#щоденник

11.Х
Минуло 5 днів з початку навчання. Майже перший тиждень з девʼяти, що ми тут будемо. Кажу з упевненістю: це повний бардак! Ніякого навчання в жоден із цих 5 днів у нас не було. Поруч із нами азовці, у них цілий день щось стріляє, вибухає, грбкає, у нас тільки ляси точаться.

Позавчора видали броню, сьогодні видали автомати. Сьогодні мала бути «обкатка» (над нами мав проїжджати бтр). Що ви думаєте: правильно, він зламався. Сказали, до вівторка полагодять. Дали зброю, жодної дії з нею не було. Так, про око, щоб було. І все тут «про око». Увесь тиждень у нас срана теорія, вчора я 20 хвилин читав взводу статут (на кий біс?), сьогодні якась Наталя, психолог, дві години нудно мʼяла квашу про стрес, що аж сам взводний сказав, що ловив сон, поки вона язик розминала. Але так прописано у програмі і нема питання поставити її під сумнів. У нас навіть є журнал з оцінками (sic!), куди нам поставили бали за фізо, хоча фізо у нас жодного разу (за тиждень!) не було (і не буде, певно, ніколи, можливо лиш у мене, якщо я, як учора, задовбуватиму взводного, щоб ганяв мене!).

Курс збільшили на 2 місяці, ніби щоб «покращити навченість особового складу», вказівка з Генштабу. Але це також про око. Підміна понять. Його не «збільшили», а просто розтягнули. І все в нашій державі так, куди не кинься: в школі, в університеті, в армії — всюди на паперах так, а в реальності інак, паршиво.

Я пожартував з товаришем сьогодні, що ми тут на вакаціях: ліс, безкоштовний харч, товариство не без насолоди й сміху, фізична активність, яку я влаштовую собі за своєю волею. А, ще й платять кілька тисяч (це буквально, якщо що, нам тут заплатять за ці два місяці мінімалку: 3-5 тисяч/місяць. Скажу скажу вам, як отримаю). Звісно, що тут всі не можуть збагнути, що я тут пак роблю, молодий і розумний, заробляючи фіксером у сотні разів більше.

Казали, в НГУ центри краще ніж в ЗСУ. Погані. Тут немає радянщини з її армійщиною. Але тут є щось гірше: пофігізм і відсутність дисципліни, лайтовість і відсутність порядку. В НГУ хороший лиш Азов, все інше — погане (я про підготовку). Можливо, я й химери плекаю про Азов, позаяк там не був і кмб не проходив, але те що чув від хлопців і навіть інструкторів, схиляє мене до такої думки.

Хороший, бо Азов — це спецпідрозділ, у них нема сотень різношорсних людей віком переважно за сорок, які всі хочуть захищати стратегічні обʼєкти. Їх тренується 15-20 душ за курс, усі молоді та сильні. Хто не витягує, іде інде. Це спецпідготовка. Саме таке підійшло б мені: де ламають, але не зламуються.

Quid faciam ergo? (Отже, що робити?) Перевестися зараз в Азов, не закінчивши цього курсу, я не можу. Відтак, лишатимусь тут, а далі в бригаду. Про Хартію відгуки радше добрі, та й у них своє навчання буде. Повоюю там, а далі…, а далі буде видно.

Висновок.
Якщо хтось із вас думає вступати в армію, от вам моя рада. Коли ви хочете справді воювати, і ви не інвалід, себто можете завиграшки бігаєте по 10-15 км, сильні в ногах, руках і психіці, і вас бісить, коли ви нічого не робите, шукайте спецпідрозділ. Не йдіть у загальний казанок. Вас тут розчаровуватимуть і ваші «побратими», по-більшості бусифіковані (кого ТЦК-ашники запакували у бус), і командування, яке нічого не робить, щоб усю цю ху*ту якось змінити.

Я ж, натомість, пізнаю цю систему зсередини. І це цікаво. Шкода, правда, що воно так. І, мені здаєтесь, його легко можна було б змінити на краще. Просто ніхто нічого не хоче. Навіть у молодих інструкторів тут пропадає запал, і це сумно. Я був спершу кращої думки про нашого взводного, але зараз розумію, що він зламався (чи не в Азові він не пройшов кмб?) і змирився отримувати 23 тисячі на місяць і бути інструктором, лишаючи в спокої хлопців і не воюючи з системою.

До цієї теми я ще, можливо, пробігом вертатимусь, але тут основне.
Бувайте здорові.

#щоденник
12.Х

Василь Стус. Лист до дружини та сина від 1 червня 1981 р.

Шкільна наука — нудна, цікава наука — в кінці подорожі, а не спочатку. Тобто: хочеш домогтися цікавого, йди дорогою, долаючи початок нудний, знаючи, що нудного буде багато, аж поки доберешся до цікавого. Там, у кінці подорожі, на самому краї її, наука така ж цікава, як для Тебе, сину, спорт. І — значно цікавіша. І другий висновок: нудне — тільки охололе цікаве. Те, що вчора було цікаве, сьогодні стало нудне, бо повторювалось не раз, а отже, занудніло. Цікаве — гаряче, свіже, нове, щойно створене, зроблене, народжене.

Там же

Пишучи, про стилістику не дбай, а намагайся висловлюватися точно - то є найкраща стилістика (втім, може, Ти не знаєш, що то є стилістика? Це від слова stylos, stilo (ручка [грецькою]) - подивися в латинському словнику прояснення stylos або в Словнику іншомовних слів — це вміння висловлюватися по-своєму і «письменно», «освічено», тобто спочатку вчаться «освічено» (

це поганий стиль

), а потім — по-своєму, от як розмовляють неосвічені люди:

містко, влучно, гарно, скупо

. […] Отож, Дмитрику, за стилістику не дбай, але, звичайно, щоб навчитися не дбати, треба спочатку добре дбати. Для цього треба добре знати мову — і літератрну, і народну. Першої Ти навчишся у школі (а краще — читай, виписуючи вдалі, «густі» вирази, приказки, прислів’я читай, пісні наподні — але вже «дорослим» оком — багато радості дадуть і казки). Що стосується народної мови, то Ти її, на жаль, не чуєш (усе мріяв колись поїхати з Тобою і мамою до Рахнівки — там би ти її почув!). Отож, і тут:

читай старих авторів (усіх тих Квіток-Основʼяненків, Стороженка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького — майже вся ця проза нудна, нецікава, бідна змістом — але читати її треба для мови — більше, мабуть, користі й не знайти од цих авторів, що бідним духом жили, бідним духом писали, розповідаючи казки-теревені, або жартували на біді — як-от Котляревський).

