Інколи Марк своїми питаннями мене відверто заводить в таке болото роздумів, що я вже починаю сумніватися, чи адекватно сприймаю реальність і чи дійсно я в житті щось знаю.

Одна справа, це питання чисто технічні.
Типу "тату, а скільки у машин Формули 1 передач в коробці" або "а який київський міст найвищий", або "а правильно черв'як чи хробак?" (секундочку, відповідь не настільки очевидна, як Вам здається).

Інша - це питання якогось екзистенційного гатунку типу "чому дітей з дитячого будинку ввечері ніхто не забирає, як забирають діток з дитячого садочка?", або "чи хотіла курка, яку їдять люди, помирати?", або "чому дядя на мотоциклі їде без шолома?".

Але, здається, сьогодні було розблоковано черговий рівень мого отетерівання.

Я з Марком часто жартую.
З будь-якого приводу.
Ми сміємося, але інколи він про всяк випадок перепитує:
"Татко, а ти зараз жартуєш?"
Зокрема, він перепитав це сьогодні, коли я сказав, що наступного літа він може наїстися черешні від пуза та аж так, що воно лусне.

-Татко, а ти зараз пожартував?
- Так, Маркусику, жартую, - миттю відповів я.
Марк подумав секунду і каже:
- А коли ти не жартуєш, що ти жартуєш... то це що? Ти так жартуєш?

Мені знадобилося пару сотень метрів і рівномірний гуркіт двигуна, щоб усвідомити сказане, скласти думки купи і тоді я відповів:

- Так, коли я не жартую, що я жартую, то я жартую.
- А коли ти жартуєш, що не жартуєш? Це як?
- Це означає, що я жартую... теж.
Марк засміявся.

- А коли не жартуєш, що ти не жартуєш, то це що?
- Ем... Ну... Це означає, що я не жартую насправді. Дивись, слово "не жартуєш" треба замінити на слово "говориш серйозно" і тоді все просто. Давай заміними: я не жартую, що жартую - тобто я серйозно кажу, що жартую. Тобто я дійсно пожартував. Або я жартую, що не жартую - тобто, я жартую, що я серйозно кажу, отже я жартую. Або коли не жартую, що не жартую, тобто я серйозно кажу, що я серйозний, то я дійсно не жартую.

- А коли ти жартуєш, що ти жартуєш? Це що?
- Ну, тут очевидно, що я теж не жартую...
- Так а як? Ти ж зараз жартуєш?
- ....ееее бо... бо я ж жартую, що я жартую... отже я не жартую... але... чекай... нє... не так... я ж дійсно прямо зараз жартую... то я ж таки жартую...

Далі я мимрив собі під ніс цю логічну конструкцію, крутив її і так, і сяк.
Марк дивився на мене зі співчуттям, що он-де велика людина, яка вміє в керування бусом і в діставання грошей для купівлі машинок в магазині, яка авторитетно пояснює, чому будь-що не можна пхати в розетку, а розлита вода на підлозі у ванній стовідсотково приведе до нас в гості сусідку знизу, не може сама для себе усвідомити відповідь на просте питання, а щось вимагає від дитини.

"Нащо будували піраміди", "чому у безхатьків немає хати", "хто п'є воду з нашої каналізації після її очистки на станції", "нащо виробляють речі, які відразу ламаються" та ще мільйон і одне питання, варті того, щоб ставити їх собі в майбутній кризі середнього віку.

Обійміть своїх малих.

Майте тихий вечір.

Десь глибоко в своїй чорній душонці, в своїх темних і підступних мріях, в своїх найпотаємніших і найприхованіших від усіх людей бажаннях Мартин Брест марить лиш про чашку какао, пухнасті капці, теплий плед, м'який диван і підвіску з написом 42.
Так-так, це в денному світлі він здається брутальним, мужнім, розумним, але... ладна, я зараз добалакаюсь.

Загалом, нам на наш розіграш для збору коштів на ЗСУ фантастичні люди підігнали неймовірні прикраси.

1. Anna Kond випустила колекцію з кульчиків-підвісів та просто підвісів, виготовлених зі стріляних гільз. Ба більше, на останніх двох світлинах Ви можете бачити два підвіси з цифрою 42, які вона зробила ексклюзивно для мене з Мартіном. Колись я його побачу, заварю какао, дам м'які капці і передам цю красу.

