👍4
#тиждень_штурмовика
Екзотичний позивний
Частина 2.2
Першого ж вечора сержант К. робив перекличку. На середині списку він прочитав “Еразм”. “Присутній.” — твердим голосом відказав я. “А чо не Маразм?” — додав він, дивуючись такому позивному. Я посміхнувся і промовчав. Це був приклад вояцького гумору, до якого я ставлюся добре. За весь час друг К. пожартував так двічі. Думаю, Еразм був достатньо легкої вдачі, щоб і самому посміятися з цього. Вміння жартувати над собою — ознака незашкарублої людини.
Раз на день над вечір кільком людям було дозволено швиденько вихопитись в магазин. Якщо хтось хотів, щоб їм щось купили, вони писали в телеграм спис продуктів, а потім повертали гроші. У четвер до крамниці пішла подруга С. У телеграмі я написав їй спершу “Еразм”, щоб знала для кого, а далі “10 дріпів, моршинська з лимоном, шоколад з горішками: 2 плитки”.
За 30 хвилин мені дзвінок: “Привіт, а що таке Еразм?” — питає. “Йой, — кажу я, сміючись, — Еразм — це мій позивний”. “Аа, ну тоді добре. А то ми тут шукали еразма і не могли знайти. Вже в аптеку пішли, питаємо там, а нам кажуть: “Може, ерасмо?” А це, уяви собі, таблетки для ерекції… Ну, то я подумала, що то не те.” “Так, — кажу, — то не те… Решту купила?” “Так, решту взяла, вже йду назад.”
Як С. повернулась і передала мені закупи, я жартома спитав, чи купила вона мені еразма. На що ми всі щиро посміялися.
Разом з нами на вишколі було два журналісти з Радіо Армія: чоловік та жінка, Радіо та Дзвінка. Увесь тиждень вони все робили з нами, але при тім записували та знімали. Гадаю, сюжети в них вийдуть достоту гарні. Хто краще розповість про “Тиждень штурмовика”, ніж ті, хто пройшли його самі?. Якось я здибав Дзвінку в кавʼярні на поверсі.
— Це в тебе позивний Філософ? — питає вона?
— Ні, — посміхаюсь я, — не філософ, а Еразм.
— А, — каже вона, — а чого Еразм?
— Був такий гуманіст: Еразм Ротердамський. Люблю його.
— Точно, це він написав “Похвалу”…
— “Глупоті” — доповнив я. — Так, саме він. А ти читала його?
— Так, — каже вона, — от недавненько. Дуже актуальний.
Я посміхнувся.
— Так. Я зараз цей твір перекладаю.
— Ого…
Ось такі люди стрічаються в армії, from all walks of life, тут знайдеш і поетів, і мислителів, і простаків, і радикалів (як же без них). Ось такі й анекдоти з моїм позивним, якими я хотів поділитися. Спершу друга частина була коротка, але далі думка “розтіклася мислю по дереву” і забігла далеко назад. Не знаю, чи в майбутньому я збережу цей позивний, чи ні, але якщо збережу, то історія вкотре насміхнеться над своїми “мудрецями”, бо 500 років по смерті гуманіста, який будь-що-будь прагнув миру, його імʼя залунає середу найбільшого душогубства в Європі.
Екзотичний позивний
Частина 2.2
Першого ж вечора сержант К. робив перекличку. На середині списку він прочитав “Еразм”. “Присутній.” — твердим голосом відказав я. “А чо не Маразм?” — додав він, дивуючись такому позивному. Я посміхнувся і промовчав. Це був приклад вояцького гумору, до якого я ставлюся добре. За весь час друг К. пожартував так двічі. Думаю, Еразм був достатньо легкої вдачі, щоб і самому посміятися з цього. Вміння жартувати над собою — ознака незашкарублої людини.
Раз на день над вечір кільком людям було дозволено швиденько вихопитись в магазин. Якщо хтось хотів, щоб їм щось купили, вони писали в телеграм спис продуктів, а потім повертали гроші. У четвер до крамниці пішла подруга С. У телеграмі я написав їй спершу “Еразм”, щоб знала для кого, а далі “10 дріпів, моршинська з лимоном, шоколад з горішками: 2 плитки”.
