Завтра ця мала з‘їде з підйомника на своїх чотирьох і завдяки Вам наприкінці тижня поїде на фронт.
А сьогодні ми з Владом Самойленко о 21.30 проведемо наживо розіграш журналу Time із Залужним, браслета Азовсталь та трьох комплектів поштових марок.
Приєднуйтесь на фейсбуці.
https://www.facebook.com/senenkoanton

Ви ж пам‘ятаєте, що книгарня Сяйво збирала російськомовні книжки на макулатуру?
Ви ж пам‘ятаєте, що вони передали виручені кошти нам?
Також, напевне, не слід нагадувати, що таким чином з‘явився Сяйвомобіль - Форд Рейнджер, який ми відремонтували завдяки Вашій підтримці.

Ну, ось.
Машина вже працює на передових позиціях.
На Херсонщині 🙂

Дякуємо Вам.
Ви - неймовірні.

Окрема повага історику Сергій Громенко за передану книгу.

Допис Гуркоту на фейсбуці:
«Якщо автівка поводилася добре і була чемною, вона потрапляє в Гуркіт, а далі — у найкращі в світі Збройні сили України. В понеділок ми доставили дорогий серцю Сяйвомобіль на Херсонщину. Завдяки тому, що ви приносили в книгарню Сяйво (КП "Міський магазин") своїх пушкінів, булгакових та інших фетів на переробку в щось корисніше — у нас з'явився цілий Форд Рейнджер! І ось він уже розсікає поля Херсонщини. Ще й приїхав в комплекті з ніштяками та чудовою книжкою історика Сергія Громенка "Народження країни. Від краю до держави" з автографом! Тож тепер затамувавши подих, слідкуємо за новинами з півдня»

Ти не залишив мені наше із тобою селфі.
Воно десь там, у твоєму телефоні.
І його побачить лиш безжальна ентропія, назавжди поглинувши комірку пам'яті.
Під час нашої останньої... не крайньої, саме останньої зустрічі ти сам підійшов до мене і запропонував сфотографуватися на згадку.
Минулого тижня, пам'ятаєш?
Ніколи не просив, а тут...
І я, попри своє неписане правило - робити фото з кимось тільки на свій телефон - поступився твоїй посмішці і абсолютній безпосередності.
Перешли мені його якось, га?

Ти завжди усміхався.
Коли я бачив тебе крізь запилене скло чорного буса, а навколо тебе стрибали наші гуркітівці і, здавалося, їм так кортіло смикнути тебе за твої кучері.
Вони тебе дуже любили. Дуже.
Ти усміхався, коли я передавав тобі вантажі від твоїх друзів і рідних.
І ти обіймав мене так, наче ми були сто років знайомі.

Ти виставляв такі фото з позицій, наче це був довбаний курорт десь біля теплих морів.
Та й сам ти, скажемо чесно, був схожий на Тарзана.
Певен, що один твій вигляд несамовито підіймав настрій у побратимів.

А ще я дізнався сьогодні, що в тебе буде дитина.
Але ти її не пригорнеш.
Ніколи.
Ти ж знаєш, що найбільше щастя чоловіка на цій довбаній планеті - це пригорнути до себе народжене від коханої немовля?
Знаєш ти це чи ні?

Святі ж небеса, Віталій...

Мартин Брест, чуєш, брате.
Скоро у майора Миколая трохи додасться роботи по забезпеченню подарунками дітей бійців, які ніколи не повернуться з позицій.

Віталій, дякую, що тримав небо.

