#Щоденник

5.Х

Перша ніч без тривог. Прокинули о 6:00. Встали під какофонію чиху, кашлю й хрипу. Сказали, о 6:10 буде зарядка, почувши про це, намет загув від «радости». Спершу тримається нашорошена непевність. Намет помалу розгойдується зі скрипом ліжок і скреготом людей.
6:15 Старшини немає, про зарядку забули. Кожен або вже пʼє, або ще готує чай-каву. Тоді побіг сам. 3 км, далі розімʼявся на перекладині. Був один.

Телефони вчора забрали після веч. повірки, видадуть лиш сьогодні після вечері на півтори години.

«Доведуть» або «вам доведуть» — улюблені фрази армії. Коли старшина не має відповіді на питання, він дістає її, ніби з кишені чарівну ключ до всіх замків, щоб не здаватися неготовим і не ставити себе у незручне положення.

10:30 Сьогодні субота, дозвільний день. Вранці на шикуванні, як завше читав «Промову переможця», треба було б її вже вивчити, а то все читаю, як телепень, з листка. Ніяк не можу запамʼятати після слів «Слава Україні» тричі вигукнути «Україна», на що вишукані по взводах побратими прокричать тричі «понад усе».

[…дещо пропускаю]
Погода неперевершена. Ми живемо край лісу. Як сказати на «опушке леса»? (Якщо хтось зна, підкажіть, я ж без словників отутоньки). Відтак небокрай і неба синь гарно видно. Досі жодного разу не дощило. Погода нас жалувала і нам всміхалась.

Одлалеки лунають автоматичні черги — хлопці відпрацьовують. Вряди-годи довкруги сколихнеться од важких гарматнів (гарматнем колись називали снаряд). Скоро й наша черга прийде. Офіційно, з понеділка починається навчання і триватиме 54 дні.

Дні тут мають кілька вимірів, зовсім одмінних од життя вдома. Один з них, наприклад, це кількість рулонів або метрів використаного обухівського паперу. В одному — 65 метрів. Я взяв із собою два, себто 130 метрів, або більш як два метри на добу, якщо виробник не бреше щодо кількості метрів у рулоні🤣.

Папір для гузиці в армії має потроює свою вартість проти пеперу вдома. Тут це справді важливий предмет, без якого нікуди. А піти купити його не так просто, позаяк магазину на першому поверсі чи на розі вулиці в нас тут катма. Пам’ятаю, як ми зайшли перший раз у «чіпок» на «ядрі» (хе-хе, себто в головний навч. центр, я його ще називав «цивілізацією») минулої неділі, то кожен другий брав по 3-4 рулони обухівської. Вона тут робить «свою касу».

Інший можливий вимір — кількість пакетиків кави. На жаль, доводиться звикати до розчиної, в зернах у чіпку бігма. Мій вибір — Carte noire: Carte noire — кава справжніх гурманів (місце для реклами). Загалом, вимірювати дні тут можна всім, чого тут бракує, а бракує тут усього, що є приємним, але не необхідним. Ну хоч би солодке, наприклад.

Втім, я не скажу, що брак цих речей мені завдає мені дискомфорту. Доки я маю цей записничок і ручку, планшет, наповнений книжками, і дівчину, про яку я думаю, про решту мені байдуже. Тут доречно буде знов процитувати уривок із листа Сенеки, який я вже наводив у замітці за 30.ІХ (на каналі її не було змоги виставити).

Ти ж і далі зміцнюйся у своїй стійкості, що, зрештою, робиш, і звільнюйся від зайвого вантажу. З того, чим володіємо, ніщо не є необхідним. Повернімося до законів природи: багатства — під
рукою. Те, чого потребуємо, — або безкоштовне, або цілком дешеве. Води й хліба — ось чого жадає природа. Нема людини, що була б надто вбогою для цього. «Хто ось такі межі поклав своїм
бажанням, той міг би посперечатись ущасті зсамим Юпітером», — мовив Епікур. (Лист 25)

[…]
17:55 По обіді вдарив ще 6 км. Потому, займаючись на перекладині, бачу, ще один солдат силкується намотувати круги — підбадьорив. Даю приклад. Невдовзі до перекладини підійшли ще двоє: Артем і Жека. Молоді хлопці, гарної статури. Питаю, куди вони. «В Хартію», — каже Артур. «О, і я туди», — кажу, радісно. «В Рубіж», — одповідає Женя. Ще балакаємо, поки займаємося. Вони приїхали вчора, а в понеділок починають з нами навчання. «Вчасно ви, хлопці, деякі тут вже два тижні чекають!»
По обіді небо зарюмсало, спершу сплакнуло, тоді витерлось, а зараз знов полилось і не перестає.

Читав Бажанів «Політ крізь бурю», але вже іншим разом. Час уже кінчати.

Бо й так довго.

Добраніч)

#щоденник

З неопублікованого

30.ІХ

7:00 Тривога з першої до пʼятої ночі. Схопив дрижаків у льосі, а ще наслухався дисонансів, консонансів та різних додекафоній храпу. Хтось хропить, наче соло грає, тоді включається другий і наче підіграє першому — от уже й концерт. Хтось злиться на це, я сміюсь. Дійсно, смішно, такого багатоголосся храпу я ще ніде не чув.

Ночі помітно студеніють. Вдень ще температура держиться.

Має приїхати комбат сьогодні (начальство!), сподіваюсь, повезуть знову в цивілізацію видавати форму.

8:18 Багацько розмов про секс, брудних і зневажливих. Говорять про це чоловіки, по яких не скажеш, що Венера з ними не те що часто, а навіть коли здорово пʼяненька, водиться. Вони ані гарні, ані багаті, ані розумні: звідки ж такі шалені історії з жінками? Або вони марять і в голос промовляють свої сокровенні бажання, або таки дійсно мають чималий успіх у жінок і говорять про те, що спізнали. Що останнє можливо, мені підказує Еразм, який би сказав, що дурникам завше фартує, а найперше на жінок як найближчих до них (це Глупота говорить — не я). Тож, нема чого падати носом, Антоне. Розумний, отже «страждай»🤣

(Із щоденника)
Дав перший урок англійської Антонові. Бачив охоту в його очах. Подивимось, чи надовго. Завтра продовжимо, якщо не «зільється». Коли ж зільється, докладу зусиль ut perseveret nec recedat a proposito.

