#тиждень_штурмовика

День шостий

Частина 2

Вже як зачало сутеніти ми відправились на містерію. Саме слово, як і годиться, звучить таємниче. Думається або про вертеп і Різдвяні містерії, або про середньовічні ордени з їхніми обрядами для μΰσται («втаємничених», звідси μυστήριον — «таємниця», «релігійні обряди»). У нашому випадку, це радше друге: свого роду посвята у воїни, ініціяція.

Йдемо битою дорогою від казарми, далі збочуємо на камінчастий путівець, порослий низьким бурʼяном і поритий вибоїнами. Попереду, обабіч стежки, бачимо запалені смолоскипи. Ще далі вперед закинута частина колишнього заводу. Увіходимо. Власне, входу катма, просто розвалений шматень стіни в кілька десят метрів, через який і заходимо. Йдемо в кінець будівлі. Побиті стіни й дах ховають від нас останні рештки засинаючого дня. Здається, ніби заходиш у ґрот, освітлений гарячим світлом смолоскипів. Нас сто з лишком душ, розташовуємося півколом і сідаємо долі на деревʼяні штахетки. Посередині впритул до стіни, в якій пробита діра, оточений жовтогарячими факелами, гордо стоїть чорний знак Ідея Нації.

Читаємо разом клятву вояків УПА, яку допіру чули в фільмі. Далі — молитву українського націоналіста (про її значення в бригаді я розповім окремо). Слово бере наш сержант, простий хлопчина з непростим минулим (у кінці березня 22 року полетів у Маріуполь, вийшов у полон, і після 13 місяців повернувся на батьківщину, його портрет я теж виведу окремо). Він звертається до нас, «тижневиків». Питає, чи хтось прийняв рішення скинути з себе маніжку тестового тижня і стати рекрутом. «Якщо хтось готовий стати на захист нашої держави сьогодні, знімайте маніжку і виходьте на центр.»

На вчора нас було 44-45 людей, з яких 6 — дівчата, ergo 38-39 хлопців. Спершу ніхто не подає знаку. Мені вже стало ніяково за наш колектив, а відтак і за себе. Коли здіймається одна рука, далі ще і ще, і за мить пʼятеро хлопців рвучко знімають маніжки і хопаючись виходять до сержанта на центр. А тут найвідмітніше — це не були «найкращі» чи «найсильніші», чи «найвитриваліші» хлопці нашої групи. Так, кілька з них були у досить добрій формі, але були й такі, до кого я не вагаючись прикладав би епітет «ніякі». А втім, вони вийшли. А всі «круті» (з яких і я) стояли далі на місці і тупцяли з одної ноги на іншу, втупивши очі долі.

Часто від військових можна почути, що саме бій істинно розкриває людей, і нерідко ті, хто були «рексами» на навчаннях, в бою лопаються, як кулька. Чи не те саме сталось і тут?

Були ще питання-відповіді і коротка розмова. Далі ми повернулись у казарму і стали готуватись до відбою.
На моїх очах пʼятеро хлопців перейшли «на той бік». Це слід розуміти як фігурально, так і прямо: на містерії рекрути і «тижневики» стояли з двох протилежних боків півкола. Ці пʼятеро почали захід із нами, а закінчили навпроти, приєднавшись до більшої групи (рекрутів було десь у три рази більше від нас). Але крім цього, вони ступили на шлях військового, на шлях строгого підпорядковання наказам і життя у колективі; на шлях зітканий з непевності за своє майбутнє. Підписавши контракт, вони будуть воювати за нас до кінця війни (це невизначений час). Лиш подумайте про це. Але ж, хіба це не шляхетно!..

Так закінчився шостий день. Наступного дня на нас чекав іспит по фізо, співбесіда і видача дипломів. Про все це я розповім завтра.

Bene valete!