Якщо Ви маєте бажання допомогти дружині та майбутній дитині Віталій Киркач-Антоненко
Картка Приват Nataliya Kyrkach-Antonenko 5168755472556121
І цільова банка Монобанка: https://send.monobank.ua/jar/8fQD4Fg1KL

Пост дружини Віталія про загибель чоловіка:
https://www.facebook.com/businka.ua/posts/pfbid02JBb5Ai9vd9f9AcefnRANpJyQAKYptSf5iDVeKxF7mj5YfAUogCsYHqe9CnCiS4nil

Черговий мій оберт навколо сонця я можу ілюструвати лиш цим фото.
Не класичним селфі з посмішкою на всі зуби, а цим.
Знятим в брудному приірпінському кюветі, куди ми з Андрієм попадали від прильотів мін.
Ми працювали, як машини - годинами, днями, тижнями - практично без емоцій і рефлексій.
Десятки підвалів, сотні сходинок вниз і вгору, провулки і закутки незнайомого тоді ще міста.
Бігом частіше, ніж кроком. Голодні більше, аніж могли про це згадати.
Живі, але виключно завдяки Морській піхоті України.
А тоді, в тій точці часопростору опинилися журналісти, які просто, між свистом мін у свинцевому сірому небі спитали: розкажіть, що Ви бачили.
Я уважно подивився в об’єктив.
І заплакав.
Так, що було дуже соромно перед усіма. Дуже.
Однак я не міг зупинитися.
Тому що тоді сам собі вперше поставив це просте питання: а що ж я бачив?
Цей рік був важким, але не важчим, аніж у інших.
Він просто шар за шаром знімав весь мій внутрішній світ і вже, я певен, назавжди лишав його собі.
В вирвах від вибухів.
На рясно вкритих зледенілими фекаліями сходинках мертвих багатоповерхівок.
Біля могил мирних мешканців просто поруч з дитячими каруселями і гірками.
У в’язкій атмосфері тижнями немитих тіл і смороду гангрени.
Порожнеча всередині мене збільшувалася з кожною перевантаженою труною.
Поки труни ще були.
Потім пішли чорні пакети.
А рештки хиткої внутрішньої конструкції виймали з мене вже шматками.
Бо загинув Володя. Влад. Роман. Саша. Діма. Віталій.
Вдруге я так плакав тільки по Володі.
Більше - ніколи.
І, так, я знаю, що декому тепер здаюся беземоційною цинічною людиною, яка при черговій сумній новині просто опускає очі долу, а далі продовжує розмову про справу.
Але втретє плакати я буду виключно після перемоги.
З іншого боку, цей рік був, думаю, ключовим в моїй історії.
Він подарував мені усвідомлення, що найбільше в житті важать усього три речі.
По-перше, це саме життя.
По-друге, це те, на що ти здатен, коли навколо війна.
По-третє, це люди, які залізобетоном тримають тебе зсередини.
Все решта - виборюється, рятується, будується, евакуюється, лікується.
І, зрештою, перемагає.
Це мій перший День народження, коли я чітко знаю, що я на нього хочу.
Ні, зустріч з дружиною і сином - то головна мрія, але її втілюють у майбутньому наші Збройні сили.
Так, повнопривідний течик - то ідеальна волонтерська тачка і колись у мене така буде.
Але в мене все з голови не йде боєць, якого ми з Андрієм в серпні зустріли на Донбасі.
“- Це мої перші вихідні за 3 місяці. Відпустили на 2 дні. Бо день народження. Ми ж стоїмо в [назва населеного пункту]. Там, звісно, пекло. Але звикли... Важко було, особливо спочатку, коли [назва підрозділу] створили, то окрім автоматів практично нічого не дали. Зараз легше. Тих... тих, хто вижив, забезпечують більш-менш...”
Пам’ятаєте?
Він керує дронами і тоді вони спалили 5 танків.
А ще він же їздив на Москвичі і той неймовірний пєпєлац згорів.
То він мені написав і попросив допомогти зі збором коштів на дрон із тепловізором.
Я запропонував краще пригнати йому хорошу машину.
Двічі запропонував.
Надійну, повнопривідну, потужну. Зробили б кунг, фару-шукач, зубаті шини.
Але він уперся, тому що спить, їсть, воює, дихає і живе дронами.
На які підвішуються подарунки для росіян.
Тому я, звісно, опускаю очі долу, але далі кажу Вам про справу:
Поможіть мені привітати бійця з його Днем народження, який минув у серпні?
Давайте купимо йому дрона. З тепловізором.
Ми навіть банку під це створили https://send.monobank.ua/jar/Jww4rFj13
Якщо легше на пейпал - ось senenkoanton@gmail.com. Ставте помітку “На дрон” чи щось таке.
Всі кошти, зібрані понад потрібну суму - підуть на дрони для інших підрозділів.
Так, це наш новий дронопроєкт.
А я знову поїхав на Донбас.
Так, у свій День народження.
Бо, власне, це зараз моє життя і я на це здатен.
Дякую за пам’ятну світлину Сергій Михальчук.
Дякую Збройним силам України.
Вічна пам’ять усім полеглим захисникам та волонтерам.