01.Х (фрагменти)

Вчора я давав Антонові урок з англійської, сьогодні знайшов із ким балакать французькою. Бракує найголовнішого, найлегшого і найважчого — щоб всі заговорили по-українськи…

Поза тим, мене тут вважають за інтелігента. Вчора сиділи в їдальні у «цивілізації», в салаті було два шматочки оселедця, не відділеного від шкірочки. За столом на сиділо четверо. Я взяв виделочку в ліву, ножика в праву і акуратно, з мінімальними втратами в «дивій силі», відділив мʼясо від плівки. Від сусідів посипались вигуки здивування і захоплення. Я згадав дитинство, коли моя манера вправлятися з приборами залюблювала маму мого товариша, що тримав ножа якось «дивно», більш ніби заважувався на чиєсь життя, ніж на благенький шматочок мʼяса. Минуло майже зо два десятки років, а виделка й ніж досі стоять за мене.
Мій товариш, що сидів навпроти, і більш од всіх «изумлялся» моїм орудуванням ножем, невдовзі теж зіштовхнувся зі шматочками оселедця. Замість ножа він обрав свій палець. Тяжко мучився, втративши більше «живої сили» на «полі бою».

Аби закінчити з ножем і виделкою, скажу, що, на мій подив, усі французи, з ким мені лучилося ділити трапезу, якось дивно тримали ножа в правій руці. Колись я навіть завважив про це, звісно, мене не зрозуміли. А, може, що нормально для нас (мене), то не нормально для всіх? Най буде, але їдять з ножем вони все таки кумедно😆.

20:20 Як виявилось, учора була моя (наша) остання ніч у тім бараці, який я вже почав облюблювати. Чотири ночі я провів у ньому. Познайомився з кількома людьми, здружився з Санею (Теслою), ми з ним нівроку реготали! Там і майданчик спортивний почали облаштовувати і «думальня» —будь-яка усамітнена місцина — була там. Загалом, там було вельми безтурботно.
[…]
Переїзд зайняв увесь день. Спершу улюблене в армії чекання, тоді сама дорога, а як приїхали поставити для себе 2 великі намети.
[…]
Кілька думок про смерть від Сенеки.

Невідомо, де смерть очікує на тебе, а тому очікуй на неї крізь.
Треба прагнути, щоб у будь-яку хвилину ми відчували, що прожили достатньо.
Розмірковуй про смерть! Хто навчився вмирати, той відучився слугувати; той став над усякою владою і вже напевно — поза всякою владою.
Що йому вʼязниця, сторожа, замки? Вихід для нього завжди вільний! Є тільки один ланцюг, що тримає нас на привʼязі, — жага життя.

Знову читав «промову переможця», здається, читатиму й надалі. Є надія, що навчання почнуться незабаром (це поки чутки, та все ж).

#щоденник

7.Х

6:40 Сприкрилась ця мжичка, що вже третій день без перестану сіється з неба. Це ще більше бісить, ніж нічні шахеди. Ці бо від ворога — це очікувано, а дощ від природи. “Чому так багато?!” — питаєш себе.

Усе мокре й вогке. Сьогоднішня ніч (з 6 на 7) помітно морозніша, проти попередньої. Сон всяк час переривається тривогами, вдяганнями, виходами глибше в ліс і сидінням sub Iove («під Юпітером» — так римляни казали «просто неба»). Буває, між поверненням у намет і новою тривогою не минає й години. Відчуття, наче занурився кудись глибоко в млость, як раптом дужа рука рвучко хапає тебе назад у реальність: в намет, що тут-там пісяє на ліжко дощівкою, у ліс, де все плямкає, чвякає й вибльовує водою, притьмом ти ступиш крок.

І дивуюся, як тих окрушинок часу, що я сплю сном у ліжку, або сиджу сидом на карематі в лісі, вистачає на весь день? Певно, тут рятує те, що ми лягаємо о 21:30-22:00. Ті перші півтори-дві години сну, найбільше відживлюють організм. А далі вже він жадібно хапається за кожну хвилинку, що моя свідомість відлідає до бога сну (як його там звати?), і бере з неї все для свого відпочинку.

Поза тим, лягати о 22:00, а вставати о 5:30-6:00 — справжній кайф. Але як це можливо, коли є дівчина?.. Мій досвід каже: ніяк. Втім, ще мій досвід каже, що спати з жінкою, окрім під час кохання, краще на окремих ліжках, а бачитися не кожен день. І взагалі, зрештою, краще бути без жінки, бо вона розніжує. Тож я не знаю, чи мій досвід гарний порадник😂.

Тим-то починаю краще розуміти химороди спартанців щодо їхніх обмежень співжиття чоловіка й жінки. Хочеш, щоб чоловік був воїном, має жити серед воїнів, контакт з рештою світу, серед них і з жінками (виняток, воїн-жінка, але їх античність не знала) треба обмежити як такий, що може розніжити.

12:50 День такий самий, як і погода надворі: сльотавий і пинявий. Щойно прийшло розпорядження — нарешті! — і нас поділили (попередньо!) на взводи (+/-30 чоловік). Потрапив у пʼятий взвод першої роти другого бату, шифр 2.1.5. Розподілили нас майже всіх на два взводи, але маленька жменька людей лишилась за «облавком».

Повернулись у намет. Заліз до себе на верхню койку, розгорнув греку, коли проходить мій сусіда знизу. «В який, Антоха, тебе розпреділили взвод?» — питає. «У пʼятий. А вас?» «Та я тут, блять до марту», — каже він понічено, і повторює: «Я тут, блять, до марту…».
Тоскно стало, закрив греку: «це треба занотувати».

По обіді вдарив ще 7 км, мився надворі під холодною водою. Сьогодні перший день курсу. Навчань не було.

