#Платон #Федр

Відтак, може, закоханих і варто високо цінувати за, як вони запевняють, велику відданість своїм коханим і готовність протистояти усім задля підтримки словом і ділом тих, кого люблять. Але тут легко розпізнати, чи це правда, чи ні. Адже в кого вони згодом закохаються, тим і віддадуть перевагу над попередніми улюбленцями, і, зрозуміло, стануть готовими погано обходитися з ними на догоду новим. І взагалі, чи варто спілкуватись з людьми, враженими такою вадою, що ніхто, навіть найдосвідченіша людина, взявся б її лікувати? Закохані самі визнають, що вони радше хворі, ніж при здоровому глузді. Хоча вони й усвідомлюють, що з їхнім розумом не все гаразд, а все-таки неспроможні опанувати себе. То як же можуть вони після того, як до них знову повернеться глузд, схвалювати те, що їм заманулось у такому стані?

Це один з відомих уступів з цього діалогу, особливо про закоханих, що не тямлять себе, і про любов як хворобу.

Що скажете?

Друзі, наш #збір продовжується!

60% вже є, треба докінчувати!
До речі, попередній звіт Виднокола можна подивитися тут: 270 fpv !

https://send.monobank.ua/jar/AWLigS98mV

… — комплекс малоросіянства, жалюгідного еміграційного малоросіянства, яке не хоче зрозуміти історичної закономірности свого теперішнього становища, яке винить у всьому збіг обставин і думає, що завтра, за допомогою чергового визволителя, воно повернеться в свою малоросійську Аркадію і їстиме під дзюркотання струмочків вареники, що тонуть у салі? Яке не виходить за межі якби, коли б і аби знаття? Яке сердиться на все, тільки не на себе самого? Яке поводиться так, як той, хто, наступивши на граблі, дістає по лобі і кричить спересердя: «Ах, прокляті граблі»?
…
Ю. Шевельов, На озері. Баварія

#збір для vydnokolo закрили💪💪
Зібрали 13 000
Усім дякую!

#LCI #репортаж

Передмова
Тиждень тому почалась моя нова місія з Шарлін Урель, журналісткою французького каналу LCI. За останні 6 місяців це моя третя з нею місія з чотирьох, що вона провела за цей же проміжок в Україні. Крайнього разу вона була наприкінці квітня — початку травня, тоді, на жаль, я не зміг попрацювати з нею через екзамени в університеті.
Перед тим, як почати про перший тиждень нашої роботи, скажу кілька слів про канал. LCI, що означає La Chaîne d’informations (канал новин), від початку вторгнення щодня висвітлює події в Україні. На місці є завжди команда журналістів (а інколи й дві, як от було на другу річницю війни у лютому). З усіх французьких каналів (а це, серед інших, France 2, BFM, і спрямований на міжнародну авдиторію France 24), LCI без сумніву найбільше висвітлює цю війну, маючи, як і вищевказані канали, виражену проукраїнську позицію, дарма що казати це було б і не дуже грамотно з журналістського боку (журналісти не мають займати позицій, але висвітлювати що бачать, розповідати історії людей). Втім так є в теорії, на практиці ж симпатії хоч не хоч, а проявляються. Зрештою, LCI входить у групу TF1, що є одним із найбільших за глядацькою авдиторію каналів Франції та Європи.

#LCI #репортаж

І. Назар
Ми стартували на початку минулого тижня з історії про молодих хлопців, що отримали складні поранення і, по лікуванні, віднаходять новий шлях до життя (шлях до нового життя?). Як поранення змінило їхні плани, мрії, зрештою, саме життя — ось що нас тут цікавило.
Через мережу реабілітаційних центрів для військових подружжя Пінчуків Recovery ми знайшли нашого першого героя, Назара. Після поранення місяць тому він проходив реабілітацію у центрі в Черкасах. Туди ми й вирушили у вівторок вранці. Через кілька годин дороги жовто-зеленим степом, вʼїжджаємо на греблю. Обабіч неозора синь широкополого Дніпра. Дівчата зачаровані красою, мене ж бере сумнів щодо справжності цієї широчіні: чи не штучне водосховище так його розлило? Разом із сумнівом бере й гнів на Союз із його манією будувати “моря” — безкраї стоячі багнюки. Напередодні ми з Ділею проїхались машиною північніше ʼд Києва, в район Лютежа. Стали понад берегом і спустились до того “моря” — зеленого, недвижного, смердючого. Невже конче треба було так паскудити наш Дніпро-Славуту?

