Макс Кідрук "Не озирайся і мовчи"
⭐️ 5/5
🛏️ 5/5
👻 4/5

Марк Грозан - звичайний 14-річний хлопець, хіба що надто розумний для свого віку. Через це в нього фактично нема друзів, а після кількох дивних подій в школі однолітки взагалі починають його уникати. Одного разу Марк знайомиться із дівчинкою Сонею, яка живе в його будинку. Соню мало цікавлять наукові теорії, якими захоплюється Марк, але вона вирішує довести, що не все можна пояснити формулами. Соня розповідає Маркові про паралельний світ, в який можна потрапити, просто прокатавшись на ліфті у їх будинку. Головне - дотримуватись чітких правил при переході, і що б ти не робив - потрібно не озиратись і мовчати. Бажаючи спростувати її розповідь, Марк вирішує спробувати вирушити у той світ. Але він не враховує, що в ньому його може чекати щось справді моторошне.

Це моя перша книга Кідрука, і вона ж моя найулюбленіша. Я читаю її вже втретє, і вона стала чимось на кшталт комфортної книги, хоча вона насправді не є дуже радісною. Що вразило мене під час першого прочитання, то це той факт, що події відбуваються у рідному місті Рівному. Дуже подобається до найменших деталей уявляти, по яких вулицях ходять головні герої та які заклади вони відвідують. Легко повірити, що історія відбулась насправді, адже вона чудово вписана в нашу реальність, при цьому дотримуючись контрасту між вигаданим та реальним. І хоча "НОІМ" не перша книга Кідрука, де герої живуть в Рівному, чомусь вона мені найбільш затишна.

Що мені найбільше подобається, то це моторошна атмосфера книги. Кідрук не лякає дешевими "скрімерами" - всю роботу за нього роблять класні описи. Він знайшов більш-менш золоту середину між страхом невідомого та логічними, майже науковими (бо як же без цього) поясненнями. Читачу, що не звик до його книг, може бути важко продертись через описи теорій чи експериментів, які вписані в текст, але книга все ж лишається дуже доступною.

Мушу зазначити, що в книзі підіймаються кілька важких питань, як-от булінг чи насилля в сімʼї. Є моменти, які читати доволі важко, тому якщо ви уникаєте цих тем, хай це буде своєрідний trigger warning.

Якщо ви хочете книгу, яка не пускатиме вас спати, і з якою ви забудете про всі робочі дедлайни - це воно. Однак мушу попередити - не завжди варто читати її перед сном. А якщо ви боїтесь кататись на ліфті, ця книга точно для вас 🙃

#omc_reviews #omc_favs

Лі Бардуґо "Королівство шахраїв"

⭐️ 4/5
🛏️ 4/5
❤️ 5/5

Зараз я читаю All the Young Dudes (просто велетенський фанфік по мародерах з ГП), і це моє чтиво на цілий травень, швидше за все. Тому самий час закинути відгуки на книги, які я прочитала ще раніше.

Це моя друга спроба прочитати цю книгу. Перша була одразу після прочитання "Шістки воронів", однак ближче до кінця я трохи заплуталась у фінальному плані Каза, і трошки втратила інтерес. Хоча це не єдина причина - я вже знала спойлер до фіналу, і, чесно кажучи, не дуже хотіла його читати.

Беззаперечний плюс цієї книги - це стосунки між персонажами та подальше розкриття їх характерів. Бардуґо знає, як написати по-справжньому живих і цікавих персонажів. Ми бачимо їх сильні і слабкі сторони, мотивацію, розвиток, і проживаємо всі емоції з ними. І тут в мене лишається лише два слова - Каз Бреккер.

На жаль, сам сюжет мені зайшов не настільки, як у першій книжці. Можливо, тому, що він не настільки лінійний, а швидше розбитий на кілька подій. У "Шістці" в нас була мета, підготовка плану, його виконання і результат. Тут же все трохи змішалось, що взагалі не є погано, просто я трохи втомилась слідкувати за всіма перипетіями та невдачами. До речі, в цій книзі Воронам щастить трохи менше, але ми можемо сказати, що це виглядає більш реалістично.

