До уваги бійців Збройних сил України

Якщо у Вас завтра умовний вихідний день, Вам не потрібно буде робити росіян хорошими, а командир дозволить повтичити через Старлінк в телефоні чи планшеті, або якщо Ви просто повернулись на відпочинок, або перебуваєте в ППД, тобто взагалі якщо матимете час і натхнення, то слухайте сюди.

Завтра станеться неймовірна подія NOBILITET 2022 pre-party вручення Нобелівки (https://www.facebook.com/events/1299529714151174).
Фантастично круті спікери в Києві зі сцени зрозумілою мовою пояснюватимуть, за що у 2022 році присудили Нобелівські премії в розвиненому світі.
Про квантову фізику, конструювання молекул, генетику, а також про економіку, літературу і премію миру.

В Києві усього 70 місць і я дуже шкодую, що з об'єктивних причин не зможу бути присутнім у залі, тим більше, що ведучим буде сам Артем Албул, за фізику торочитиме мій колега Андрій Семенов, за фізіологію і медицину - класний Павло Гольдін і, моє улюблене - за літературу Богдана Романцова.

Але Ви матимете змогу послухати те все безкоштовно онлайн.
Бо Ви із ЗСУ, і круті розумники з Нобілітету дуже Вам вдячні за захист від росіян.
Тому для отримання доступу - просто напишіть в повідомлення на цю сторінку Nobilitet запит (https://www.facebook.com/nobilitet).
Мовляв, драсті, я із ЗСУ, автомат на запобіжнику, в руках чашка кави - дайте лінк на перегляд.
Або ж особисто Валерії Лошмановій (https://www.facebook.com/Loshmanova).

Старт події - об 11.30.

Усіх міцно обіймаю.
Майте гарний вечір.

Переможемо.

- Андрію, привіт. Шо ти?
- Вивожу своїх. Вже майже на кордоні. А ти шо?
- Мої вже в безпеці. Я на Західній.
- Шо далі думаєш?
- Назад, на Київ… своїм ще не казав. Тобі першому кажу.
- Чуєш… Дочекайся мене. Разом поїдем.

Це єдина причина, чому я йому телефонував.
Та й іншої відповіді від нього не очікував.

Нам же по життю, в принципі, ні про шо спілкуватись.
Я ненавиджу риболовлю і його розповіді про воблєри.
Терпіти не можу гуляти лісом просто шоби шо.
Та й прямо скажем, я не великий атлєт і його розвинена ідеальна атлетична статура завжди висить наді мною німим докором, змушуючи робити ще один підхід у відтисканнях, чого я теж не виношу.
Він ненавидить авто і в цьому питанні я вважаю його єретиком.
Андріїв педантизм і любов до порядку доводять мене до сказу.

Ми - різні.
Різніше не буває.
Мабуть єдине, що нас єднає - це нетерпимість до ідіотів і неляканих сонечок.
А, ну і ще любов до України.
Тут без тіні пафосу.

Але коли навколо срака - Андрій перший, кому я дзвоню.
Так повелося з часів Майдану, коли йшли з палицями темними вулицями міста і було дуже страшно.

Тоді ж, в лютому 2022 року, в Київ повертатися теж було страшно.
Потім страшно було в Ірпені.
Страшно було вибігати під міни слідом за святими морпіхами.
Страшно було вертатись в Ірпінь, день за днем і кювет за кюветом.
Страшно було стояти під автоматами боярської тероборони, що “спіймала ДРГ”, і так само страшно було усвідомлювати, що якби Андрій спокійним голосом не попросив їх прибрати стволи в бік, наступна куля, яка випадково, помилково, ненароком, від незнання оленями з тероборони техніки безпеки поводження зі зброєю таки вилетіла в наш бік - втрапила б в нас.
Страшно було на Донбасі, на мінних полях, на підірваних мостах Чернігівщини.

Андрій завжди спокійний, як двері.
Мабуть такими колись були геракли-одісеї, що кудись лізли, щоб робити шоби шось.
Але лише я знаю Андріїв глибокий видих, коли срака минає і ми лишаємося цілі.
В такі моменти я розумію, що йому теж було страшно.