От такий строгий присуд нашому письменству 19 ст. Я й сам, останнього разу перечитаючи нашу класику, ловив себе на думці, що читаю лише заради мови.

#щоденник
Деякі спостереження
І
В їдальні зрана і ввечері нам дають кульку масла до скибки хліба. Стосовно того, що далі солдати роблять із цим маслом, вони діляться на дві категорії. Одні намажуть усеньке масло на один шматочок хліба. Він буде жирненько укритий маслом. Інші ж, до яких належу і я, поділять кульку навпіл, а то й на більше, і тоненько намажуть на два-три шматочки. На мій подив, більшість солдатів належать до першої категорії: вони зʼїдять один бутерброд з маслом, але так, щоб його було товстий шар. І лише маленька купка людей, заощадливо розподілятимуть масло на кілька скибок.

Чи можемо з цього осібного прикладу перейти до загальніших висновків про вдачу цих людей? Що одні з них, перші, вдачі більш розпашної: їм або все хороше одразу, дарма що швидко закінчиться, або нічого. Тоді як другі, розважливіші, здержаніші, воліють продовжити насолоду навіть ціною зменшення її насиченості. Не певен.

ІІ
Продовжу тему їдальні і прийому їжі, раз ми вже її торкнулися. В середньому на прийом їжі у кожного взводу йде до години. У цей час входить дорога до їдальні й назад (25 хвилин), стояння в черзі (5-10 хвилин), власне їжа, чекання всіх опісля (ще хвилин 5-10). Саму страву, я міряв, ми споживаємо за 10-15 хвилин. Це досить швидко. Відтак, уже не один раз ловлю себе на думці, що я б дуже хотів поїсти не кваплячись. Бажано, в ресторані, з вродливою дівчиною побіч. Я уявляю, як сиджу за келихом вина чи кухлем пива проти гарно вбранної панни, неквапно насолоджуючись посмішкою цього прекрасного створіння і повільно смакуючи стравою ти напоєм.

Цікаво, що це (похід у ресторан із дівчиною), поруч із кавою та тістечком у «Дружбі» (кав’ярня в Києві), одна з небагатьох речей, яких мені бракує. Якось, за вечірньою кавою, я озвучив її своїм побратимам по койках. Моє бажання назвали «інтелігентською витрибенькою», і ніхто не розділив його. Хтось (як друг Тесла) мав бажання бути вдома з жінкою та дітьми та поїсти смаженої на салі картопельки (м-м-м, смакота!), хтось попити з друзями пива, хтось посмажити мʼяса або піти на риболовлю. Ресторан і кава у кавʼярні, чи свідчить це про витонченість бажань проти картоплі, риболовлі та дому?

ІІІ
До ресторану з дівчиною мені ще довго. Одне, що я закінчую навчання лиш на початку грудня; друге, що поїду звідси я не в Київ, а скоріш у Дніпро чи Харків.

Поки ж, не маючи ресторана, я бодай їм другі страви з ножем і виделкою. Хто колись їв зі мною вдома, знає, що зазвичай для їжі я використовую лише ложку. Як для супу, так і для каш. Тут же, я мав якусь доконечну потребу використовувати ножа (дякую дядькові, який в день моєї відправки подарував мені у військкоматі доброго ножа). Певно, це викликано глибинною вимогою лишатися інтелігентом, особливо в обставинах, що зовсім цьому не сприяють. В їдальні ж часто дають лише ложку. Не знаю, як це пояснити. Може, вони вважають, що солдати не годні їсти виделкою (ножів тут нема зовсім)? Тоді все одно дістаю ножа і їм ложкою і ножем.

#щоденник

14.Х
Почали холоститися. Кілька годин цим займались сьогодні. Пальці й кисті мають укріплятися. Інші взводи мали цікавий такмед сьогодні, краєм ока бачив. У нас буде в кінці тижня. В кінці вмовив нашого лейтенанта пройти смугу перешкод. Робота на кілька хвилин, але що це за робота! Був у броніку, касці та з автоматом. Спершу повзти, далі 20 відтискань, біг до окопа, стрибаю в нього, там дві позиції, вибігаю, далі шини різної висоти (висота визначає позицію стрільби: стоячи, на коліні, лежачи), відстань між ними метрів десять — усе бігом з піднятим автоматом, далі знов повзти, ще позиції, нарешті фініш: 30 присідань і ривок до намету. Серце колотиться. Наступні хвилин 8 не можу віддишатися, повертається кашель, що був уже майже зник. Виснажений. Відходжу. Надягаю назад бронік, іду на пробіжку.

З броніком бігати важко (він важить більше, ніж 10 кг). Пробіг три кілометри, тоді покликали в намет готуватися до здачі зброї. Загалом навантажився добре. Завтра легкий день (теревені про історію збройної боротьби між Росією й Україною), відновлюватимусь.

Взводний привіз сьогодні посилки. Не забув і мені кілька кіло цибулі (замовляв йому). Дякую, д(р)уже. Взяв цибулину на вечерю, усю умʼяв (хлопці скаржуться, що від мене несе цибулею).

Увечері привезли багато новобранців, навскид зводи два набереться. Пішла чутка, що це з концерту Океан Ельзи. Кажуть, там ТЦКашники зробили облаву і багатьом вручили повістки. Обурює такий метод. Якось це підло. Взагалі до роботи працівників ТЦК є великі питання. Тут наслухався, як бусифікують, заштовхують, затягують тощо людей на вулиці. Випадки, коли це мирно і цивілізовано робиться, також є. Багато факторів, з них чи не найперший, вочевидь, — район. Кажуть, на Теремках працівники не дуже тактовні. І це не єдиний район у Києві. Також, певен, залежить і від реакції людини, до якої підходять. Якщо починає огризатися, добром точно не кінчиться. Лиш невтямки мені, чому роздають повістки різним бурлакам і сіромам. Рідко побачиш молодого дуже хлопця, якому дали повістку або бусифікували. А який сенс із пʼятдесятилітніх напівкалік? Кажу про себе, підіть увечері на Хрещатик. Скільки там молодняка набереться!

