#щоденник

07.VII (потягом Львів-Харків)
Ми закінчили курс і повернулися в Україну. Летіли понад хмарами, наче горами зі взбитих білків. Здавалося, їх можна збирати ложкою. В літаку, як один з англофонів, я сидів коло стюардеси, Емми (власне, Емма було написано на бейджику, а себе вона називала Emmadon). Ми познайомились, виявилось, до того, як стати стюардесою, вона служила в армії, була на ротації в Афганістані. Тепер вона летіла на літаку з українськими військовими.

Нас гарно проводжали з бази. Увесь персонал вишикувався дорогою до виїзду і, поки автобуси помаленьку котилися, віддавали нам честь. Я зробив відео, відчувається повага і шана Загалом, з їхнього боку достатньо було до нас поваги, з нашого достатньо протилежного. Це прикро. Паскудство.

Еш (один з інструкторів) подарував мені книгу. Я просив у нього щось про військове лідерство, написану колишнім спецпризначинцем. Такого не знайшов (було обмаль часу), але купив мані про історію заснування британської спецслужби SOS. Читаю вже третій день — насолоджуюсь.

З організацією у нас в бригаді таки справді нелади. До останнього питали, чи можемо самі дібратися в Харків з кордону. Нас тримали підвішеними, доки, коли вже прилетіли, сказали, щоб їхали самі. Звісно, білетів катма. Купив квитки на автобус, на нього не встигли, зрештою зупинились на день у Львові. Гарний готель, вечірня прогулянка, кава, книжка — чого ще бажати?

Сьогодні вранці бігав по Стрийському парку. Забігаючи, минув дім-музей Франка. Хотів зайти. Не встиг. Наступного разу.


Думаю, далі мої дописи тут рідшатимуть. Багато чого я не можу/не хочу писати публічно, особливо з приватного життя та служби, а це найцікавіше тут.

Цей щоденник починався нотатником рекрута, а вже минуло девʼять місяців. Маю бути в Києві на днях, треба було б зібрати всі замітки докупи в один документ та перечитати — цікаво, скільки сторінок буде.


Дві замітки «дикуна з лісу, що побачив місто», навіяні прогулянками вечірнім і ранковим Львовом.

Замітка 1 (06.VI)
Незвично бачити довгоногих дівчат у коротких спідницях. Не скажу, що в мене це викликає плотські бажання.

Замітка 2 (наступного дня)
Незвично бачити дівчат у коротких спідницях, але приємно, коли ноги засмаглі.

#щоденник

26.VII (субота, Харків, “Авантюрист”)
Минуло 20 днів з останнього допису. Три тижні. За ці три тижні я повернувся з Британії, провів 3 чудові дні з коханою, отримав бойове хрещення мінометними обстрілами, зрештою, провів евакуацію пораненого, якого, на жаль, не вдалося спасти, та відчув, як пахне людина, що заживо розкладається. Про все це хочеться написати, та часу не так багато.

Почну з Бабака. Півтора тижні тому на Покровську загинув Бабак. Ким він мені був? Другом? Певно, так. На жаль, дуже коротко ми з ним зналися. Я згадував про нього в щоденнику під позивними Довбуш і, власне, Бабак. Можете пошукати. Він був моїм сержантом на хартійському КМБ після Старого у другій половині грудня 24 року. Нас привезли на нову базу о 3 ночі. Зустрів нас якийсь пацик у кросівках, лосинах та худі. Голову він ховав від морозу у груди і майже нічого не казав своїм західним акцентом. Провів нас у бліндаж і буркнув, що побачить нас завтра.

Ми особливо здружилися по закінченню КМБ, коли я на деякий час лишився з ним на базі. Я почав краще його пізнавати. Ось, що я написав про нього 4.І:
“Зранку в їдальні зустрів Довбуша. Ми з ним стаємо дедалі дружніші. Я запитав, чи AR-ка, з якою він інколи ходить, його власна. “Ні”, — відказав він, — “то зі складу. На мене тут не виписана зброя. Взяв будь-яку та й усе”. Тоді я спитав, чи не хотів він купити собі власну. “Хочу, але не маю права: мені ще немає 25-ти років”. Я отетерів. Одразу пригадав, як я казав знайомій, що на мою думку, Довбуш буде трохи старшим за мене. Я давав йому років 26-28, а він виявляється на 2 роки молодший за мене! Він для мене ще один приклад людини-взірця. “Я в армії з 17 років.” Мені стало цікаво, чи його не висували на нагороди, на що він одповів: “На щось висували, але я тоді з бригадою посрався. Та й мені воно не треба, ті нагороди. Чесно скажу тобі, мені по*уй на них. Хай їх отримують інші, он купа хлопців поранених, вони цього більше заслужили”. Люди, котрі так говорять, викликають в мене захоплення і глибоку повагу. Найбільше в людях я ціню скромність. Слова Довбуша — її найбільший прояв.”