“Костомаров надіявся, що російський уряд, переконавшися тепер, що не українці, але поляки готовилися до бунту і до відірвання від Росії, дасть полегшу українцям, знесе заборону з 1862 р. Вже тоді можна було бачити, що славний історик помиляється; ніякий уряд добровільно не касує своєї заборони, коли покривджені тою забороною не напирають, не домагаються її скасування. А українці від 1862 р. замовкли, мов зовсім завмерли.” І. Франко Про життя і діяльність О. Кониського

“Зараз шириться інформація про те, що окупанти нібито відступають з Вовчанська та Глибокого. Хочу наголосити, що за останній рік я не пригадаю періоду, коли противник відступав би. […] Тож, коли ви чуєте, що ситуація стабілізована, або Сили оборони мають тактичну ініціативу, то варто розуміти, що в цей час далі тривають дуже складні бої.” Юрій Федоренко на Тг канал Deep State 1/7. 24; 14:43

Ці дві цитати належать до різних часів, умов і контекстів, але прочитавши їх одного дня, сьогодні, я не міг не знайти їхню подібність і актуальність, дарма що перша написана далекого 1901 року письменником Іваном Франком і стосується біографії нашого письменника й громадського діяча Олександра Кониського, а друга сказана військовим 29 червня 2024 року і стосується війни.

Втім життя, у всій різноті й множинності своїх проявів, сидить на одних і тих же засадах: це принципи невпинного труду, невтомної боротьби, незламності духу. Прикладіть ці якості до будь-чого, і отримаєте бажаний результат. Хочете стати науковцем: трудіться, боріться з лінню та втомою, не падайте духом; хочете стати спортсменом — робіть те саме; хочемо перемогти в війні — так само. Це універсальні правила, від яких не можна ухилитися, бо вони заскочать нас у будь-якій сфері.

Тоді, в 1860-х ми замовкли, сподіваючись послухом здобути в Москви пільгу на заборону нашої культури. Після 2016 року ми пішли на замирення і стишення війни на Сході, сподіваючись заморозити ненатлу пащеку Росії. Натомість отримали наступ по всьому кордону з нею і навіть з Білоруссю. Чи ж варто й замислюватися про зупинку боротьби зараз, у 2024 році?..

#тиждень_штурмовика

День сьомий

Настав останній день. Як я вже казав, кінець тижня було відчутно ще з пʼятниці, коли інтенсивність програми значно зменшилась. Ранок неділі почався іспитом з фізичної підготовки. Чотири тести: біг на час, відтискання й присідання (максимум разів за 2 хвилини) і підтягування (один підхід на повну кількість).

Потому був сніданок, теоретичне тестування, здача зброї і коротка співбесіда з рекрутерами. Мене спитали, що я вирішив.
— Поки до серпня думаю, — відповів.
— Коли в тебе день народження?
— 3.08.
— А, ось чому до серпня. Ну, дивись, воювати будуть усі — це лиш питання часу. Війна триватиме ще довго, тому поки є шанс самому обрати бригаду, я б тобі радив не зволікати. Тим більше, що йдучи до нас рекрутом, ти маєш більше переваг, ніж якщо приходиш до нас по повістці, — проінформував мене сержант.
Я поставив ще кілька питань і на тому пішов.

За кілька годин я їхав у метрі через Дніпро. Надворі стояла жарка сонячна погода. Дніпро лиснів і переливно відбивав блискучі промені ясного сонця. В руці я тримав диплом про проходження вишколу, на плечах ніс великий рюкзак зі спальником, а в душі почував гордість.

Я їхав додому, я був на волі. Чи це було особливе почуття? Ні, я очікував більшого. Натомість мене обійняло відчуття порожнечі. В армії в тебе є розпорядок. Ти або щось робиш, або чекаєш команди (зазвичай недовго). Зараз же переді мною було пустота і незапланованість: що робити, чим займати себе, чим займати час? First thing’s first, як кажуть, я вирішив сісти в машину й чкурнути до кавʼярні.

