#щоденник
20.Х
Сьогодні складали присягу. Хапливо все вийшло. Вчора ввечері сказали, що сьогодні, в неділю, складатимем, разок прогнали (я зачитував) і розійшлись. Сьогодні о девʼятій склали. Урочистості ніякої. Декого взагалі забули. Вони були в наряді по кухні, їх не дочекались: «Ми склали присягу вівсянці з сосискою» — жартували вони. Жарт жартом, а куди це годиться?! Та й, кажу ж, відчуття сакральності (а присяга — це ж щось сливе священне!) не було геть зовсім. Як я закінчив промову і вернувся в стрій, мені здавалось головний зараз скаже: «Це була остання репетиція, от так воно має буде». Він цього не сказав. Поки я читав, інший зі штабу ходив і знімав це дійство на телефон…
Загалом, усе, що можна було зіпсувати, тут зіпсували. Ще раз запевняюсь, коли нема дисципліни в маленьких речах (тиша на шикуванні, тримання строю під час ходи, відсутність ранкових зарядок тощо), її не буде і в великих (заняття, присяга, далі — на полі бою). Згадується відома фраза морського котика адмірала МакРейвена: If you wonna change the world, start off by making your bed (якщо хочеш змінити світ, почни заправляти ліжко). Малі справи важать.
Взагалі, не розумію (не я один), чому було складати її в навчальному центрі. Логічніше було б робити це вже в частинах, де ми вестимемо службу, ні?
Потому поїхали в баню (помитися) та чіпок. Виїхали об 11:20, вернулись коло пʼятої. Чотири години ждали черги в чіпок — хай йому грець! Купив морозива, сочника та кави. Зʼїв на місці, насолодився. У чіпку грала одна пісня, (російська попса), я записав приспів, але десь загубився. Шкода, ви б зацінили…
Вчу іспанську, вона потрібна буде для роботи в бригаді. Отримали зарпалату. Спершу 5 тисяч, далі ще дві. Не знаємо точно за що. Кажуть, властиво наша зарплата (тут — Грошове Забезпечення) складає пʼять тисяч, але ще 15 нараховують як бонус протягом наступного місяця. Тож дві, це певно за ті кілька днів у вересні, що я вже був у частині. Поза тим, що ми отримуватимем 20 тисяч, гарна новина, нас готували до 4-5.
На цьому все, бувайте здорові.
20.Х
Сьогодні складали присягу. Хапливо все вийшло. Вчора ввечері сказали, що сьогодні, в неділю, складатимем, разок прогнали (я зачитував) і розійшлись. Сьогодні о девʼятій склали. Урочистості ніякої. Декого взагалі забули. Вони були в наряді по кухні, їх не дочекались: «Ми склали присягу вівсянці з сосискою» — жартували вони. Жарт жартом, а куди це годиться?! Та й, кажу ж, відчуття сакральності (а присяга — це ж щось сливе священне!) не було геть зовсім. Як я закінчив промову і вернувся в стрій, мені здавалось головний зараз скаже: «Це була остання репетиція, от так воно має буде». Він цього не сказав. Поки я читав, інший зі штабу ходив і знімав це дійство на телефон…
Загалом, усе, що можна було зіпсувати, тут зіпсували. Ще раз запевняюсь, коли нема дисципліни в маленьких речах (тиша на шикуванні, тримання строю під час ходи, відсутність ранкових зарядок тощо), її не буде і в великих (заняття, присяга, далі — на полі бою). Згадується відома фраза морського котика адмірала МакРейвена: If you wonna change the world, start off by making your bed (якщо хочеш змінити світ, почни заправляти ліжко). Малі справи важать.
Взагалі, не розумію (не я один), чому було складати її в навчальному центрі. Логічніше було б робити це вже в частинах, де ми вестимемо службу, ні?
Потому поїхали в баню (помитися) та чіпок. Виїхали об 11:20, вернулись коло пʼятої. Чотири години ждали черги в чіпок — хай йому грець! Купив морозива, сочника та кави. Зʼїв на місці, насолодився. У чіпку грала одна пісня, (російська попса), я записав приспів, але десь загубився. Шкода, ви б зацінили…
Вчу іспанську, вона потрібна буде для роботи в бригаді. Отримали зарпалату. Спершу 5 тисяч, далі ще дві. Не знаємо точно за що. Кажуть, властиво наша зарплата (тут — Грошове Забезпечення) складає пʼять тисяч, але ще 15 нараховують як бонус протягом наступного місяця. Тож дві, це певно за ті кілька днів у вересні, що я вже був у частині. Поза тим, що ми отримуватимем 20 тисяч, гарна новина, нас готували до 4-5.
