Саме хєрове, що нікого з виробників БпЛА це не здивувало.

"Це": злив противнику загальної зведеної таблиці українських БпЛА. Там все: ПІБ, адреси виробництв, телефони, фото та ттх беспілотників. Презентація на 50+ сторінок виложена у російських пабліках.

Просто у нас держчиновники не вміють в текст. Їм тре зробити презентацію, нєпрємєнно поменше текста, побільше картинок і інфографік. А, і "корпоративний стиль", в смислє фон цвєта хакі і шрифти без засічок. Тризубів, тризубів побільше.

Презентацію зробили, ну і вона опинилася у противника. Мало того - вона пішла в паблік, а це значить, що в противника є більш нова, "свіжіша" версія презентації. А ви всі пам'ятаєте, хто саме збирав інфу у кінці літа та на початку осені, да? Значить оттуда вона теж вже злита.

І саме страшне: ми знали, що так вийде. Нікого з нас це не здивувало. І якщо прилетить - не здивує. Будь який виробник ОВТ знає, що перший, хто зіллє його - це замовник.

Той чиновник в погонах, хто наказав зробити оцю зведену таблицю - вбив людей. Просто вони ще тимчасово живі.

Просто ми ще тимчасово живі.

Ми ж з Мартин Брест восени їмо буси.
Ну, в сенсі, чомусь саме так трапляється, що весь рік тягаємо у війська пікапи та джипи, а восени в нашому асортименті масово з‘являються мікроавтобуси.

Якісь з них просто возять майно і тих, хто на щиті.
Якісь - особовий склад поза зонами ураження.
Деякі стають, по суті, командно-штабними машинами з купою дисплеїв, антен, автономок.

Зовні - не відрізниш.

Буси так само потребують коліс.
Не БФ Гудріч, звісно, але хороших дисків і гуми.

І як же приємно, що інколи люди просто пишуть:
- Вам диски на т5 тре?
- тре
- заїдь

Заїжджаєш, а там шини-диски, чистенькі, хороші.
Буде змінка нашим бусам - або 57/42, або 58/42.

Дякуємо щедрій душі - Андрію Калєнченко.
І дякую Андрей Рошу, що сконтактував.

Якби нам не було важко і незрозуміло, але вся волонтерська активність тримається на ось таких епізодах.

Майте тиху ніч.

Приходить до мене якось в особисті повідомлення Олександр Рудоманов і обіцяє дати мені бєляш з вокзалу Козятин-Вантажний в обмін на незаписані CD/DVD-диски.
Я, ясно що, відмовився, але справа не в тім, що не люблю бєляші з натуральних, вигодованих на вільнопасі щурів, а просто дисків у мене немає.
А він і каже: спитай у підписників, може у них є? ЗеСеУ дуже тих дисків потребує.
Шановні, я не певен, що кожному з тих, хто дасть Саші диски, він вишле Новою поштою бєляш, але поможіть військовим, якщо маєте змогу.
Еееее... куди? Куди пішли? Встигнете.
Якщо Ви думали, що я відпущу Вас просто так без чогось цікавенького - то помилились.
В моєму дитинстві була якась ще совєцька книга, в якій дітям пояснювалися основи програмування, робототехніки тощо. Я не пам'ятаю деталей, але там був лисий професор в окулярах, який розтлумачував малечі, що навіть запрограмувати робота на чистку картоплі - то вже сама по собі неабияка задача, бо "чисть картоплю" - така команда не працює.
І от в тій книзі я вперше в своєму житті побачив штрих-код.
Тоді в принципі на теренах голодних гіперінфляційних 90-х ніяких штрих-кодів я не бачив, але згадую, як щиро я здивувався, що якийсь сканер за долю секунди може зчитати інформацію про товар і передати його касі.
По оцим смужечкам? Серйозно?
Нині штрих-коди - це не дивина.
Ба більше, кью-ар коди повсюдно нас оточили і з кожним днем їх стає все більше, а самі вони стають все більш "ємні".
Ось тут є відео, в якому дуже якісно і доступно пояснюється:
- як виникла азбука Морзе
- як виникли штрих-коди
- як виникли QR-коди
- як воно все пов'язане
- де тут покопирсалися дівіді і сіді-диски
- куди воно все котиться.
Ну, всьо, ставте на паузу, ідіть шукайте CD/DVD, пишіть Олександру та вимагайте свій бєляш.
Майте тиху ніч.
апдт. Про бєляш я, звісно, пожартував. Щоб Саша віддав бєляш? Ахахахаха.

І до хороших новин.
Росіян утискають. Знову.

Є така дуже цікава грантова програма НАТО для науковців, що зветься Наука заради миру і безпеки (Science for Peace and Security, SPS).
Краще, ніж вікіпедія, я не напишу, тому це: програма НАТО, яка першочергово націлена на посилення євроатлантичної та міжнародної безпеки шляхом застосування найкращих наукових і технічних знань і досвіду для прийняття рішень з питань, що становлять взаємний інтерес для Організації Північноатлантичного договору і її партнерів.