———
Digressio

Я давно постеріг, що в підпорядкуванні я завсіди прагну волі, а на волі тікаю від себе… Далеким літом 2020 року я працював у ресторані в горах над озером Шамбон (le lac Chambon) в Оверні, Франція. Працювали ми загарно і в сезон (червень-серпень) мали зазвичай вихідним другу половину неділі. Від ресторану, що стояв високо в горах на одшибі хутора Моно (Moneaux, звітди й назва “L’Auberge de Moneaux” — “Заїзд Моно”) до озера й однойменного селища Шамбон (Chambon sur Lac) було кілометрів 10: туди — швидкого спуску, назад — карколомного (надтужного) підйому. Щойно ми закінчували прибирання в неділю по обіді і були вільні «вакувати» до наступного ранку, я стрибав на ровер і стрімголов мчав до озера. Там, понад пляжем, сідав у кавʼярні, замовляв американо і читав словника Грінчека за редакцією Ніковського 1927 року. Того літа я поклав собі простудіювати того словника, тож більшість часу я гортав його сторінка за сторінкою на компʼютері і переписував у блокнот цікаві слова (нотатники збереглися й досі). За кілька годин, як сонце вже стояло заходило за пруг, я стрибав на велосипед і тяг на гору. І так кожного разу, як я мав вихідний, я тікав з ресторану і мандрував світ за очі, куди-будь, аби там була кава і столик, де я міг годинку спочити й почитати.

Чому мені конче треба була кудись мчати, коли я міг піднятись у свою кімнату над рестораном, зробити собі каву (смачнішу, як у кавʼярні) і сидіти в тиші за компʼютером, не гаючи ні часу, ні сил? По-різному намагався я дати собі раду з цим питанням. Спершу я думав, що мені дійсно кортіло виїхати з місця, де я безвилазно проводив 6 днів на тиждень, що ескапада на озеро була мені відрадою і розвагою. Далі в мені прокидався стоїк-“самокат” (“самобич”?) і брався гудити мене за розбовтаність духу, за невміння бути з собою, невміння довольнитися собою і бути самодостатнім. “Адже, казав я собі, ти не отримуєш задоволення від цієї кави в кавʼярні або від столика на терасі. Більше того, воно тобі швидко прикриться: гамір надворі, музика всередині перебаранчають тобі працювати, і за яких 30-40 хвилин тобі вже кортить вернутися в свою кімнату, сісти за стіл, знайти спокій.” Але дарма, без цієї ескапади я не можу. Я заспокоююсь, щойно знайшовши її, без неї я не здатен сісти за розумову працю. Хтось скаже: чом тобі просто не пройтися, чи конче треба пити каву і кудись їхати? Так, це атрибути sine quibus non. Поїхати куди хочеш — це осягнути свободу, запопасти її і обладати нею. Без цього вона лиш мана. Реалізується ж вона в твоєму русі, вільному і необмеженому простором.
———

О 15 я збіг на 14 поверх (світла тоді не було), скинув брудний одяг, змив із себе пітняву, стрибнув у машину, вставив першу і… відчув, що я на волі.

Питання волі я більше розкрию наступного разу.

Bene valete!

«Яким, проти українського звичаю, навіть почав по обіді спати (Причепа, Нечуй Левицький).»

А як же мої пʼятнадцятихвилинні дрімки?🙆😨

#Киевская_старина

Приклад “ярижки” якою по забороні 1876 року мусили писати українські письменники десь аж до 1905-906 року. Це з місячника “Киевская старина” 1901 р., кн. vii-viii.

Серед темної ночи — повість Бориса Грінченка. До речі (до речи?) зверніть увагу на родовий слова ніч — ночы, саме на “и”.

#Киевская_старина #Нечуй_Левицький #Куліш

А от, власне, чому я поліз у ту “Кіевскую старину” і що я там несамохіть запопав.

Ті, хто вже довший час зі мною на каналі, знають, що коло моїх інтересів переважно обертається навкруги Зерова, Мирного, Куліша, а останніми тижнями — Нечуя Левицького. Днів 10 тому я зачав читати його життєпис, складений Сергієм Єфремовим, ще одним нашим літератором, до якого я маю великий пієтет.
Отже ж зараз, притомившись маленько від Причепи і бажаючи розважати себе чтивом іншим, але дотичним, я повернувся до Єфремової монографії “Іван Левицький Нечуй”, що вийшла в Києві 1925 року, де в контексті відносин Левицького й Куліша та першої поїздки Івана за кордон, зокрема до Галичини, а потім Відня (де жив тоді Куліш), Єфремов покликається на лист Левицького до Шенрока (першого біографа П. О. Куліша), в якому той описує мовну обстановку в пресі Львова середини 60-х рр..