На цьому все, бувайте здорові.
👍11🤯3🤔1💔1
#щоденник
Знову спогади. Не знаю, чи це вам буде цікаво, пишіть у будь-якому разі)
29.Х (вівторок)
Як повільно іде час, коли нічого не робиш. Другий день «виживання». 11:50. До обіда ще година, сидимо на галявині, поміж соснами пробивається тепле сонечко. Сиджу, спершись об дерево, праву щоку гріють промені. Дивились низку відео про відстеження слідів у лісі. Пощо нам це, зрозуміти трудно. «Для орієнтування ви все одно використовуватимете Кропиву, — кажуть нам у півголоса, — а вогонь треба доьувати запальничкою, а не тертям чи кресалом». Фільми дедалі частіше перериваються перекурами, які стають все довшими й довшими. Усі нудяться. Сів попід сосоною повторити іспанську. Прочитав уже 15 сторінок Кестлера, легко йде, може, почати вчити, щоб краще відкладалось? Думаю, скачати «Похвалу глупоті» іспанською, її точно можна вчити, знатиму її всіма мовами.
Діля сказала, що почала Еразма, його альтеркації з Лютером. Заздрю. Еразм і в мене є, але для нього треба час, похапки не вийде, а час тут завжди видавцем (гарне слово з Левицького). От іще словникове (теж з Левицького). Був один інструктор, полковник, здається, давав нам картографію (малював на піску та хвої), намагався говорити українською, інколи бракувало слів. «Як будуть купала?» — питає. Усі мовчать. — «Баня», — кажу. — «Баня?» Так і не повірив. Видко, що ніколи не читав Левицького. У того кожне оповідання починається з опису Росі і церкви, що «широкими золотими банями мріє над лиснючою Россю» (цитата не точна). А ще купол — це склепіння, але це більш технічне слово.
Погода цієї осені лепська, останні дні жовтня — бабине літо або, як кажуть на заході, індійське літо (l’été indien).
Та повернусь до іспанської. Находить мрійливий настрій, час покопирсатися в спогадах. Куди заведуть мене цього разу? Вирушаймо!
2017 рік — як давно це було! — я на першому курсі, вчу французьку у жовтому корпусі Шеви. Приблизно через місяць давня знайома і вірна порадниця того часу навіяла мені думку почати вчити ще іспанську. «Це все таки третя за популярністю мова в світі, спробуй і її». Робити тоді все одно було нічого, знайшов школу, навпроти універу, з другого кінця парку, і почав ходити на уроки. Займався я з молодою вчителькою (що вона сама ще тоді ходила в університет, це я дізнався далеко пізніше). І смішно так, я був тоді до того соромʼязливий, що не наважувався навіть перейти з нею на ти, хоч ми були майже однолітки. Таким же tímido (соромʼязливим) я залишився і по сьогодні, дарма що здаватись може протилежне. Це цілком натурально, як марнотратство є лиш іншим проявом скупості, так і показова розкутість — соромʼзливості. Ховаючи одну ваду, людина банально прикривається її протилежністю. Вона добре знала мову, і наступні два місяці я двічі на тиждень займався з нею іспанською.
У памʼяті живо стоїть один спогад. Субота. Зранку до обіду працював (розумій: вчився) у Максимовича (бібліотеці Максимовича), у ті «золоті часи» вона була відкрита по суботах, до 14:00, здається. Я сидів у читальні на другому поверсі, силкуючись розпетрати сторінки, що ковтали очі, але не перетравлював розум (я тільки привчав себе вчитися). В перервах між читанням спускався на перший поверх, де ліворуч од сходів стояв кавовий апарат. За 10-15 гривень там можна було взяти кави, гарячого шоколаду чи чаю зі смаком лимону. Коли, шість років потому, я повернувся в Максимовича, там не змінилось геть зовсім нічого (час оминає цю будівлю, як зачаровану), але апарату вже не було…
Вийшовши по обіді з Максимовича, я перейшов дорогу в парк і повернув праворуч, де старі грають у шахи-нарди. Того дня ніхто не грав. Було сіро і морозно, осінь шкірилась і відлякувала від себе людей. Я йшов на урок. Це був ідеальний день студента: бібліотека, парк, урок, прогулянка. На жаль, він ніколи не повторився, хоч у моїй волі було повторювати його хоч щодня. Чому ж тоді? Чи втрутилось одвічне питання: як заробляти гроші? Чи мій сумʼятний дух почав бунтуватися проти цього академічного спокою, майже рівного анабіозу? І те, і інше.