Ще начувся тут про ДВРЗ. Ніколи не був там (слава Богу), але історії ходять страшні. Кажуть, там справжня клоака відметів суспільства: пʼяниці, наркомани, бомжі — нащо вони Збройним Силам? Чи ними збираємось воювати Росію? Ми сміялися, що в них воюють суспільні покидьки, чмобіки, а чи ми кращі? Що довше я тут, то більше в мене питань: а чи ми інші? Памʼятаєте про Потьомкінські села? Так от, знайте, тут те саме. Приходить комбат, хутко робиться вигляд, що заняття ідуть, комбат уходить, все вертається на круги своя, а круги своя — це теревені. Принаймні, поки що, поки іде теоретична частина. Зате насміхатися з москалів ми перші. До цього я ще повернуся.

Загалом, після всіх цих історій про ДВРЗ та бусики, я інколи питаю себе, а чи мені не пощастило, що я не зустрів ТЦКашника в Києві. Все ж вірю, що тут справа не в фарті. Ловлять тих, хто боїться й тікає, а «сміливі завжди мають щастя», як писав Багряний.

P.S.
До речі, мені прийшла повістка. На мою квартиру, мама заходила, взяла листа. Укрпошта розсилає. Ще й не від мого ТЦК. Сказав своїм: «Так ти, виявляється, ухилянт», — сказали. Посміялися. Подзвонив рекрутові з Хартії. Він сказав, треба попросити довідку «форма 5» і надіслати у військкомат. «Я сам, — каже, — вже третій рік у розшуку, хоч уже третій рік служу в армії.» Це свідчить про комунікацію. А база то одна, чом туди б не заглянути? Завтра спитаю у зводного, що робити.

#щоденник

15.Х
Вже кілька ночей спимо спокійно. Сьогодні о 4:10 обʼявили тривогу, саме коли всім по-маленькому закортіло. Вдяглися, попісяли і крикнули відбій. Лягли знов, до шостої.

Прокинувшись, не змогли запустити генератор. Скільки хлопців не тупцяло коло нього, здавалось, уже й моторному богу молились — марно. Двигун кашляв, кряктів, здригався, але неухильно глухнув: недостатній тиск мастила чи щось таке. Лишились без кави. Ночі поки не такі холодні, всередині спати ще тепло і без дмухалки. Що світла й чай-кави немає — оце фрасунок! Подивимось, як скоро полагодять. Чай-кава то таке, розкіш, а що скоро всі задубнуть уночі від холоду, це вже проблема.

Кажуть, нас мають під кінець місяця заселити в барак. Там зараз закінчуються роботи. Теж видно буде, чи переїдемо і коли.

Від учора читаю промову з памʼяти. Не збиваюсь. День сьогодні передбачається пинявим. Теоретичні предмети, а я вже знаю, як вони проводяться — чухання язиком і баста. Сумно. Мама на днях відправить посилку. Приїде кава, але що ж коли не працює генератор… Аби закінчити з цим. Ідучи на обід, побачив, що генератор відкритий (двері у моторний відсік). «Хтось займається генератором?» — питаю. — «Так, — відповідають, — сказали, хай провітриться.» — «Ти серйозно? — не вірячи, питаю я. — Неначе вночі зараз дуже спекотно.» — «Що аж перегрівся.»

Вже після вечері, вертаючись у намет, побачив, що генератор не працює. Сказали, завтра приїде майстер. Провітрювання не помогло. Ну а поки, щоб нагріти воду, треба йти 300 метрів до найближчої розетки.

Як і передбачалося на заняттях нічого не було. Зранку мало бути патріотичне виховання та про війну Росії з Україною 1917-21 рр. «Усім і так все ясно» — сказав взводний. А далі поточились різні історійки. Інший взводний (четвертого взводу, кореш нашого) сказав таке: «Ну нахуя такі предмети (історію, патріотичне виховання тощо) в програму було заносити?» Що б ви відповіли на це питання? Навіщо знати про вікодавню боротьбу Росії з Україною? Можете лишити свої думки в коментарях.

Поза тим, питання до тих, хто цю програму складав (це йде з вище): як ви хочете, щоб сержанти розповідали про історію боротьби України й Росії або про виховання патріотизму чи український націоналізм? Маю підозру, що в цьому також є намір взорувати на Азов та «трійку», але ж там на це є спеціальні люди, які тільки історією і займаються (за їхню ваховість не ручаюсь. Що я бачив, то це було pas terrible [не дуже], як кажуть французи)! У будь-якому разі це не прості сержанти розповідають там про історію. Як можна вимагати у людини, що 5 слів не може сказати без 4 матів, щоб вона давав лекцію про історію війни Росії з Україною?

Те саме стосується уроків по РЕБ/РЕР. Про це мають розповідати спеціалісти, а не взводні, які ніколи з цим не працювали. І так з усією теорією. Моє питання до взводних та нижчого керівництва: 1) чому ви не доносите цього, знай, що ви не можете вести ці класи до комбата, а він ще вище? 2) чому, якщо ви не можете їх давати, ви не просите змінити програму? 3) чому, зрештою, ви не заміняєте ці теоретичні класи (які є лише додатковими, але аж ніяк не основними) на практичні (тактика, пересування, холостіння), які ви вести можете? На ці питання я відповіді не маю. До цього я ще вернуся.

Дзвонив у неділю Ділі. Кажу, ти мусиш прочитати Еразмову Похвалу Глупоті. На що вона: «А я саме купила його. Там Похвала Глупости і їхні з Лютером взаємні інвективи». Це диво, а не Діля! Ще трохи і ти вже радитимеш мені, кого з латиномовних авторів читати.

Поза тим, взяв із собою двомовку (латинсько-французьку) Ціцеронового трактату De amicitia («Про дружбу»). Чтиво нудне і надто дидактичне. Не радив би.

По обіді, як я чекав, щоб мене і ще сімох хлопців забрали в наряд у їдальню, до мене підійшов чоловік, років тридцяти, одягнений у цивільне, видко, з тих, кого привезли вчора.
— Привіт! — каже він до мене. — Ми були разом на тижні штурмовика, упізнав тебе.
У памʼяті одразу вигулькнув тиждень (це було наприкінці червня). Саме тоді, до речі, я вперше почав вести щоденник і публікувати його тут (#тиждень_штурмовика).