У мене аж жижки затрусилися знайти той лист і прочитати його повністю. Я давай спершу шукати його в листах Левицького, зібраних у 10-му томі Повного Зібрання його Творів (ПЗТ) — там катма. Тоді вже знайшов потрібний випуск “Кіевской старины”. Одкриваю вказану 86 сторінку і читаю, опріч іншого, ще й такі цікаві факти, що стосуються вже самого Куліша. Подаю мовою оригіналу.

“Граф Берг предложил Кулишу печатно отказаться от украинофильских симпатий, угрожая в противном случае “котомкой”, т. е. отрешением от должности. Кулиш выбрал “котомку”.
“Из Варшавы, — продолжает г. Левицкий, — Кулиш выехал на зиму в Венецию по совету докторов. Две зимы он провел в Венеции, а летом проживал в Вене, где я его встретил через два года. Он жил на предместьи Вены, занимал одну маленькую чистенькую комнатку с постелью и молоком на завтрак, с платою по восемь гульденов в месяц. В это-то время Кулиш с Пулюем занимались переводом Нового Завета с еврейского на украинский язык.”

#Нечуй_Левицький #Єфремов

Розважки ради.

Цитата зі статті Нечуя Левицького “Сьогочасне літературне прямування”, що її наводить повністю Сергій Єфремов у своїй біографії Івана Семеновича.

Іронія та гіпербола виявляється в народній поезії в формах дуже виразних, різких та ущипливих. Про гордого чоловіка, наприклад, кажуть, що він пишається, як собака в човні. Про поганого (=некрасивого) кажуть, що він гарний, як свиня в дощ, як собака на морозі, як копиця в дощову годину; що він став тоненький, як бодня, шия — хоч обіддя гни, мордою хоч пацюки бий, ніс як цибуля, руки як макітри, рот як верша; як вигляне в вікно, то собаки три дні брешуть; як подивиться, то молоко кисне.

#Нечуй_Левицький

Твори Нечуя, яких не знайти у десятитомнику

Радянський 10-томник Івана Нечуя Левицького (1965-1968 рр.) не має низки важливих творів, без яких Левицький мм… не зовсім Левицький.

1. Передусім прибрано два трактати про місце російської літератури в українській: “Непотрібність великоруської літератури для України та Словʼянщини” та “Українство на літературних позовах з Московщиною”. Обидва трактати були надруковані у Львові в середині 1880-х — на поч. 90-х рр. У них Левицький дуже радикально (занадто?) відкидає важливість російської літератури для української. Запевно, в цьому він був надто радикальний, бо на кому ж тоді більшість письменників українських, а з ними й сам Левицький, міг тоді вчитися? Іноземними бо мовами володіли далеко не всі, а перекладів європейських творів українською тоді геть іще не було.

2. У листі Левицького до Володимира Барвінського, львівського літератора й публіциста, за 17 серпня 1875 року натрапляю на згадку якоїсь “Міфології”, яку Левицький пропонує тому видати окремою брошурою:

“Чом не можна печатати в “Правді” всього ескізу “Міфології…” Про мене, зробіть так, як Ви бажаєте, а послі видайте брошурою, бо мені здається, що цей ескіз пропустить і наша цензура.”

Іду в примітки до листа, виявляється мова про Нечуєве дослідження “Світогляд українського народу. Ескіз української міфології”, надруковане у Львівській “Правді” і вдруге передруковане — увага! — лише 1992 року! аж через 116 років!!

3. Зрештою, не знайшов я в себе на поличці й історичної праці з нашої Гетьманщини: “Українські гетьмани Бруховецький і Тетеря”.

Чи багато ще творів Левицького не увійшло до 10-томника, не знаю. Точно далеко не всі листи знайшли собі місце на жовтуватих сторінках 10-го тому. Дай бог хтось колись за це все візьметься.

Добраніч!