У нас сформувалася трійка друзяк: Я, Бабак і Рашид. Ми разом ходили в зал, разом їздили їсти, разом пили каву. Разом говорили про дівчат. Десь за місяць до нас прийшла дівчина, Тетяна, польського роду. Дико не любила, коли її називають Таня. Казала, з польської “таня” означає “дешева”. Тож я її став називати Танí, на французький штиб. Скоро, вони зблизились із Бабаком. Він спершу огинався відносинам, казав, що це все несерйозно. Перший час і я вагався. Цьому підтвердження нотатка за 11.ІІ:

“Бабачиха закохалась у Бабака. Сьогодні їздили з нею в місто, по дорозі спинились пообідати. Вона дійсно любить. А що таке дівчина, що любить? Це дівчина, що страждає, коли до неї немає уваги. Бабак у цьому плані криця, особливо на людях. Може не помічати її, може щось криве сказати. Вона ж — уся увага. Купила йому подарунок на 14 лютого, при мені обирала загортувальну “фолію”, як вона каже.

Як почула, що Бабак може скоро перевестись звідси, на ній лиця не стало. За обідом відкрилась мені. “Мене тут нічого не тримає, мені однаково, де бути, аби з Бабаком”. У мене ці слова викликаю сумну посмішку. Посмішку, бо мило, сумну, бо чи він почуває те саме?”

Бабак і дійсно на людях був крицею із нею. Та це й і ясно, відкритих відносин в армії не підтримують. Але в середині почував те саме. Наодинці з нею він був сама ніжність і піклування. Втім, про це, краще за Тетяни, ніхто не скаже. Вона знала його справжнього, його люблячого.

Він марив Кульчиками. “Я почав у батальйоні Кульчицького, я в ньому і закінчу,” — казав він. І закінчив. На початку березня, коли я вже був у секторі, на нього прийшла телеграма про перевід, коротко він уже був у щойно відновленому баті Кульчицького. Я теж хотів перевестися до нього. Він і в списки мене подав, на мене і телеграма прийшла, тільки я написав, уже в секторі будучи, відмову. Так склалися обставини. Він почав тренування в батальйоні. Йому подобалось, Тані приїжджала до нього, у них все, здається, було добре. Я набрав його в кінці квітня, перед своїм першим виходом. Він казав, що скоро мають вирушати. На початку червня я побачив його роботу — красень. Зачищали якусь посадку. Він робив те, що хотів. Його бісило бути в тилу, він хотів їбашитись з братіками. Їм було важко, роботи було багато, відпочинку між задачами мало. Так у нас виходить: ті, що їбашать, їбашать постійно, ті, що ні — ніколи.

Його вбило скидом. Для кулі він був недосяжний — надто хороший був у рівному бою. Впевнений, він загинув з усмішкою на обличчі, бо загинув за добру справу, загинув за Україну. Слава герою!

Якщо будете колись на Франківщині біля Коломиї, спиніться на хвильку на кладовищі в селі Ценява, знайдіть заквітчану могилу Андрія “Бабака” Томенчука і віддайте йому честь. Подумайте про нездійснені мрії, непрожиті дні, нестворену сімʼю, ненароджених бабачат. Але також надихніться. Надихніться його вибором. Він міг би далі скніти на базі сержантом, далеко від бою і смерті, але вибрав вернутися в бій. Він обрав шлях воїна, шлях до свободи, що надихає інших продовжувати боротьбу тепер уже не заради самої країни, а й заради Бабака.

Додаток
Ще дещо про Бабака. Він боявся швидкості й фотографій.