Тобто, колективи вчених з країн НАТО і країн-партнерів, серед яких є Україна, отримують фінансування на дослідження в сферах довкілля, енергетичної безпеки, секьюріті, всіляких супер-пупер технологій, кібер-безпеки, захисту від гібридних загроз, поводження з небезпечними хімічними, біологічними, радіоактивними речовинами тощо.

Програма дуже хороша.
Про це свідчить хоча б те, що завядки їй купа сильних дослідницьких колективів в Україні що раніше, що зараз, під час широкомасштабки, отримують обладнання на мільйони гривень, яким наша держава наших же науковців забезпечити фізично не може.

Тобто НАТО вірить в Україну і вкладає сюди кошти в хороші наукові пошуки.

Але це не найцікавіше.

Відкриваю оголошення про новий конкурс на наступні роки і що я там бачу?

Новенькі ключові пріоритети, серед яких всіма барвами грає оце:

Оцінка та реагування на загрози з боку Російської Федерації
(включно з дезінформаційною діяльністю та гібридними загрозами саме від РФ).

Тобто навіть в НАТівській програмі фінансування для талантів з усього світу закладається на дослідження того, як протидіяти дуже серйозній загрозі.
Не Ірану чи Північній Кореї.
А росії.

І то є дуже добре.
До речі, мені здається, що з детального опису ключових пріоритетів багато моїх друзів-медійників, осінтерів та факт-чекерів побачать можливості для подачі на цей грант.

Все ж, росія талановито перетворилася на один з найгірших кошмарів сучасного цивілізованого світу.
Шкода, що цей світ місцями «сліпий».

Але то геть інша історія.

Поки ж, росіян утискають. Знову.
Утискайте ще.

Майте тихий вечір.

- Альо, так а шо то ти за наліпку ліпиш на авто?
- Номер машини.
- А чого він такий дивний?
- Ну... Це шістдесята машина. З сорока двох.
- Шо?
- Шістдесята машина з сорока двох.
- Не зрозумів. Це як?
- Ну... ми планували надати військам сорок дві машини. Але люди трохи донатять. Тому ми теж трохи перевиконуємо план. Вже шістдесята.
- Шістдесят? Шістдесят машин? Так а нашо лишаєте номер 42?
- Щоб не забувати, що навіть нереальні на перший погляд цілі можна перевершити, коли довкола дуже багато хороших людей.

Шановні, тихим неквапом в наш із Вами та з Мартин Брест проєкт 42 тачки на ЗСУ вкотилася тачка 60/42 Mitsubishi Outlander.
Вкотилася вона не просто так, а завдяки таємному донатору, який просто віддав свою машину на потреби ЗеСеУ.
(Кстаті, тут роль Мартіна була визначальною. Дяка, друже).

Машина потребує ремонту, тож вона відразу заїхала на підйомник.
Сподіваюсь, скоро бійці отримають свою ластівочку.

Перевзувайте вже зимову гуму, носіть теплі шкарпетки, підтримуйте тих, до кого можете дотягнутися донатом та/або обіймами.

Майте гарний день.

Інколи Марк своїми питаннями мене відверто заводить в таке болото роздумів, що я вже починаю сумніватися, чи адекватно сприймаю реальність і чи дійсно я в житті щось знаю.

Одна справа, це питання чисто технічні.
Типу "тату, а скільки у машин Формули 1 передач в коробці" або "а який київський міст найвищий", або "а правильно черв'як чи хробак?" (секундочку, відповідь не настільки очевидна, як Вам здається).

Інша - це питання якогось екзистенційного гатунку типу "чому дітей з дитячого будинку ввечері ніхто не забирає, як забирають діток з дитячого садочка?", або "чи хотіла курка, яку їдять люди, помирати?", або "чому дядя на мотоциклі їде без шолома?".

Але, здається, сьогодні було розблоковано черговий рівень мого отетерівання.

Я з Марком часто жартую.
З будь-якого приводу.
Ми сміємося, але інколи він про всяк випадок перепитує:
"Татко, а ти зараз жартуєш?"
Зокрема, він перепитав це сьогодні, коли я сказав, що наступного літа він може наїстися черешні від пуза та аж так, що воно лусне.

-Татко, а ти зараз пожартував?
- Так, Маркусику, жартую, - миттю відповів я.
Марк подумав секунду і каже:
- А коли ти не жартуєш, що ти жартуєш... то це що? Ти так жартуєш?

Мені знадобилося пару сотень метрів і рівномірний гуркіт двигуна, щоб усвідомити сказане, скласти думки купи і тоді я відповів:

- Так, коли я не жартую, що я жартую, то я жартую.
- А коли ти жартуєш, що не жартуєш? Це як?
- Це означає, що я жартую... теж.
Марк засміявся.

