Ми потужно (с) влетіли на давно непрацюючу заправку WOG і зі скрипом гальм зупинилися біля старенького камуфльованого течика другої моделі.

- Наші, вивантажуємося, - сказала Оксана.

Я вистрибнув з буса, вже смикаючи за бокову ляду, за якою стояв 11 генераторів, 8 буржуйок, яблука і свіжі пироги від Надії Федорівни (тм).

Тільки після цього простягнув руку до двох хлопців, що вилізли з зеленого бусика, але не встиг нікому нічого потиснути...

- Це Вам, - сказав один із них. І простягнув мені торт.
- З Днем народження, - додав другий, широко посміхаючись.

Я рефлекторно озирнувся навколо, чи, бува, це не шоу з прихованою камерою, і не помітивши нічого підозрілого та не почувши закадрової музики, зрозумів, що це буде мій найкращий День народження серед усіх.

День народження на Донбасі.
День, коли кожну хвилину відчуваєш, як будь-яка твоя дія сповнена змістом і наближає перемогу.

День, коли бійці, щоб привітати волонтера, який везе їм корисні штуки, невідомо де і невідомо як знаходять свіжесенький торт (у інших волонтерів???).
Це коли ти, проїхавши уздовж майже всієї лінії фронту, нарешті з'їдаєш цей торт з іншими бійцями, яким ви приганяєте потужного пікапа на підрозділ.

А в перерві між цими двома фантастичними явищами, ти звантажуєш і тиснеш руки, дякуєш від імені українського народу і приймаєш подяки українському народові; спостерігаєш за українськими винищувачами у небі; пропускаєш іноземні здоровезні броньовики, підіймаючи руку вгору у відповідь на такі ж руки на броні; мчиш в такій темряві, що сліпнеш від яскравості зірок на вугільно-чорному небі.

День народження на Донбасі - це коли просиш у небайдужих людей грошей на один дрон з тепловізором, але, поки ти зайнятий і не бачиш станів рахунку, люди скидають на 5 дронів.

Замість одного - на п‘ять.

Спасибі Вам усім.
І від мене, і від бійців.

Детальний звіт по поїздці буде, думаю, на сторінці Гуркіт.
А я погуркотів спати.

Майте гарну ніч.

Віталія сьогодні поховали.

В Слов'янську.
На Алеї Героїв Північного Цвинтаря.
А це таки наше останнє з ним селфі.
Слава сучасним технологіям, що Віталій зміг "відіслати" мені його з хмари завдяки своїй дружині Nataliya Kyrkach-Antonenko.
Завжди пам'ятайте про ціну кожного метра землі, з якої ворога не тільки вибивають, а й де він сам змушений відступати.

І я вдячний Вам, що Ви надонатили ненародженій дитині Віталія дуже пристойну суму грошей.
Яка, звісно, не замінить тепла татових рук.
Але ми дорослі і знаємо, що гроші в цьому світі багато чого вирішують.

Майте гарний день.

- Алло, це Саша. Антоне, є прохання. Коли будете наносити гравіювання на гільзу, вичитайте на помилки… В мене в школі з української мови була ледь трійка…
- Тобто таки настав в житті той момент, коли вчителька української була права, волаючи «Сашко, тобі цей правопис знадобиться в житті!!!»?

Ми синхронно заіржали як коні.

- Добре, - одповів я. - Як машина, служить?
- Незамінна. Просто незамінна. Ще раз передавайте подяку родині.

Я поклав слухавку і ще раз уважно подивився на величезну жовту гільзу, що виблискувала теплим жовтим кольором в софітах гравіювальної майстерні.
Потім перечитав текст подяки, що навічно викарбується на її поверхні:

«Із Великою вдячністю та повагою!!!
Мінометна батарея ххх б-на ххх Бр Одеського ТРО з Українського Херсону!!!»

Ми вирішили, що кожна родина, яка повністю проспонсорувала купівлю авто, отримає гільзу від підопічних бійців із словами, які ми викарбуємо тут, у Києві.

Я перечитував послання раз за разом і, звісно, дещо б я виправив.
Але потім просто передав текст і гільзу майстрам отак, без змін.

Бо, розумієш, Сашко, в чім тут річ…

По-перше, текст просто топ.
Особливо частина про Херсон.

А, по-друге, якби твоя вчителька дізналася, що ти робиш зараз, в тому числі для української мови, вона б тобою пишалася.

