Форд Рейнджер в пікселі вперто гуркотів у щільному київському потоці блискучих цивільних машин.
З усього було видно, що йому було дуже незатишно.
Там, у посадках Донбасу, між неповороткими великокаліберними Крабами та легендарними Хаймарсами, в пилюці побитих траками доріг і поміж рознесених вибухами будівель, він почувався як риба у воді.
А тут…
Все ж не лютий березень і військова машина, призначена для перевезення особового складу і виживання, із замазюканими фарами і склом, з правим кермом, змушена пересуватися не “проти шерсті” і “сі по встрєчці”, а за ПДР - скидалася радше на персонажа кінофільму Крокодил Данді, що потрапив з джунглів у Нью-Йорк і трохи не сприймав правил цивілізованої мирної спільноти.
Але і потоку було незатишно поруч з Рейнджером: попри шалену завантаженість усіх 4-х смуг машинами, навколо Форда утворився суцільний вакуум, бо всі довкола трималися на відстані метрів десяти від крайніх точок брудно-зеленого пєпєлаца.
І справа була не в тому, що за його кермом сидів відчайдушний боєць, якому після усього пережитого на Сході, було в принципі трохи байдуже до тутешніх порядків і ієрархії на шляхах мегаполіса.
За кермом сидів цілком цивільний я і намагався поводити себе чемно.
Але… це було робити відверто важко.
Так трапляється, коли вказівники поворотів не працюють, задні ліхтарі розбив танк, що їхав на буксирі у іншого танку, а у передок приїхав БТР, тому ліва фара світила у небо.
Або у обличчя далекобійників. Тут як пощастить.
Боєць, що ледве тримався на ногах після двох днів дороги, попросив відігнати авто на СТО і допомогти з виправленням “недоліків транспортного засобу, отриманих при експлуатації в зоні проведення бойових дій”.
Бо за два дні знову назад.
Рація. Пристрій для безшумної стрільби. Паперовий кавовий стаканчик, повний недопалків. Тактична аптечка. Плита для бронежилета. Все у цій машині свідчило про її багате минуле, звитяжне сьогодення та невизначене, але точно яскраве майбутнє.
Я оглядав начиння кабіни військової тачки, вдихав запах просякнутого димом салону, трохи мружив око від морозного потоку крізь вікно, що до кінця не зачинялося (бо ж в дверцятах бронеплити, а щілину лишили, щоб палити цигарки 24/7) і просто мріяв доїхати до станції техобслуговування.
Від гальмування машину кидало в бік, кермо жило окремим життям від коліс, в бокові дзеркала було видно лише темряву… Але найбільше таки бентежила відсутність вказівників повороту. З ряду в ряд доводилося перелаштовуватись просто по факту, висуваючи корпус пікапа впоперек смуги і заявляючи права на неї.
В певний момент я помітив, що за мною суне невизначене авто на аварійці.
“Зламаний, чи шо? - подумалося мені. - чого він до мене притискається?”
Минали кілометри і в голові вже лунали варіанти від “це я мабуть когось невдало підрізав, але ж перепросити аварійкою не можу” до “в мене паранойя, час таки сходити до психолога”.
Автівка не відставала.
Я двічі прискорювався і кілька разів змінював смуги руху, але вона трималася чітко позаду і, що дивно, кожного разу, коли я демонстрував своїми діями, що мені треба перелашутуватися, вона миттєво робила потрібний мені маневр, “захищаючи” військове авто від стрімкого потоку.
“Та не може такого буть. Може знайомий хто? Впізнав машину бійця і намагається допомогти проїхати крізь Київ? Малоімовірно...”
Ось і вивіска СТО.
Неквапом суну до правого узбіччя, щоб повернути у проїзд. “Машина супроводу” терпляче їде до повороту, чекає, поки я пірнаю у темряву промзони і просто їде собі далі, вимкнувши аварійку.
Їде у своїх справах.
Друже, я не знаю, хто ти.
Здається, у тебе четвертий гольф.
Крізь замальовані вікна було погано видно.
Але дякую тобі.
Дякую тобі за такий чуйний та турботливий супровід.
Дякую від себе, від бійця і від усіх Збройних сил.
Машина вже на ремонті і за два дні поїде виконувати задачі.
Переможемо.