- А коли не жартуєш, що ти не жартуєш, то це що?
- Ем... Ну... Це означає, що я не жартую насправді. Дивись, слово "не жартуєш" треба замінити на слово "говориш серйозно" і тоді все просто. Давай заміними: я не жартую, що жартую - тобто я серйозно кажу, що жартую. Тобто я дійсно пожартував. Або я жартую, що не жартую - тобто, я жартую, що я серйозно кажу, отже я жартую. Або коли не жартую, що не жартую, тобто я серйозно кажу, що я серйозний, то я дійсно не жартую.

- А коли ти жартуєш, що ти жартуєш? Це що?
- Ну, тут очевидно, що я теж не жартую...
- Так а як? Ти ж зараз жартуєш?
- ....ееее бо... бо я ж жартую, що я жартую... отже я не жартую... але... чекай... нє... не так... я ж дійсно прямо зараз жартую... то я ж таки жартую...

Далі я мимрив собі під ніс цю логічну конструкцію, крутив її і так, і сяк.
Марк дивився на мене зі співчуттям, що он-де велика людина, яка вміє в керування бусом і в діставання грошей для купівлі машинок в магазині, яка авторитетно пояснює, чому будь-що не можна пхати в розетку, а розлита вода на підлозі у ванній стовідсотково приведе до нас в гості сусідку знизу, не може сама для себе усвідомити відповідь на просте питання, а щось вимагає від дитини.

"Нащо будували піраміди", "чому у безхатьків немає хати", "хто п'є воду з нашої каналізації після її очистки на станції", "нащо виробляють речі, які відразу ламаються" та ще мільйон і одне питання, варті того, щоб ставити їх собі в майбутній кризі середнього віку.

Обійміть своїх малих.

Майте тихий вечір.

Десь глибоко в своїй чорній душонці, в своїх темних і підступних мріях, в своїх найпотаємніших і найприхованіших від усіх людей бажаннях Мартин Брест марить лиш про чашку какао, пухнасті капці, теплий плед, м'який диван і підвіску з написом 42.
Так-так, це в денному світлі він здається брутальним, мужнім, розумним, але... ладна, я зараз добалакаюсь.

Загалом, нам на наш розіграш для збору коштів на ЗСУ фантастичні люди підігнали неймовірні прикраси.

1. Anna Kond випустила колекцію з кульчиків-підвісів та просто підвісів, виготовлених зі стріляних гільз. Ба більше, на останніх двох світлинах Ви можете бачити два підвіси з цифрою 42, які вона зробила ексклюзивно для мене з Мартіном. Колись я його побачу, заварю какао, дам м'які капці і передам цю красу.

2. Тим часом Ольга Федоренко надіслала для розіграшу два титанові підвіси у формі України. Шалена краса! Так-так, це та сама пані Ольга, що подарувала нам брелоки з написом Тачки на ЗСУ з титану, які у мене розлетілися швидше, аніж ми встигли їх розіграти (писав про них тут https://news.1rj.ru/str/mouselab/7047)

Розумію, що розігрів розіграшу затягнувся, але ж ми не винні, що нам шлють і шлють лоти.
Люди, Ви чудові.
Але вже скоро, обіцяю.

Про інші лоти я писав тут https://news.1rj.ru/str/mouselab/7091

Майте тиху ніч.
Особливо її дуже хочеться побажати Харкову.
Немає сил то бачити.

Вже другий раз за день зустрічаю дописи подруг у стрічці, що їхні кохані чоловіки загинули.
Дописи короткі - на пару рядків, для інформування спільноти, що захисника вже немає.
І своєю «короткістю» - ці дописи страшні.
Бо ти розумієш, скільки сил вартувало писати кожну літеру про кінець найріднішого світу.

За один день - два.
На першому я ще висловив співчуття в коментарях, а на другому… закляк.

Подивився, що люди пишуть, а там «співчуваю, співчуваю, щирі співчуття».
І все ж вірно, наче так і має бути.

Але ж нікого з нас, насправді, ніколи не готували якось правильно реагувати на смерті інших людей.
Людей, які не байдужі.
Або ж рідних тих людей, які не байдужі.

Тим більше, коли ці звістки про смерть - масові.

Але найбільше рве серце - скільки таких дівчат, жінок, мам, сестер, які щодня вивішують некрологи, повідомляють час і місця прощання.
Як то все вивезти…

І мені страшно.
Страшно питати Оксана Боркун - дружину загиблого Володі Гунька - скільки в їхній спільноті дружин загиблих героїв нині рядків у списку прізвищ.

Я просто лишу це оголошення тут.
У Вінниці зовсім скоро відбудеться виставка картин і музично-поетичний фестиваль МАЄМО ЖИТИ .
Пам‘ятаєте, минулого року такий був і ми там ще зібрали гроші на тачку для 3 ОШБр?

Картини там написані дружинами героїв.
Поети і музиканти - щирі, як ніби на першому прослуховуванні.

А іще там покажуть кіно про дітей, що народилися вже після загибелі захисників.

Оксанко, Olga Pinskaya, Juliia Seliutina, дякую.

Яущо будете поруч - завітайте, підтримайте.

Майте тиху ніч.