Вона б тобою пишалася, чуєш?

Все буде Україна.
Переможемо.

P.S. На фото дві готові гільзи, що вже стали частиною спадку двох українських родин.

Ми виїзжали з Краматорська вже затемно.
На Сході темрява приходить дуже рано.
Біологічний годинник казиться, вимагаючи дій і звитяг, але очі не бачать далі витягнутої руки.
Оксана Бондарь витискає з двигуна кінські сили, щоб ми встигли до комендантської години доїхати до місця ночівлі.

Аж раптом, проїжджаючи повз якийсь провулок, посестра різко гальмує, задкує, заїжджає у темряву і зупиняється.
Фари розрізають вугільно-чорну темряву, вихоплюючи силуети собак, які юрбляться навколо чогось маленького:

- Почекай, - каже Оксана і вистрибує з буса так швидко, що я лише встигаю подумати про те, чи вже варто витягувати зброю чи все ж трохи зачекати.

Але собаки відразу від неї тікають.
Вони безпритульні, але не по роду-племені, а по евакуації господарів.
Я гадки не маю, шо то за пудєлі і лабрадори, бо в них не розбираюсь, але видно, що колись вони були з хазяями, які їх щоранку вигулювали у парках, а ввечері годували смачними наїдками.

Оксанка нахилилася над чимось дуже маленьким.
- Все. Ми не встигли.

Покусане кошеня лежало з широко відкритими мертвими очима, ще тепле і, здавалося, торкнись його пальцем, воно підскочить і стрімголов чкурне на дерево.
Але ні.
Тутешнім тваринам нічого їсти і вони змушені здобувати собі харч самостійно.
Коти - мишей та птахів.
Собаки - котів.
І так далі.

Чоловік Оксани, який мужньо боронить величезні терикони, регулярно надсилає відео, як до них на позиції приходять кішки і коти, з кошенятами і без (як захоче, сама Вам покаже).
Оксанка їх потім вивозить і прилаштовує по Києву і області.
В неї в бусі, до речі, завжди є пара переносок.
Турнікет - не завжди, каска - не завжди, за що я регулярно сварюся, а переноски - завжди.

Ви, до речі, знали, що у неї жило чи навіть зараз живуть під 30 котів, яких вона вивезла з переправи біля Чернігова, де хазяйку вбило міною, а пухнасті 2 дні під обстрілами провели в закритих коробках?
Коли вона їх у себе поселила - 2 тижні нікого не бачила, бо кицьки виходили їсти тільки вночі.
Тепер такий контужений лишився лише один кіт.
Решта вже оклигала, наскільки це можливо.

Ну, як не знали, то знайте.
Я сам випадково дізнався, бо Оксана ніколи не просить про допомогу.

Я до чого.
Коли я Вас просив подарувати нам корм, то на позиції тваринам вивозила його Оксана.
За що я вдячний і Вам, і їй.

Тепер Оксана Бондарь їде вивозити домашню собаку, яка лишилась без хазяїв в вольєрі і сусіди вже не мають змоги за нею доглядати.
І вона вперше просить невелику підтримку під свій міні-проєкт.

Я Вам чесно скажу, що поки Гуркіт маленький - ми не можемо тягнути і забезпечення військових, і допомогу медикам, і підтримку купи інших крутяцьких ініціатив, які доводять, що люди лишаються людьми навіть під час апокаліпсису, що навколо.
Хоча дуже б хотіли, але усьому свій час.

Тому якщо маєте бажання трошечки підтримати людяність - ось її оригінальний пост з реквізитами https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid0WWNaaGupwyFKYp7BiPz1t9NonN8hfgRneEWafYXZRrNafkJedeGrxMT77tCu62wBl&id=100010729813403

До речі, підтримка може бути не лише матеріальна.
Можливо, Ви допоможете з інформацією про ветклініки, які готові не за всі гроші світу підіймати вивезених тварин на лапи.
От як ми маємо в партнерах притомне СТО, так може і ветеринарки такі є.
Загалом, якщо шо - пишіть Оксанці.
Вона неймовірна людина.
Навіть через те, що в натовпі поламаних людських доль і нагромаджень зруйнованих будинків, вона примудрилася побачити у маленькому провулку кошеня, якого спіймали собаки.

Я не побачив.
А вона - так.
Щось в цьому є.

Майте гарний вечір.