За 30 хвилин мені дзвінок: “Привіт, а що таке Еразм?” — питає. “Йой, — кажу я, сміючись, — Еразм — це мій позивний”. “Аа, ну тоді добре. А то ми тут шукали еразма і не могли знайти. Вже в аптеку пішли, питаємо там, а нам кажуть: “Може, ерасмо?” А це, уяви собі, таблетки для ерекції… Ну, то я подумала, що то не те.” “Так, — кажу, — то не те… Решту купила?” “Так, решту взяла, вже йду назад.”
Як С. повернулась і передала мені закупи, я жартома спитав, чи купила вона мені еразма. На що ми всі щиро посміялися.
Разом з нами на вишколі було два журналісти з Радіо Армія: чоловік та жінка, Радіо та Дзвінка. Увесь тиждень вони все робили з нами, але при тім записували та знімали. Гадаю, сюжети в них вийдуть достоту гарні. Хто краще розповість про “Тиждень штурмовика”, ніж ті, хто пройшли його самі?. Якось я здибав Дзвінку в кавʼярні на поверсі.
— Це в тебе позивний Філософ? — питає вона?
— Ні, — посміхаюсь я, — не філософ, а Еразм.
— А, — каже вона, — а чого Еразм?
— Був такий гуманіст: Еразм Ротердамський. Люблю його.
— Точно, це він написав “Похвалу”…
— “Глупоті” — доповнив я. — Так, саме він. А ти читала його?
— Так, — каже вона, — от недавненько. Дуже актуальний.
Я посміхнувся.
— Так. Я зараз цей твір перекладаю.
— Ого…
Ось такі люди стрічаються в армії, from all walks of life, тут знайдеш і поетів, і мислителів, і простаків, і радикалів (як же без них). Ось такі й анекдоти з моїм позивним, якими я хотів поділитися. Спершу друга частина була коротка, але далі думка “розтіклася мислю по дереву” і забігла далеко назад. Не знаю, чи в майбутньому я збережу цей позивний, чи ні, але якщо збережу, то історія вкотре насміхнеться над своїми “мудрецями”, бо 500 років по смерті гуманіста, який будь-що-будь прагнув миру, його імʼя залунає середу найбільшого душогубства в Європі.
❤8👍1💔1
Про пані Ганну, сусідку моєї мами, я вже колись розповідав. Пан Випадок познайомив нас у дворику будинку, де живе моя мама. На лавці перед дверима сиділи жіночка та чоловік, уже поважного віку, і любенько теревенили по-українськи. Знаючи, що цей дім дім колишніх партробітників, і від старших у ньому я звик чути російську мову, мені стало цікаво, як це так, що вони говорять українською. Саме по собі це питання абсурдне: як це українці та балакають по-українськи. Перенести його в яку іншу країну, і воно не матиме сенсу; але у нас, особливо по містах, як і сто років тому, цьому питанню не дивуються…
Так от я підійшов до них, трохи схилився, перепросив і спитав: «У вас дуже гарна українська, як пак так? Чи ви не в Союзі жили?» Виявилось, що пані Ганна перейшла на українську вже по Незалежності, бо сказала собі, що «в своїй хаті своя правда і сила і воля»… і мова.
Відтоді ми подружилися, я показав їй Освітарню в телеграмі і щоразу, як бачилися на тій же лавці, оперезаній цвітучим квітником — справжньою оазою — ми щиро вітались.
Цього року я робив кілька зборів, і пані Ганна, попри мої віднаджування, долучалась своїми засобами.
Так і вчора. Щойно я поширив збір на Охматдит, я зараз же отримав повідомку від Ганни: «Антоне, я вже вилікувалась (пані Ганна слабувала на серце останні кілька місяців) і мені краще. Зайдіть до мене або ви, або мама ваша, я хочу задонатити для Охматдиту».
Пані Ганна немає Монобанку чи застосунку Привату, тож робимо це по-старому)
Ось звіт донатів пани Ганни, та її подруги, яка також доклалася.
2000 пішли на офіційний збір від лікарні Охматдит.