Сім років потому я вернувся до бібліотеки, цього разу вже Вернадки, консультуючи архіви.
Знову спогади. Не знаю, чи це вам буде цікаво, пишіть у будь-якому разі)
29.Х (вівторок)
Як повільно іде час, коли нічого не робиш. Другий день «виживання». 11:50. До обіда ще година, сидимо на галявині, поміж соснами пробивається тепле сонечко. Сиджу, спершись об дерево, праву щоку гріють промені. Дивились низку відео про відстеження слідів у лісі. Пощо нам це, зрозуміти трудно. «Для орієнтування ви все одно використовуватимете Кропиву, — кажуть нам у півголоса, — а вогонь треба доьувати запальничкою, а не тертям чи кресалом». Фільми дедалі частіше перериваються перекурами, які стають все довшими й довшими. Усі нудяться. Сів попід сосоною повторити іспанську. Прочитав уже 15 сторінок Кестлера, легко йде, може, почати вчити, щоб краще відкладалось? Думаю, скачати «Похвалу глупоті» іспанською, її точно можна вчити, знатиму її всіма мовами.
Діля сказала, що почала Еразма, його альтеркації з Лютером. Заздрю. Еразм і в мене є, але для нього треба час, похапки не вийде, а час тут завжди видавцем (гарне слово з Левицького). От іще словникове (теж з Левицького). Був один інструктор, полковник, здається, давав нам картографію (малював на піску та хвої), намагався говорити українською, інколи бракувало слів. «Як будуть купала?» — питає. Усі мовчать. — «Баня», — кажу. — «Баня?» Так і не повірив. Видко, що ніколи не читав Левицького. У того кожне оповідання починається з опису Росі і церкви, що «широкими золотими банями мріє над лиснючою Россю» (цитата не точна). А ще купол — це склепіння, але це більш технічне слово.
Погода цієї осені лепська, останні дні жовтня — бабине літо або, як кажуть на заході, індійське літо (l’été indien).
Та повернусь до іспанської. Находить мрійливий настрій, час покопирсатися в спогадах. Куди заведуть мене цього разу? Вирушаймо!
2017 рік — як давно це було! — я на першому курсі, вчу французьку у жовтому корпусі Шеви. Приблизно через місяць давня знайома і вірна порадниця того часу навіяла мені думку почати вчити ще іспанську. «Це все таки третя за популярністю мова в світі, спробуй і її». Робити тоді все одно було нічого, знайшов школу, навпроти універу, з другого кінця парку, і почав ходити на уроки. Займався я з молодою вчителькою (що вона сама ще тоді ходила в університет, це я дізнався далеко пізніше). І смішно так, я був тоді до того соромʼязливий, що не наважувався навіть перейти з нею на ти, хоч ми були майже однолітки. Таким же tímido (соромʼязливим) я залишився і по сьогодні, дарма що здаватись може протилежне. Це цілком натурально, як марнотратство є лиш іншим проявом скупості, так і показова розкутість — соромʼзливості. Ховаючи одну ваду, людина банально прикривається її протилежністю. Вона добре знала мову, і наступні два місяці я двічі на тиждень займався з нею іспанською.
У памʼяті живо стоїть один спогад. Субота. Зранку до обіду працював (розумій: вчився) у Максимовича (бібліотеці Максимовича), у ті «золоті часи» вона була відкрита по суботах, до 14:00, здається. Я сидів у читальні на другому поверсі, силкуючись розпетрати сторінки, що ковтали очі, але не перетравлював розум (я тільки привчав себе вчитися). В перервах між читанням спускався на перший поверх, де ліворуч од сходів стояв кавовий апарат. За 10-15 гривень там можна було взяти кави, гарячого шоколаду чи чаю зі смаком лимону. Коли, шість років потому, я повернувся в Максимовича, там не змінилось геть зовсім нічого (час оминає цю будівлю, як зачаровану), але апарату вже не було…
Вийшовши по обіді з Максимовича, я перейшов дорогу в парк і повернув праворуч, де старі грають у шахи-нарди. Того дня ніхто не грав. Було сіро і морозно, осінь шкірилась і відлякувала від себе людей. Я йшов на урок. Це був ідеальний день студента: бібліотека, парк, урок, прогулянка. На жаль, він ніколи не повторився, хоч у моїй волі було повторювати його хоч щодня. Чому ж тоді? Чи втрутилось одвічне питання: як заробляти гроші? Чи мій сумʼятний дух почав бунтуватися проти цього академічного спокою, майже рівного анабіозу? І те, і інше.