Його обличчя я впізнав одразу.
— Точно! Привіт, пам’ятаю тебе, — кажу. — Ти вчора приїхав?
— Так. А ти як тут? — питає мене.
— Я в Хартію далі.
— О, і я також!
Перший збіг. Власне, тут їх низка, а в кінці виявиться ціла вервечка.
— Кажуть, — питаю, — тут є хлопці з концерту Океан Ельзи. Це правда?
— Не знаю, друже, я тут мало з ким спілкуюся.
Це мене всміхнуло: не люблю базік, що балакають з усіма. Зазвичай це ознака поверховості і браку свідомості.
— Як тут узагалі? — питає.
— Поки слабо, — відказую.
— Так мені й здалося. В Хартії має вже буде цікавіше.
Маленька павза.
— У тебе є канал «Освітарня», правильно? — каже. — Ти там, наче, щоденника ведеш.
— Так, — посміхаюсь, — але нікому не кажи про це, поки ми тут. Там є речі, які не сподобаються тутешнім керівникам.
— Добре. Ще одне, чи ти знаєш Людмилу Шевченко? Бо я бачив, вона кілька разів залишала коментарі.
— Знаю, знаю, пані Людмилу.
— Це моя двоюрідна сестра.
Я був вражений, до чого світ усе таки маленький. Ми з Женею (так його звати), не знаючи одне одного, проходили тиждень штурмовика наприкінці червня, в середині жовтня зустрілися у навчальному центрі Нацгвардії, звідки поїдемо в одну бригаду. Ще й до всього, він родич викладачки латини, з якою я познайомився рік тому, і завдяки якій працював учителем в школі. До речі, її син від початку війни служить у Третій штурмовій. Хіба не вражаюче?!

В наряді були разом із хлопцями, що їх привезли вчора. Питаємо, чи їх справді затягнули з концерту. «Та ні, тут нема ні одного звідти. Ми самі не знаємо, звідки то пішло.» Приклад того, як мало треба, щоб чутка народилася і без жодних перешкод (і підстав!) пішла між люди.

P. S.
Розповів взводному про курйоз із повісткою. Він посміявся і сказав, що форму 5 для ТЦК нам не виписуватимуть. Порадив просто подзвонити і сказати, що я вже на службі.

#щоденник

17.Х
Зранку було помітно студеніше, як тиждень тому. Ніч була в тривогах. Перша коло дванадцятої, вийшли в укриття — вириту яму, обставлену габіонами з піском і накриту лахміттям, схожим на брезент, так щоб хоч якось захистити від опадів. Розстелив каремат, проспали так більше двох годин. Як почав замерзати, сказали, можна вернутися в намет. Відбою не було. До ранку пролежав в одязі напівлежачки, ноги на підлозі, напоготові вискочити, в разі команди «воздух» (себто якщо зачуємо «мопед»).

Учора почав читати Apophthegmata Еразма. Апофтегма, розумне, як завше, грецьке слово, що означає «дотепний, влучний, яскравий вираз». Apophthegmata (множина від apophthegma) — це збірка таких висловів, що приписуються царям, філософам та різним іншим людям. Складаючи її, Еразм спирався на однойменний твір Плутарха, грецького автора ІІ століття н.е. Втім, він не обмежився перекладом його твору, але радше взяв його за зразок. Прочитав передмову вчора, сьогодні почав. Перша книга містить такі «изречения» відомих лаконців, себто спартанців. Ось кілька, що їх приписують царю Агесілаусу.

І такого виду анекдоти (у європейському значенні цього слова, себто історійки, не обовʼязково смішні) містяться у цій книзі.

Поза тим, з генератором щось робили. Відремонтувати на місці не змогли, увезли. Нас же приєднали до іншого, центрального. Чайники сказали не вмикати (треба буде й далі ходити за 300 метрів), але є світло і тепло.

Повернувся до іспанської. Замовив Ділі кілька книжок, у пʼятницю мають прийти дві посилки: Діліна й мамина.

Читаю перший том трилогії OST Самчука.

Бувайте здорові.

#щоденник

18.Х
Скиглії. Є поміж нас — на щастя їх не багато — чоловіки, які всім незадоволені. Тиждень ходили в їдальню за кілометр від розполодення, вони постійно нарікали, що далеко йти; подавали на сніданок перловку чи на обід узвар, вони фукали і вголос гидували це їсти; скажи їм, що будуть вправи і треба буде бігати, вони заниють. Усе їм не подобається, усе їх бридить. Мене бере сором за таких чоловіків і називаю їх по-старому «бабами» (най не в образу це буде жінкам), а якщо мʼяко — скигліями або нитиками. Не знаю, як мужики, ще й такого віку, можуть себе так поводити? Зімкни зуби і терпи! Не тобі одному щось не подобається, якщо інші мовчать, чому ти дозволяєш собі рюмсати?!

Від середи (16.Х) їжу привозять до нас. Вже не треба ходити в їдальню за кілометр тричі на день. Не знаю, що краще: пройтися 10 хвилин і поїсти гаряченьке в теплі з тарілочок чи їсти під боком, але напівхолодне і з пластику. Я б радше ходив. Інше діло, що це суттєво економить час, який ми поза тим і так просираємо сидячи на гнізді, ніби на заняттях.

І знов чекання безбереге… Мав бути перший день такмеду. Інструктори запізнились, а зараз тривога і ми чека-а-є- ємо.
А взагалі, як люди бездумно проводять час. Мені завше здавалось, що в Києві я часто марнотратив ним: кавʼярні, поїздки в центр, зустрічі з друзями, аби розвіяти свою нудьгу. Я картав себе, що міг робити далеко більше. Але втративши те, я розумію, що якщо я і часотрат, то точно не найбільший. Тут, тут люди мантачать свій найцінніший дарунок. Сидять, балакають, байдикують. Ніхто не позаймається спортом (одиниці), ніхто не почитає книжки. Лежати — ось завсіднє бажання більшості.

Чому ж я був постійно незадоволений собою? Певно, це мій максималізм і бажання дорівнятися найславетнішим трударям цього світу. Тим хто працював по 14-16 годин, не відкладаючи пера і книги з рук. Втім, женучись за цим високим ідеалом, я не зважав, що навіть 4-5-6 годин роботи — це вже чимала праця, яка мало кому до снаги. А між тим, треба й розважитися, розвіятися, відволіктися. Це й де відпочинок наснажує на новий виток роботи. Перебуваючи вдома, мені здавалося, що я роблю мало (я й зараз так думаю), перебуваючи тут, я бачу, що тоді я таки щось робив. Інша справа — зосередженість або, точніше, розосередженість. Мені бракувало системності. Я хапався водоночас за багато речей, лиш частку з них доводячи до кінця. Але, думаючи про це знов, не знаю, чи я міг діяти інакше: надто багато інтересів, і надто вони різні: грека, латина, українська література, французька… Це глиби, які потребують багато часу й зусиль.