2. Тим часом Ольга Федоренко надіслала для розіграшу два титанові підвіси у формі України. Шалена краса! Так-так, це та сама пані Ольга, що подарувала нам брелоки з написом Тачки на ЗСУ з титану, які у мене розлетілися швидше, аніж ми встигли їх розіграти (писав про них тут https://news.1rj.ru/str/mouselab/7047)

Розумію, що розігрів розіграшу затягнувся, але ж ми не винні, що нам шлють і шлють лоти.
Люди, Ви чудові.
Але вже скоро, обіцяю.

Про інші лоти я писав тут https://news.1rj.ru/str/mouselab/7091

Майте тиху ніч.
Особливо її дуже хочеться побажати Харкову.
Немає сил то бачити.

Вже другий раз за день зустрічаю дописи подруг у стрічці, що їхні кохані чоловіки загинули.
Дописи короткі - на пару рядків, для інформування спільноти, що захисника вже немає.
І своєю «короткістю» - ці дописи страшні.
Бо ти розумієш, скільки сил вартувало писати кожну літеру про кінець найріднішого світу.

За один день - два.
На першому я ще висловив співчуття в коментарях, а на другому… закляк.

Подивився, що люди пишуть, а там «співчуваю, співчуваю, щирі співчуття».
І все ж вірно, наче так і має бути.

Але ж нікого з нас, насправді, ніколи не готували якось правильно реагувати на смерті інших людей.
Людей, які не байдужі.
Або ж рідних тих людей, які не байдужі.

Тим більше, коли ці звістки про смерть - масові.

Але найбільше рве серце - скільки таких дівчат, жінок, мам, сестер, які щодня вивішують некрологи, повідомляють час і місця прощання.
Як то все вивезти…

І мені страшно.
Страшно питати Оксана Боркун - дружину загиблого Володі Гунька - скільки в їхній спільноті дружин загиблих героїв нині рядків у списку прізвищ.

Я просто лишу це оголошення тут.
У Вінниці зовсім скоро відбудеться виставка картин і музично-поетичний фестиваль МАЄМО ЖИТИ .
Пам‘ятаєте, минулого року такий був і ми там ще зібрали гроші на тачку для 3 ОШБр?

Картини там написані дружинами героїв.
Поети і музиканти - щирі, як ніби на першому прослуховуванні.

А іще там покажуть кіно про дітей, що народилися вже після загибелі захисників.

Оксанко, Olga Pinskaya, Juliia Seliutina, дякую.

Яущо будете поруч - завітайте, підтримайте.

Майте тиху ніч.

"У нас є план перемоги, але у нас немає плану поразки."
"Час обкопувати Київ".
Колись багато хороших людей (деякі з них вже склали голови, захищаючи нашу землю) казали приблизно таке: страшно, якщо ця широкомасштабка перетвориться на АТО-2.
Так і трапилося.
Це почалося приблизно вже з осені 2022 року, коли на фоні дахозривних операцій суспільство увірувало (принаймні, значна його частина), що можна ставати в чергу на автомобільні новинки вартістю по 100-200 тисяч доларів, а замість будівництва бетонованих укріплень влада центральна і місцева почали змагатися, хто більше клумб, стадіонів та мостів наробить (в тому числі, в безпосередній близькості від кордону чи ЛБЗ).
Все по класікє - десь там хтось воює, проте "не заважайте містам жити мирним життям", гасати табунами на визгливих моциках, співати обдовбаними голосами лободу в клубах.
А те, що дивним чином волонтери досі - на третьому році широкомасштабки - збирають на машини, дрони, рації, турнікети - то їхнє таке хоббі.
Хай бавляться.
АТО-2 тривало на диво недовго, бо росіянам глибоко начхати на наші інтимні ілюзії щодо мирного життя.
У них є чіткий план еСВеО. Щоразу новий, звісно, але нам від цього не легше.
І, фактично, зараз, з падінням Донбасу, ми маємо тягучу реінкарнацію 24-го лютого, тільки в більшому масштабі.
(Єдина різниця, тоді кончені депутати закликали людей лишатися в домівках, прирікаючи їх на окупацію чи смерть, а тепер люди самі розуміють, що треба звалювати. Якщо є куди. Бо це питання досі теж не вирішене і люди повертаються домів під російські прапори. Всім по тисячі гривень, але не додатково тим, хто втратив все).
Я певен, що від цього інтерв'ю у багатьох просто запалає нижче спини.
Бо як же так:- з одного боку продовжуємо косити траву в листопаді, будувати тротуари до непрацюючих аеропортів, намагатися витратити невикористані бюджети аби на щось, на чому можна прикурити, роздаємо тисячу під незрозумілі банківські умови; з іншого, вводимо відповідальність за дрова на подвір'ї та піднімаємо податки; з третього, продовжуємо розповідати по телемарафону, що ситуація контрольована, а всі, хто з цим не згоден є рукою кремля, а тут рррррраз... і, в смислі, обкопувати Київ? Які ще бетоновані позиції? як це, не тримати людей за дурнів, казати правду і не дивуватися, що люди не вірять офіційним зведенням?
Мартін (я його навіть тегати не буду) - людина, яка працює на перемогу у цій війні 24/7.
І він в повній мірі має право говорити те, що він говорить - особливо про злив даних виробників БПЛА (за який, підкреслю, досі нікого не ув'язнили, бо поліція зайнята контрольними закупівлями шльондр) та про те, як у нас держава (не)стимулює розвиток оборонпрому.
Можливо, для когось його висловлювання стануть "холодним душем".
Але цим і відрізняються люди, які щось роблять та бачать реальну картину, від соцмережевих писак, що створюють альтернативну реальність (інколи на замовлення).
Очевидно, що нині ми спостерігаємо шалену кризу управління, коли прошарки людей, які вивезли перший етап війни чисто на морально-вольових, закінчуються; "пагані саюзники" (завдяки озброєнню яких ми протягнули 2 роки, бо власне у нас закінчилося за кілька місяців після лютого) щось притомилися; а внутрішня корупція, як виявляється, не просто не подолана, а прямо підточує обороноздатність.
Ні, все це не означає, що ми прогрАємо.
Це поки що означає, що ми програЄмо.
(До речі, чудовий приклад, щоб пояснити українській дитині важливість наголосів в словах).
І тут або Україна зміниться, або України суттєво поменшає.
Посилання тут.
Але треба лупашити далі.
Майте гарний день.
P.S. А мені пощастило. Я все це від Мартіна чув наживо. Оце сяде поруч в машину, я його везу, а він мені ото нудить. Добре, що тепер не я такий один.
P.S.2. Скрін вибирав спеціально. Саме з таким виразом обличчя Мартін на мене дивиться, коли я з оптимізмом берусь за ремонт чергового військового корча.