Сім років потому я вернувся до бібліотеки, цього разу вже Вернадки, консультуючи архіви.
❤9
Окрім незручних умов роботи, я швидко вперся у питання навіщо це, чи це на часі, чи це те, що я маю робити зараз. Гадаю, стосовно останньої спроби відповідь швидше за все така: поки це не на часі.
А тоді, хоч я й міг би просто вчитися, не думаючи певний час про гроші, я відчував, що мені б за це хутко стали дорікати як не рідні, точно я сам. Тож я почав працювати, у бібліотеку вже не заходив (щоб туди вертатися, треба справді робити над собою зусилля), тому й спогад такий лиш один. Чи я б змінив щось, якби міг повернутися назад, чи обрав би більше вчитися й не працювати? Ні. Бо це життя і від нього не можна тікати. Життя ж вимагає поєднувати навчання і роботу. Та й треба бути чесним з собою, ніщо не заважало мені й надалі поєднувати Максимовича і роботу
Заняття іспанської ставали дедалі менш регулярними, доки не перестали зовсім. На початку другого навчального року я з дівчиною поїхав у Париж. Тиждень ми провели разом, потім вона повернулась до Києва, а я лишився ще на місяць. У Парижі я знову згадав за іспанську. Вже за кілька днів знайшов школу біля Галереї Лафаєт і замість ходити з дівчиною по Лувру, ходив до вчительки на іспанську. Викладачка була повністю двомовна. Народилася вона десь у Південній Америці, але рано переїхала до Франції, на жаль, не згадаю вже, як її звали. Ми займалися через день по кілька годин. Не знаю, як так вийшло, але умови у нас були дуже товариські і, як для паризьких мірок, це коштувало мені майже нічого. Так ми прозаймались днів 10, тоді я подався на південь, через Овернь, Тулузу і зрештою, окошився в Барселоні. Як зараз згадати, неймовірний то був час, але, як завжди, в моменті мало оцінений. Чи це я починаю цінувати речі лише у спогадах опісля, чи це просто людська природа?
Своє перебування в Барсі я вкоротив майже вдвічі і, втомлений од себе та бездумного відпочинку, полетів назад у Париж. Я був пересищний, пересищений від бездіяльності і беззмістовності. Надати цьому часу змісту я не зміг.
Якби зараз я міг майнути у ті самі місця, як би я себе почував, що б я там робив? Бездумно тинявся до нудьги чи насолоджувався усім, що бачу, намагаючись за кожною річчю пізнати її історію? Радше друге. Подорожувати теж уміння, якого треба вчитися. Як одну й ту саму книжку ми читаєм по-різному у 17 і 25, так і подорожуємо теж інакше. Я тоді і зараз це той самий я і інший. Основа та ж, надбудова інша, культурно трохи багатша, а подорожі це про культуру. Без неї вони лиш позбавлена змісту зміна місць і пейзажів. Наша робота надати їм змісту. Надаємо змісту, пізнаючи історію цих місць, хто там жив і творив, що там відбувалось. Одне діло милуватися памʼятником, інше — знати, про що він говорить. Про життя можна сказати так само: це довга подорож, якій ми самі маємо надати сенс.
Час іти на обід. Поки тут це єдиний сенс чекати з 9:00 до 13:00.
А тоді, хоч я й міг би просто вчитися, не думаючи певний час про гроші, я відчував, що мені б за це хутко стали дорікати як не рідні, точно я сам. Тож я почав працювати, у бібліотеку вже не заходив (щоб туди вертатися, треба справді робити над собою зусилля), тому й спогад такий лиш один. Чи я б змінив щось, якби міг повернутися назад, чи обрав би більше вчитися й не працювати? Ні. Бо це життя і від нього не можна тікати. Життя ж вимагає поєднувати навчання і роботу. Та й треба бути чесним з собою, ніщо не заважало мені й надалі поєднувати Максимовича і роботу
Заняття іспанської ставали дедалі менш регулярними, доки не перестали зовсім. На початку другого навчального року я з дівчиною поїхав у Париж. Тиждень ми провели разом, потім вона повернулась до Києва, а я лишився ще на місяць. У Парижі я знову згадав за іспанську. Вже за кілька днів знайшов школу біля Галереї Лафаєт і замість ходити з дівчиною по Лувру, ходив до вчительки на іспанську. Викладачка була повністю двомовна. Народилася вона десь у Південній Америці, але рано переїхала до Франції, на жаль, не згадаю вже, як її звали. Ми займалися через день по кілька годин. Не знаю, як так вийшло, але умови у нас були дуже товариські і, як для паризьких мірок, це коштувало мені майже нічого. Так ми прозаймались днів 10, тоді я подався на південь, через Овернь, Тулузу і зрештою, окошився в Барселоні. Як зараз згадати, неймовірний то був час, але, як завжди, в моменті мало оцінений. Чи це я починаю цінувати речі лише у спогадах опісля, чи це просто людська природа?