Такмед тривав годину. Показали, як складати турнікет, а там тривога все перервала. Серед нас є кілька (з котрих і я), які згають, як накладати турнікет. Я, наприклад, у квітін проходив тртденний курс від Госпітальєрів (усім раджу!). По обіді відпрацьовували накладання турнікетів. Було добре.

#щоденник

25.Х
(З розмови, уривок)

— Можна питання?
— Давай.
— У що ти вдягнена?
Сміється. Я б усе віддав, щоб її зараз бачати: як вона опускає очі, як, можливо, рожевіє. На мить мовчанка. Далі рвано: — У светрі та джинсах.
Мені увидівся сірий светр, світло-сірий — відтінків цього кольору є безліч. Але не можу вирішити, який комір: до горла чи невисокий.
— Невисокий.
— Сережки?
— У тебе сьогодні дивні питання, Антоне. Маленькі.
— Великі ти не носиш, правда?
— Не ношу.
— Інші прикраси?
— Зараз ні.
Одні жінки прикрашаються рясно і яскраво, їм личать пишні намиста, великі сережки, браслети. Гарно підібрані, вони підкреслюють їх красу, не створюючи відчуття засилля й надміру. Інші ж прикрашаються дуже помірно і стримано. Таких відмінностей безліч. Одні сплять у піжамі, інші сахаються найменшого одягу і сплять оголеними.

Ми говорили довго. У ті рідкісні менти, що ми говоримо, робимо це досхочу. Для мене це час уявляння. Що це для неї, я не знаю. Можливо, просто забава, змішана з цікавістю, можливо, відволікання від щоденних клопотів, можливо, щось більше, та чи це важливо? Між нами надто багато перепон, щоб про це думати. Ми говоримо про що говорять хлопець і дівчина, між якими проступає флірт на тлі цноти: про речі, про різне, про неї. Флірт ледь-ледь помітний, він виявляється у півтонах: у голосі, усмішках, звертаннях, які кажуться швидко, тайкома, фуртивно, щоб не вразити, не знітити.

Вона не любить говорити, та мені вдається її розбалакати. Я волію слухати. Її слова вертають мене у таке звичне мені життя Міста, його університету, його вулиць, його кавʼярень — мого життя. Знаючи, що найближчим часом мені туди не вернутись, Місто набирає певної мітичності, несамохіть опоетизовується, стає обʼєктом моїх думок. У памʼяті відживаються спогади, вулиці стають сценами з фільму мого минулого. Я згадую Прорізну на початку минулої весни: холодний вечір, дрібний дощ, ковзка, крива бруківка з латками талого снігу, слизьке світло від задощених машинних фар. Я запаркував машину десь навпроти Плужника і спішу на концерт десь на Малопідвальній лабіринтами Майданівських завулків.

— Учора на сніданок нам дали вівсянку. Я не одразу зрозумів. Спершу, бачу, каша і шматочок курки (курка на ранок у нас стабільно, як риба на вечір). Куштую, наче вівсянка, на воді, маленько недосолена. Знаєш, що я згадав? Тиждень штурмовика у Києві. Там на ранок нам часто давали смачнющу вівсянку на молоці. В міру солодку і досить рідку — рідкої я ніколи не їв, мама завжди робила її густою. Вона аж здивувалась, коли я сказав, що мені сподобалась рідка. І от уяви собі: я їм кашу, коло мене за столами купа побратимів, а подумки я переношусь у спогади про найсмачніші вівсянки мого дитинства. Мамина була густа і смачна, але безперечно поступалась вівсянці нашої ммм…, давньої близької сусідки Валюшки. Її каша була неперевершена. Коли вона ночувала в нас, то вставала раненько (вона толком не спала, а куняла проти телевізора), і о сьомій каша вже була готова і, вкутана ковдрою, набиралась смаку. Навіть бабусина каша не була їй рівня, але бабуся мала один козир, яким вирівнювала становище — обліпихове варення. Цей спогад односиться до 8-12 років, коли час від часу я ночував у бабусі з дідом. У них на дачі росли кущі обліпихи (два здається), які з року в рік давали рясний врожай ягід, з яких бабуся робила варення: жовто-прозоре, ріденьке, солодке. Її кашу я завжди рясно поливав ним і, обережно зʼївши перший шар (каша була дуже гаряча), поливав що відкривався під ним. Варення я не шкодував, а бабуся всяк час підохочувала на добавку.

Та одного року кущі чи-то померзли, чи захворіли і обліпихи не було. Ні того року, ні наступними. Бабуся більше не робила варення з обліпихи, я незабаром перестав у них ночувати (виріс!) і більше не їв бабусиної вівсянки з обліпиховим варенням (певно, і не поїм уже).

Якби в той день, що я в останній раз на кухні у бабусі їв ту кашицю з жовтим варенням, мені хтось сказав, що це буде в останнє, я б просив бабусю купувати ягідки обліпихи, робити з них варення, а сам, може, інколи б залишався і далі на ночівлю заради каші на сніданок.

А взагалі, ти тільки подумай, ми ніколи не знаємо, що робимо щось в останній раз. А це торкається всього. Цікаво, що відчуває людина, займаючись останній раз коханням? В моменті, запевно, вона не думає, що це останній раз, але з часом приходить усвідомлення цього. Як їй від цього? А останнє побачення? Останній поцілунок… так колись настане остання зустріч з друзями, останній обід, остання ніч. І жоден не знатиме, що це було востаннє… Так відійшов мій дідусь. В останній вечір він був веселий і жартівливий (це було в той час уже не часто), а на ранок був уже холодний. Спочив.
— Якісь сумні в тебе думки, Антоне.
— Це правда, пробач. Давай про веселіше. То ти кажеш, у тебе вдома ще не ввімкнули опалення, холодно?
— Трошки.
— Спиш під двома ковдрами?
—Ні, я сплю в піжамі..
Тут розмова могла б узяти інтимний оберт, якби не моя стриманість. Надто цнотливо мене виховали. У таких справах це шкодить.