Вода лисніла й грала на сонці тисячами блискіток. Переїхавши на правий берег, ми швидко опинились у густому сосновому борі, порізаному акуратними вуличками, поцяткованому будиночками.

В глибині посеред гаю сховався реабілітаційний центр. Заходимо, знайомимося з завідувачем, вона підводить нас до Назара. Йому за кілька днів перевалить за 22, сьогодні — його останній день у центрі. Назара поранило в руку рівно місяць тому. Це був четвертий окоп, що вони взяли; їх було троє: він і ще двоє, зовсім нових (Назар вже рік як воював). Третій день завдання, всі не спали останні дві ночі. Він пропонує іншим перепочити, ті відмовляються, тоді лягає сам. Заглиблюється в нору (заглибина в окопі), прикривається другим жилетом, заплющує очі. Цупке молодаве тіло несамохіть відпружується, мʼязи оповиває млость — Назар розчиняється у сні.

“…З-з-з-з-з. Якусь мить я між сном і явою: ще не тямлю ясно, але вже й не сплю. З-з-з-з. Прокидаюсь — дрон летить прямісінько на мене. За мить сон розчинився, немов і не було. Коли на терезах життя, організм з найглибших сховків видобуває енергію. Ще більше зариваюсь у нору, дрон вдаряється у другий бронік і вибухає. Живий, але ранило руку. Боляче. Накладаю турнікет, біжу до хлопців у другий кінець окопу. Евакуація. Вивезли.”

Далі буде…

#LCI #репортаж

І. Назар
Продовження
У палаті чисто, просторо й сучасно — знати, відділення зроблене недавно. Назар сідає на ліжко, яким може керувати пультом. Обличчя скородять спазми болю. “Як тобі краще? — питаємо. — Може, хочеш лягти?” «Ні, — відповідає, — краще сидячи. У мене порушені нерви на руці, але це віддає болем на все тіло.” Ліва рука зігнута в лікті й тримається на перевʼязці, як при переломі. Час від часу він встає до умивальника змочити руки: “Сохнуть, — каже, — тоді треться, і боляче”. Питаємо про його шлях, як поранило. Говорить неспішно, тихо і тужно, наче витискаючи кожне слово з себе. У голосі щось патетичне, вистраждане.

Назар пішов добровольцем рік тому, коли йому ледве виповнився 21 рік. Знав, на що йде. “Мені здається кожен доброволець знає, що на нього чекає і готовий до цього. Я знав куди йду, і мені було нетяжко. Памʼятаючи, що росіяни зробили з нами, вбивати їх легко.”

До війни Назар вчився на кухаря, працював у багатьох закладах, мріяв поїхати в Туреччину та збудувати сімʼю. Перша мрія втратила сенс, друга відкладена на безрік — чекає кінця війни. “З одного боку, — міркує він, — не хотілось би помирати, не залишивши після себе маленьке янголя, а з іншого не хочеться й дитину без батька лишати. Так мене нічого не тримає. Батьки не тримають, брати не тримають, сімʼя не тримає. Коли я там, я себе не бережу. Дасть Бог, рука загоїться — я повернуся в стрій.” Так війна розбиває не лише вже існуючі сімʼї, але й не дає появитися новим.

Втім про смерть Назару думати ще рано. Він пише вірші (звідси його позивний “Поет”) і не збирається простягати ноги, доки не опублікує свою поетичну збірку, “аби хоось не присвоїв їх собі, забувши справжнього автора”.

Цей місяць лікування після поранення “був місяцем пекельного болю”. “Мені було так боляче фізично, що душевний біль відійшов на другий план. Навіть у віршах його поменшало.”

Назар рвався до бою. Через його молодий вік та стан здоровʼя (проблеми з серцем змусили його комісуватися зі строчки ще 2021 року) він довго безуспішно оббивав пороги ТЦК. Коли все ж допʼяв свого і з ним підписали контракт, його поставили охороняти якийсь обʼєкт. Не задоволений цим, він за місяць отримав переведення у бойовий підрозділ, і вже за кілька днів міряв ногами степи й лісосмуги багряного Донбасу. “З того часу я воюю, було багато проблем з серцем, але я лічився і воював далі. За рік і два місяці я отримав лише одне важке поранення і 5 контузій. Але я ні разу не пожалів що пішов воювати, ні разу!” — пише він на своїй сторінці телеграм.

Наступного дня він повертався на місяць у рідне село. “Друзів у мене лишається все менше й менш — я для них надто радикальний. Кажу, що треба воювати, а вони відсиджуються. З батьками теж не все гладко, з тої ж причини. Одна втіха: риболовля і природа.”