#щоденник

11.Х
Минуло 5 днів з початку навчання. Майже перший тиждень з девʼяти, що ми тут будемо. Кажу з упевненістю: це повний бардак! Ніякого навчання в жоден із цих 5 днів у нас не було. Поруч із нами азовці, у них цілий день щось стріляє, вибухає, грбкає, у нас тільки ляси точаться.

Позавчора видали броню, сьогодні видали автомати. Сьогодні мала бути «обкатка» (над нами мав проїжджати бтр). Що ви думаєте: правильно, він зламався. Сказали, до вівторка полагодять. Дали зброю, жодної дії з нею не було. Так, про око, щоб було. І все тут «про око». Увесь тиждень у нас срана теорія, вчора я 20 хвилин читав взводу статут (на кий біс?), сьогодні якась Наталя, психолог, дві години нудно мʼяла квашу про стрес, що аж сам взводний сказав, що ловив сон, поки вона язик розминала. Але так прописано у програмі і нема питання поставити її під сумнів. У нас навіть є журнал з оцінками (sic!), куди нам поставили бали за фізо, хоча фізо у нас жодного разу (за тиждень!) не було (і не буде, певно, ніколи, можливо лиш у мене, якщо я, як учора, задовбуватиму взводного, щоб ганяв мене!).

Курс збільшили на 2 місяці, ніби щоб «покращити навченість особового складу», вказівка з Генштабу. Але це також про око. Підміна понять. Його не «збільшили», а просто розтягнули. І все в нашій державі так, куди не кинься: в школі, в університеті, в армії — всюди на паперах так, а в реальності інак, паршиво.

Я пожартував з товаришем сьогодні, що ми тут на вакаціях: ліс, безкоштовний харч, товариство не без насолоди й сміху, фізична активність, яку я влаштовую собі за своєю волею. А, ще й платять кілька тисяч (це буквально, якщо що, нам тут заплатять за ці два місяці мінімалку: 3-5 тисяч/місяць. Скажу скажу вам, як отримаю). Звісно, що тут всі не можуть збагнути, що я тут пак роблю, молодий і розумний, заробляючи фіксером у сотні разів більше.

Казали, в НГУ центри краще ніж в ЗСУ. Погані. Тут немає радянщини з її армійщиною. Але тут є щось гірше: пофігізм і відсутність дисципліни, лайтовість і відсутність порядку. В НГУ хороший лиш Азов, все інше — погане (я про підготовку). Можливо, я й химери плекаю про Азов, позаяк там не був і кмб не проходив, але те що чув від хлопців і навіть інструкторів, схиляє мене до такої думки.

Хороший, бо Азов — це спецпідрозділ, у них нема сотень різношорсних людей віком переважно за сорок, які всі хочуть захищати стратегічні обʼєкти. Їх тренується 15-20 душ за курс, усі молоді та сильні. Хто не витягує, іде інде. Це спецпідготовка. Саме таке підійшло б мені: де ламають, але не зламуються.

Quid faciam ergo? (Отже, що робити?) Перевестися зараз в Азов, не закінчивши цього курсу, я не можу. Відтак, лишатимусь тут, а далі в бригаду. Про Хартію відгуки радше добрі, та й у них своє навчання буде. Повоюю там, а далі…, а далі буде видно.

Висновок.
Якщо хтось із вас думає вступати в армію, от вам моя рада. Коли ви хочете справді воювати, і ви не інвалід, себто можете завиграшки бігаєте по 10-15 км, сильні в ногах, руках і психіці, і вас бісить, коли ви нічого не робите, шукайте спецпідрозділ. Не йдіть у загальний казанок. Вас тут розчаровуватимуть і ваші «побратими», по-більшості бусифіковані (кого ТЦК-ашники запакували у бус), і командування, яке нічого не робить, щоб усю цю ху*ту якось змінити.

Я ж, натомість, пізнаю цю систему зсередини. І це цікаво. Шкода, правда, що воно так. І, мені здаєтесь, його легко можна було б змінити на краще. Просто ніхто нічого не хоче. Навіть у молодих інструкторів тут пропадає запал, і це сумно. Я був спершу кращої думки про нашого взводного, але зараз розумію, що він зламався (чи не в Азові він не пройшов кмб?) і змирився отримувати 23 тисячі на місяць і бути інструктором, лишаючи в спокої хлопців і не воюючи з системою.

До цієї теми я ще, можливо, пробігом вертатимусь, але тут основне.
Бувайте здорові.

#щоденник
12.Х

Василь Стус. Лист до дружини та сина від 1 червня 1981 р.

Шкільна наука — нудна, цікава наука — в кінці подорожі, а не спочатку. Тобто: хочеш домогтися цікавого, йди дорогою, долаючи початок нудний, знаючи, що нудного буде багато, аж поки доберешся до цікавого. Там, у кінці подорожі, на самому краї її, наука така ж цікава, як для Тебе, сину, спорт. І — значно цікавіша. І другий висновок: нудне — тільки охололе цікаве. Те, що вчора було цікаве, сьогодні стало нудне, бо повторювалось не раз, а отже, занудніло. Цікаве — гаряче, свіже, нове, щойно створене, зроблене, народжене.

Там же

Пишучи, про стилістику не дбай, а намагайся висловлюватися точно - то є найкраща стилістика (втім, може, Ти не знаєш, що то є стилістика? Це від слова stylos, stilo (ручка [грецькою]) - подивися в латинському словнику прояснення stylos або в Словнику іншомовних слів — це вміння висловлюватися по-своєму і «письменно», «освічено», тобто спочатку вчаться «освічено» (

це поганий стиль

), а потім — по-своєму, от як розмовляють неосвічені люди:

містко, влучно, гарно, скупо

. […] Отож, Дмитрику, за стилістику не дбай, але, звичайно, щоб навчитися не дбати, треба спочатку добре дбати. Для цього треба добре знати мову — і літератрну, і народну. Першої Ти навчишся у школі (а краще — читай, виписуючи вдалі, «густі» вирази, приказки, прислів’я читай, пісні наподні — але вже «дорослим» оком — багато радості дадуть і казки). Що стосується народної мови, то Ти її, на жаль, не чуєш (усе мріяв колись поїхати з Тобою і мамою до Рахнівки — там би ти її почув!). Отож, і тут:

читай старих авторів (усіх тих Квіток-Основʼяненків, Стороженка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького — майже вся ця проза нудна, нецікава, бідна змістом — але читати її треба для мови — більше, мабуть, користі й не знайти од цих авторів, що бідним духом жили, бідним духом писали, розповідаючи казки-теревені, або жартували на біді — як-от Котляревський).

