“Костомаров надіявся, що російський уряд, переконавшися тепер, що не українці, але поляки готовилися до бунту і до відірвання від Росії, дасть полегшу українцям, знесе заборону з 1862 р. Вже тоді можна було бачити, що славний історик помиляється; ніякий уряд добровільно не касує своєї заборони, коли покривджені тою забороною не напирають, не домагаються її скасування. А українці від 1862 р. замовкли, мов зовсім завмерли.” І. Франко Про життя і діяльність О. Кониського

“Зараз шириться інформація про те, що окупанти нібито відступають з Вовчанська та Глибокого. Хочу наголосити, що за останній рік я не пригадаю періоду, коли противник відступав би. […] Тож, коли ви чуєте, що ситуація стабілізована, або Сили оборони мають тактичну ініціативу, то варто розуміти, що в цей час далі тривають дуже складні бої.” Юрій Федоренко на Тг канал Deep State 1/7. 24; 14:43

Ці дві цитати належать до різних часів, умов і контекстів, але прочитавши їх одного дня, сьогодні, я не міг не знайти їхню подібність і актуальність, дарма що перша написана далекого 1901 року письменником Іваном Франком і стосується біографії нашого письменника й громадського діяча Олександра Кониського, а друга сказана військовим 29 червня 2024 року і стосується війни.

Втім життя, у всій різноті й множинності своїх проявів, сидить на одних і тих же засадах: це принципи невпинного труду, невтомної боротьби, незламності духу. Прикладіть ці якості до будь-чого, і отримаєте бажаний результат. Хочете стати науковцем: трудіться, боріться з лінню та втомою, не падайте духом; хочете стати спортсменом — робіть те саме; хочемо перемогти в війні — так само. Це універсальні правила, від яких не можна ухилитися, бо вони заскочать нас у будь-якій сфері.

Тоді, в 1860-х ми замовкли, сподіваючись послухом здобути в Москви пільгу на заборону нашої культури. Після 2016 року ми пішли на замирення і стишення війни на Сході, сподіваючись заморозити ненатлу пащеку Росії. Натомість отримали наступ по всьому кордону з нею і навіть з Білоруссю. Чи ж варто й замислюватися про зупинку боротьби зараз, у 2024 році?..

#тиждень_штурмовика

День сьомий

Настав останній день. Як я вже казав, кінець тижня було відчутно ще з пʼятниці, коли інтенсивність програми значно зменшилась. Ранок неділі почався іспитом з фізичної підготовки. Чотири тести: біг на час, відтискання й присідання (максимум разів за 2 хвилини) і підтягування (один підхід на повну кількість).

Потому був сніданок, теоретичне тестування, здача зброї і коротка співбесіда з рекрутерами. Мене спитали, що я вирішив.
— Поки до серпня думаю, — відповів.
— Коли в тебе день народження?
— 3.08.
— А, ось чому до серпня. Ну, дивись, воювати будуть усі — це лиш питання часу. Війна триватиме ще довго, тому поки є шанс самому обрати бригаду, я б тобі радив не зволікати. Тим більше, що йдучи до нас рекрутом, ти маєш більше переваг, ніж якщо приходиш до нас по повістці, — проінформував мене сержант.
Я поставив ще кілька питань і на тому пішов.

За кілька годин я їхав у метрі через Дніпро. Надворі стояла жарка сонячна погода. Дніпро лиснів і переливно відбивав блискучі промені ясного сонця. В руці я тримав диплом про проходження вишколу, на плечах ніс великий рюкзак зі спальником, а в душі почував гордість.

Я їхав додому, я був на волі. Чи це було особливе почуття? Ні, я очікував більшого. Натомість мене обійняло відчуття порожнечі. В армії в тебе є розпорядок. Ти або щось робиш, або чекаєш команди (зазвичай недовго). Зараз же переді мною було пустота і незапланованість: що робити, чим займати себе, чим займати час? First thing’s first, як кажуть, я вирішив сісти в машину й чкурнути до кавʼярні.