Поставила я 4, а не 5, саме через сюжет. На мою думку, книга трошки не така епічна, як перша частина, і хоч персонажі лишаються в топі, "Королівство" не затягнуло мене так, як "Шістка". Однак, фінал прописаний доволі сильно.

Спойлери до фіналу:

Я вже давно знала, що Матаяс помирає, тому що дехто начитався коментів під тіктоками. Із-за цього я не дуже хотіла дочитувати книжку, бо його персонаж займає особливе місце в моєму серці. І це зовсім не через Калагана Скоґмана, який зіграв його в серіалі, абсолютно ні...І все ж таки, мені здалось, що на його смерть не було достатньо акценту. Все сталось доволі швидко, і мені не вистачило фокусу саме на горі персонажів за ним, особливо Ніни. Тим не менше, я все одно трішки всплакнула.

Однак фінал Каза та Інеж був сильним. Бардуґо обіграла всіх авторок популярних любовних романів на тіктоці, бо її персонажі за дві книжки лише потримались за руки, але їх любовна лінія просто розірвала фанатів. Нащо нам поцілунки чи обійми, коли він просто подарував їй корабель, щоб вона відстежувала і вбивала работорговців, і знайшов її сімʼю? Хлопці, the bar is very high now.

#omc_reviews #omc_favs #omc_fantasy

MsKingBean89 “All the Yound Dudes”

⭐️ 5/5
🛏️ 4/5
❤️ 5/5
💔 5/5

Головна книжка мого травня і спонсор моральної травми.

ATYD - це фанфік по Ері Мародерів, тобто про Джеймса Поттера, Сіріуса Блека, Ремуса Люпина та Пітера Петігру. Однак в мене язик не повернеться назвати цю роботу просто фанфіком, бо це добряча така книга - більше 1300 сторінок. Тим не менше, дисклеймер - я добре розумію, що це фанатська робота, і ніяк не перетворюю її в канон. Водночас я повністю приймаю цю історію і цих персонажів, і я можу повірити, що десь в альтернативному всесвіті історія мародерів була задумана саме так. А все завдяки чудовому стилю написання та таланту авторки.

Ця книга мене трошки знищила . Звісно, починати читати історію і при цьому знати, що всі основні персонажі помирають - це таке собі задоволення. Вдвічі боляче прив'язатись до них і полюбити їх та бажати їм лише найкращого, водночас знаючи, як вони загинуть. Хоча за роки навчання мародерів в Гогвортсі це трішки забувається, адже ти повністю занурюєшся в їх пригоди та взаємодії, неймовірну дружбу та прекрасні історії кохання.

Певно, найгірше і водночас найкраще було читати про Лілі та Джеймса Поттерів. Мене завжди дратувало те, що у фільмі про Гаррі Поттера на роль Джеймса і Лілі взяли акторів, яким точно за 30, якщо не під 40. Лілі та Джеймс загинули, коли їм обом був 21 рік, а Гаррі народився, коли їм було ще 20. Вони були не просто молодими, вони були фактично дітьми - всього на 4 роки старші за Гаррі в останній книзі. І у ATYD це добре просліджується, адже ми читаємо про їх випуск зовсім незадовго до їх смерті.

Джеймс Поттер - це любов. Авторка прописала його саме таким, яким він уявляється - веселим, непосидючим, популярним, трохи зарозумілим, але водночас дуже добрим і до біса вірним другом. Джеймс горою стоїть за мародерів, і його підтримка та доброта в цій книзі не знає меж. Що, звісно, робить дуже великий ауч - знаючи, як рано Джеймс помре, мені хотілось вити. Окремо сподобалась його любовна лінія з Лілі та безмежна впевненість Джеймса, що Лілі - це його суджена, і рано чи пізно вони будуть разом.

Лілі Еванс-Поттер була такою, якою ми її уявляли з книжок. Авторка створила прекрасного персонажа наче на основі тих обривків спогадів про Лілі, які нам траплялись з уст різних персонажів в книгах про Гаррі. Вона неймовірно сильна, дотепна, розумна та любляча...знову ж таки, дуже-дуже боляче було усвідомлювати, яка доля її чекає. Згадка про народження Гаррі особливо добила - ми бачимо, що він міг би мати, якби одного дня все не пішло шкереберть.