От такий строгий присуд нашому письменству 19 ст. Я й сам, останнього разу перечитаючи нашу класику, ловив себе на думці, що читаю лише заради мови.

#щоденник
Деякі спостереження
І
В їдальні зрана і ввечері нам дають кульку масла до скибки хліба. Стосовно того, що далі солдати роблять із цим маслом, вони діляться на дві категорії. Одні намажуть усеньке масло на один шматочок хліба. Він буде жирненько укритий маслом. Інші ж, до яких належу і я, поділять кульку навпіл, а то й на більше, і тоненько намажуть на два-три шматочки. На мій подив, більшість солдатів належать до першої категорії: вони зʼїдять один бутерброд з маслом, але так, щоб його було товстий шар. І лише маленька купка людей, заощадливо розподілятимуть масло на кілька скибок.

Чи можемо з цього осібного прикладу перейти до загальніших висновків про вдачу цих людей? Що одні з них, перші, вдачі більш розпашної: їм або все хороше одразу, дарма що швидко закінчиться, або нічого. Тоді як другі, розважливіші, здержаніші, воліють продовжити насолоду навіть ціною зменшення її насиченості. Не певен.

ІІ
Продовжу тему їдальні і прийому їжі, раз ми вже її торкнулися. В середньому на прийом їжі у кожного взводу йде до години. У цей час входить дорога до їдальні й назад (25 хвилин), стояння в черзі (5-10 хвилин), власне їжа, чекання всіх опісля (ще хвилин 5-10). Саму страву, я міряв, ми споживаємо за 10-15 хвилин. Це досить швидко. Відтак, уже не один раз ловлю себе на думці, що я б дуже хотів поїсти не кваплячись. Бажано, в ресторані, з вродливою дівчиною побіч. Я уявляю, як сиджу за келихом вина чи кухлем пива проти гарно вбранної панни, неквапно насолоджуючись посмішкою цього прекрасного створіння і повільно смакуючи стравою ти напоєм.

Цікаво, що це (похід у ресторан із дівчиною), поруч із кавою та тістечком у «Дружбі» (кав’ярня в Києві), одна з небагатьох речей, яких мені бракує. Якось, за вечірньою кавою, я озвучив її своїм побратимам по койках. Моє бажання назвали «інтелігентською витрибенькою», і ніхто не розділив його. Хтось (як друг Тесла) мав бажання бути вдома з жінкою та дітьми та поїсти смаженої на салі картопельки (м-м-м, смакота!), хтось попити з друзями пива, хтось посмажити мʼяса або піти на риболовлю. Ресторан і кава у кавʼярні, чи свідчить це про витонченість бажань проти картоплі, риболовлі та дому?

ІІІ
До ресторану з дівчиною мені ще довго. Одне, що я закінчую навчання лиш на початку грудня; друге, що поїду звідси я не в Київ, а скоріш у Дніпро чи Харків.

Поки ж, не маючи ресторана, я бодай їм другі страви з ножем і виделкою. Хто колись їв зі мною вдома, знає, що зазвичай для їжі я використовую лише ложку. Як для супу, так і для каш. Тут же, я мав якусь доконечну потребу використовувати ножа (дякую дядькові, який в день моєї відправки подарував мені у військкоматі доброго ножа). Певно, це викликано глибинною вимогою лишатися інтелігентом, особливо в обставинах, що зовсім цьому не сприяють. В їдальні ж часто дають лише ложку. Не знаю, як це пояснити. Може, вони вважають, що солдати не годні їсти виделкою (ножів тут нема зовсім)? Тоді все одно дістаю ножа і їм ложкою і ножем.

#щоденник

14.Х
Почали холоститися. Кілька годин цим займались сьогодні. Пальці й кисті мають укріплятися. Інші взводи мали цікавий такмед сьогодні, краєм ока бачив. У нас буде в кінці тижня. В кінці вмовив нашого лейтенанта пройти смугу перешкод. Робота на кілька хвилин, але що це за робота! Був у броніку, касці та з автоматом. Спершу повзти, далі 20 відтискань, біг до окопа, стрибаю в нього, там дві позиції, вибігаю, далі шини різної висоти (висота визначає позицію стрільби: стоячи, на коліні, лежачи), відстань між ними метрів десять — усе бігом з піднятим автоматом, далі знов повзти, ще позиції, нарешті фініш: 30 присідань і ривок до намету. Серце колотиться. Наступні хвилин 8 не можу віддишатися, повертається кашель, що був уже майже зник. Виснажений. Відходжу. Надягаю назад бронік, іду на пробіжку.

З броніком бігати важко (він важить більше, ніж 10 кг). Пробіг три кілометри, тоді покликали в намет готуватися до здачі зброї. Загалом навантажився добре. Завтра легкий день (теревені про історію збройної боротьби між Росією й Україною), відновлюватимусь.

Взводний привіз сьогодні посилки. Не забув і мені кілька кіло цибулі (замовляв йому). Дякую, д(р)уже. Взяв цибулину на вечерю, усю умʼяв (хлопці скаржуться, що від мене несе цибулею).

Увечері привезли багато новобранців, навскид зводи два набереться. Пішла чутка, що це з концерту Океан Ельзи. Кажуть, там ТЦКашники зробили облаву і багатьом вручили повістки. Обурює такий метод. Якось це підло. Взагалі до роботи працівників ТЦК є великі питання. Тут наслухався, як бусифікують, заштовхують, затягують тощо людей на вулиці. Випадки, коли це мирно і цивілізовано робиться, також є. Багато факторів, з них чи не найперший, вочевидь, — район. Кажуть, на Теремках працівники не дуже тактовні. І це не єдиний район у Києві. Також, певен, залежить і від реакції людини, до якої підходять. Якщо починає огризатися, добром точно не кінчиться. Лиш невтямки мені, чому роздають повістки різним бурлакам і сіромам. Рідко побачиш молодого дуже хлопця, якому дали повістку або бусифікували. А який сенс із пʼятдесятилітніх напівкалік? Кажу про себе, підіть увечері на Хрещатик. Скільки там молодняка набереться!