———
Digressio

Я давно постеріг, що в підпорядкуванні я завсіди прагну волі, а на волі тікаю від себе… Далеким літом 2020 року я працював у ресторані в горах над озером Шамбон (le lac Chambon) в Оверні, Франція. Працювали ми загарно і в сезон (червень-серпень) мали зазвичай вихідним другу половину неділі. Від ресторану, що стояв високо в горах на одшибі хутора Моно (Moneaux, звітди й назва “L’Auberge de Moneaux” — “Заїзд Моно”) до озера й однойменного селища Шамбон (Chambon sur Lac) було кілометрів 10: туди — швидкого спуску, назад — карколомного (надтужного) підйому. Щойно ми закінчували прибирання в неділю по обіді і були вільні «вакувати» до наступного ранку, я стрибав на ровер і стрімголов мчав до озера. Там, понад пляжем, сідав у кавʼярні, замовляв американо і читав словника Грінчека за редакцією Ніковського 1927 року. Того літа я поклав собі простудіювати того словника, тож більшість часу я гортав його сторінка за сторінкою на компʼютері і переписував у блокнот цікаві слова (нотатники збереглися й досі). За кілька годин, як сонце вже стояло заходило за пруг, я стрибав на велосипед і тяг на гору. І так кожного разу, як я мав вихідний, я тікав з ресторану і мандрував світ за очі, куди-будь, аби там була кава і столик, де я міг годинку спочити й почитати.

Чому мені конче треба була кудись мчати, коли я міг піднятись у свою кімнату над рестораном, зробити собі каву (смачнішу, як у кавʼярні) і сидіти в тиші за компʼютером, не гаючи ні часу, ні сил? По-різному намагався я дати собі раду з цим питанням. Спершу я думав, що мені дійсно кортіло виїхати з місця, де я безвилазно проводив 6 днів на тиждень, що ескапада на озеро була мені відрадою і розвагою. Далі в мені прокидався стоїк-“самокат” (“самобич”?) і брався гудити мене за розбовтаність духу, за невміння бути з собою, невміння довольнитися собою і бути самодостатнім. “Адже, казав я собі, ти не отримуєш задоволення від цієї кави в кавʼярні або від столика на терасі. Більше того, воно тобі швидко прикриться: гамір надворі, музика всередині перебаранчають тобі працювати, і за яких 30-40 хвилин тобі вже кортить вернутися в свою кімнату, сісти за стіл, знайти спокій.” Але дарма, без цієї ескапади я не можу. Я заспокоююсь, щойно знайшовши її, без неї я не здатен сісти за розумову працю. Хтось скаже: чом тобі просто не пройтися, чи конче треба пити каву і кудись їхати? Так, це атрибути sine quibus non. Поїхати куди хочеш — це осягнути свободу, запопасти її і обладати нею. Без цього вона лиш мана. Реалізується ж вона в твоєму русі, вільному і необмеженому простором.
———

О 15 я збіг на 14 поверх (світла тоді не було), скинув брудний одяг, змив із себе пітняву, стрибнув у машину, вставив першу і… відчув, що я на волі.

Питання волі я більше розкрию наступного разу.

Bene valete!

«Яким, проти українського звичаю, навіть почав по обіді спати (Причепа, Нечуй Левицький).»

А як же мої пʼятнадцятихвилинні дрімки?🙆😨

#Киевская_старина

Приклад “ярижки” якою по забороні 1876 року мусили писати українські письменники десь аж до 1905-906 року. Це з місячника “Киевская старина” 1901 р., кн. vii-viii.

Серед темної ночи — повість Бориса Грінченка. До речі (до речи?) зверніть увагу на родовий слова ніч — ночы, саме на “и”.

#Киевская_старина #Нечуй_Левицький #Куліш

А от, власне, чому я поліз у ту “Кіевскую старину” і що я там несамохіть запопав.

