи.
От як ми маємо в партнерах притомне СТО, так може і ветеринарки такі є.
Загалом, якщо шо - пишіть Оксанці.
Вона неймовірна людина.
Навіть через те, що в натовпі поламаних людських доль і нагромаджень зруйнованих будинків, вона примудрилася побачити у маленькому провулку кошеня, якого спіймали собаки.

Я не побачив.
А вона - так.
Щось в цьому є.

Майте гарний вечір.