Сьогодні, 5 грудня, у Андрія Півня День народження.
Він дуже хороша людина.
Це я кажу Вам як той, хто бачив, як самовіддано він рятує живі душі.
Він дуже хороший тренер. Батько. Дідусь. Громадянин.

З Днем народження, брате.
Дякую, що ти є.
І дякую, що коли тобі видали автомат, а мені ще ні, ти всюди ходив перший.
Насправді, ми знаємо, що це сильно б не допомогло.

Але ж так було не так страшно.

Будь.

Шановні, аукціон з розіграшем екскурсії Києвом, прогулянок на конячці, фото-сесій і майстер-класів попередньо переносимо на Середу, 7 грудня, на 21.30.
Придбання автівки для ЗСУ вимкнення світлу і зв‘язку вже не зупинять, але переможці можуть поки що спокійно побути в темряві з рідними людьми при свічках.
А не стрибати від радощів по всій квартирі :)

А поки що - ось Вам ще історій про Андрія Півня:

«💪 "Якби мене попросили однією історією в повній мірі охарактеризувати Андрія — людину, яка пережила зі мною усе пекло евакуації з Ірпеня, то мені було б важко однозначно обрати.

Написати про те, як він біг від прильотів мін, наче в голлівудському блокбастері? Чи як він першим заходив в усі підвали, бо у нього був автомат, а в мене ще ні? Чи як він методично виводив нас дивними дорогами з-під обстрілів і кількість наших заїздів в Ірпінь завжди дорівнювала успішним виїздам з нього?

Ні, це все не те.

У нас було два бронежилети.
Легший я взяв собі.
Бо в іншому елементарно не міг нормально пересуватися.
Andrii Piven — кремезний як скеля і потужний як буйвол — мовчки змушений був взяти 12-кілограмову броню та носити її на собі щодня кілька довгих і сірих тижнів.
Він не просто примудрявся не відставати від мене ані при перебіганні з-попід стін під паркани, ані в сновиганнях сходами й драбинами вниз та вгору, ані в моменти залягання на землю при прильотах мін і таких же стрімких переміщень в укриття.

🪨 Він ще й знаходив сили в цій броні на собі виносити з-під обстрілів людей.
Коли ми на скаженій швидкості влітали на романківський міст і під час вивантаження врятованих цивільних починався мінометний обстріл, Андрій підхоплював на свої плечі старих та немічних і біг останні десятки метрів під міст.
Люди висіли на ньому, наче якісь манекени — абсолютно розгублені від метушні та вибухів, але Андрій їх міцно тримав і незмінно доносив до сховку.

А ввечері, перед сном, жменями їв знеболювальні.
Бо спина. Треба поспати.
І вранці ж теж їв. Бо знову треба в Ірпінь.
А потім ввечері. І вранці. Ввечері. І вранці.
Жменя за жменею.
Манекен за манекеном.

Потім ці манекени, отримавши на Академмістечку гарячий чай з рук волонтерів, знову ставали людьми.
З великими вологими очима, зраненими серцями, але живі.

Всі, кого виніс Андрій, лишилися живі.
Власне, це все, що потрібно знати про нього", — ділиться Anton Senenko.

"Андрюха вміє довго й терпляче вислухати будь-яку особу, хай яка б дивна вона/він не були. Його обличчя не видасть здивування чи шок, адже він відомий та авторитетний тренер, який уміє чути клієнтів, а потім дати такий комплекс вправ, від яких людина стане щасливою. Бо він професійний тренер.

📦 Андрій перемагав у грі "хто найбільшу кількість коробок може перенести "за 1 ходку" і навіть здавалося, може, посміхаючись, жонглювати вантажами. Такий він дужий", — розповідає Vlad Samoylenko.

Андрій дуже любить свою донечку і дружину, та дуже за ними сумує. Команда дуже раділа, коли він зміг нарешті побачитися з коханими після тривалої розлуки.