Ще начувся тут про ДВРЗ. Ніколи не був там (слава Богу), але історії ходять страшні. Кажуть, там справжня клоака відметів суспільства: пʼяниці, наркомани, бомжі — нащо вони Збройним Силам? Чи ними збираємось воювати Росію? Ми сміялися, що в них воюють суспільні покидьки, чмобіки, а чи ми кращі? Що довше я тут, то більше в мене питань: а чи ми інші? Памʼятаєте про Потьомкінські села? Так от, знайте, тут те саме. Приходить комбат, хутко робиться вигляд, що заняття ідуть, комбат уходить, все вертається на круги своя, а круги своя — це теревені. Принаймні, поки що, поки іде теоретична частина. Зате насміхатися з москалів ми перші. До цього я ще повернуся.

Загалом, після всіх цих історій про ДВРЗ та бусики, я інколи питаю себе, а чи мені не пощастило, що я не зустрів ТЦКашника в Києві. Все ж вірю, що тут справа не в фарті. Ловлять тих, хто боїться й тікає, а «сміливі завжди мають щастя», як писав Багряний.

P.S.
До речі, мені прийшла повістка. На мою квартиру, мама заходила, взяла листа. Укрпошта розсилає. Ще й не від мого ТЦК. Сказав своїм: «Так ти, виявляється, ухилянт», — сказали. Посміялися. Подзвонив рекрутові з Хартії. Він сказав, треба попросити довідку «форма 5» і надіслати у військкомат. «Я сам, — каже, — вже третій рік у розшуку, хоч уже третій рік служу в армії.» Це свідчить про комунікацію. А база то одна, чом туди б не заглянути? Завтра спитаю у зводного, що робити.

#щоденник

15.Х
Вже кілька ночей спимо спокійно. Сьогодні о 4:10 обʼявили тривогу, саме коли всім по-маленькому закортіло. Вдяглися, попісяли і крикнули відбій. Лягли знов, до шостої.

Прокинувшись, не змогли запустити генератор. Скільки хлопців не тупцяло коло нього, здавалось, уже й моторному богу молились — марно. Двигун кашляв, кряктів, здригався, але неухильно глухнув: недостатній тиск мастила чи щось таке. Лишились без кави. Ночі поки не такі холодні, всередині спати ще тепло і без дмухалки. Що світла й чай-кави немає — оце фрасунок! Подивимось, як скоро полагодять. Чай-кава то таке, розкіш, а що скоро всі задубнуть уночі від холоду, це вже проблема.

Кажуть, нас мають під кінець місяця заселити в барак. Там зараз закінчуються роботи. Теж видно буде, чи переїдемо і коли.

Від учора читаю промову з памʼяти. Не збиваюсь. День сьогодні передбачається пинявим. Теоретичні предмети, а я вже знаю, як вони проводяться — чухання язиком і баста. Сумно. Мама на днях відправить посилку. Приїде кава, але що ж коли не працює генератор… Аби закінчити з цим. Ідучи на обід, побачив, що генератор відкритий (двері у моторний відсік). «Хтось займається генератором?» — питаю. — «Так, — відповідають, — сказали, хай провітриться.» — «Ти серйозно? — не вірячи, питаю я. — Неначе вночі зараз дуже спекотно.» — «Що аж перегрівся.»

Вже після вечері, вертаючись у намет, побачив, що генератор не працює. Сказали, завтра приїде майстер. Провітрювання не помогло. Ну а поки, щоб нагріти воду, треба йти 300 метрів до найближчої розетки.

Як і передбачалося на заняттях нічого не було. Зранку мало бути патріотичне виховання та про війну Росії з Україною 1917-21 рр. «Усім і так все ясно» — сказав взводний. А далі поточились різні історійки. Інший взводний (четвертого взводу, кореш нашого) сказав таке: «Ну нахуя такі предмети (історію, патріотичне виховання тощо) в програму було заносити?» Що б ви відповіли на це питання? Навіщо знати про вікодавню боротьбу Росії з Україною? Можете лишити свої думки в коментарях.

Поза тим, питання до тих, хто цю програму складав (це йде з вище): як ви хочете, щоб сержанти розповідали про історію боротьби України й Росії або про виховання патріотизму чи український націоналізм? Маю підозру, що в цьому також є намір взорувати на Азов та «трійку», але ж там на це є спеціальні люди, які тільки історією і займаються (за їхню ваховість не ручаюсь. Що я бачив, то це було pas terrible [не дуже], як кажуть французи)! У будь-якому разі це не прості сержанти розповідають там про історію. Як можна вимагати у людини, що 5 слів не може сказати без 4 матів, щоб вона давав лекцію про історію війни Росії з Україною?

Те саме стосується уроків по РЕБ/РЕР. Про це мають розповідати спеціалісти, а не взводні, які ніколи з цим не працювали. І так з усією теорією. Моє питання до взводних та нижчого керівництва: 1) чому ви не доносите цього, знай, що ви не можете вести ці класи до комбата, а він ще вище? 2) чому, якщо ви не можете їх давати, ви не просите змінити програму? 3) чому, зрештою, ви не заміняєте ці теоретичні класи (які є лише додатковими, але аж ніяк не основними) на практичні (тактика, пересування, холостіння), які ви вести можете? На ці питання я відповіді не маю. До цього я ще вернуся.

Дзвонив у неділю Ділі. Кажу, ти мусиш прочитати Еразмову Похвалу Глупоті. На що вона: «А я саме купила його. Там Похвала Глупости і їхні з Лютером взаємні інвективи». Це диво, а не Діля! Ще трохи і ти вже радитимеш мені, кого з латиномовних авторів читати.