1000 я переслав фонду Shields на РЕБи та дрлни для різних підрозділів.
Дякую вам, пані Ганно, та вашим подругам!🙏
9/07.24
Так от я підійшов до них, трохи схилився, перепросив і спитав: «У вас дуже гарна українська, як пак так? Чи ви не в Союзі жили?» Виявилось, що пані Ганна перейшла на українську вже по Незалежності, бо сказала собі, що «в своїй хаті своя правда і сила і воля»… і мова.
Відтоді ми подружилися, я показав їй Освітарню в телеграмі і щоразу, як бачилися на тій же лавці, оперезаній цвітучим квітником — справжньою оазою — ми щиро вітались.
Цього року я робив кілька зборів, і пані Ганна, попри мої віднаджування, долучалась своїми засобами.
Так і вчора. Щойно я поширив збір на Охматдит, я зараз же отримав повідомку від Ганни: «Антоне, я вже вилікувалась (пані Ганна слабувала на серце останні кілька місяців) і мені краще. Зайдіть до мене або ви, або мама ваша, я хочу задонатити для Охматдиту».
Пані Ганна немає Монобанку чи застосунку Привату, тож робимо це по-старому)
Ось звіт донатів пани Ганни, та її подруги, яка також доклалася.
2000 пішли на офіційний збір від лікарні Охматдит.
1000 я переслав фонду Shields на РЕБи та дрлни для різних підрозділів.
Дякую вам, пані Ганно, та вашим подругам!🙏
9/07.24
Ohmatdytfund
ДОПОМОГА | Фонд Охматдит
❤13👍1
#літературне #Номис
1
Збірник “Українські приказки, прислів'я і таке інше” упорядкований Матвієм Симоновим (Номисом) мені вперше трапився роки зо три тому. Це був період, коли я екстенсивно студіював які тільки можна українські словники і звісно така скриня народної творчості не могла пройти повз мій інтерес. Як і завсіди я завантажив збірку на компʼютер і кинувся її вивчати (а містить вона майже 15 тисяч українських прислівʼїв та загадок разом). Втім, як у мене часто буває, дуже швидко я почав все рідше й рідше відкривати в переглядачі збірку Номиса, не наважуючись однак її закрити. Я годував себе обіцянками скорого до неї повороту (так і зараз у мене відкрито щось із 10 різних книжок — кожна чекає свого часу), доки нарешті не закрив її зовсім.
Це може й погана звичка — не закінчувати почате, але є й плюси. Збірка міцно відклалася в памʼяті, і протягом наступних років аж до сьогодні я до неї вряди-годи повертався, гортав і знову закривав.
Останній такий раз був із місяць тому. Випадково я натрапив на це речення у Словнику української мови: Мурин ніколи білим не буде (Номис, № 6154). Зразу ж я згадав за грецький адагій, зібраний Еразмом: Τὸν Αἰθίοπα λευκάνει — “відбілювати ефіопа”, якого вживають, як ідеться про річ зовсім неможливу. Я давай у збірник і дивитися locus, себто місце цього виразу. Хто не знає, як його складено, то самі прислівʼя у збірнику впорядковано за темами. Отож дивлюсь я на місце, а там зібрано приказки про дурнів.
Так виникла ідея створити допис в інстаграмі з деякими з таких виразів, дублюю його нижче👇 . Самих прислівʼїв про дурнів у збірнику далеко більше, ніж ті, що я вибрав, є й дуже колоритні. Тож кому цікаво, обовʼязково перейдіть і почитайте в самому збірнику.
Далі буде)
1
Збірник “Українські приказки, прислів'я і таке інше” упорядкований Матвієм Симоновим (Номисом) мені вперше трапився роки зо три тому. Це був період, коли я екстенсивно студіював які тільки можна українські словники і звісно така скриня народної творчості не могла пройти повз мій інтерес. Як і завсіди я завантажив збірку на компʼютер і кинувся її вивчати (а містить вона майже 15 тисяч українських прислівʼїв та загадок разом). Втім, як у мене часто буває, дуже швидко я почав все рідше й рідше відкривати в переглядачі збірку Номиса, не наважуючись однак її закрити. Я годував себе обіцянками скорого до неї повороту (так і зараз у мене відкрито щось із 10 різних книжок — кожна чекає свого часу), доки нарешті не закрив її зовсім.