Андрій зразковий водій-логіст — спокійно спланує маршрут, домовиться про точки зустрічі з десятком військових, медиків чи цивільних, все роздасть, включно зі своїми міцними рукостиканнями та щирою посмішкою. "Бо він чьоткий 😉", — каже Влад.

Своїм низьким голосом Андрій може божевільно брутально промовляти Himars, від цього будь-яка зброя стає на рівень потужнішою та грізнішою.

🧭 Андрюха наш турботливий і обережний водій-волонтер, який кожному нагадає про швидкісний режим, поворотник, аварійочку 😉

"У мене з Андрюхою є один ритуал — коли вітаємось-обіймаємось, він завжди хрустить моєю спиною правильно, і мені стає від цього фізично й душевно легше.

Андрюха в будь-якому кіпіші завжди несе в собі спокій і рівновагу. Друг, з яким завжди є про що і хочеться говорити протягом всіх тисяч кілометрів. Коротше, Андрюха — красунчик в усьому", — ділиться Юра Орос.

А ще в Андрія сьогодні день народження. Вітаємо! Любимо тебе! Будь ❤️

▶️ ▶️ ▶️ ▶️ ▶️ ▶️ ▶️ ▶️ ▶️ ▶️ ▶️ ▶️

В команді Гуркоту — неймовірні люди, і ми будемо знайомити вас із ними ближче.

Гуркіт — це Андрій, Оксана, Влад, Лєра, Антон, Христина, Юра, Оленка, Валік, Даша — та багато-багато інших. Гуркіт — це всі ви, хто підтримує, скидається, переганяє і заправляє.”

https://www.facebook.com/100085091980242/posts/pfbid0XWvKdnSYYdZvurB9r3oSbiH6riLaeiH1U5QqWfr6sxmTtbuUgGXPz2Q6X7U156Del/

Хотів би написать щось надихаючо-мотивуюче у Міжнародний день волонтера.
Але нема сил.
Парадокс, еге?

Зранку Ви надіслали термоси і смаколики, які я забрав на пошті.
Перед тим - супер-шкарпетки з відпрацьованих костюмів для дайвінгу (кстаті, якщо є такі - шліть нам, ми передамо майстрам, щоб у бійців навіть мокрі ноги були теплими).
Зустрів від латвійських друзів вантажівку, що повезе десяток тонн вантажів на Схід і Південь.
Прийняв повнопривідний фольксваген транспортер, який Ви придбали для однієї з бригад.
Заскочив глянуть, як на Ваші донати ремонтують тойоту хайайс, евакуаційний паджеро спорт, нєрвний пасфайндер і фондівський маверік та спрінтер.
Попросив на Ваші ж донати придбати рулон тканини для перестилання скривавлених ліжок на стабпунктах Бахмута.
На розвантаження генераторів до Влада та Маргарити вже не встиг.

То скажіть мені, шановні…
Хто, насправді, волонтер?
Через чию діяльність фронт отримує авто, цілу дронопрограму (з грошей, зібраних на мій день народження, придбано вже три пташки, до речі), смаколики, окопні свічки, масксітки і дитячі малюнки?

Дякую Вам, волонтери.
Дякую, що тримаєте економіку.
Дякую, що донатите.
Дякую, що підтримуєте добрим словом.

Кого і нашо тут ще мотивувати?
Переможемо.

Ай, сідайте довкола, розповім одну історію до свята.

Передавали ми якось від Вас потужний пікап підрозділу, в якому воює багато іноземців.
З різних країн з усієї нашої блакитної кульки: від скандинавів до американців, від латиносів до азіатів.

Так от, як розповідає боєць, що прийшов отримувать машину, виникла така ситуація.
Коли вони поприїзжали в Україну і почали тут робити росіян хорошими, то спершу не зрозуміли, хто такі ці люди на бусах, що приїзжають на передову і по замовленню привозять то шкіру дракона, то окопні свічки, то ікла вампіра, то тепловізори.