#Нечуй_Левицький #листи

Змагання за українську мову в школах з листів Н. Левицького

До О. Кониського 1876 р. про роки навчання в Київській академії 1861-1865:

Українські студенти піднімали питання про українську народність, язик, літературу, історію. Якраз тоді були напечетані в «Основі» «Две русские народности» Костомарова, і підлили масла в огонь.

До П. Житецького 1880р.:

Одеська «Правда» за тиждень перед смертю (газета припинила існування в кінці 1880 р. — А.Б.) надрукувала статтю — саму правдиву і сміливу,

щоб дали право українській літературі і ввести український язик в народні школи

. Про це останнє діло постановило і Чернігівське земство, щоб ходатайствувати об цім перед міністром просвіти.

До Івана Белея 1881 р.:

У вчорашньому № «Новоросійського телеграфа» (в Одесі) зʼявилась звістка, що в українських школах буде заведений український преподавательский язик. Даруй, Боже!

Звісно, заведений він не був. Втім змагання за українську мову в школах, пресі та літературі і надалі не згасали!

#тиждень_штурмовика

Найекзотичніший позивний

Частина 1

Одного сонячного пообіддя десь у середині червня я сидів з двома французами в барі, що заховався просто неба в одному з двориків центра міста. Посередині двора вкорінився старий бус, облаштований під бар, а по всьому периметру розкидано мʼякі стільця-гойдалки, навіси та низенькі столики. Не перший раз ми вже там сиділи з Ґабом (Ґабріелем )і Даніелем, потягували пивко і точили ляси. Здебільшого я розповідав їм про свої новини, найчастіше про свої численні “наукові” починки. За ті сливе 2 місяці, що ми були знайомі, вони встигли дізнатися про мене головні речі: що я вчився у Франції, що працюю фіксером з французькими журналістами, що трохи шуплю латини, і що я дуже люблю Еразма Ротердамського, одного з найбільших гуманістів свого часу (а відтак і всіх часів).

Самі хлопці військові, і тут перебувають на місії при французькому посольстві. Наше знайомство — це підстава порозважати про природу “випадку” або “щасливої нагоди”. Якби мене попросили пригадати якесь чисто “випадкове” спізнання, я не зміг би оминути цю зустріч. У середині квітня цього року я брав участь у благодійному забігу від Азову. Подія відбувалась на ВДНГ; пробігши свої 10 кілометрів, я пішов на майданчик розтягнути ноги і трохи навантажити верх: повідтискатися й підтягнутися. Бачте, біг — це ж лише ноги. Заходжу я на майданчик, і чую коло мене двоє молодих хлопців балакають по-французьки. Вмить у мене аж жижки задрижали заговорити з ними. Ніде правди діти: коли я чую чи-то англійську, чи-то французьку, я тут же шукаю способу познайомитися з іноземцями. У когось, навпаки, заговорити до них викликає страх. Для мене ж це — перше, можливість попрактикувати мову, а друге — познайомитися з людьми, які під час війни знаходяться в моїй країні, відтак дуже ймовірно це непрості люди. Отже почути іноземну мову для мене, це як для бика побачити червоний плащ на арені — я зразу іду на зближення.

Найважче в цьому ділі перша фраза. Взагалі, “перше” дуже часто дається найважче. Як починаєш писати, думаєш з яких слів почати; бачиш гарну дівчину і хочеш підійти до неї — ламаєш собі голову, яку сказати першу фразу. Того разу я зробив це трохи неоковирно, але що це важить, коли ми познайомились і почали спілкуватися. Одного звали Ґабріель (скорочено Ґаб), іншого — Даніель. Обидва були кілька років старші од мене, хоч виглядали, як на мене, далеко дорослішими. Я тут же розповів їм про себе, про фіксерство, про забіг, про Азов, про моє захоплення латиною, Еразмом… — загалом, геть усе їм виклав. Ми зробили ще разом кілька підходів на перекладині, обмінялись телефонами, щиро потисли руки і сказали à la prochaine!