Це може й погана звичка — не закінчувати почате, але є й плюси. Збірка міцно відклалася в памʼяті, і протягом наступних років аж до сьогодні я до неї вряди-годи повертався, гортав і знову закривав.
Останній такий раз був із місяць тому. Випадково я натрапив на це речення у Словнику української мови: Мурин ніколи білим не буде (Номис, № 6154). Зразу ж я згадав за грецький адагій, зібраний Еразмом: Τὸν Αἰθίοπα λευκάνει — “відбілювати ефіопа”, якого вживають, як ідеться про річ зовсім неможливу. Я давай у збірник і дивитися locus, себто місце цього виразу. Хто не знає, як його складено, то самі прислівʼя у збірнику впорядковано за темами. Отож дивлюсь я на місце, а там зібрано приказки про дурнів.
Так виникла ідея створити допис в інстаграмі з деякими з таких виразів, дублюю його нижче👇 . Самих прислівʼїв про дурнів у збірнику далеко більше, ніж ті, що я вибрав, є й дуже колоритні. Тож кому цікаво, обовʼязково перейдіть і почитайте в самому збірнику.
Далі буде)
👍4😁1
Коло дванадцятої я завітав у Дружбу до Ніколя. Ми знайомі з ним уже більше 5 років, працювали в одній кавʼярні, певний час навіть жили разом. Ніколя (для інших Микола) — це мій друзяка, мій *бра. Кавʼярня Дружба, де він працює, знаходиться біля метро Звіринецька. Відколи я живу на Лівобережній я зробився її завсідником (особливо ранковим). Відкриваються вони о сьомій тридцять, що рідкість, а позаяк я встаю рано, і мене часто бере ранкова непосидючка й бажання кудись вийти, я стрибаю в авто і за яких 15 хвилин уже в кавʼярні. Беру фільтр, сідаю за столик, відкриваю книжку і… прокидаюсь.
Сьогодні я їхав з міста, тож завернув до Ніколя, який саме працював там, дещо пізніше. Під час короткого затишшя, він сів край спільного стола, напроти мене, але через стільчик, видко, не знаючи, чи я був дуже зайнятий, чи ні (я саме тоді читав Вергілія). Підводжу очі: “Ну що, — питає мене, — коли йдете гуляти?”.
Я посміхнувся і відклав Енея: “Вчора гуляли” — кажу, сідаючи ближче.
— І як?
— А кат його зна як… — кажу я, не докінчуючи фрази.
— Ніяк, да?
— Та ні. Все було наче й добре, як завжди, — сміюся, — але що далі робити — геть не знаю.
— Отож воно й так…
Треба сказати, що в нас із Ніколя приблизно однаковий рівень успішності з жінками — близький нулю. І сценарій стосунків у нас теж часто-густо сходиться: на першій побачці усе чудово, а другої зазвичай не буває… І то не через нас. Ну, ми так собі думаємо…
— Бач, — продовжую я, — вона супер мила. І, мені здається, дуже турботлива й ніжна. Була одягнена у суконьку. Ех, як я засумував за цим: суконька, босоніжки. Не те що ці джинси й кросівки… Вона нагадала мені класичний тип жінки.
— І сукня не коротка, так?
— Та, нижче ʼд колін, як годиться. — сказав я і аж трохи засоромився. Як ні як я був у кавʼярні. Ліворуч од мене сиділа дівчина. “Що вона про мене подумає? — промайнуло мені в голові. — Що я якийсь консерватор, який забороняє дівчатам носити короткі сукні?” З іншого боку, хіба я не маю права на свій смак?
— Різниця в віці, Ніколя — кажу я далі. — Памʼятаєш я показував тобі світлину, де вона з дипломом? Виявляється, то не з магістратури, а з аспірантури…
— Аа, то вона ще старша.
— Так, і ця різниця неначе стіною стоїть переді мною, паралізує мене. До того ж вона не одна.
— А за мужем і з трьома дітьми! — сміється він.