Оповідь у фанфіку ведеться від лиця Ремуса Люпина, тому він заслуговує окремого допису, але спробую втиснути це в абзац. Для мене Ремус завжди був темною конячкою, не дуже розкритим персонажем, тому мені здавалось, що прописати його водночас легко і важко. Легко тому, що в нас майже нема інформації про його минуле, і будь-яку версію можна прийняти, якщо вона добре прописана. Важко ж тому, що продумати хорошу та достовірну історію персонажа, яка покаже нам все підґрунтя його виборів, вчинків та переживань - це дуже нелегко, особливо коли персонаж не твій і його подальша доля вже вирішена. Тим не менше, Ремус вийшов справді головним героєм. Важке дитинство, несприйняття вовкулаки суспільством та відлюдкуватість Ремуса вдало поєднались із блискучим розумом, здатністю любити та дружити, сміливістю та винахідливістю. Anything for our Moony.

Чортів Сіріус Блек. Це завжди був мій улюблений персонаж із книг про Гаррі, і у авторки фанфіку Сіріус вийшов просто на ура. Ті деталі, які нам були представлені Роулінг, розкриваються ще краще тоді, коли ми можемо спостерігати за становленням Сіріуса як персонажа. Аристократичне минуле, бажання протистояти батькам, відвага, розум, дружба, врода, часом безрозсудність...Сіріуса з ATYD неможливо не полюбити. Саме тому найважчою частиною книги було читати про пост-азкабанського Сіріуса. Зламана людина, тінь самого себе, самотній та нечесно обвинувачений - цей контраст вдарив найболючіше, і після цього вже нічого не хотілось читати.

#omc_reviews #omc_favs #omc_hp

Окремої згадки заслужили другорядні персонажі, такі, як Мері Макдональд та Марлін Маккіннон, яких у "Гаррі Поттерів" згадували лише на ім'я. Я їх полюбила так само, як і мародерів, і вони однозначно заслуговують окремої історії. Про Пітера Петігру особливо не хочеться згадувати, але він вийшов таким, як ми і очікували б його побачити - в тіні більш популярних друзів, невпевнений, обмежено здібний. Хоча часом і забувалось, що він - той самий зрадник, співчуття йому як персонажу все одно майже не виникало.

Також важливий дисклеймер це те, що у книзі описані стосунки між Ремусом та Сіріусом. Це може підійти не всім, тому варто читати на свій розсуд, але я не те що лише прийняла це - їх історія мене знищила і водночас оживила. Варто сказати, що я не шипперю Сіріуса та Ремуса в оригінальній історії про Гаррі - я не бачу там підстав для цього, бо, власне, їх і нема. Але в ATYD їх кохання не лише чудово прописане, а й проросло з міцної та близької дружби, і тому почуття відчуваються особливо сильно. В мене тут є особливий критерій - якщо після прочитання книги я підставляю слова пісень під історії персонажів, то це мене точно зачепило. Тепер в мене багато пісень написані про Сіріуса та Ремуса, що не сприяє моєму ментальному благополуччю.

Із мінусів книги можу сказати хоча б те, що ключовим моментам, які були прописані в Гаррі Поттері, не надається так багато уваги. Авторка свідомо вирішила не переписувати сцени з книг про Гаррі, і я поважаю її бажання, але мені було б цікаво перечитати вже відомі мені події з точки зору персонажів, яких я пізнала в ATYD. Що точно стало мінусом для мене, то це те, що коли Ремус дізнається про смерть Лілі і Джеймса та "зраду" Сіріуса, він не заперечує цього. Ми не бачимо його думок саме в той момент, ми бачимо лише ті події, що стались після, і складається враження, що він повірив у зраду Сіріуса майже без сумнівів. Оскільки історія не завжди детально фокусується на подіях, описаних в книгах про Гаррі, ми не бачимо точки зору персонажів, і іноді важче зрозуміти їх почуття.