Отже, хіба зустріти цих хлопців на спортмайданчику після забігу від Азову не було чистісіньким випадком?.. Далебі, це був шанс, зустріти там французів був шанс, а от познайомитися чи, не звернувши уваги, мовчки продовжити собі тренуватися — це вже був мій вибір. Тому Фортуна сліпа — це так, але чуйку має і лучається радше готовим за неї вхопитися (fortes Fortuna iuvat) — така моя думка.

За кілька днів ми зустрілися, потім ще і ще і далі здибувавались десь раз на тиждень. Я розповідав їм про літературу, про нашу історію, про війну: що вона іде довго, що вона іде віками; про свою дилему щодо вступу до війська і так далі.

Саме на той час припав мій захист магістерської роботи. Їм було цікаво, про що вона була, тож я розповів їм про своє захоплення Еразмом та роботою над “Похвалою Глупоті”. Я вже не дуже ясно памʼятаю, яка була їхня реакція на імʼя мого улюбленого гуманіста, але точно памʼятаю, що вони мали уявлення хто то такий і чим він відомий. Власне, це і є ознака загальної культури: приблизно здавати собі справу хто це чи що це, не заходячи вглиб питання.

… Отож цмулимо ми пивко і говоримо про “тиждень штурмовика” від третьої штурмової, який я саме намірявся проходити. “Чого мені бракуватиме цього тижня, — кидаю я жартома, — так це Еразма і компанії.” “Гай-гай, мій друг, для Еразма там ґрунт буде не дуже сприятливий. — відповідає Ґабріель.” “Що ж, якось переживу, — кажу, — оберу собі позивний “Еразм”, таким робом хоч подумки він буде завжди зі мною.” І всі втрьох ми від душі засміялись.

Привіт)

У мене вихідні проходять за читанням, писанням, біганням і готуванням🧑‍🍳 (це, до речі, coffee cake і він дууже смачний, особливо з морозивом).

Скоро буде друга частина про позивний.

Сьогодні читав про Номиса (буде теж допис на тижні). Зранку читав дві замітки Auli Gellii (Авла Геллія): одну про тих, хто безпідставно іменують себе філософами, а другу про гризливу жінку Сократа Ксантіппу. Треба буде їх перекласти, вони повні дотепу й гомору.

Гарної неділі)

#тиждень_штурмовика

Екзотичний позивний

Частина 2
Передмова
Друга частина мала бути коротша за першу, але підійшовши до її перечиту вчора, несамохіть продовжив її, додавши відступ, що на мою думку, заслуговує на місце тут. Тим-то вийшло продовження ще більше, як перша частина. Ділю його на два. Отже перша частина другої частини)

У понеділок, першого дня, коли усі пройшли коротку співбесіду на проходження тестового тижня, у групі в телеграмі нас попросили написати наші ПІБи та позивні. Згадавши останню розмову з французами, я обрав собі Еразма. Мало кому з моїх побратимів це псевдо навіяло якісь думки. Мій товариш Шляхтич, з яким ми тоді ж і зблизилися, здається, спитав мене, чому саме “Еразм”. “Був такий в добу Відродження гуманіст, — відказав я, — якого я дуже люблю.”

Пізніше, один сусіда по кубрику, на позивний Гривня, поставив мені те ж саме питання.
— Був такий гуманіст, —відповів я.
— А, Еразм Ротердамський?
— Саме він. Ти один з небагатьох, хто його тут знає.
— Так це ж сумно…
Ми вже обляглися, десь поскрипували пружини койки під вагою тіла, хтось укутувався в спальник і сподівався, що вночі не буде тривоги і йому вдасться поспати до ранку (під час тривоги ми мерщій бігли в метро). Мої очі були вже напів заплющені. Якоюсь ледь відчутною радість війнуло од того, що поруч був хтось, хто знав хто такий Еразм. В армії знаходиш людей from all walks of life, як кажуть саксони, людей різних вдач і професій, різних освіт і походжень, є й такі, кому імʼя Еразма щось говорить. На тому я заснув.
———
24 лютого о 15-ій годині я стояв біля мерії разом з добровольцями Правого сектора. Доти я не знав жодної “правої” організації в Україні, не знав, ані чим вони відомі, ані хто ними керував, ані які були їхні переконання. Власне, я й досі не дуже в цьому знаюся і не сказати, зоб мене це якось обходило (цікавило). У цьому питанні я волію пізнавати самому на досвіді, якими є ці «праві» організації, ніж дослухатися чиїхось думок, опіній, чуток. Бо, мені здається, більшість людей, які щось говорять про наші «праві» організації, самі в них ніколи не було, а відтак чого варті їхні слова?