Коли я привіз на базу машину, ми часто виїздили втрьох у сусіднє містечко “на шавуху” (шаурму). За кермом був або я, або Рашид, і обидва ми полюбляли давати їй під зад. Бабак же, завжди сидів позаду, і як оберти перевалювали за 4000, а швидкість за сотню, він починав нас матюкати і просити, щоб ми спинились. Сам він їздити не вмів, хотів його навчити (і він був охочий), але так і не сталося.

Завжди уникав фотографій. Фотографуйтесь, друзі, якнайбільше, знімайте відео, надто з рідними, друзями, коханими — це буде спогадом, коли їх не буде поруч. Гортав ще раз свій альбом, знайшов відео, де я приміряю його каску. Кумедне, далебі! Ех, Бабачок, полюбляв я тебе, братику.

Друзі!

Відкриваємо збір на квадрік для мого підрозділу.

Ціль 🎯 170 000

🫙👇

https://send.monobank.ua/jar/2R1ZTeCyJr

Номер картки:

4441 1111 2751 0851

Принагідно, здається, скоро повернеться щоденник📔

#щоденник

21.VIII
«Шамрай загинув». Так написав мені ввечері Дімас. Секунду я намацував у памʼяті, хто ж то Шамрай, а тоді пригадав. «Невже загинув?! — сказав подумки. — Він же ж, наче, знайшов себе…»

Денис його звали. Ми познайомились на БЗВП минулої осені. Молодий хлопець, великої, але не тлустої статури, у рухах трохи вайлуватий, з щільною щетиною та довгим волоссям. Він носив окуляри і мав вигляд гуманітарія (в армії це рідкість). Закінчив історичний в Каразіна. Знав щось з історії Риму, тож його здивувало, коли я читав латиною Ціцерона.

Він був із Харкова, бусифікований. Завше тримався осторонь і складав враження неоковирного очкарика, який ніяк не міг збагнути, що він опинився в армії. Якщо є люди нестворені для війни, він був наочним прикладом такої. Зброя, армійський тон і жарт був йому чужий, тупий і безглуздий. Вираз «людина тонкої душевної організації», загалом, йому пасував, хоч я б не сказав, що він був інтелектуалом (знавцем історії, наприклад). Він радше знав багато фактів з різних галузей. Не знаючи добре англійської, міг «блеснуть» якимсь рідковживаним словом французького походження; не знав іспанської, але вмів рахувати до десяти і знав правила формування абревіатур. Не можу нічого сказати про його знання історії. Гадаю, вони були обширні, але досить поверхневі. Він знав імена, але хитався в тому, що за ними стояло. Втім, будь-яке вивчення починається саме з накопичення імен.

Ми познайомились із ним майже одразу, хоч і не були в одному взводі. Серед загальної маси простих роботяг, далеких від війни, але обʼєднаних нею, хлопець з університетською освітою все таки виділяється. Крім того його вирізняв якийсь неприродній спокій, схожий більше на приреченість і відчай. Складалося враження, що теперішнє становище зламало його. Він не проявляв ні ініціативи, ні ентузіазму, немов і досі не вірив, що армія та зброя — його нова дійсність.

На навчанні, будучи в різних взводах, ми пересікалися нечасто. Пізніше я дізнався, що він теж іде в Хартію. Це ані зблизило нас, ані віддалило. У мене було своє коло спілкування, у нього, вочевидь своє.

Я особливо не памʼятаю його на хартійському кмб, куди нас одразу повезли після бзвп. Памʼятаю лиш, як після розподілу, — як бусифікований, він попав у піхоту, — я з товаришем переглянувся і сказав, хоч би з ним усе було добре, бо такі, здається, йдуть першими.

Втім сталося не так. Навесні, вже в секторі, я зустрів його на Новій Пошті, типовому місці зустрічі військових. Він був такий же тихий у поведінці, але усміхався. Спитав, як він. «Добре, — відказав, — з позицій». — «У тебе все ок?» — «Так, усе чудово». Це було щиро. Від спільних знайомих теж чув, що в нього все ок: нормальні побратими, ходить на позиції, дорікань немає. Я вже почав думати, що хлопець знайшов себе, і був радий за нього. Коли пише Дімас: «Шамрай 200». По позиції прилетіло. І нема Денчика…

Дякую, мамцю😘)