Своє перебування в Барсі я вкоротив майже вдвічі і, втомлений од себе та бездумного відпочинку, полетів назад у Париж. Я був пересищний, пересищений від бездіяльності і беззмістовності. Надати цьому часу змісту я не зміг.
Якби зараз я міг майнути у ті самі місця, як би я себе почував, що б я там робив? Бездумно тинявся до нудьги чи насолоджувався усім, що бачу, намагаючись за кожною річчю пізнати її історію? Радше друге. Подорожувати теж уміння, якого треба вчитися. Як одну й ту саму книжку ми читаєм по-різному у 17 і 25, так і подорожуємо теж інакше. Я тоді і зараз це той самий я і інший. Основа та ж, надбудова інша, культурно трохи багатша, а подорожі це про культуру. Без неї вони лиш позбавлена змісту зміна місць і пейзажів. Наша робота надати їм змісту. Надаємо змісту, пізнаючи історію цих місць, хто там жив і творив, що там відбувалось. Одне діло милуватися памʼятником, інше — знати, про що він говорить. Про життя можна сказати так само: це довга подорож, якій ми самі маємо надати сенс.
Час іти на обід. Поки тут це єдиний сенс чекати з 9:00 до 13:00.
❤15👍3🔥2✍1
#щоденник
31.Х
«Привіт, мій коточок…»
Якщо є одна фраза, з якою в мене асоціюється Тесла, це буде вона. Не знаю, з чого мені почати говорити про Теслу, а говорити про нього хочеться. Коли я кашлюю на другому поверсі, він каже: «А ти харош там гавкать», коли їм часник, застерігає, щоб я не їв його так багато: «Це ж антибіотик, його нєльзя багато». На днях ми балакали, і я сказав, що не ходив у садочок. — «Ти не був у садику? Так от чому в тебе такі думки про социум! (розумій, ідеалістичні)».
Він душа і гумор нашого взводу. Коли його не чутно, він або спить, або його немає поруч. А ще в нього золоті руки. Вчора за сніданком, він розповідав мені, як варити самогон (я був цікавий знати). Більше прикладів нема чого давати, «статечний господар», от як я його назвав. — «Як це, статечний?» — питає мене. — «Той, що про все дбає, статковитий.» — «Аа, ну да, це правда, я люблю, щоб був порядок».
Але найщиріше Тесла проявляється по телефону зі своєю жоною. Тоді спадає машкара жартуна і сміхороба, і лишається справжня душа чоловіка, чутлива, щира, проста. Вона проявляється у звертанні («мій коточок»), у голосі, тихому, по-дитячому соромʼязливому, погляді на фотографії сімʼї.
Зі своєю жінкою він разом уже багато років. Вони мають двох баламутів, семи і тринадцяти рочків. Коли є мога, він дзвонить їй кілька разів на день. Якось, як ми всі копали окопи, Тесла відлучився побалакати з любою. Помітивши це, я посміхнувся і кинув уголос: «Тесла з дружиною наче підліток, телефонує їй кілька разів на день». На це наш інший спільний знайомий, Микола, сказав мені, що це абсолютно природньо. «Это и есть любовь, Тоха. Мы с женой уже семь лет вместе и каждый день для нас как новый. Мы общаемся каждый день, и нам всегда есть о чем общаться. Когда меня спрашивают «О чем можно говорить?» — Та, блядь, обо всем, отвечаю я, ну вот просто обо всем.» Тут нагодився Тесла і тихо підтвердив це.
Далі обидва сказали, що мене це ще чекає. «Ти зустрінеш свою людину і тобі захочеться щодня дзвонити їй, питати, як вона, от подивишся.» Я щось бовкнув, мовляв, здається, ніколи такої не знайду. «А знайдеш, коли перестанеш шукать», — відповіли вони.
