Він марив Кульчиками. “Я почав у батальйоні Кульчицького, я в ньому і закінчу,” — казав він. І закінчив. На початку березня, коли я вже був у секторі, на нього прийшла телеграма про перевід, коротко він уже був у щойно відновленому баті Кульчицького. Я теж хотів перевестися до нього. Він і в списки мене подав, на мене і телеграма прийшла, тільки я написав, уже в секторі будучи, відмову. Так склалися обставини. Він почав тренування в батальйоні. Йому подобалось, Тані приїжджала до нього, у них все, здається, було добре. Я набрав його в кінці квітня, перед своїм першим виходом. Він казав, що скоро мають вирушати. На початку червня я побачив його роботу — красень. Зачищали якусь посадку. Він робив те, що хотів. Його бісило бути в тилу, він хотів їбашитись з братіками. Їм було важко, роботи було багато, відпочинку між задачами мало. Так у нас виходить: ті, що їбашать, їбашать постійно, ті, що ні — ніколи.

Його вбило скидом. Для кулі він був недосяжний — надто хороший був у рівному бою. Впевнений, він загинув з усмішкою на обличчі, бо загинув за добру справу, загинув за Україну. Слава герою!

Якщо будете колись на Франківщині біля Коломиї, спиніться на хвильку на кладовищі в селі Ценява, знайдіть заквітчану могилу Андрія “Бабака” Томенчука і віддайте йому честь. Подумайте про нездійснені мрії, непрожиті дні, нестворену сімʼю, ненароджених бабачат. Але також надихніться. Надихніться його вибором. Він міг би далі скніти на базі сержантом, далеко від бою і смерті, але вибрав вернутися в бій. Він обрав шлях воїна, шлях до свободи, що надихає інших продовжувати боротьбу тепер уже не заради самої країни, а й заради Бабака.

Додаток
Ще дещо про Бабака. Він боявся швидкості й фотографій.

Коли я привіз на базу машину, ми часто виїздили втрьох у сусіднє містечко “на шавуху” (шаурму). За кермом був або я, або Рашид, і обидва ми полюбляли давати їй під зад. Бабак же, завжди сидів позаду, і як оберти перевалювали за 4000, а швидкість за сотню, він починав нас матюкати і просити, щоб ми спинились. Сам він їздити не вмів, хотів його навчити (і він був охочий), але так і не сталося.

Завжди уникав фотографій. Фотографуйтесь, друзі, якнайбільше, знімайте відео, надто з рідними, друзями, коханими — це буде спогадом, коли їх не буде поруч. Гортав ще раз свій альбом, знайшов відео, де я приміряю його каску. Кумедне, далебі! Ех, Бабачок, полюбляв я тебе, братику.

Друзі!

Відкриваємо збір на квадрік для мого підрозділу.

Ціль 🎯 170 000

🫙👇

https://send.monobank.ua/jar/2R1ZTeCyJr

Номер картки:

4441 1111 2751 0851

Принагідно, здається, скоро повернеться щоденник📔

#щоденник

21.VIII
«Шамрай загинув». Так написав мені ввечері Дімас. Секунду я намацував у памʼяті, хто ж то Шамрай, а тоді пригадав. «Невже загинув?! — сказав подумки. — Він же ж, наче, знайшов себе…»

Денис його звали. Ми познайомились на БЗВП минулої осені. Молодий хлопець, великої, але не тлустої статури, у рухах трохи вайлуватий, з щільною щетиною та довгим волоссям. Він носив окуляри і мав вигляд гуманітарія (в армії це рідкість). Закінчив історичний в Каразіна. Знав щось з історії Риму, тож його здивувало, коли я читав латиною Ціцерона.

Він був із Харкова, бусифікований. Завше тримався осторонь і складав враження неоковирного очкарика, який ніяк не міг збагнути, що він опинився в армії. Якщо є люди нестворені для війни, він був наочним прикладом такої. Зброя, армійський тон і жарт був йому чужий, тупий і безглуздий. Вираз «людина тонкої душевної організації», загалом, йому пасував, хоч я б не сказав, що він був інтелектуалом (знавцем історії, наприклад). Він радше знав багато фактів з різних галузей. Не знаючи добре англійської, міг «блеснуть» якимсь рідковживаним словом французького походження; не знав іспанської, але вмів рахувати до десяти і знав правила формування абревіатур. Не можу нічого сказати про його знання історії. Гадаю, вони були обширні, але досить поверхневі. Він знав імена, але хитався в тому, що за ними стояло. Втім, будь-яке вивчення починається саме з накопичення імен.

Ми познайомились із ним майже одразу, хоч і не були в одному взводі. Серед загальної маси простих роботяг, далеких від війни, але обʼєднаних нею, хлопець з університетською освітою все таки виділяється. Крім того його вирізняв якийсь неприродній спокій, схожий більше на приреченість і відчай. Складалося враження, що теперішнє становище зламало його. Він не проявляв ні ініціативи, ні ентузіазму, немов і досі не вірив, що армія та зброя — його нова дійсність.

На навчанні, будучи в різних взводах, ми пересікалися нечасто. Пізніше я дізнався, що він теж іде в Хартію. Це ані зблизило нас, ані віддалило. У мене було своє коло спілкування, у нього, вочевидь своє.

Я особливо не памʼятаю його на хартійському кмб, куди нас одразу повезли після бзвп. Памʼятаю лиш, як після розподілу, — як бусифікований, він попав у піхоту, — я з товаришем переглянувся і сказав, хоч би з ним усе було добре, бо такі, здається, йдуть першими.

Втім сталося не так. Навесні, вже в секторі, я зустрів його на Новій Пошті, типовому місці зустрічі військових. Він був такий же тихий у поведінці, але усміхався. Спитав, як він. «Добре, — відказав, — з позицій». — «У тебе все ок?» — «Так, усе чудово». Це було щиро. Від спільних знайомих теж чув, що в нього все ок: нормальні побратими, ходить на позиції, дорікань немає. Я вже почав думати, що хлопець знайшов себе, і був радий за нього. Коли пише Дімас: «Шамрай 200». По позиції прилетіло. І нема Денчика…

Дякую, мамцю😘)