Дитячий гамір розносився між будинками і створював атмосферу цілком мирних часів.
Сніжки літали від гойдалок до гірки, звідти - назад, серед імпровізованих брустверів носилися різнокольорові капюшони, рукавички та штанці.

Обабіч майданчика на лавках сиділи бабусі-дідусі-мами-тата і з обличчями, яким я дуже по-доброму заздрив, спостерігали за малечею, періодично щось обговорюючи.

Смикнув за ручку бокової ляди чорного буса з наліпкою Гуркіт і обережно потягнув на себе.
В безрозмірній темряві фургону на мене "дивилися" десятки коліс та кріплень, важелів і спиць.
Інвалідні візки. Ходунки. Милиці.

На обрії виринув камуфльований пікап і позадкував прямо під бус.
Не гаючи часу, ми з Тарас Богач почали висмикувати крісла одне за одним, розкладати, сідати у них та перевіряти працездатність, відбраковуючи неробочі.
За хвилину десяток розкладених навколо буса возиків і ходунків боєць почав обережно напаковувати у кузов пікапа, в салон і взагалі - куди влізе.

Для звітності почав робити це фото.
І звернув увагу, що на дворі повстала мертва тиша.
Обернувсь.
А діти і дорослі стояли і дивилися на те все.
Мовчки.
...
Ми вивеземо цю війну.
А росіяни - вже навіки прокляті.

Serhii Zholkevskyi, дякую тобі і небайдужій діаспорі за підтримку.
Oksana Stetsiv-Skapa прозвітує окремо по доставці обладнання в госпіталі.

Майте гарний день.

Ви знаєте, який сьогодні день?
Рівнесенько 2 місяці тому - 12 листопада - в мене був День народження, на який я у Вас попросив в подарунок грошей на дрон для бійця, з яким ми в серпні познайомились на Сході.
І завдяки якому палають російські танчики.

Тоді Ви були такими суперовими, що надонатили не просто на один дрон.
А на цілу дронопрограму фонду Гуркіт.
Тож дозвольте доповісти:

За 2 місяці завдяки Вашій підтримці ми змогли придбати в Європі, доставити в Україну та доставити на фронт ТРИ дрони (причому один з тепловізором) і ОДИН тепловізор.

І оці "весільні" дрони нині працюють в самісінькому пеклі, допомагаючи корегувати нашу арту по одному пічальному оркєстру.

Я просто дякую Вам.
Ви зробили для мене найкращий подарунок за всю історію моїх днів народжень (не рахуючи нульове, коли мене красівого народила мама).

Обіймаю всіх міцно.
Дронопрограма продовжує гуркотіти.

А поки у нас невеличка "оперативна" пауза - Ви можете закинути якийсь дріб'язок на пікап для 110 бригади.
Серйозно, 10-20-50-100 гривень - це абсолютно нормальні суми, щоб гуртом забезпечити підрозділ хорошими колесами.
https://send.monobank.ua/jar/4j1e17bUKV

Переможемо.
Вже перемагаємо.
Майте гарний вечір.

Що є підтримка польського народу в ці лихі часи?

Коли я написав, що переданий на нашу Армію Mariusz Hoszowski і його друзями повнопривідний бус втрапив під ракетний удар, він написав такий коментар:
"Найголовніше, що живі бійці! ...Тримаємось, рухаємося далі! Переможемо!"

Це було два дні тому.

А вже сьогодні він разом з Justyna Gnutek-Chudy та компанією Smart Work Sp z o. o. передав для Збройних сил України ще три практично ідеальних в технічному плані авто і привіз їх команді благодійного фонду Гуркіт, оперативно узгодивши з Vlad Samoylenko всі паперові нюанси.

І ці машини після обслуговування вже наступного тижня вирушать в бік лінії фронту.

Не знаю, чи є доступ у Маріуша і Ко до Абрамсів та F-16, але, схоже, час замислитися про пошук партнерського бронетанкового заводу і авіабази.

Маріуше, Юстино, дякуємо!
Переможемо!