Ті, хто вже довший час зі мною на каналі, знають, що коло моїх інтересів переважно обертається навкруги Зерова, Мирного, Куліша, а останніми тижнями — Нечуя Левицького. Днів 10 тому я зачав читати його життєпис, складений Сергієм Єфремовим, ще одним нашим літератором, до якого я маю великий пієтет.
Отже ж зараз, притомившись маленько від Причепи і бажаючи розважати себе чтивом іншим, але дотичним, я повернувся до Єфремової монографії “Іван Левицький Нечуй”, що вийшла в Києві 1925 року, де в контексті відносин Левицького й Куліша та першої поїздки Івана за кордон, зокрема до Галичини, а потім Відня (де жив тоді Куліш), Єфремов покликається на лист Левицького до Шенрока (першого біографа П. О. Куліша), в якому той описує мовну обстановку в пресі Львова середини 60-х рр..

У мене аж жижки затрусилися знайти той лист і прочитати його повністю. Я давай спершу шукати його в листах Левицького, зібраних у 10-му томі Повного Зібрання його Творів (ПЗТ) — там катма. Тоді вже знайшов потрібний випуск “Кіевской старины”. Одкриваю вказану 86 сторінку і читаю, опріч іншого, ще й такі цікаві факти, що стосуються вже самого Куліша. Подаю мовою оригіналу.

“Граф Берг предложил Кулишу печатно отказаться от украинофильских симпатий, угрожая в противном случае “котомкой”, т. е. отрешением от должности. Кулиш выбрал “котомку”.
“Из Варшавы, — продолжает г. Левицкий, — Кулиш выехал на зиму в Венецию по совету докторов. Две зимы он провел в Венеции, а летом проживал в Вене, где я его встретил через два года. Он жил на предместьи Вены, занимал одну маленькую чистенькую комнатку с постелью и молоком на завтрак, с платою по восемь гульденов в месяц. В это-то время Кулиш с Пулюем занимались переводом Нового Завета с еврейского на украинский язык.”

#Нечуй_Левицький #Єфремов

Розважки ради.

Цитата зі статті Нечуя Левицького “Сьогочасне літературне прямування”, що її наводить повністю Сергій Єфремов у своїй біографії Івана Семеновича.

Іронія та гіпербола виявляється в народній поезії в формах дуже виразних, різких та ущипливих. Про гордого чоловіка, наприклад, кажуть, що він пишається, як собака в човні. Про поганого (=некрасивого) кажуть, що він гарний, як свиня в дощ, як собака на морозі, як копиця в дощову годину; що він став тоненький, як бодня, шия — хоч обіддя гни, мордою хоч пацюки бий, ніс як цибуля, руки як макітри, рот як верша; як вигляне в вікно, то собаки три дні брешуть; як подивиться, то молоко кисне.

#Нечуй_Левицький

Твори Нечуя, яких не знайти у десятитомнику

Радянський 10-томник Івана Нечуя Левицького (1965-1968 рр.) не має низки важливих творів, без яких Левицький мм… не зовсім Левицький.

1. Передусім прибрано два трактати про місце російської літератури в українській: “Непотрібність великоруської літератури для України та Словʼянщини” та “Українство на літературних позовах з Московщиною”. Обидва трактати були надруковані у Львові в середині 1880-х — на поч. 90-х рр. У них Левицький дуже радикально (занадто?) відкидає важливість російської літератури для української. Запевно, в цьому він був надто радикальний, бо на кому ж тоді більшість письменників українських, а з ними й сам Левицький, міг тоді вчитися? Іноземними бо мовами володіли далеко не всі, а перекладів європейських творів українською тоді геть іще не було.

2. У листі Левицького до Володимира Барвінського, львівського літератора й публіциста, за 17 серпня 1875 року натрапляю на згадку якоїсь “Міфології”, яку Левицький пропонує тому видати окремою брошурою:

“Чом не можна печатати в “Правді” всього ескізу “Міфології…” Про мене, зробіть так, як Ви бажаєте, а послі видайте брошурою, бо мені здається, що цей ескіз пропустить і наша цензура.”

Іду в примітки до листа, виявляється мова про Нечуєве дослідження “Світогляд українського народу. Ескіз української міфології”, надруковане у Львівській “Правді” і вдруге передруковане — увага! — лише 1992 року! аж через 116 років!!