— Не за мужем, але…
— Але з трьома дітьми.
— Та без, знущальнику. Не знаю, друже, що робить. Говорили ми класно.
— Чи побачив ти іскру в її очах? — патетично питає Ніколя.
“Іди до дідька з такими питаннями!” — думаю я про себе.
— Іскри, може, й не побачив, але балакали ми без упину. Надзвичайно приємна пані, але, здається мені, продовження тут не буде.
Перед баром вже утворилась невеличка черга, напарниця потребувала допомоги і Ніколя повернувся до роботи, а я… — до Вергілія.
*бра — те саме, що брат; це скорочення часто використовував Левицький.
11/07.24
Сьогодні я їхав з міста, тож завернув до Ніколя, який саме працював там, дещо пізніше. Під час короткого затишшя, він сів край спільного стола, напроти мене, але через стільчик, видко, не знаючи, чи я був дуже зайнятий, чи ні (я саме тоді читав Вергілія). Підводжу очі: “Ну що, — питає мене, — коли йдете гуляти?”.
Я посміхнувся і відклав Енея: “Вчора гуляли” — кажу, сідаючи ближче.
— І як?
— А кат його зна як… — кажу я, не докінчуючи фрази.
— Ніяк, да?
— Та ні. Все було наче й добре, як завжди, — сміюся, — але що далі робити — геть не знаю.
— Отож воно й так…
Треба сказати, що в нас із Ніколя приблизно однаковий рівень успішності з жінками — близький нулю. І сценарій стосунків у нас теж часто-густо сходиться: на першій побачці усе чудово, а другої зазвичай не буває… І то не через нас. Ну, ми так собі думаємо…
— Бач, — продовжую я, — вона супер мила. І, мені здається, дуже турботлива й ніжна. Була одягнена у суконьку. Ех, як я засумував за цим: суконька, босоніжки. Не те що ці джинси й кросівки… Вона нагадала мені класичний тип жінки.
— І сукня не коротка, так?
— Та, нижче ʼд колін, як годиться. — сказав я і аж трохи засоромився. Як ні як я був у кавʼярні. Ліворуч од мене сиділа дівчина. “Що вона про мене подумає? — промайнуло мені в голові. — Що я якийсь консерватор, який забороняє дівчатам носити короткі сукні?” З іншого боку, хіба я не маю права на свій смак?
— Різниця в віці, Ніколя — кажу я далі. — Памʼятаєш я показував тобі світлину, де вона з дипломом? Виявляється, то не з магістратури, а з аспірантури…
— Аа, то вона ще старша.
— Так, і ця різниця неначе стіною стоїть переді мною, паралізує мене. До того ж вона не одна.
— А за мужем і з трьома дітьми! — сміється він.
— Не за мужем, але…
— Але з трьома дітьми.
— Та без, знущальнику. Не знаю, друже, що робить. Говорили ми класно.
— Чи побачив ти іскру в її очах? — патетично питає Ніколя.
“Іди до дідька з такими питаннями!” — думаю я про себе.
— Іскри, може, й не побачив, але балакали ми без упину. Надзвичайно приємна пані, але, здається мені, продовження тут не буде.
Перед баром вже утворилась невеличка черга, напарниця потребувала допомоги і Ніколя повернувся до роботи, а я… — до Вергілія.
*бра — те саме, що брат; це скорочення часто використовував Левицький.
11/07.24
❤4👍4🔥1🥰1
#літературне #Номис
2
Тиждень тому, шукаючи матеріалів про життя Олександра Кониського (з ним я вас скоро познайомлю) я натрапив на некрологічну замітку Мих. Грушекського про Матвій Симонова (Номиса), упорядника вище згаданого збірника. Кілька слів про нього. Він народився 1823 року на Лубенщині (нині Полтавська область). У місті Лубни я був лиш раз і то через придибенцію, що неочікувано лучилась мені по дорозі з Києва в Кременчук. Розкажу її колись за нагоди. Він походив зі старого козацького роду і, властиво, був Симоном, а Симоновими його предки на кінці ХVIII ст. (щоб отримати дворянство, треба було перехрещуватись).