#щоденник

27.Х
Неділя — лінивий день.
Вночі перевили годинник, я втомився спати, а як прокинувся, надворі вже, проти звички, був день. Поснідали. В чіпок не їздив, дарма що вже катзна скільки часу не мився (тут у нас лиш одна баня і постійно великі черги), але знаючи, що це на цілий день, вирішив краще почитати та пописати (нотатки за минулий тиждень треба впорядкувати).

Завантажив іспанський переклад книги Кестлера Darkness at Noon (El cero y el infinito), почав читати. Це одна з перших книг про Сталінські партійні чистки. Фотографія, що нижче (дяка Теслі), саме під час читання повісті.

О четвертій думав піти в зал, але ж кажу, лінивий день, віддав перевагу читанню. Коли вийшли на вечерю, о шостій десять, стояла вже глупа ніч. Не знаю, чи слід було переводити годинник: світає то раніше, але ж ночіє як скоро…

З чіпка хтось із хлопців повернувся під вечерю о шостій, а хтось і досі там (зараз уже за сьому)… Привезли снікерси та сочники, буде на ранок до кави.

Днем задоволений. Іноді добре так просто полежати. А взагалі, відколи я тут, мене покинуло осоружне питання «для чого я тут?» і «нащо я це роблю?». Жодного разу я не спитав себе це. Все гранично просто: я тут, щоб могти йти далі. Іти далі мені треба, бо зараз війна. Ці питання переслідували мене всюди в цивільному житті, зараз ці фурії щезли, отже я там, де треба. Я колись писав, що свобода обтяжує наявністю вибору і необхідністю робити його самостійно. Починаючи день, я сам вирішував що мені робити, куди піти, чому присвятити час. Я сам надавав речам сенс, і, як мені здавалось, часто це було штучно. Часто я не знав, що робити з днем, як його проводити, куди себе дівати, тож обирав, що я робити вмію: читати й навчатись. Тоді поставало питання сенсу цього навчання. Як воно допомагає у цій війні. І тут було провалля.

В армії я не думаю, що робити, до нас доводять. Це далеко простіше. Поле мого думання обмежується клаптиками вільного часу, що лишаються мені після всіх розпоряджень і наказів. Я не думаю, який внесок роблю для перемоги, бо знаю, що це обовʼязковий етап, який потрібно пройти. А крім цього всього, подивіться, скільки вражень дає мені час, проведений тут!

Бувайте здорові.

#щоденник

20.Х
Сьогодні складали присягу. Хапливо все вийшло. Вчора ввечері сказали, що сьогодні, в неділю, складатимем, разок прогнали (я зачитував) і розійшлись. Сьогодні о девʼятій склали. Урочистості ніякої. Декого взагалі забули. Вони були в наряді по кухні, їх не дочекались: «Ми склали присягу вівсянці з сосискою» — жартували вони. Жарт жартом, а куди це годиться?! Та й, кажу ж, відчуття сакральності (а присяга — це ж щось сливе священне!) не було геть зовсім. Як я закінчив промову і вернувся в стрій, мені здавалось головний зараз скаже: «Це була остання репетиція, от так воно має буде». Він цього не сказав. Поки я читав, інший зі штабу ходив і знімав це дійство на телефон…

Загалом, усе, що можна було зіпсувати, тут зіпсували. Ще раз запевняюсь, коли нема дисципліни в маленьких речах (тиша на шикуванні, тримання строю під час ходи, відсутність ранкових зарядок тощо), її не буде і в великих (заняття, присяга, далі — на полі бою). Згадується відома фраза морського котика адмірала МакРейвена: If you wonna change the world, start off by making your bed (якщо хочеш змінити світ, почни заправляти ліжко). Малі справи важать.

Взагалі, не розумію (не я один), чому було складати її в навчальному центрі. Логічніше було б робити це вже в частинах, де ми вестимемо службу, ні?

Потому поїхали в баню (помитися) та чіпок. Виїхали об 11:20, вернулись коло пʼятої. Чотири години ждали черги в чіпок — хай йому грець! Купив морозива, сочника та кави. Зʼїв на місці, насолодився. У чіпку грала одна пісня, (російська попса), я записав приспів, але десь загубився. Шкода, ви б зацінили…

Вчу іспанську, вона потрібна буде для роботи в бригаді. Отримали зарпалату. Спершу 5 тисяч, далі ще дві. Не знаємо точно за що. Кажуть, властиво наша зарплата (тут — Грошове Забезпечення) складає пʼять тисяч, але ще 15 нараховують як бонус протягом наступного місяця. Тож дві, це певно за ті кілька днів у вересні, що я вже був у частині. Поза тим, що ми отримуватимем 20 тисяч, гарна новина, нас готували до 4-5.

На цьому все, бувайте здорові.

#щоденник

Знову спогади. Не знаю, чи це вам буде цікаво, пишіть у будь-якому разі)

29.Х (вівторок)
Як повільно іде час, коли нічого не робиш. Другий день «виживання». 11:50. До обіда ще година, сидимо на галявині, поміж соснами пробивається тепле сонечко. Сиджу, спершись об дерево, праву щоку гріють промені. Дивились низку відео про відстеження слідів у лісі. Пощо нам це, зрозуміти трудно. «Для орієнтування ви все одно використовуватимете Кропиву, — кажуть нам у півголоса, — а вогонь треба доьувати запальничкою, а не тертям чи кресалом». Фільми дедалі частіше перериваються перекурами, які стають все довшими й довшими. Усі нудяться. Сів попід сосоною повторити іспанську. Прочитав уже 15 сторінок Кестлера, легко йде, може, почати вчити, щоб краще відкладалось? Думаю, скачати «Похвалу глупоті» іспанською, її точно можна вчити, знатиму її всіма мовами.

Діля сказала, що почала Еразма, його альтеркації з Лютером. Заздрю. Еразм і в мене є, але для нього треба час, похапки не вийде, а час тут завжди видавцем (гарне слово з Левицького). От іще словникове (теж з Левицького). Був один інструктор, полковник, здається, давав нам картографію (малював на піску та хвої), намагався говорити українською, інколи бракувало слів. «Як будуть купала?» — питає. Усі мовчать. — «Баня», — кажу. — «Баня?» Так і не повірив. Видко, що ніколи не читав Левицького. У того кожне оповідання починається з опису Росі і церкви, що «широкими золотими банями мріє над лиснючою Россю» (цитата не точна). А ще купол — це склепіння, але це більш технічне слово.