За офіційною статистикою 75% поранених вертаються в стрій, з яких чимала частка на бойові посади. Бажаємо Назару швидкого одужання, а між тим відпочинку, спокою та поетичного надиху.

28.VII–29.VII

Як ваш день?👇👇

(Наступний нарис скоро буде🙇‍♂️)

Друзі, мені сьогодні 25 років. Багато хлопців у наш час до цього віку не дожили, ще більше дожили, втративши частину себе. Я дожив не втративши нічого, навпаки, набувши.

Третину життя прожито. Здається, я стаю на ноги зараз, але як все буде далі — хто його знає (не знає, може, і ніхто, але ліплю це «завтра» саме я).

Дякую мамі! Часто я не виявляю тобі своєї вдячності, але знай, я тебе дуже ціную!

Дукую вам, друзі, що почитуєте мене! Для мене це важливо!

Дякую усім, хто мене оточує і з ким я активно спілкуюся, з яких перший – мй бра Ніколя.

Дякую, Діля, тобі, що ти зʼявилася в моєму житті😍

#замітки #довгочит

І
Сьогодні я був на концерті органної музики. Сидячи у Львівській органній залі, я дивився на розкішні склепіння, масивні стовпи-опори, портрети композиторів, зрештою на сцену з дивним мені інструментом посередині: огрядним пʼяніном з клавішами в три ряди і двома шеренгами педалей від краю до краю внизу, по яких ніжки виконавиці ковзали з такою ж легкістю й прудкістю, як ніжки фігуристки на ковзанах. Мене вражала техніка гри, але не твори, дарма що це були, як казала афіша, “шедеври органної музики”. Від деяких композицій у цьому florilegium-і у мене заплющувались очі у напівсон-напівяву. Протягом усього концерту думка обертала фразу “я не вмію слухати класичну музику”.

Гадаю, на це є дві причини. Одна — що я не привчений до нею змалку; друга — що не розумію її. Відомо, щó ми не розуміємо, те не любимо.

Аспект привчености до важливий, позаяк більшість з того, що складає наше життя можна вивести з або звести до звички, себто колись нас (ми самих себе) до цього привчили. Мені 25 і я досі на сніданок люблю їсти цукрéну вівсянку з молоком — так я снідав з понеділка по пʼятницю протягом одинадцяти років школи; я щодня займаюся спортом, бо так робив із шести років: спершу з батьком, потім під його наглядом, далі сам; я щодня читаю літературу, ця потреба (як і потреба фізичної навантаги) вийшла з простої звички, спершу нерегулярної, пізніше більше й більш постійної. Більшість людей зранку пʼє каву — це теж звичка. Повірте, холодний душ і фізична активність бадьорять куди краще! Таких прикладів можна нагромаджувати донесхочу. Але слухати класичну музику чи ходити в театр я не був навчений. У нас в родині цього не водилося. Звісно, як і будь-яка хоч якось цивілізована міська сімʼя, ми були кілька разів у театрі та на концертах класичної музики, але це була радше імпостура (удавання) культурно проведеного дозвілля, аніж справжня духовна потреба. Відтак потреба слухати класику не ввійшла в мене, не стала потребою.

Опріч привчености до неї, в мене немає і її розуміння. Класична музика (за виїмком кількох творів) не промовляє до моїх емоцій, а чи не це основне завдання музики — викликати й розбурхувати чуття людини, розворушувати її зсередини. Щодо розуміння/нерозуміння як музичних, так і мистецьких творів узагалі, існує, здається дві думки. Перша, що штука (себто мистецтво) на те й штука, щоб звертатися до людей, не вимагаючи від них попередніх знань. Якщо вони є, тим краще, але це не є conditio sine qua до мистецтва наближатися зась. Далі вже відповідно до вроджених естетичних смаків кожного твір або подобається, або ні.