Поза тим, взяв із собою двомовку (латинсько-французьку) Ціцеронового трактату De amicitia («Про дружбу»). Чтиво нудне і надто дидактичне. Не радив би.

По обіді, як я чекав, щоб мене і ще сімох хлопців забрали в наряд у їдальню, до мене підійшов чоловік, років тридцяти, одягнений у цивільне, видко, з тих, кого привезли вчора.
— Привіт! — каже він до мене. — Ми були разом на тижні штурмовика, упізнав тебе.
У памʼяті одразу вигулькнув тиждень (це було наприкінці червня). Саме тоді, до речі, я вперше почав вести щоденник і публікувати його тут (#тиждень_штурмовика).

Його обличчя я впізнав одразу.
— Точно! Привіт, пам’ятаю тебе, — кажу. — Ти вчора приїхав?
— Так. А ти як тут? — питає мене.
— Я в Хартію далі.
— О, і я також!
Перший збіг. Власне, тут їх низка, а в кінці виявиться ціла вервечка.
— Кажуть, — питаю, — тут є хлопці з концерту Океан Ельзи. Це правда?
— Не знаю, друже, я тут мало з ким спілкуюся.
Це мене всміхнуло: не люблю базік, що балакають з усіма. Зазвичай це ознака поверховості і браку свідомості.
— Як тут узагалі? — питає.
— Поки слабо, — відказую.
— Так мені й здалося. В Хартії має вже буде цікавіше.
Маленька павза.
— У тебе є канал «Освітарня», правильно? — каже. — Ти там, наче, щоденника ведеш.
— Так, — посміхаюсь, — але нікому не кажи про це, поки ми тут. Там є речі, які не сподобаються тутешнім керівникам.
— Добре. Ще одне, чи ти знаєш Людмилу Шевченко? Бо я бачив, вона кілька разів залишала коментарі.
— Знаю, знаю, пані Людмилу.
— Це моя двоюрідна сестра.
Я був вражений, до чого світ усе таки маленький. Ми з Женею (так його звати), не знаючи одне одного, проходили тиждень штурмовика наприкінці червня, в середині жовтня зустрілися у навчальному центрі Нацгвардії, звідки поїдемо в одну бригаду. Ще й до всього, він родич викладачки латини, з якою я познайомився рік тому, і завдяки якій працював учителем в школі. До речі, її син від початку війни служить у Третій штурмовій. Хіба не вражаюче?!

В наряді були разом із хлопцями, що їх привезли вчора. Питаємо, чи їх справді затягнули з концерту. «Та ні, тут нема ні одного звідти. Ми самі не знаємо, звідки то пішло.» Приклад того, як мало треба, щоб чутка народилася і без жодних перешкод (і підстав!) пішла між люди.

P. S.
Розповів взводному про курйоз із повісткою. Він посміявся і сказав, що форму 5 для ТЦК нам не виписуватимуть. Порадив просто подзвонити і сказати, що я вже на службі.

#щоденник

17.Х
Зранку було помітно студеніше, як тиждень тому. Ніч була в тривогах. Перша коло дванадцятої, вийшли в укриття — вириту яму, обставлену габіонами з піском і накриту лахміттям, схожим на брезент, так щоб хоч якось захистити від опадів. Розстелив каремат, проспали так більше двох годин. Як почав замерзати, сказали, можна вернутися в намет. Відбою не було. До ранку пролежав в одязі напівлежачки, ноги на підлозі, напоготові вискочити, в разі команди «воздух» (себто якщо зачуємо «мопед»).

Учора почав читати Apophthegmata Еразма. Апофтегма, розумне, як завше, грецьке слово, що означає «дотепний, влучний, яскравий вираз». Apophthegmata (множина від apophthegma) — це збірка таких висловів, що приписуються царям, філософам та різним іншим людям. Складаючи її, Еразм спирався на однойменний твір Плутарха, грецького автора ІІ століття н.е. Втім, він не обмежився перекладом його твору, але радше взяв його за зразок. Прочитав передмову вчора, сьогодні почав. Перша книга містить такі «изречения» відомих лаконців, себто спартанців. Ось кілька, що їх приписують царю Агесілаусу.

І такого виду анекдоти (у європейському значенні цього слова, себто історійки, не обовʼязково смішні) містяться у цій книзі.

Поза тим, з генератором щось робили. Відремонтувати на місці не змогли, увезли. Нас же приєднали до іншого, центрального. Чайники сказали не вмикати (треба буде й далі ходити за 300 метрів), але є світло і тепло.

Повернувся до іспанської. Замовив Ділі кілька книжок, у пʼятницю мають прийти дві посилки: Діліна й мамина.

Читаю перший том трилогії OST Самчука.

Бувайте здорові.

#щоденник

18.Х
Скиглії. Є поміж нас — на щастя їх не багато — чоловіки, які всім незадоволені. Тиждень ходили в їдальню за кілометр від розполодення, вони постійно нарікали, що далеко йти; подавали на сніданок перловку чи на обід узвар, вони фукали і вголос гидували це їсти; скажи їм, що будуть вправи і треба буде бігати, вони заниють. Усе їм не подобається, усе їх бридить. Мене бере сором за таких чоловіків і називаю їх по-старому «бабами» (най не в образу це буде жінкам), а якщо мʼяко — скигліями або нитиками. Не знаю, як мужики, ще й такого віку, можуть себе так поводити? Зімкни зуби і терпи! Не тобі одному щось не подобається, якщо інші мовчать, чому ти дозволяєш собі рюмсати?!

Від середи (16.Х) їжу привозять до нас. Вже не треба ходити в їдальню за кілометр тричі на день. Не знаю, що краще: пройтися 10 хвилин і поїсти гаряченьке в теплі з тарілочок чи їсти під боком, але напівхолодне і з пластику. Я б радше ходив. Інше діло, що це суттєво економить час, який ми поза тим і так просираємо сидячи на гнізді, ніби на заняттях.