3. Зрештою, не знайшов я в себе на поличці й історичної праці з нашої Гетьманщини: “Українські гетьмани Бруховецький і Тетеря”.

Чи багато ще творів Левицького не увійшло до 10-томника, не знаю. Точно далеко не всі листи знайшли собі місце на жовтуватих сторінках 10-го тому. Дай бог хтось колись за це все візьметься.

Добраніч!

#Нечуй_Левицький #листи

Змагання за українську мову в школах з листів Н. Левицького

До О. Кониського 1876 р. про роки навчання в Київській академії 1861-1865:

Українські студенти піднімали питання про українську народність, язик, літературу, історію. Якраз тоді були напечетані в «Основі» «Две русские народности» Костомарова, і підлили масла в огонь.

До П. Житецького 1880р.:

Одеська «Правда» за тиждень перед смертю (газета припинила існування в кінці 1880 р. — А.Б.) надрукувала статтю — саму правдиву і сміливу,

щоб дали право українській літературі і ввести український язик в народні школи

. Про це останнє діло постановило і Чернігівське земство, щоб ходатайствувати об цім перед міністром просвіти.

До Івана Белея 1881 р.:

У вчорашньому № «Новоросійського телеграфа» (в Одесі) зʼявилась звістка, що в українських школах буде заведений український преподавательский язик. Даруй, Боже!

Звісно, заведений він не був. Втім змагання за українську мову в школах, пресі та літературі і надалі не згасали!

#тиждень_штурмовика

Найекзотичніший позивний

Частина 1

Одного сонячного пообіддя десь у середині червня я сидів з двома французами в барі, що заховався просто неба в одному з двориків центра міста. Посередині двора вкорінився старий бус, облаштований під бар, а по всьому периметру розкидано мʼякі стільця-гойдалки, навіси та низенькі столики. Не перший раз ми вже там сиділи з Ґабом (Ґабріелем )і Даніелем, потягували пивко і точили ляси. Здебільшого я розповідав їм про свої новини, найчастіше про свої численні “наукові” починки. За ті сливе 2 місяці, що ми були знайомі, вони встигли дізнатися про мене головні речі: що я вчився у Франції, що працюю фіксером з французькими журналістами, що трохи шуплю латини, і що я дуже люблю Еразма Ротердамського, одного з найбільших гуманістів свого часу (а відтак і всіх часів).

Самі хлопці військові, і тут перебувають на місії при французькому посольстві. Наше знайомство — це підстава порозважати про природу “випадку” або “щасливої нагоди”. Якби мене попросили пригадати якесь чисто “випадкове” спізнання, я не зміг би оминути цю зустріч. У середині квітня цього року я брав участь у благодійному забігу від Азову. Подія відбувалась на ВДНГ; пробігши свої 10 кілометрів, я пішов на майданчик розтягнути ноги і трохи навантажити верх: повідтискатися й підтягнутися. Бачте, біг — це ж лише ноги. Заходжу я на майданчик, і чую коло мене двоє молодих хлопців балакають по-французьки. Вмить у мене аж жижки задрижали заговорити з ними. Ніде правди діти: коли я чую чи-то англійську, чи-то французьку, я тут же шукаю способу познайомитися з іноземцями. У когось, навпаки, заговорити до них викликає страх. Для мене ж це — перше, можливість попрактикувати мову, а друге — познайомитися з людьми, які під час війни знаходяться в моїй країні, відтак дуже ймовірно це непрості люди. Отже почути іноземну мову для мене, це як для бика побачити червоний плащ на арені — я зразу іду на зближення.