Друга, навпаки, що для належного оцінення й зглиблення мистецького твору конче необхідно певних знань у конкретній галузі мистецтва. Без них твір залишиться або геть незрозумілим або майже зовсім нерозкритим. Враження від нього обмежаться голими на зміст словами “подобається/не подобається” і не більш значущими “це красиво/некрасиво”, зважаючи на те, що поняття краси нерозривно вʼяжеться з епохою, в якій воно існує і рідко є абсолютним і позачасовим. Іншими словами, красива жінка 16 століття швидше за все не задовільнить канон краси століття 21. Особливо велика зміна у смаках і сприйнятті красивого, мені здається, сталася за останні пів століття, себто відколи прогрес у технологіях докорінно змінив вигляд і хід нашого життя, проти попередніх тисячоліть, коли воно в загальних рисах було подібне. Тим-то хто зараз навідається в Лувр, не будучи ніяк оздоблений знанням з історії і мистецтва, дуже ймовірно, знайде там купу химерних предметів, які не будуть йому ні красивими, ні потворними, і якщо тільки наважиться собі в цьому зізнатися, він щиро дивуватиметься, чому стільки людей їх фотографують і вдають, що дійсно ними захоплюються. Що ж, можливо, я один такий. Але саме це відчув я, коли там був.
Не те, відчуватиме знавець античности, зміряючи кроками амфіляди зал, присвячених, наприклад, стародавній Греції та Риму. Бачачи статую бога він упізнаватиме його, знатиме покровителем чого він був, і хто йому служив, схиляючи перед його видом голову в побожному трепеті тисячоліття тому. Він розглядатиме малюнки на грецьких амфорах і в голові поставатимуть історій героїв, що на них змальовані, і твори, в яких вони оспівані. Погруддя римських імператорів він безпомильно асоціюватиме з їх діяннями і злочинами тощо. Звісно, що проходини окремими залами для такої людини будуть сповнені геть інших відчуттів, як для якогось туриста-чванька, котрий марнуватиме години часу в черзі заради благенької фотографії Мона Лізи, з десятками голов цікавих витріщак з телефонами на передньому плані.

Сказавши це, не знаю, на чий бік стати. Правда (хоч кожному вона своя), певне, десь посередині. Споживати (читати, дивитися, слухати) твір, не розуміючи контексту — це красти в себе. Нерозкритими залишаться як його зміст, так і форма. Хто читає Вергілієву Енеїду, не знаючи Гомера, багато втрачає у розумінні і твору, і хисту автора. Заразом ми читаємо менші поезії того ж Вергілія, не маючи на руках грецьких творів, з яких він запевне надихався. І не сказати, що ми від них не отримуємо насолоди, радше ми її недоотримуємо (але з цим уже нічого не вдієш, втрачених творів відтворити не можна). Приклад з нашої літератури. Вірш Під кровом Зерова тому, хто не знає його біографії і літературних змагань, буде мало зрозумілий. Кому ж відомо про його Баришівський період, вчителювання і ненависть до провінціалізму, буде вражений його субтильністю. Отже не має сумніву, що чим більше ми володіємо контекстом, чим ширшою культурою озброєні, тим глибшим буде розуміння твору. Та чи значить це, що перш як піти в музей чи галерею, чи прочитати книжку, нам конче треба простудіювати твори, що там представлені і ці твори та їхніх авторів авторів? Звісно, ні. Це справа спеціалістів, не споживачів. Тому, схиляючись до думки, що мистецтво потребує знання, а не лише суто естетичного враження, я не заперечую і його. Інакше, перед тим, як слухати класичну музику, нам усім треба було б здобути музичну освіту; перш як піти в картинну галерею, отримати базові знання з малювання тощо. Вимагати цього було б шаленством.

Тож як щодо мене і класичної музики? Чи мені не сподобалися саме ці окремі твори, чи загально класична музика все ж не моє? Передчуваю, що радше друге. Але ще дам собі часу, щоб пересвідчитись.

9-10/VIII.24, Leopolis

Фрагмент роботи ніг, до попереднього👆☺️

Але все то відійшло і все забулося. Мало у нас писалося, мало читалося, а все отак з уст в уста передавалося, а то, звісно, воно не записане гине. І ліси, і болота — вирубали, висохли, але земля наша древня, сива давнина лежить на її облику. І наші селища, і городища, і замки, і монастир… Усе то каже, що рід великий заселяв цю землю, хоча тепер він здрібнів, заїла неволя, панщина, упокорення. Бо людина, що раз в ярмо голову схилить, тяжко назад до волі вертається. Були в нас і Сангушки, і Вишневецькі — роди великі і древні, але і ті полакомились на чужі охляпи — мерзенний такий вам клан, що чести не знає, а народ наш отако самотужки жив і живе та всі, кому лиш заманеться, зобіжає його. А хто винен? Ми самі! Кров наша винна! Душа наша! А ми мало дбаємо самі за себе, не вчимось, не цікавимось світом, не йдемо помежи люди, ми нікого не знаємо і нас не знають.

Самчук, Волинь, том 1