“Оце дзекала…” - міркую я і повертаю голову з боку на бік, намагаючись зручно всістися за кермом із блискучим ромбом посередині.

- Шо? Не очікував, що він такий великий? - з усмішкою питає Андрій.
- Чесно кажучи… Ти знаєш, коли Кирило написав, що є бус і його можна забрати, я думав, що то буде якийсь течик. А тут… Та це ж величезний сарай… Як на ньому їхати?
- Не сци. Рушай, по дорозі розберешся. Дороги порожні. Костя чекає.

Костя дійсно чекав. Зранку телефонує і каже, що десь на Кільцевій треба бусом заїхати забрати палети і дошки, щоб відвезти на Романівку. Костю я знаю лиш 4 дні, але в мене складається таке якесь враження…

- Чуєш… - повертаюсь до Андрія, вмикаючи 6 передачу і пролітаючи на черговий червоний сигнал світлофора - А тобі теж здається, що Костя якийсь притрушений? Наче його гедзь покусав…
- Чого?
- Ну, слухай. По-перше, нормальна людина не поїде в Ірпінь когось рятувати під час бою. По-друге… Які палети? Які дошки? З ким він домовлявся? Де він їх нарив і, головне, нащо? Яка Романівка? Він що, хоче везти дошки на Романівку? Щоб нас там з цим бусом накрили мінами, як крили вчора? Ти ж подивись! Цю машину видно з космоса!
- Є таке… Не знаю… Давай доїдем, там побалакаєм.

Київ порожній. Як пізніше напише один класик цієї війни Мартін Брест, Київ збирався битися на кожній вулиці, за кожен будинок, кожен парк. Збирався вбивати росіян з кожного вікна.
Ми на аварійці вилітаємо зустрічкою через 4 смуги на якийсь склад з палетами, де вже стоїть Костя в чорному броніку, розмахує руками, а навколо нього купчаться незрозумілого вигляду люди, в тому числі озброєні.

Бус гальмує, осідаючи на передню вісь, і хмара пилу огортає все навкруги.

- Костя, шо воно буде і нашо? - вистрибую я з-за керма.
Дивись, зараз набираємо ці палети у цих добрих людей, - показує на чоловіків, що виявляються власниками складу, - Беремо їх під розписку.
- Крадем чи шо? - починаю я усміхатись
- Нє, - шкіриться Костя на всі 32 зуби. - Я чесно лишаю розписку. Хрест на пузі. - додає він, помічаючи, що я вже відверто регочу - Потім розберемось. Палети дуже треба.
- А далі що?
- Їдем ще на один майданчик, заберем довгі дошки.
- Теж під розписку, звісно… - додає Андрій і теж починає реготати.
- Ну, там я частину грошей відразу віддам. Десь 2000 гривень. Решту потім довезем. То все неважливо. Ми маємо сьогодні побудувати міст.

Ми з Андрієм синхронно перезираємося:
- Який міст?
- На Романівці… Замість підірваного.

- Я ж казав, що він притрушений, - бурмочу я під ніс, втискаючи газ в підлогу і намагаючись наздогнати машину Кості.
- Якщо він притрушений, але ми за ним їдемо, то ми тоді хто? - незворушно констатує Андрій. - Велика ж ціль - це ми.

Бус пролітає перехрестя на Академмістечку і я ввожу його змійкою між відбійниками на зустрічні смуги, щоб пірнути в найближчий поворот до вулиць на Романівку. Періодично кидаю оком по дзеркалам, аби переконатися, що дошки не вилетіли з кунга. Задню ж ляду через довжину пиломатеріалу зачинити було неможливо.

Ми стоїмо за найближчим біля Фори поворотом та намагаємося оцінити обстановку.
Навколо на асфальті залишки від розривів мін, церква посічена, на сусідній вулиці щось горить.
Краєвиди за підірваним мостом і далі - взагалі вражають своєю сюрреалістичністю.

Ірпінь палає. Густий чорний дим здіймається по всьому обрію, виринає серед житлових кварталів, виривається з квартир, що визирають своїми вікнами на Київ. Дорогою життя - до урвища в колишній автодорозі, повз постріляні та розтрощені ряди автівок - іде нескінченний потік людей. Жінки, діти, жінки з немовлятами на руках, з переносками, в яких тихо сидять коти, собаки, черепахи. Люди тягнуть ровери, валізи, дитячі возики. Люди кидають ровери, валізи і дитячі возики, коли підходять до розкришених бетонованих конструкцій і нешироких дощечок, прокинутих через річку Ірпінь, яка тільки-но почала розливатися.