Невідомо, за кого саме іноземці сприйняли українських волонтерів - чи-то за дику суміш зброярських баронів і рєшал, чи-то за чаклунів-мольфарів - але вони натурально почали замовляти у волонтерів зброю.
Енлави. Джавеліни. Стінгери. Існує легенда, що попросили навіть блек-хоук.

Це не жарт, якщо що.

Тоді вже волонтери прийшли з круглими очима до командування і попросили пояснити бійцям, хто вони і шо вони.

Не знаю, як там було далі, але факт лишається фактом: в очах іноземних бійців волонтерський рух України - то потужний феномен.
Унікальне явище.
Чорний лебідь у прогнозах закордонних розвідок і непередбачувана змінна в їхніх же звітах.

Не від хорошого життя, але маємо пишатися.

А блек-хоук, кажуть, таки чують тепер подекуди уночі.
То перед наступом на Ізюм.
То на Херсон.
Щось нині періодично стрікоче в темному небі Мелітополя.

Майте гарну ніч.

Нескінченна колона цивільних машин неспішно просувалася розбитими сільськими шляхами з Києва на захід.
Нескінченна - це тисячі авто.
Неспішно - бо доріг, як таких не було.
А траси ж давно перетворилися на суцільний затор.
Жигулі і Таврії поруч з Бентлі і Кайєнами.
Біксенонові фари нарівні з діодними та галогеновими ліхтарями намагалися прорізати вранішню імлу.

В небі позаду весь час щось вибухало, ревіли літаки та стрікотіли гелікоптери, але через низькі сірі хмари ніц не було видно.
Водії міцно трималися за кермо, пасажири - за свої телефони в спробі зловити зв'язок і дізнатися хоч щось про події навколо.

Раптом далеко попереду у машин почали спалахувати стоп-сигнали і вся ця довжелезна "змія" системно поповзла на узбіччя.
Колона цивільних когось пропускала.
Щось темне і велике, від якого піднімалися хмари чорного-чорного диму.
Щось потужно сунуло туди, звідки тікали люди.

Знаєте, я ж завжди любив нашу Армію.
Ходив на паради.
В Одесі малого Маркусика водив дивитися на Нептуна та колишні американські кораблі.
Але важко передати те почуття вдячності та шани, яке виникло всередині мене, коли крізь лобове скло я побачив, як назустріч росіянам сунули колони наших військових.
На танках, БМП, Кразах, мільйонах модифікацій броньовиків.
У повній екіпіровці, зі зброєю напоготові, з напруженими рішучими обличчями, що дивилися з-під шоломів.

Ми незліченно піднімали руку у вітальному жесті вгору і незліченно отримували вітання у відповідь.

Збройні Сили України їхали чинити опір російській армії.
Потім я вже бачив мільйон військових колон - які йшли у бій і поверталися з бою, які вели бій, прикриваючи нас, і верталися трасами в пункти постійної дислокації.

Але тоді, в той день українські Збройні сили показали, хто вони є.
То вже потім стало зрозуміло, що росіян не просто можна бити, а їх системно вдається перемелювати і тіснити звідусіль.
Але 24 лютого - то було щось.

Насправді ж, ЗеСеУ чинять опір вже 9 рік поспіль.
Справжній опір - з перемогами і страшенно гіркими поразками, з пантеоном героїв - як живих, так і полеглих.

Та нині, мені здається, ні у кого більше не виникає питань, хто є найсильнішою Армією Європи.
І яка Армія насправді поховає росію під трупами її солдат.

З Вашим днем, шановні.
Дякую, що ми живі.

І слава Морській піхоті України.
То є особисте.

А я нагадую, що за 20 хвилин ми з Vlad Samoylenko на моїй сторінці у фейсбуці розпочинаємо розіграш в рамках аукціону по збору коштів на авто для ЗСУ, а саме для Bogdan Lepiavko.

Призами є класні екскурсії Києвом від Екскурсовод Сергій Савченко, фотосесія від Inna Bondarenko, прогулянки на конячці Арізона від Ірина Благоляк та фото-сесії і майстер-класи від Daria Orlianska.

Почуємось.