Буває, він злиться на жінку і може пригримнути на неї, але це не якийсь глибокий гнів, а короткий спалах, що тут же гасне. Тут немає грубості, це життєвість.
Втім є одна риса, яка мені в Теслі не подобається: він страшенний песиміст. Життя привчило його не вірити державі, відтак він у всьому схильний бачити підвох і «кидалово». Він знає, що армія це бруд і грязь (це правда), і не хоче думати, що так не всюди. Я в це вірю, на що він по-батьківському: «Ти просто ще дуже юний, а ми життя прожили». Вірю, що він помиляється. А також вірю, що в нього все буде добре в армії. Такі люди не пропадають.
PS
Ще вірю, що ми зваримо разом самогону, що я пригощу його кавою з трубочкою в Палітурці, і покатаю на своїй Джеті.
Бувайте здорові!
31.Х
«Привіт, мій коточок…»
Якщо є одна фраза, з якою в мене асоціюється Тесла, це буде вона. Не знаю, з чого мені почати говорити про Теслу, а говорити про нього хочеться. Коли я кашлюю на другому поверсі, він каже: «А ти харош там гавкать», коли їм часник, застерігає, щоб я не їв його так багато: «Це ж антибіотик, його нєльзя багато». На днях ми балакали, і я сказав, що не ходив у садочок. — «Ти не був у садику? Так от чому в тебе такі думки про социум! (розумій, ідеалістичні)».
Він душа і гумор нашого взводу. Коли його не чутно, він або спить, або його немає поруч. А ще в нього золоті руки. Вчора за сніданком, він розповідав мені, як варити самогон (я був цікавий знати). Більше прикладів нема чого давати, «статечний господар», от як я його назвав. — «Як це, статечний?» — питає мене. — «Той, що про все дбає, статковитий.» — «Аа, ну да, це правда, я люблю, щоб був порядок».
Але найщиріше Тесла проявляється по телефону зі своєю жоною. Тоді спадає машкара жартуна і сміхороба, і лишається справжня душа чоловіка, чутлива, щира, проста. Вона проявляється у звертанні («мій коточок»), у голосі, тихому, по-дитячому соромʼязливому, погляді на фотографії сімʼї.
Зі своєю жінкою він разом уже багато років. Вони мають двох баламутів, семи і тринадцяти рочків. Коли є мога, він дзвонить їй кілька разів на день. Якось, як ми всі копали окопи, Тесла відлучився побалакати з любою. Помітивши це, я посміхнувся і кинув уголос: «Тесла з дружиною наче підліток, телефонує їй кілька разів на день». На це наш інший спільний знайомий, Микола, сказав мені, що це абсолютно природньо. «Это и есть любовь, Тоха. Мы с женой уже семь лет вместе и каждый день для нас как новый. Мы общаемся каждый день, и нам всегда есть о чем общаться. Когда меня спрашивают «О чем можно говорить?» — Та, блядь, обо всем, отвечаю я, ну вот просто обо всем.» Тут нагодився Тесла і тихо підтвердив це.
Далі обидва сказали, що мене це ще чекає. «Ти зустрінеш свою людину і тобі захочеться щодня дзвонити їй, питати, як вона, от подивишся.» Я щось бовкнув, мовляв, здається, ніколи такої не знайду. «А знайдеш, коли перестанеш шукать», — відповіли вони.
Буває, він злиться на жінку і може пригримнути на неї, але це не якийсь глибокий гнів, а короткий спалах, що тут же гасне. Тут немає грубості, це життєвість.
Втім є одна риса, яка мені в Теслі не подобається: він страшенний песиміст. Життя привчило його не вірити державі, відтак він у всьому схильний бачити підвох і «кидалово». Він знає, що армія це бруд і грязь (це правда), і не хоче думати, що так не всюди. Я в це вірю, на що він по-батьківському: «Ти просто ще дуже юний, а ми життя прожили». Вірю, що він помиляється. А також вірю, що в нього все буде добре в армії. Такі люди не пропадають.
PS
Ще вірю, що ми зваримо разом самогону, що я пригощу його кавою з трубочкою в Палітурці, і покатаю на своїй Джеті.
Бувайте здорові!