Час від часу військові в броніках, касках, з автоматами за спиною переносять на ношах поранених цивільних і військових, тягнуть просто на руках дітей та стареньких людей.

- Чекай, давай спочатку план дій. Я не хочу там дуже довго світити бусом.

Росіяни точно міною кинуть. - тихо кажу я, спостерігаючи, як швидкі ПДМШ та буси волонтерів забиваються людьми і з ревінням дизельних двигунів зриваються в бік Наумова.
- Дивись, підлітаєш прямо до провалля. Відразу задом. Щоб не крутитися. Викидаєм дошки. Далі ти стартуєш і відганяєш бус в безпечне місце.
- Так, віджену до лісу, за блок-пост. - погоджуюсь я, відчуваючи, як калатає серце.

Робота іде.
Палети лягають рівним шаром і скріплюються між собою гвіздками і скобами, які Костя завбачливо нагріб в Епіцентрі.
Важко. Відверто важко.
Не так важко носити величезні дошки і збивати їх між собою, як періодично пропускати групи людей, що таки намагаються одночасно пройти. Подекуди доводиться кидати молотки в бік і тягнути когось на собі.

Лік часу давно втрачено.
Але сьогодні, 7 березня, рівно 2 роки тому, більш-менш надійний пішохідний перехід для евакуації мешканців Ірпіня, Бучі та довколишніх селищ готовий.

Ми ще не знаємо, що від завтра ми з Андрієм користуватимемось цим мостом щодня.
Як і ті, кого ми вивезем.
І також ми ще не знаємо, що завтра Костя почне будувати автомобільний перехід.

Але то геть інші історії.

Майте тихий вечір.

P.S. Костянтин Бакуемський таки розрахувався і за палети, і за деревину.
P.S. 2. Костя таки притрушений.
P.S. 3. Дякую Kyrylo Beskorovayny та Олег М. за чорний рено мастер, Svetlana Arbuzova та Vladyslav Greziev за фіат добло та хонду аккорд.

Коли минулого року ми запускали проєкт 42 тачки на ЗСУ і вигадали ліпити на кожну машину стікер відповідно до її порядкового номера - 1/42, 2/42 і так далі - я реально не був певен, що колись дістануся білого кола з написом 42/42.

Штош.

Завдяки Ваші підтримці та безпосередній участі Park Lane - агентство нерухомості у долі саме 42-ї тачки наліпку використано.

Це шалений шлях, що нині тісно перетинається з реабіліТАЧКАМИ (проєктом відновлення машин, які вже служать в Силах оборони), ми проходимо разом.

Спасибі Вам.

Так, у нас немає смм-ників і відеографів, ми з Мартин Брест намагаємося робити свою основну роботу, а ввечері та на вихідних встигати записувати гігабайти відео про процес воскресіння старих корчів, однак хоча б такий короткий фільм про кілька останніх днів - тримайте.

І якщо Вам потрібні якісь інсайди, то у мене точно є одна мудрість:
Машини, що повертаються з фронту, перебувають у кращому та доглянітішому стані, аніж корчі, що приїжджають з Європи.

І на цій ошелешуючій новині, бажаю Вам тихого вечора.

-... а потім він сказав, що збере дрон з Лєго і передасть на фронт...

Я стомлено сьорбаю своє улюблене какао, зажовуючи його піцею з автозаправки.
Оксанка з Віталієм щось за звичкою живенько обговорюють. Може завтрашню поїздку на фронт, може погоду.
Трохи байдуже, але я професійно роблю зацікавлене обличчя.
Однак вся їхня розмова сприймається мною через призму української літери "шшшшшшшшшшш".

Тим не менш, в цьому шипінні, наче при налаштуванні старого радіо, залишки волонтерської свідомості рефлекторно чіпляються за ледь чутний сигнал, де проскакує оце Лєго.

- Чекай... Що? Повтори. Який Лего-дрон? На який фронт?