Найважче в цьому ділі перша фраза. Взагалі, “перше” дуже часто дається найважче. Як починаєш писати, думаєш з яких слів почати; бачиш гарну дівчину і хочеш підійти до неї — ламаєш собі голову, яку сказати першу фразу. Того разу я зробив це трохи неоковирно, але що це важить, коли ми познайомились і почали спілкуватися. Одного звали Ґабріель (скорочено Ґаб), іншого — Даніель. Обидва були кілька років старші од мене, хоч виглядали, як на мене, далеко дорослішими. Я тут же розповів їм про себе, про фіксерство, про забіг, про Азов, про моє захоплення латиною, Еразмом… — загалом, геть усе їм виклав. Ми зробили ще разом кілька підходів на перекладині, обмінялись телефонами, щиро потисли руки і сказали à la prochaine!

Отже, хіба зустріти цих хлопців на спортмайданчику після забігу від Азову не було чистісіньким випадком?.. Далебі, це був шанс, зустріти там французів був шанс, а от познайомитися чи, не звернувши уваги, мовчки продовжити собі тренуватися — це вже був мій вибір. Тому Фортуна сліпа — це так, але чуйку має і лучається радше готовим за неї вхопитися (fortes Fortuna iuvat) — така моя думка.

За кілька днів ми зустрілися, потім ще і ще і далі здибувавались десь раз на тиждень. Я розповідав їм про літературу, про нашу історію, про війну: що вона іде довго, що вона іде віками; про свою дилему щодо вступу до війська і так далі.

Саме на той час припав мій захист магістерської роботи. Їм було цікаво, про що вона була, тож я розповів їм про своє захоплення Еразмом та роботою над “Похвалою Глупоті”. Я вже не дуже ясно памʼятаю, яка була їхня реакція на імʼя мого улюбленого гуманіста, але точно памʼятаю, що вони мали уявлення хто то такий і чим він відомий. Власне, це і є ознака загальної культури: приблизно здавати собі справу хто це чи що це, не заходячи вглиб питання.

… Отож цмулимо ми пивко і говоримо про “тиждень штурмовика” від третьої штурмової, який я саме намірявся проходити. “Чого мені бракуватиме цього тижня, — кидаю я жартома, — так це Еразма і компанії.” “Гай-гай, мій друг, для Еразма там ґрунт буде не дуже сприятливий. — відповідає Ґабріель.” “Що ж, якось переживу, — кажу, — оберу собі позивний “Еразм”, таким робом хоч подумки він буде завжди зі мною.” І всі втрьох ми від душі засміялись.

Привіт)

У мене вихідні проходять за читанням, писанням, біганням і готуванням🧑‍🍳 (це, до речі, coffee cake і він дууже смачний, особливо з морозивом).

Скоро буде друга частина про позивний.

Сьогодні читав про Номиса (буде теж допис на тижні). Зранку читав дві замітки Auli Gellii (Авла Геллія): одну про тих, хто безпідставно іменують себе філософами, а другу про гризливу жінку Сократа Ксантіппу. Треба буде їх перекласти, вони повні дотепу й гомору.

Гарної неділі)

#тиждень_штурмовика

Екзотичний позивний

Частина 2
Передмова
Друга частина мала бути коротша за першу, але підійшовши до її перечиту вчора, несамохіть продовжив її, додавши відступ, що на мою думку, заслуговує на місце тут. Тим-то вийшло продовження ще більше, як перша частина. Ділю його на два. Отже перша частина другої частини)

У понеділок, першого дня, коли усі пройшли коротку співбесіду на проходження тестового тижня, у групі в телеграмі нас попросили написати наші ПІБи та позивні. Згадавши останню розмову з французами, я обрав собі Еразма. Мало кому з моїх побратимів це псевдо навіяло якісь думки. Мій товариш Шляхтич, з яким ми тоді ж і зблизилися, здається, спитав мене, чому саме “Еразм”. “Був такий в добу Відродження гуманіст, — відказав я, — якого я дуже люблю.”