❤17👍3✍2🔥2👏2
#щоденник
30.Х
За сніданком підслухав двох солдатів за переднім столом. Згадується приказка «корикей підслухав» (Corycaeus auscultavit, Adagium 144), так греки казали про шахраїв і піратів, які, мішаючись поміж торговців, вивідували їхні плани, чим далі користовулись, готуючи засідки. Нападу я не готував, але вух од їхньої розмови не оювідвернув. Вони обговорювали масло та сир, що нам дають на сніданок. Один з них казав, що це лиш молочні продукти. «Я знаю дві ферми, де роблять справжній сир та масло, одна з них на Житомирщині. Ми з дружиною завжди їздимо туди: от там спражнє масло, не те що тут».
Мені начхати було на сир і масло. Що нам їх дають, на тому вже дякую, солдат завжди буде чимсь незадоволений. Мене спіткнуло інше, час вжитий у цьому реченні: «Ми з дружиною їздимо». Чи може тут досі бути теперішній? Він тут указує на часто повторювану дію, яку ми робили, робимо і будемо (плануємо) робити. Із цих трьох часів для військовослужбовця певно існує лише один —минулий. Теперішнього і майбутнього для нас немає. Власне теперішній є, але він дуже короткий, це час від наказу до наказу. А позаяк накази часто міняються, можна сказати, що теперішній — це тривожне очікування зміни наказу (можливо, я дещо перебільшую). Майбутній же в нас під покривкою невідомості, тому лишається минулий. Тож коректно фраза мала б звучати так: «Ми з дружиною часто їздили…».
Втім, можливо це не просто машинальна помилка, а пояснення дещо складніше? Що як це бажання вірити, що далі все буде, як попередньо, яке несвідомо проявляється у мові? Бажання вірити, що ми повернемося додому і поповнимо і так надто численні тилові війська? І справді, більшість думає, що вони будуть спокійно працювати в частині два через два, вдягаючи форму у визначені дні, а за кавою перебираючи на зубах нашу владу, кажучи, як самовиправдання, чому вони не воюють, яка вона корумпована і брехлива. Мовляв, от якби депутати чи їх сини, тоді б і ми… В усьому в нас винні депутати і їхні сини. А що держава без них не може функціонувати, про це ніхто не думає. Простий люд вважає, що вони дармоїди й паразити — баста. Ніхто не хоче вірити, що саме його відправлять на фронт. Однак з більшістю так і буде. Інакше, нащо ж нас тут так багато, нащо чоловіків ловлять на вулиці?
Самовпокоєння працює до останнього. Навіть в армії люди думають, що війна їх омине. Чіпляються за найменшу соломинку безпечності. Про мене, краще готуватися до гіршого. Вдасться вижити, супер, але треба бути готовим померти — не ми одні і не ми й останні. Багато скажуть: «Ти так говориш, бо в тебе немає сімʼї, тебе нічого не держить». Це правда. Але є обов’язок, який я відчуваю, і він вищий за все. Для кожної людини він свій. Хтось обовʼязку перед державою не відчуває. Це не його провина, але його вихователів і батьків. А хтось скаже, що це зовсім не провина, що він громадянин світу і до держави не більше привʼязаний, як колесо до машини: поміняй машину, воно так само крутитиметься. Я відчуваю і чинити по-іншому не можу. В моєму випадку все просто.
Звісно, хочеться жити. Вільний якось сказав мені «служба військового не має закінчитися смертю, а багато хто саме так і думає». Мертвий військовий — поганий військовий. Тож треба важити ризики, але не керуватися страхом.
30.Х
За сніданком підслухав двох солдатів за переднім столом. Згадується приказка «корикей підслухав» (Corycaeus auscultavit, Adagium 144), так греки казали про шахраїв і піратів, які, мішаючись поміж торговців, вивідували їхні плани, чим далі користовулись, готуючи засідки. Нападу я не готував, але вух од їхньої розмови не оювідвернув. Вони обговорювали масло та сир, що нам дають на сніданок. Один з них казав, що це лиш молочні продукти. «Я знаю дві ферми, де роблять справжній сир та масло, одна з них на Житомирщині. Ми з дружиною завжди їздимо туди: от там спражнє масло, не те що тут».
Мені начхати було на сир і масло. Що нам їх дають, на тому вже дякую, солдат завжди буде чимсь незадоволений. Мене спіткнуло інше, час вжитий у цьому реченні: «Ми з дружиною їздимо». Чи може тут досі бути теперішній? Він тут указує на часто повторювану дію, яку ми робили, робимо і будемо (плануємо) робити. Із цих трьох часів для військовослужбовця певно існує лише один —минулий. Теперішнього і майбутнього для нас немає. Власне теперішній є, але він дуже короткий, це час від наказу до наказу. А позаяк накази часто міняються, можна сказати, що теперішній — це тривожне очікування зміни наказу (можливо, я дещо перебільшую). Майбутній же в нас під покривкою невідомості, тому лишається минулий. Тож коректно фраза мала б звучати так: «Ми з дружиною часто їздили…».