Оксанка дивиться на мене великими очима, з розумінням смикає бровами і повторює, повільно, з паузами:

- Хлопчик маленький біля мене живе. Евакуйований з Краматорська. Дізнався, що я бойові дрони завтра везу на фронт. А він Лего дуже любить і дуже круті штуки збирає, великий молодець. То він сказав, що збере мені дрона з Лего і хоче, щоб я попросила військових, щоб вони підвісили того дрона над його будинком в Крамі. Щоб той дрон охороняв його домівку від росіян. До речі, його будинок - через один від того, в який був той трагічний приліт...

---------------------------------

Дверцята старого волонтерського буса відкочуються в бік і Оксанка живенько витячгує величезну коробку, під саму верхівку напхану фпв-дронами.

- Ось! По 20 штук на тиждень вже отримую. На місяць буде 80! - потім, звертаючись до маленької дівчинки, мама якої привезла передачку бійцям на передову, - хочеш дрон справжній потримати і сфотографуватися?

Дитина трохи нітиться, але мама лагідно підштовхує її в спину:
- Доню, іди сфотографуйся. Ці дрони роблять справжній р*сор*з.

Дівчинка з щасливим обличчям тримає дрона, смикає пропелери, роздивляється антену.

- Так, кожен дрон - це кілька мертвих росіян, - додаю я. Будь певна.

Це зовні вона мала юна дитина.
На свій вік вона бачила і відчула достатньо, щоб цілком нормально сприймати оточуючу реальність такою, якою вона є насправді, а не заперечувати її існування, як це роблять багато дорослих, в т.ч. наших співгромадян. Та ще й Папа Римський.

Чому це знаю... це рівно та сама дитина, про яку я колись розповідав, що вона просить тата лягати разом з ними з мамою в тісній ванній під час повітряних тривог, бо якщо вона загине, то хоче, щоб всі були разом.
Оточення - випалені квартали Ірпеня з дитячими майданчиками, на яких були могили сусідів - просто так не минається.
Нині дитина відвідує конячок. Спілкується з ними, катається верхи і наче її "відпускає".

Оксанка жваво розповідає, де буде вибухівка, де акумулятор і як 5 штурмова буде цими дронами валити росіян.
Мала світиться. Розпитує. Роздивляється.

- Вона мене щовечора просить показати їй відео з наших дронів, як вони палять росіян... - каже мені тихо мама, - тільки тоді спокійно засинає.
--------------------------------------------
- Маркуся, показати тобі військовий бус?
Марк миттєво відривається від своїх безумовно важливих справ, біжить ближче до камери телефона і кричить:
- Тааааак!
- Ось, дивись... Це зелений бус з білим хрестом, приїхав з війни на ремонт... А ну, скажи, яка це марка? - питаю, опускаючи камеру на значок на радіаторній решітці.
- Фольксваген! - щасливо волає малий.
- Так, молодець. Бачиш, які брудні колеса?
- А чого брудні?
- Бо їздим по всім бруднякам, воював з росіянами.
Марк на секунду замислюється і питає:
- Татко, а покажи мені росіян.
- Не можу, Маркусик. Бійці з цього буса так добре нас від них захищають, що я не можу їх показати.
--------------------------------------------------
Світ котиться у прірву.
Це може подобатись. Може не подобатись.
Не Україна, а цілий світ вже не будуть такими, якими були до 24 лютого 2022 року.
Я не знаю багато чого в цьому житті, але певен, що світ взяв паузу для підготовки до великої війни. Хоч з великої літери В. Хоч з двох великих літер В.

Я не знаю, як правильно в цьому світі, що котиться шкереберть і де жертві пропонують просто вмерти, щоб бізнес тривав ез южуал, виховувати дітей.
Тим не менш, діти дійсно мають з малих літ розуміти, що ігнорування загрози та схованка під стіл, замовчування проблеми і пацифізм - це шлях до загибелі.

Єдиною адекватною відповіддю для порятунку наших дітей від ракет і братських могил у виконанні росіян може бути тільки р*сор*з і все, що йому сприяє.
І чим раніше наші діти усвідомлять дві речі - 1) покладатися в першу чергу можна лише на самих себе 2) немає хороших росіян - тим більше їх виживе.

А так, все буде добре.

Майте тиху ніч.

P.S. Оксана Бондарь завтра вчергове їде на фронт. Як буде змога - накидайте їй на дизель і каву зранку. Реквізити там у неї на сторінці є.