Погода цієї осені лепська, останні дні жовтня — бабине літо або, як кажуть на заході, індійське літо (l’été indien).

Та повернусь до іспанської. Находить мрійливий настрій, час покопирсатися в спогадах. Куди заведуть мене цього разу? Вирушаймо!

2017 рік — як давно це було! — я на першому курсі, вчу французьку у жовтому корпусі Шеви. Приблизно через місяць давня знайома і вірна порадниця того часу навіяла мені думку почати вчити ще іспанську. «Це все таки третя за популярністю мова в світі, спробуй і її». Робити тоді все одно було нічого, знайшов школу, навпроти універу, з другого кінця парку, і почав ходити на уроки. Займався я з молодою вчителькою (що вона сама ще тоді ходила в університет, це я дізнався далеко пізніше). І смішно так, я був тоді до того соромʼязливий, що не наважувався навіть перейти з нею на ти, хоч ми були майже однолітки. Таким же tímido (соромʼязливим) я залишився і по сьогодні, дарма що здаватись може протилежне. Це цілком натурально, як марнотратство є лиш іншим проявом скупості, так і показова розкутість — соромʼзливості. Ховаючи одну ваду, людина банально прикривається її протилежністю. Вона добре знала мову, і наступні два місяці я двічі на тиждень займався з нею іспанською.

У памʼяті живо стоїть один спогад. Субота. Зранку до обіду працював (розумій: вчився) у Максимовича (бібліотеці Максимовича), у ті «золоті часи» вона була відкрита по суботах, до 14:00, здається. Я сидів у читальні на другому поверсі, силкуючись розпетрати сторінки, що ковтали очі, але не перетравлював розум (я тільки привчав себе вчитися). В перервах між читанням спускався на перший поверх, де ліворуч од сходів стояв кавовий апарат. За 10-15 гривень там можна було взяти кави, гарячого шоколаду чи чаю зі смаком лимону. Коли, шість років потому, я повернувся в Максимовича, там не змінилось геть зовсім нічого (час оминає цю будівлю, як зачаровану), але апарату вже не було…

Вийшовши по обіді з Максимовича, я перейшов дорогу в парк і повернув праворуч, де старі грають у шахи-нарди. Того дня ніхто не грав. Було сіро і морозно, осінь шкірилась і відлякувала від себе людей. Я йшов на урок. Це був ідеальний день студента: бібліотека, парк, урок, прогулянка. На жаль, він ніколи не повторився, хоч у моїй волі було повторювати його хоч щодня. Чому ж тоді? Чи втрутилось одвічне питання: як заробляти гроші? Чи мій сумʼятний дух почав бунтуватися проти цього академічного спокою, майже рівного анабіозу? І те, і інше.

Сім років потому я вернувся до бібліотеки, цього разу вже Вернадки, консультуючи архіви.

Окрім незручних умов роботи, я швидко вперся у питання навіщо це, чи це на часі, чи це те, що я маю робити зараз. Гадаю, стосовно останньої спроби відповідь швидше за все така: поки це не на часі.

А тоді, хоч я й міг би просто вчитися, не думаючи певний час про гроші, я відчував, що мені б за це хутко стали дорікати як не рідні, точно я сам. Тож я почав працювати, у бібліотеку вже не заходив (щоб туди вертатися, треба справді робити над собою зусилля), тому й спогад такий лиш один. Чи я б змінив щось, якби міг повернутися назад, чи обрав би більше вчитися й не працювати? Ні. Бо це життя і від нього не можна тікати. Життя ж вимагає поєднувати навчання і роботу. Та й треба бути чесним з собою, ніщо не заважало мені й надалі поєднувати Максимовича і роботу

Заняття іспанської ставали дедалі менш регулярними, доки не перестали зовсім. На початку другого навчального року я з дівчиною поїхав у Париж. Тиждень ми провели разом, потім вона повернулась до Києва, а я лишився ще на місяць. У Парижі я знову згадав за іспанську. Вже за кілька днів знайшов школу біля Галереї Лафаєт і замість ходити з дівчиною по Лувру, ходив до вчительки на іспанську. Викладачка була повністю двомовна. Народилася вона десь у Південній Америці, але рано переїхала до Франції, на жаль, не згадаю вже, як її звали. Ми займалися через день по кілька годин. Не знаю, як так вийшло, але умови у нас були дуже товариські і, як для паризьких мірок, це коштувало мені майже нічого. Так ми прозаймались днів 10, тоді я подався на південь, через Овернь, Тулузу і зрештою, окошився в Барселоні. Як зараз згадати, неймовірний то був час, але, як завжди, в моменті мало оцінений. Чи це я починаю цінувати речі лише у спогадах опісля, чи це просто людська природа?

Своє перебування в Барсі я вкоротив майже вдвічі і, втомлений од себе та бездумного відпочинку, полетів назад у Париж. Я був пересищний, пересищений від бездіяльності і беззмістовності. Надати цьому часу змісту я не зміг.

Якби зараз я міг майнути у ті самі місця, як би я себе почував, що б я там робив? Бездумно тинявся до нудьги чи насолоджувався усім, що бачу, намагаючись за кожною річчю пізнати її історію? Радше друге. Подорожувати теж уміння, якого треба вчитися. Як одну й ту саму книжку ми читаєм по-різному у 17 і 25, так і подорожуємо теж інакше. Я тоді і зараз це той самий я і інший. Основа та ж, надбудова інша, культурно трохи багатша, а подорожі це про культуру. Без неї вони лиш позбавлена змісту зміна місць і пейзажів. Наша робота надати їм змісту. Надаємо змісту, пізнаючи історію цих місць, хто там жив і творив, що там відбувалось. Одне діло милуватися памʼятником, інше — знати, про що він говорить. Про життя можна сказати так само: це довга подорож, якій ми самі маємо надати сенс.

Час іти на обід. Поки тут це єдиний сенс чекати з 9:00 до 13:00.

#щоденник

31.Х
«Привіт, мій коточок…»
Якщо є одна фраза, з якою в мене асоціюється Тесла, це буде вона. Не знаю, з чого мені почати говорити про Теслу, а говорити про нього хочеться. Коли я кашлюю на другому поверсі, він каже: «А ти харош там гавкать», коли їм часник, застерігає, щоб я не їв його так багато: «Це ж антибіотик, його нєльзя багато». На днях ми балакали, і я сказав, що не ходив у садочок. — «Ти не був у садику? Так от чому в тебе такі думки про социум! (розумій, ідеалістичні)».