Він закінчив філологічний факультет у Києві, вчителював у гімназії, потім працював на державній службі, доки вийшов на ранню пенсію 1868 року і повернувся господарювати на свій хутір Заріг. Він був типовим, як каже Грушевський, представником українофільства 50—60-х рр. Поки була Основа, посилав туди кілька оповідань (два з них по-українському писані), займався збиранням фольклору, що й привело його до видання збірки приказок прислівʼїв і т. ін. 1864 року. Власне, ця праця була колективна. Найбільша частка матеріалу належала Опанасу Марковичу, славному нашому етнографу і першому чоловікову Марка Вовчка (від нього і псевдо пиьсменниці: Марко-Вичка > Марко Вовчок). Це був magnum opus Симон(ов)а (псевдо ж Номис, яким підписано збірку, — це прочитання справа наліво первинного прізвища: Симон > Номис). На цьому, на жаль, за виїмком, як уже сказано, 2 оповідань українською мовою та ще кількох російською, літературна спадщина, попри довге авторове життя, вичерпується. Ось так, бачте, комусь життя дає довгі літа та невелику охоту до праці, а комусь (Шевченкові, Чуббинському, Грінченкові) — велику охоту, та короткий вік, і той переповнений карколомних випробувань.
Я вже сказав, що збірник налічує приблизно 15 000 одиниць прислівʼїв, загадок тощо. Це далеко не весь матеріал, що збирачі мали. Кажуть, один Маркович налічував близько 50 000 (!) етнографічних записів, здійснених на території від Слобожанщини до Галичини. Не знаю, чи ці його записи десь збереглися, але це неймовірна за обсягом і протягом праця як для однієї людини і не тільки! Втім і праця 1864 року мала б містити трохи більше прислівʼїв і загадок, якби не vis maior, як каже Михайло Возняк, якою “була тодішня російська цензура”. Той же Возняк 1909 року опублікував у статті (ЗНТШ т. 88) приказки й загадки, що їх цензура не пропустила до видання, і на місці яких у збірнику стояли просто крапки (перенумеровувати весь збірник вже не захотіли).
Цікаво, що майже всі загадки, що не ввійшли, є сороміцького характеру, подаю тут деякі з них.
278 Нагнав ведмідь дівку та й штурх у дірку (ключ і замок).
286 Суну — посуну — Трохимко смієцця (одчинене вікно).
355 Панна тоненька, дірка маленька (голка).
443 Дідове висить, бабине сяє; хто прийде, той і сажає (*звід і вода).
*звід — у криниці те саме, що журавель — жердина, якою підіймають відра.
452 Понизче пояса, повище колін: як те кличуть, що хлопці руку тичуть? (кишеня).
491 Як тебе звуть, що хлопці довбуть? (долото).
На останній 16 стор. дописано чорнилом внизу приказку без нумерації: Не всилуєш дівку, коли парубок не схоче.
2
Тиждень тому, шукаючи матеріалів про життя Олександра Кониського (з ним я вас скоро познайомлю) я натрапив на некрологічну замітку Мих. Грушекського про Матвій Симонова (Номиса), упорядника вище згаданого збірника. Кілька слів про нього. Він народився 1823 року на Лубенщині (нині Полтавська область). У місті Лубни я був лиш раз і то через придибенцію, що неочікувано лучилась мені по дорозі з Києва в Кременчук. Розкажу її колись за нагоди. Він походив зі старого козацького роду і, властиво, був Симоном, а Симоновими його предки на кінці ХVIII ст. (щоб отримати дворянство, треба було перехрещуватись).