Я опинився в Правому секторі, бо не знав куди йти. Того ранку у військкоматі мені сказали: “Напиши своє імʼя та прізвище на листочку та залиш свій номер, з тобою звʼяжуться”. Я залишив, зі мною не звʼязались. Я повернувся додому. Почав гортати стрічку в інстаграмі, були анонси вишколів. “Які вишколи? — казав я собі, — уже пізно вчитися, треба все на ходу пізнавати.” Тоді побачив анонс збору від Правого сектора. Про них я чув достатньо, щоб подумати, що ці хлопці серйозні і гратися не будуть. Тож я пішов до них. Тієї ночі ми зрештою зайняли на охорону будівлю у центрі міста, де я провів наступні 12 днів. Невдовзі сформувався круг мого спілкування. Памʼятаю, за старшого в нашій ніби роті був друг Р. з Правої молоді. Красивий хлопець. Такий само юний, як і я (тоді мені було 22), але міцнішої статури, дисциплінований, “вишколений”, з доброю базою у військовій справі, грамотний сам по собі. Від нього я вперше почув (а не прочитав) слово “зброярня” і зброяр (перше вільно вживають і зараз, на нашому тижні в трійці тільки його й вживали). Памʼятаю, я збирався додому на день і питав, яку книжку йому принести. “У мене є Ціцерон, хочеш візьму тобі?” — спитав я його. “О, давай. Я давно вже думав щось із нього почитати.” — відповів він. Коментарі тут, гадаю, зайві. Сам він тоді у вільні миті читав Холодний Яр Горліса-Горського. Ця книжка лежала тоді в мене на полиці, дійшов я до ней я тільки зараз, два з половиною роки потому. Повернувшись з дому, я дав йому Ціцерона. Невдовзі я пішов од них. Прощаючись, хотів лишити йому червону книгу на згадку про мене, він не взяв. Знаю, що він далі воював, де він зараз і чи живий, не знаю.

Принагідно згадаю і ще одну дівчину, з якою я тоді ж познайомився, це подруга Троя. Памʼятаю цю тендітну надзвичайної краси дівчину, що вивчала китайську мову у Жовтому інституті на другому курсі. Їй тоді було 19 років. Вона була з нами. Поки я був, займалася їжею. Спала мало, працювала багато. Перші дні харчі та речі все прибували й прибували, треба було розкладати, сортувати, готувати, прибирати і це все на сто з гаком людей. Вона була з перших трудівниць. “Яка гарнюня!” — казав я про себе. Памʼятаю, вона навіть подобалась мені, та я не знав, чи маю я право залицятись до неї, не бувши з “їхнього кола”. Я був зайдою, який скоро й відсіявся.

Вона далі стала медиком. Уявляю, скільки наполегливості й напору їй треба було проявити, щоб таки працювати, юною і тендітною, на евакуації. Але вона таки допʼяла свого: працювала на Донеччині й виконувала свою роботу. Робила добре і робила весь час, доки не “стекла”… У березні цього року, наче обух на голову, впала новина, що Троя загинула. Я написав товаришеві, з яким, до речі, познайомились там же і дружимо досі — він зараз воює, — як вона загнула. “Стекла.” — незворушно відписав він. Люди, що бачать смерть щодня, не роблять різниці, чи вмирає твій знайомий, чи невідома тобі людина — смерть є смерть і ти звикаєш її приймати. Трої було 21 чи 22 роки, вона могла вчити китайську мову, могла вже бути бакалавром, але весь цей час, що я “вчився і займався культурою” рятувала людей і загинула сама, рятуючи інших.

Це все Правий сектор і “праві” організації. Ідіть тепер скажіть мені, що вони нацисти чи ще хто!
Але повернімось до розповіді.
———