Щоденники війни… Ох…

Інколи може здатися, що збирати звідусіль лоти для мистецького розіграшу, щоб придбати військовим пару автівок - то легко і безтурботно…
Еге ж.
І я зараз не про те, що в мене балкон зараз схожий на Лувр в мініатюрі, тільки пройти ніде.

Написала мені якось Antonina Semenova, мовляв, давайте я Вам на розіграш надішлю Візуальний щоденник війни. Це підбірка скетчів (швидконарисів) кожного дня війни зі спогадами авторки. Один день - один скетч.
Вона його не продає, а розповсюдила по бібліотекам, а нам от вирішила на добру справу презентувати.

А я шо. Я ж людина проста. Ось відділення нової пошти. Ось номер. Шліть.
Приходе.

Я отримую від добре знайомого оператора в руки пакунок, відкриваю, щоб швидко сфоткати та надіслати авторці, гортаю пару сторінок…

Пам‘ятаєте, страшні кадри з Маріка, де поранило дитину і тато її на руках ніс в лікарню, а потім те маля лежало накрите з головою? бо все… все…
Це трапилось нуль шостого березня 2022 року.
П‘ятого ми втрапили в оточення, тому шостого мені було трохи не до новин з усіх фронтів, ми були сконцентровані виключно на Ірпені.
І кілька місяців по тому я сів передивлятися новини про березень, в т.ч. про трагедію Маріуполя.
Побачив ці кадри і мене розірвало в шмаття.

Я ж думав, що після Ірпінських вулиць мене ніщо не торкне.
Ага.

Загалом, на новій пошті мене так і розірвало.

Дуже сильні роботи. Дуже.

А потім я дізнався, що мій дорогий друг Дмитро Дехтяр та ld.di (Lady Diamond) під час війни розробили Календенник.
Ні, я ніде не помилився в правописі.
Це фантастичний гібрид календаря і щоденника.
Тут можна почитати записи з фронту бійця Вужа та відчути «фронтовий вайб», роздивлятися неймовірні рисунки ld.di і за бажання зняти стрес, розфарбовуючи розмальовки, записувати свої думки або ж прочитати вірші відомих українських класиків.

І, що цікаво, Календенник не просто продається.
Левова частка з продажів вкидається на наш із Вами проєкт «42 тачки на ЗСУ».

І ще ld.di подарувала нам до розіграшу картину (остання світлина).

Це все неймовірно розчулює.

Ну, а так… збирати лоти для розіграшу - легко і безтурботно.

Майте тихий вечір.

P.S. З рештою лотів можна ознайомитись тут https://news.1rj.ru/str/mouselab/7120