І знов чекання безбереге… Мав бути перший день такмеду. Інструктори запізнились, а зараз тривога і ми чека-а-є- ємо.
А взагалі, як люди бездумно проводять час. Мені завше здавалось, що в Києві я часто марнотратив ним: кавʼярні, поїздки в центр, зустрічі з друзями, аби розвіяти свою нудьгу. Я картав себе, що міг робити далеко більше. Але втративши те, я розумію, що якщо я і часотрат, то точно не найбільший. Тут, тут люди мантачать свій найцінніший дарунок. Сидять, балакають, байдикують. Ніхто не позаймається спортом (одиниці), ніхто не почитає книжки. Лежати — ось завсіднє бажання більшості.

Чому ж я був постійно незадоволений собою? Певно, це мій максималізм і бажання дорівнятися найславетнішим трударям цього світу. Тим хто працював по 14-16 годин, не відкладаючи пера і книги з рук. Втім, женучись за цим високим ідеалом, я не зважав, що навіть 4-5-6 годин роботи — це вже чимала праця, яка мало кому до снаги. А між тим, треба й розважитися, розвіятися, відволіктися. Це й де відпочинок наснажує на новий виток роботи. Перебуваючи вдома, мені здавалося, що я роблю мало (я й зараз так думаю), перебуваючи тут, я бачу, що тоді я таки щось робив. Інша справа — зосередженість або, точніше, розосередженість. Мені бракувало системності. Я хапався водоночас за багато речей, лиш частку з них доводячи до кінця. Але, думаючи про це знов, не знаю, чи я міг діяти інакше: надто багато інтересів, і надто вони різні: грека, латина, українська література, французька… Це глиби, які потребують багато часу й зусиль.

Такмед тривав годину. Показали, як складати турнікет, а там тривога все перервала. Серед нас є кілька (з котрих і я), які згають, як накладати турнікет. Я, наприклад, у квітін проходив тртденний курс від Госпітальєрів (усім раджу!). По обіді відпрацьовували накладання турнікетів. Було добре.

#щоденник

25.Х
(З розмови, уривок)

— Можна питання?
— Давай.
— У що ти вдягнена?
Сміється. Я б усе віддав, щоб її зараз бачати: як вона опускає очі, як, можливо, рожевіє. На мить мовчанка. Далі рвано: — У светрі та джинсах.
Мені увидівся сірий светр, світло-сірий — відтінків цього кольору є безліч. Але не можу вирішити, який комір: до горла чи невисокий.
— Невисокий.
— Сережки?
— У тебе сьогодні дивні питання, Антоне. Маленькі.
— Великі ти не носиш, правда?
— Не ношу.
— Інші прикраси?
— Зараз ні.
Одні жінки прикрашаються рясно і яскраво, їм личать пишні намиста, великі сережки, браслети. Гарно підібрані, вони підкреслюють їх красу, не створюючи відчуття засилля й надміру. Інші ж прикрашаються дуже помірно і стримано. Таких відмінностей безліч. Одні сплять у піжамі, інші сахаються найменшого одягу і сплять оголеними.

Ми говорили довго. У ті рідкісні менти, що ми говоримо, робимо це досхочу. Для мене це час уявляння. Що це для неї, я не знаю. Можливо, просто забава, змішана з цікавістю, можливо, відволікання від щоденних клопотів, можливо, щось більше, та чи це важливо? Між нами надто багато перепон, щоб про це думати. Ми говоримо про що говорять хлопець і дівчина, між якими проступає флірт на тлі цноти: про речі, про різне, про неї. Флірт ледь-ледь помітний, він виявляється у півтонах: у голосі, усмішках, звертаннях, які кажуться швидко, тайкома, фуртивно, щоб не вразити, не знітити.

Вона не любить говорити, та мені вдається її розбалакати. Я волію слухати. Її слова вертають мене у таке звичне мені життя Міста, його університету, його вулиць, його кавʼярень — мого життя. Знаючи, що найближчим часом мені туди не вернутись, Місто набирає певної мітичності, несамохіть опоетизовується, стає обʼєктом моїх думок. У памʼяті відживаються спогади, вулиці стають сценами з фільму мого минулого. Я згадую Прорізну на початку минулої весни: холодний вечір, дрібний дощ, ковзка, крива бруківка з латками талого снігу, слизьке світло від задощених машинних фар. Я запаркував машину десь навпроти Плужника і спішу на концерт десь на Малопідвальній лабіринтами Майданівських завулків.

— Учора на сніданок нам дали вівсянку. Я не одразу зрозумів. Спершу, бачу, каша і шматочок курки (курка на ранок у нас стабільно, як риба на вечір). Куштую, наче вівсянка, на воді, маленько недосолена. Знаєш, що я згадав? Тиждень штурмовика у Києві. Там на ранок нам часто давали смачнющу вівсянку на молоці. В міру солодку і досить рідку — рідкої я ніколи не їв, мама завжди робила її густою. Вона аж здивувалась, коли я сказав, що мені сподобалась рідка. І от уяви собі: я їм кашу, коло мене за столами купа побратимів, а подумки я переношусь у спогади про найсмачніші вівсянки мого дитинства. Мамина була густа і смачна, але безперечно поступалась вівсянці нашої ммм…, давньої близької сусідки Валюшки. Її каша була неперевершена. Коли вона ночувала в нас, то вставала раненько (вона толком не спала, а куняла проти телевізора), і о сьомій каша вже була готова і, вкутана ковдрою, набиралась смаку. Навіть бабусина каша не була їй рівня, але бабуся мала один козир, яким вирівнювала становище — обліпихове варення. Цей спогад односиться до 8-12 років, коли час від часу я ночував у бабусі з дідом. У них на дачі росли кущі обліпихи (два здається), які з року в рік давали рясний врожай ягід, з яких бабуся робила варення: жовто-прозоре, ріденьке, солодке. Її кашу я завжди рясно поливав ним і, обережно зʼївши перший шар (каша була дуже гаряча), поливав що відкривався під ним. Варення я не шкодував, а бабуся всяк час підохочувала на добавку.

Та одного року кущі чи-то померзли, чи захворіли і обліпихи не було. Ні того року, ні наступними. Бабуся більше не робила варення з обліпихи, я незабаром перестав у них ночувати (виріс!) і більше не їв бабусиної вівсянки з обліпиховим варенням (певно, і не поїм уже).