Незважаючи на це, книга посіла особливе місце в моєму серці. Але водночас вона трошки мене знищила, і я впевнена, що третю частину я перечитувати не буду. В книгах та фільмах я найбільше ненавиджу моменти, коли у персонажів постійно відбувається щось погане, і коли навколо наче одні страждання. Третю книгу ATYD треба проковтнути як ліки і запити чимось міцним, особливо коли ти знаєш, що ті, хто ще залишись живими, скоро помруть. Тому я взагалі не думаю, що буду її перечитувати і проходити через це все ще раз. Але перші дві книги максимально комфортні, і мені потрібен окремий серіал по них (можна замість того рімейку від HBO, будь ласка).

Тому, якщо у вас міцне ментальне здоров'я, ви не проти слешу і цікавились історією мародерів - нагально рекомендую прочитати. Але я не відповідаю за розбиті серця та пролиті сльози.

#omc_reviews #omc_favs #omc_hp

Е. Генрі "Пляжне чтиво"

⭐️ 3.5/5
🛏 2/5
❤️ 3/5
🌶 2/5

Дженьюері пише любовні романи із хепі-ендами, але її життя останнім часом нагадує зовсім протилежну історію. Оґастус пише книги про культи та смерті, але спроби зануритись в людську природу та травми не завжди допомагають зрозуміти власне життя. Опинившись по сусідству, вони вирішують влаштувати експеримент, де їм потрібно написати книгу в жанрі один одного, і допомогти один одному подолати творчу кризу. До цього додаємо атмосферу маленького містечка, затишних книгарень та будиночків біля озера, і отримуємо "Пляжне чтиво". Чи все-таки не пляжне?

Насправді Емілі Генрі (чи її маркетолог) класно знають потреби аудиторії. Пляж у назві, яскрава обкладинка, дата випуску якраз перед літом, і твоя книга точно стане супутником людей на період літа і відпусток...однак самого пляжу в книзі немає. Гаразд, там є озеро, і вони в ньому наче раз навіть купаються (незважаючи на холоднючу воду), але ось цей вайб літа та пляжу не проглядається. Книгу краще було б назвати "Озерне чтиво" чи "Чтиво в будиночку біля озера". Так, може, я придираюсь, але все ж таки багато хто з нас клюнув саме на пляж.

Тим не менше, атмосфера книги мені сподобалась, адже мені було дуже цікаво читати про творчий процес написання книг. Помітно тут і автобіографічні моменти, адже через Дженьюері Емілі Генрі розповідає про упередження до "жіночої літератури" та любовних романів у письменницькій сфері, і ця невелика деталь проглядається через всю книгу, коли Дженьюері розповідає про свій досвід. Не дивлячись на загалом хороший опис буднів письменника, мені хотілось більше опису написання книги з боку Оґастуса та більше уроків від Дженьюері саме про те, як писати любовні романи. Щосуботи вона влаштовувала для нього експрес-курс у світ ромкомів за допомогою типових «побачень» типу вечору танців у барі чи автокінотеатру, але не було пояснення самого процесу опису почуттів героїв у романі чи етапів розвитку їх стосунків. А це було б дуже цікаво почитати від авторки романів.

Невеликий дисклеймер для тих, хто візьме цю книгу до рук, думаючи, що це ромком. "Ром" тут присутній, але от "ком", тобто весела та комічна частина - не дуже. Книга розповідає про проблеми в сім'ї та смерть, і це не завжди було дуже легко читати. Але Генрі майстерно прописує своїх персонажів та їх біль, і вони виходять живими, не шаблонними, із суперечливими почуттями та сумнівами.

Попри те, що книга мені загалом сподобалась, вона не витягнула на четвірку. Я дуже хотіла поставити 4/5, але чогось мені не вистачило. Персонажі та їх любовна лінія мені сподобались, але не зачепили. Мені не вистачило напруги між ними, зітхання один за одним, і, перш за все, відповіді на запитання "чому вони закохались один в одного?"
Хоча всі романтичні моменти були прописані дуже добре, в ній не було тієї нотки, яка змушує тебе ледве не кидати книгу в стіну від захвату при їх першому поцілунку. Проте, можливо, цей відносний спокій їх стосунків відображає саме реальне життя, яке зазвичай відрізняється від любовних романів - в ньому все не так драматично і насичено. Певне, на той час я просто шукала для себе саме ту клішейну та ромкомну історію.