Він закінчив філологічний факультет у Києві, вчителював у гімназії, потім працював на державній службі, доки вийшов на ранню пенсію 1868 року і повернувся господарювати на свій хутір Заріг. Він був типовим, як каже Грушевський, представником українофільства 50—60-х рр. Поки була Основа, посилав туди кілька оповідань (два з них по-українському писані), займався збиранням фольклору, що й привело його до видання збірки приказок прислівʼїв і т. ін. 1864 року. Власне, ця праця була колективна. Найбільша частка матеріалу належала Опанасу Марковичу, славному нашому етнографу і першому чоловікову Марка Вовчка (від нього і псевдо пиьсменниці: Марко-Вичка > Марко Вовчок). Це був magnum opus Симон(ов)а (псевдо ж Номис, яким підписано збірку, — це прочитання справа наліво первинного прізвища: Симон > Номис). На цьому, на жаль, за виїмком, як уже сказано, 2 оповідань українською мовою та ще кількох російською, літературна спадщина, попри довге авторове життя, вичерпується. Ось так, бачте, комусь життя дає довгі літа та невелику охоту до праці, а комусь (Шевченкові, Чуббинському, Грінченкові) — велику охоту, та короткий вік, і той переповнений карколомних випробувань.
Я вже сказав, що збірник налічує приблизно 15 000 одиниць прислівʼїв, загадок тощо. Це далеко не весь матеріал, що збирачі мали. Кажуть, один Маркович налічував близько 50 000 (!) етнографічних записів, здійснених на території від Слобожанщини до Галичини. Не знаю, чи ці його записи десь збереглися, але це неймовірна за обсягом і протягом праця як для однієї людини і не тільки! Втім і праця 1864 року мала б містити трохи більше прислівʼїв і загадок, якби не vis maior, як каже Михайло Возняк, якою “була тодішня російська цензура”. Той же Возняк 1909 року опублікував у статті (ЗНТШ т. 88) приказки й загадки, що їх цензура не пропустила до видання, і на місці яких у збірнику стояли просто крапки (перенумеровувати весь збірник вже не захотіли).
Цікаво, що майже всі загадки, що не ввійшли, є сороміцького характеру, подаю тут деякі з них.
278 Нагнав ведмідь дівку та й штурх у дірку (ключ і замок).
286 Суну — посуну — Трохимко смієцця (одчинене вікно).
355 Панна тоненька, дірка маленька (голка).
443 Дідове висить, бабине сяє; хто прийде, той і сажає (*звід і вода).
*звід — у криниці те саме, що журавель — жердина, якою підіймають відра.
452 Понизче пояса, повище колін: як те кличуть, що хлопці руку тичуть? (кишеня).
491 Як тебе звуть, що хлопці довбуть? (долото).
На останній 16 стор. дописано чорнилом внизу приказку без нумерації: Не всилуєш дівку, коли парубок не схоче.
👍4🔥3😁2
#літературне #Холодний_Яр
Зрада і смерть коханої
— Це, Юрію, зробила Галя.
— Що?! Це неможливо!
[...]
Після обіду вона прийшла до монастиря. Змарніла, розгублена. Господи, скільки я мріяв про цю зустріч…
— Тебе звільнили?
— Ні, я втік, коли вели розстрілювати.
Груди її зворухнув глухий стогін.
[…]
Того самого дня під вечір вирок над Галею було виконано. Зробив їй одну-єдину послугу, яку міг зробити. Вмерла щасливо, несподівано, не знаючи, що її чекало.
У лісі монастиря зʼявилася маленька могила моїх великих мрій. Вранці, глянувши в дзеркало, побачив на голові сиві волосини. […] Чорнота, що стежив за мною, стиснув мені ззаду плече:
— Не роби дурниць… Не маєш права. Життя твоє належить не тобі, а Холодному Ярові та Україні.
Зрада і смерть коханої
— Це, Юрію, зробила Галя.
— Що?! Це неможливо!
[...]
Після обіду вона прийшла до монастиря. Змарніла, розгублена. Господи, скільки я мріяв про цю зустріч…
— Тебе звільнили?
— Ні, я втік, коли вели розстрілювати.
Груди її зворухнув глухий стогін.
[…]
Того самого дня під вечір вирок над Галею було виконано. Зробив їй одну-єдину послугу, яку міг зробити. Вмерла щасливо, несподівано, не знаючи, що її чекало.
У лісі монастиря зʼявилася маленька могила моїх великих мрій. Вранці, глянувши в дзеркало, побачив на голові сиві волосини. […] Чорнота, що стежив за мною, стиснув мені ззаду плече:
— Не роби дурниць… Не маєш права. Життя твоє належить не тобі, а Холодному Ярові та Україні.
❤🔥1👍1😱1