Пізніше, один сусіда по кубрику, на позивний Гривня, поставив мені те ж саме питання.
— Був такий гуманіст, —відповів я.
— А, Еразм Ротердамський?
— Саме він. Ти один з небагатьох, хто його тут знає.
— Так це ж сумно…
Ми вже обляглися, десь поскрипували пружини койки під вагою тіла, хтось укутувався в спальник і сподівався, що вночі не буде тривоги і йому вдасться поспати до ранку (під час тривоги ми мерщій бігли в метро). Мої очі були вже напів заплющені. Якоюсь ледь відчутною радість війнуло од того, що поруч був хтось, хто знав хто такий Еразм. В армії знаходиш людей from all walks of life, як кажуть саксони, людей різних вдач і професій, різних освіт і походжень, є й такі, кому імʼя Еразма щось говорить. На тому я заснув.
———
24 лютого о 15-ій годині я стояв біля мерії разом з добровольцями Правого сектора. Доти я не знав жодної “правої” організації в Україні, не знав, ані чим вони відомі, ані хто ними керував, ані які були їхні переконання. Власне, я й досі не дуже в цьому знаюся і не сказати, зоб мене це якось обходило (цікавило). У цьому питанні я волію пізнавати самому на досвіді, якими є ці «праві» організації, ніж дослухатися чиїхось думок, опіній, чуток. Бо, мені здається, більшість людей, які щось говорять про наші «праві» організації, самі в них ніколи не було, а відтак чого варті їхні слова?

Я опинився в Правому секторі, бо не знав куди йти. Того ранку у військкоматі мені сказали: “Напиши своє імʼя та прізвище на листочку та залиш свій номер, з тобою звʼяжуться”. Я залишив, зі мною не звʼязались. Я повернувся додому. Почав гортати стрічку в інстаграмі, були анонси вишколів. “Які вишколи? — казав я собі, — уже пізно вчитися, треба все на ходу пізнавати.” Тоді побачив анонс збору від Правого сектора. Про них я чув достатньо, щоб подумати, що ці хлопці серйозні і гратися не будуть. Тож я пішов до них. Тієї ночі ми зрештою зайняли на охорону будівлю у центрі міста, де я провів наступні 12 днів. Невдовзі сформувався круг мого спілкування. Памʼятаю, за старшого в нашій ніби роті був друг Р. з Правої молоді. Красивий хлопець. Такий само юний, як і я (тоді мені було 22), але міцнішої статури, дисциплінований, “вишколений”, з доброю базою у військовій справі, грамотний сам по собі. Від нього я вперше почув (а не прочитав) слово “зброярня” і зброяр (перше вільно вживають і зараз, на нашому тижні в трійці тільки його й вживали). Памʼятаю, я збирався додому на день і питав, яку книжку йому принести. “У мене є Ціцерон, хочеш візьму тобі?” — спитав я його. “О, давай. Я давно вже думав щось із нього почитати.” — відповів він. Коментарі тут, гадаю, зайві. Сам він тоді у вільні миті читав Холодний Яр Горліса-Горського. Ця книжка лежала тоді в мене на полиці, дійшов я до ней я тільки зараз, два з половиною роки потому. Повернувшись з дому, я дав йому Ціцерона. Невдовзі я пішов од них. Прощаючись, хотів лишити йому червону книгу на згадку про мене, він не взяв. Знаю, що він далі воював, де він зараз і чи живий, не знаю.

Принагідно згадаю і ще одну дівчину, з якою я тоді ж познайомився, це подруга Троя. Памʼятаю цю тендітну надзвичайної краси дівчину, що вивчала китайську мову у Жовтому інституті на другому курсі. Їй тоді було 19 років. Вона була з нами. Поки я був, займалася їжею. Спала мало, працювала багато. Перші дні харчі та речі все прибували й прибували, треба було розкладати, сортувати, готувати, прибирати і це все на сто з гаком людей. Вона була з перших трудівниць. “Яка гарнюня!” — казав я про себе. Памʼятаю, вона навіть подобалась мені, та я не знав, чи маю я право залицятись до неї, не бувши з “їхнього кола”. Я був зайдою, який скоро й відсіявся.