Невеличкий спойлер як продовження цієї думки:

Я не дуже люблю романи, в яких персонажі мало взаємодіяли до основних подій, але потім виявляється, що один з них був увесь час закоханий в іншого (привіт, Алі Хейзелвуд). Мене трохи роздратувало те, що Ґас кохав Дженьюері вже давно, бо це забрало ту деталь, яку я найбільше люблю в романах - ми не знаємо, чому він в неї закохався. Ми не бачимо того моменту, де просто знайомство переходить в симпатію, де починають проявлятись почуття, де він намагався дізнатись про неї якомога більше, бути біля неї чи справити на неї враження. Ми вже переходимо до факту, а я люблю, коли ми бачимо рух обох персонажів до розкриття їх почуттів. Я сподіваюсь, що хоча в б "Book Lovers" вона відійде від цього прийому, бо я на таке безпричинно злюсь.

#omc_reviews #omc_summer #omc_romance

Для того, щоб знайти тікток з справжньою естетикою цієї книги, мені треба було перелопатити купу відео із справжніми пляжами (не озерними!) та героями, яким на вид 16-17 років. Ось так мене зазвичай букток і обводить навколо пальця.

#omc_aesthetics

В мене поки настрій на такий собі марафон по Алі Гейзелвуд.
Я перечитала The Love Hypothesis, зараз перечитую Love on the Brain, на черзі ще перечитати Loathe to Love You (якщо буде настрій) і прочитати її нову книгу Love Theoretically. Цікаво, в неї колись закінчаться ідеї щодо використання слова Love в книжках (бажано з якоюсь прив’язкою до науки?)

Взагалі популярність її книг мені зрозуміла, хоча рейтинг у них доволі високий не завжди заслужено. Багато хто з книжкових ютуберів, які робили щось по типу Booktok romance challenge, в них розчарувались, і я погоджуюсь з тим, що іноді сюжет несерйозний та безглуздий. Але видно, що авторка сама не сприймає свої книги занадто всерйоз. І варто сказати, що «Гіпотеза кохання» витягнула мене з нечитуна після початку повномасштабного вторгнення, коли мій мозок не сприймав ніяких серйозних книг або будь-чого, де треба думати.

Поки що доволі весело збирати чекліст обов’язкових речей в книгах Алі Гейзелвуд:

✔️ високий, широкий, накачаний головний герой, який очевидно і неприховано списаний з Адама Драйвера;

✔️ згадка про його ріст чи статуру в кожному розділі, якщо не на кожній сторінці;

✔️ women in STEM, але проти цього я нічого не маю;

✔️ трішки спойлер: головний герой кохав героїню ще задовго до того як вони зійшлись, хоча вони майже не взаємодіяли;

✔️ друг/колега головного героя, який здається максимально приємним та хорошим, але в кінці виявляється негідником;

✔️ головна героїня, яка не хоче стосунків і не була в них вже довго, але сидить на протизаплідних, бо це зручно для сюжету.

Варто сказати, що короткі історії із Loathe to Love You трохи відходять від стандартного сюжету її книг, але вони і не рахуються окремими книгами. Тому мені буде цікаво подивитись, чи Love Theoretically повторить все те саме.
Тим не менше, I eat this shit up щоразу, і мені досі заходить її стиль написання незважаючи ні на що.

А як вам Алі Гейзелвуд?

Ну щось таке за червень. “Honey and Spice” я закинула, бо щось не дуже зайшло, тому мати хоч якусь кількість книжок мені допоміг мій раптовий марафон по книгах Хейзелвуд (він успішно триває).

А, ну і ще черговий фанфік по вульфстарах ✨🖤

#omc_rork

Хто вже бачив трейлер до Red, White & Royal Blue?
Здається, пора перечитати і нарешті закінчити книгу, бо я чомусь її закинула минулого року.