Якби в той день, що я в останній раз на кухні у бабусі їв ту кашицю з жовтим варенням, мені хтось сказав, що це буде в останнє, я б просив бабусю купувати ягідки обліпихи, робити з них варення, а сам, може, інколи б залишався і далі на ночівлю заради каші на сніданок.

А взагалі, ти тільки подумай, ми ніколи не знаємо, що робимо щось в останній раз. А це торкається всього. Цікаво, що відчуває людина, займаючись останній раз коханням? В моменті, запевно, вона не думає, що це останній раз, але з часом приходить усвідомлення цього. Як їй від цього? А останнє побачення? Останній поцілунок… так колись настане остання зустріч з друзями, останній обід, остання ніч. І жоден не знатиме, що це було востаннє… Так відійшов мій дідусь. В останній вечір він був веселий і жартівливий (це було в той час уже не часто), а на ранок був уже холодний. Спочив.
— Якісь сумні в тебе думки, Антоне.
— Це правда, пробач. Давай про веселіше. То ти кажеш, у тебе вдома ще не ввімкнули опалення, холодно?
— Трошки.
— Спиш під двома ковдрами?
—Ні, я сплю в піжамі..
Тут розмова могла б узяти інтимний оберт, якби не моя стриманість. Надто цнотливо мене виховали. У таких справах це шкодить.

#щоденник

27.Х
Неділя — лінивий день.
Вночі перевили годинник, я втомився спати, а як прокинувся, надворі вже, проти звички, був день. Поснідали. В чіпок не їздив, дарма що вже катзна скільки часу не мився (тут у нас лиш одна баня і постійно великі черги), але знаючи, що це на цілий день, вирішив краще почитати та пописати (нотатки за минулий тиждень треба впорядкувати).

Завантажив іспанський переклад книги Кестлера Darkness at Noon (El cero y el infinito), почав читати. Це одна з перших книг про Сталінські партійні чистки. Фотографія, що нижче (дяка Теслі), саме під час читання повісті.

О четвертій думав піти в зал, але ж кажу, лінивий день, віддав перевагу читанню. Коли вийшли на вечерю, о шостій десять, стояла вже глупа ніч. Не знаю, чи слід було переводити годинник: світає то раніше, але ж ночіє як скоро…

З чіпка хтось із хлопців повернувся під вечерю о шостій, а хтось і досі там (зараз уже за сьому)… Привезли снікерси та сочники, буде на ранок до кави.

Днем задоволений. Іноді добре так просто полежати. А взагалі, відколи я тут, мене покинуло осоружне питання «для чого я тут?» і «нащо я це роблю?». Жодного разу я не спитав себе це. Все гранично просто: я тут, щоб могти йти далі. Іти далі мені треба, бо зараз війна. Ці питання переслідували мене всюди в цивільному житті, зараз ці фурії щезли, отже я там, де треба. Я колись писав, що свобода обтяжує наявністю вибору і необхідністю робити його самостійно. Починаючи день, я сам вирішував що мені робити, куди піти, чому присвятити час. Я сам надавав речам сенс, і, як мені здавалось, часто це було штучно. Часто я не знав, що робити з днем, як його проводити, куди себе дівати, тож обирав, що я робити вмію: читати й навчатись. Тоді поставало питання сенсу цього навчання. Як воно допомагає у цій війні. І тут було провалля.

В армії я не думаю, що робити, до нас доводять. Це далеко простіше. Поле мого думання обмежується клаптиками вільного часу, що лишаються мені після всіх розпоряджень і наказів. Я не думаю, який внесок роблю для перемоги, бо знаю, що це обовʼязковий етап, який потрібно пройти. А крім цього всього, подивіться, скільки вражень дає мені час, проведений тут!

Бувайте здорові.

#щоденник

20.Х
Сьогодні складали присягу. Хапливо все вийшло. Вчора ввечері сказали, що сьогодні, в неділю, складатимем, разок прогнали (я зачитував) і розійшлись. Сьогодні о девʼятій склали. Урочистості ніякої. Декого взагалі забули. Вони були в наряді по кухні, їх не дочекались: «Ми склали присягу вівсянці з сосискою» — жартували вони. Жарт жартом, а куди це годиться?! Та й, кажу ж, відчуття сакральності (а присяга — це ж щось сливе священне!) не було геть зовсім. Як я закінчив промову і вернувся в стрій, мені здавалось головний зараз скаже: «Це була остання репетиція, от так воно має буде». Він цього не сказав. Поки я читав, інший зі штабу ходив і знімав це дійство на телефон…

Загалом, усе, що можна було зіпсувати, тут зіпсували. Ще раз запевняюсь, коли нема дисципліни в маленьких речах (тиша на шикуванні, тримання строю під час ходи, відсутність ранкових зарядок тощо), її не буде і в великих (заняття, присяга, далі — на полі бою). Згадується відома фраза морського котика адмірала МакРейвена: If you wonna change the world, start off by making your bed (якщо хочеш змінити світ, почни заправляти ліжко). Малі справи важать.

Взагалі, не розумію (не я один), чому було складати її в навчальному центрі. Логічніше було б робити це вже в частинах, де ми вестимемо службу, ні?

Потому поїхали в баню (помитися) та чіпок. Виїхали об 11:20, вернулись коло пʼятої. Чотири години ждали черги в чіпок — хай йому грець! Купив морозива, сочника та кави. Зʼїв на місці, насолодився. У чіпку грала одна пісня, (російська попса), я записав приспів, але десь загубився. Шкода, ви б зацінили…

Вчу іспанську, вона потрібна буде для роботи в бригаді. Отримали зарпалату. Спершу 5 тисяч, далі ще дві. Не знаємо точно за що. Кажуть, властиво наша зарплата (тут — Грошове Забезпечення) складає пʼять тисяч, але ще 15 нараховують як бонус протягом наступного місяця. Тож дві, це певно за ті кілька днів у вересні, що я вже був у частині. Поза тим, що ми отримуватимем 20 тисяч, гарна новина, нас готували до 4-5.

На цьому все, бувайте здорові.