Вона далі стала медиком. Уявляю, скільки наполегливості й напору їй треба було проявити, щоб таки працювати, юною і тендітною, на евакуації. Але вона таки допʼяла свого: працювала на Донеччині й виконувала свою роботу. Робила добре і робила весь час, доки не “стекла”… У березні цього року, наче обух на голову, впала новина, що Троя загинула. Я написав товаришеві, з яким, до речі, познайомились там же і дружимо досі — він зараз воює, — як вона загнула. “Стекла.” — незворушно відписав він. Люди, що бачать смерть щодня, не роблять різниці, чи вмирає твій знайомий, чи невідома тобі людина — смерть є смерть і ти звикаєш її приймати. Трої було 21 чи 22 роки, вона могла вчити китайську мову, могла вже бути бакалавром, але весь цей час, що я “вчився і займався культурою” рятувала людей і загинула сама, рятуючи інших.

Це все Правий сектор і “праві” організації. Ідіть тепер скажіть мені, що вони нацисти чи ще хто!
Але повернімось до розповіді.
———

#тиждень_штурмовика

Екзотичний позивний

Частина 2.2

Першого ж вечора сержант К. робив перекличку. На середині списку він прочитав “Еразм”. “Присутній.” — твердим голосом відказав я. “А чо не Маразм?” — додав він, дивуючись такому позивному. Я посміхнувся і промовчав. Це був приклад вояцького гумору, до якого я ставлюся добре. За весь час друг К. пожартував так двічі. Думаю, Еразм був достатньо легкої вдачі, щоб і самому посміятися з цього. Вміння жартувати над собою — ознака незашкарублої людини.

Раз на день над вечір кільком людям було дозволено швиденько вихопитись в магазин. Якщо хтось хотів, щоб їм щось купили, вони писали в телеграм спис продуктів, а потім повертали гроші. У четвер до крамниці пішла подруга С. У телеграмі я написав їй спершу “Еразм”, щоб знала для кого, а далі “10 дріпів, моршинська з лимоном, шоколад з горішками: 2 плитки”.

За 30 хвилин мені дзвінок: “Привіт, а що таке Еразм?” — питає. “Йой, — кажу я, сміючись, — Еразм — це мій позивний”. “Аа, ну тоді добре. А то ми тут шукали еразма і не могли знайти. Вже в аптеку пішли, питаємо там, а нам кажуть: “Може, ерасмо?” А це, уяви собі, таблетки для ерекції… Ну, то я подумала, що то не те.” “Так, — кажу, — то не те… Решту купила?” “Так, решту взяла, вже йду назад.”

Як С. повернулась і передала мені закупи, я жартома спитав, чи купила вона мені еразма. На що ми всі щиро посміялися.

Разом з нами на вишколі було два журналісти з Радіо Армія: чоловік та жінка, Радіо та Дзвінка. Увесь тиждень вони все робили з нами, але при тім записували та знімали. Гадаю, сюжети в них вийдуть достоту гарні. Хто краще розповість про “Тиждень штурмовика”, ніж ті, хто пройшли його самі?. Якось я здибав Дзвінку в кавʼярні на поверсі.
— Це в тебе позивний Філософ? — питає вона?
— Ні, — посміхаюсь я, — не філософ, а Еразм.
— А, — каже вона, — а чого Еразм?
— Був такий гуманіст: Еразм Ротердамський. Люблю його.
— Точно, це він написав “Похвалу”…
— “Глупоті” — доповнив я. — Так, саме він. А ти читала його?
— Так, — каже вона, — от недавненько. Дуже актуальний.
Я посміхнувся.
— Так. Я зараз цей твір перекладаю.
— Ого…

Ось такі люди стрічаються в армії, from all walks of life, тут знайдеш і поетів, і мислителів, і простаків, і радикалів (як же без них). Ось такі й анекдоти з моїм позивним, якими я хотів поділитися. Спершу друга частина була коротка, але далі думка “розтіклася мислю по дереву” і забігла далеко назад. Не знаю, чи в майбутньому я збережу цей позивний, чи ні, але якщо збережу, то історія вкотре насміхнеться над своїми “мудрецями”, бо 500 років по смерті гуманіста, який будь-що-будь прагнув миру, його імʼя залунає середу найбільшого душогубства в Європі.