Він душа і гумор нашого взводу. Коли його не чутно, він або спить, або його немає поруч. А ще в нього золоті руки. Вчора за сніданком, він розповідав мені, як варити самогон (я був цікавий знати). Більше прикладів нема чого давати, «статечний господар», от як я його назвав. — «Як це, статечний?» — питає мене. — «Той, що про все дбає, статковитий.» — «Аа, ну да, це правда, я люблю, щоб був порядок».

Але найщиріше Тесла проявляється по телефону зі своєю жоною. Тоді спадає машкара жартуна і сміхороба, і лишається справжня душа чоловіка, чутлива, щира, проста. Вона проявляється у звертанні («мій коточок»), у голосі, тихому, по-дитячому соромʼязливому, погляді на фотографії сімʼї.

Зі своєю жінкою він разом уже багато років. Вони мають двох баламутів, семи і тринадцяти рочків. Коли є мога, він дзвонить їй кілька разів на день. Якось, як ми всі копали окопи, Тесла відлучився побалакати з любою. Помітивши це, я посміхнувся і кинув уголос: «Тесла з дружиною наче підліток, телефонує їй кілька разів на день». На це наш інший спільний знайомий, Микола, сказав мені, що це абсолютно природньо. «Это и есть любовь, Тоха. Мы с женой уже семь лет вместе и каждый день для нас как новый. Мы общаемся каждый день, и нам всегда есть о чем общаться. Когда меня спрашивают «О чем можно говорить?» — Та, блядь, обо всем, отвечаю я, ну вот просто обо всем.» Тут нагодився Тесла і тихо підтвердив це.

Далі обидва сказали, що мене це ще чекає. «Ти зустрінеш свою людину і тобі захочеться щодня дзвонити їй, питати, як вона, от подивишся.» Я щось бовкнув, мовляв, здається, ніколи такої не знайду. «А знайдеш, коли перестанеш шукать», — відповіли вони.

Буває, він злиться на жінку і може пригримнути на неї, але це не якийсь глибокий гнів, а короткий спалах, що тут же гасне. Тут немає грубості, це життєвість.

Втім є одна риса, яка мені в Теслі не подобається: він страшенний песиміст. Життя привчило його не вірити державі, відтак він у всьому схильний бачити підвох і «кидалово». Він знає, що армія це бруд і грязь (це правда), і не хоче думати, що так не всюди. Я в це вірю, на що він по-батьківському: «Ти просто ще дуже юний, а ми життя прожили». Вірю, що він помиляється. А також вірю, що в нього все буде добре в армії. Такі люди не пропадають.

PS
Ще вірю, що ми зваримо разом самогону, що я пригощу його кавою з трубочкою в Палітурці, і покатаю на своїй Джеті.

Бувайте здорові!

#щоденник

30.Х
За сніданком підслухав двох солдатів за переднім столом. Згадується приказка «корикей підслухав» (Corycaeus auscultavit, Adagium 144), так греки казали про шахраїв і піратів, які, мішаючись поміж торговців, вивідували їхні плани, чим далі користовулись, готуючи засідки. Нападу я не готував, але вух од їхньої розмови не оювідвернув. Вони обговорювали масло та сир, що нам дають на сніданок. Один з них казав, що це лиш молочні продукти. «Я знаю дві ферми, де роблять справжній сир та масло, одна з них на Житомирщині. Ми з дружиною завжди їздимо туди: от там спражнє масло, не те що тут».

Мені начхати було на сир і масло. Що нам їх дають, на тому вже дякую, солдат завжди буде чимсь незадоволений. Мене спіткнуло інше, час вжитий у цьому реченні: «Ми з дружиною їздимо». Чи може тут досі бути теперішній? Він тут указує на часто повторювану дію, яку ми робили, робимо і будемо (плануємо) робити. Із цих трьох часів для військовослужбовця певно існує лише один —минулий. Теперішнього і майбутнього для нас немає. Власне теперішній є, але він дуже короткий, це час від наказу до наказу. А позаяк накази часто міняються, можна сказати, що теперішній — це тривожне очікування зміни наказу (можливо, я дещо перебільшую). Майбутній же в нас під покривкою невідомості, тому лишається минулий. Тож коректно фраза мала б звучати так: «Ми з дружиною часто їздили…».

Втім, можливо це не просто машинальна помилка, а пояснення дещо складніше? Що як це бажання вірити, що далі все буде, як попередньо, яке несвідомо проявляється у мові? Бажання вірити, що ми повернемося додому і поповнимо і так надто численні тилові війська? І справді, більшість думає, що вони будуть спокійно працювати в частині два через два, вдягаючи форму у визначені дні, а за кавою перебираючи на зубах нашу владу, кажучи, як самовиправдання, чому вони не воюють, яка вона корумпована і брехлива. Мовляв, от якби депутати чи їх сини, тоді б і ми… В усьому в нас винні депутати і їхні сини. А що держава без них не може функціонувати, про це ніхто не думає. Простий люд вважає, що вони дармоїди й паразити — баста. Ніхто не хоче вірити, що саме його відправлять на фронт. Однак з більшістю так і буде. Інакше, нащо ж нас тут так багато, нащо чоловіків ловлять на вулиці?

Самовпокоєння працює до останнього. Навіть в армії люди думають, що війна їх омине. Чіпляються за найменшу соломинку безпечності. Про мене, краще готуватися до гіршого. Вдасться вижити, супер, але треба бути готовим померти — не ми одні і не ми й останні. Багато скажуть: «Ти так говориш, бо в тебе немає сімʼї, тебе нічого не держить». Це правда. Але є обов’язок, який я відчуваю, і він вищий за все. Для кожної людини він свій. Хтось обовʼязку перед державою не відчуває. Це не його провина, але його вихователів і батьків. А хтось скаже, що це зовсім не провина, що він громадянин світу і до держави не більше привʼязаний, як колесо до машини: поміняй машину, воно так само крутитиметься. Я відчуваю і чинити по-іншому не можу. В моєму випадку все просто.

Звісно, хочеться жити. Вільний якось сказав мені «служба військового не має закінчитися смертю, а багато хто саме так і думає». Мертвий військовий — поганий військовий. Тож треба важити ризики, але не керуватися страхом.