Шановні, дякую за Ваші привітання з Днем народження.
Ми гуркотимо по Донбасу і маю сказати Вам пару слів.
Ви - неймовірні.

Ми потужно (с) влетіли на давно непрацюючу заправку WOG і зі скрипом гальм зупинилися біля старенького камуфльованого течика другої моделі.

- Наші, вивантажуємося, - сказала Оксана.

Я вистрибнув з буса, вже смикаючи за бокову ляду, за якою стояв 11 генераторів, 8 буржуйок, яблука і свіжі пироги від Надії Федорівни (тм).

Тільки після цього простягнув руку до двох хлопців, що вилізли з зеленого бусика, але не встиг нікому нічого потиснути...

- Це Вам, - сказав один із них. І простягнув мені торт.
- З Днем народження, - додав другий, широко посміхаючись.

Я рефлекторно озирнувся навколо, чи, бува, це не шоу з прихованою камерою, і не помітивши нічого підозрілого та не почувши закадрової музики, зрозумів, що це буде мій найкращий День народження серед усіх.

День народження на Донбасі.
День, коли кожну хвилину відчуваєш, як будь-яка твоя дія сповнена змістом і наближає перемогу.

День, коли бійці, щоб привітати волонтера, який везе їм корисні штуки, невідомо де і невідомо як знаходять свіжесенький торт (у інших волонтерів???).
Це коли ти, проїхавши уздовж майже всієї лінії фронту, нарешті з'їдаєш цей торт з іншими бійцями, яким ви приганяєте потужного пікапа на підрозділ.

А в перерві між цими двома фантастичними явищами, ти звантажуєш і тиснеш руки, дякуєш від імені українського народу і приймаєш подяки українському народові; спостерігаєш за українськими винищувачами у небі; пропускаєш іноземні здоровезні броньовики, підіймаючи руку вгору у відповідь на такі ж руки на броні; мчиш в такій темряві, що сліпнеш від яскравості зірок на вугільно-чорному небі.

День народження на Донбасі - це коли просиш у небайдужих людей грошей на один дрон з тепловізором, але, поки ти зайнятий і не бачиш станів рахунку, люди скидають на 5 дронів.

Замість одного - на п‘ять.

Спасибі Вам усім.
І від мене, і від бійців.

Детальний звіт по поїздці буде, думаю, на сторінці Гуркіт.
А я погуркотів спати.

Майте гарну ніч.

Віталія сьогодні поховали.

В Слов'янську.
На Алеї Героїв Північного Цвинтаря.
А це таки наше останнє з ним селфі.
Слава сучасним технологіям, що Віталій зміг "відіслати" мені його з хмари завдяки своїй дружині Nataliya Kyrkach-Antonenko.
Завжди пам'ятайте про ціну кожного метра землі, з якої ворога не тільки вибивають, а й де він сам змушений відступати.

І я вдячний Вам, що Ви надонатили ненародженій дитині Віталія дуже пристойну суму грошей.
Яка, звісно, не замінить тепла татових рук.
Але ми дорослі і знаємо, що гроші в цьому світі багато чого вирішують.

Майте гарний день.