Втім, можливо це не просто машинальна помилка, а пояснення дещо складніше? Що як це бажання вірити, що далі все буде, як попередньо, яке несвідомо проявляється у мові? Бажання вірити, що ми повернемося додому і поповнимо і так надто численні тилові війська? І справді, більшість думає, що вони будуть спокійно працювати в частині два через два, вдягаючи форму у визначені дні, а за кавою перебираючи на зубах нашу владу, кажучи, як самовиправдання, чому вони не воюють, яка вона корумпована і брехлива. Мовляв, от якби депутати чи їх сини, тоді б і ми… В усьому в нас винні депутати і їхні сини. А що держава без них не може функціонувати, про це ніхто не думає. Простий люд вважає, що вони дармоїди й паразити — баста. Ніхто не хоче вірити, що саме його відправлять на фронт. Однак з більшістю так і буде. Інакше, нащо ж нас тут так багато, нащо чоловіків ловлять на вулиці?
Самовпокоєння працює до останнього. Навіть в армії люди думають, що війна їх омине. Чіпляються за найменшу соломинку безпечності. Про мене, краще готуватися до гіршого. Вдасться вижити, супер, але треба бути готовим померти — не ми одні і не ми й останні. Багато скажуть: «Ти так говориш, бо в тебе немає сімʼї, тебе нічого не держить». Це правда. Але є обов’язок, який я відчуваю, і він вищий за все. Для кожної людини він свій. Хтось обовʼязку перед державою не відчуває. Це не його провина, але його вихователів і батьків. А хтось скаже, що це зовсім не провина, що він громадянин світу і до держави не більше привʼязаний, як колесо до машини: поміняй машину, воно так само крутитиметься. Я відчуваю і чинити по-іншому не можу. В моєму випадку все просто.
Звісно, хочеться жити. Вільний якось сказав мені «служба військового не має закінчитися смертю, а багато хто саме так і думає». Мертвий військовий — поганий військовий. Тож треба важити ризики, але не керуватися страхом.
❤16👍4👏2🤔1
#щоденник
6.ХІ (середа)
Сьогодні екватор нашого курсу, лишилось чотири з половиною тижні. З минулої п’ятниці почалися стрільби. Кайфую. Виходить добре, але доводиться канючити автомата в інших: мій має збитий приціл, мушка дуже низько вкручена, тому стріляє нижче. Вчора пробували викрутити, не вийшло. Пішла на пів оберта, а далі не крутиться. Проблему вияв Юльчик (Юліян). Інструктор сказав, треба пристрілювати, Юльчик взяв мій та інший, порівняв і зразу виявив проблему: «От воно що! Подивись, як у тебе мушка низько сидить». Тямущий мужичок. А від стрільб дійсно насолоджуюсь. Якби тільки більше!
Учора була цікава вправа: біжимо до укриття, заряджаємось, з-за укриття з робочої сторони два постріли з коліна, назад в укриття, вилазимо — ще два постріли стоячи, в укриття, перезарядка, і повтор з неробочої руки. Зробив чітко і швидко: 7 із 8. Якби ж на цю вправу хоч 16 набоїв було, бо 8 то надто мало. Втім, з якого боку дивитися. Я вже вистріляв 46, кажуть, рік тому солдати за цілий курс вистрілювали стільки ж ба навіть менше…
Учора балакав зі знайомою. «Як думаєш, хто виграє: Трамп чи Гарріс?» — питає. — «А коли вибори?» — я. — «Сьогодні.» — «Ми тут у вакуумі. Інтернет поганий, телефон рідко з нами, новин я не читаю. Навіть не знаю, чи Покровськ ще стоїть, чи вже пав… (трохи перебільшую, але це близько до правди).
Як мені від цього? Звичайно. Я завжди змушував себе стежити за подіями, хоч довгий час і допомагав іншим їх висвітлювати. Тут свої турботи, свої задачі, стежити за новинами бажання немає (прийнаймні в мене). Памʼятаю ці класичні питання, що деякі журналісти через мене ставили військовим: «Що військові думають про голосування пакету допомоги від США?», це було якраз торік, або «Що ви думаєте про виступ українських атлетів на ОІ в Парижі?». Більшості цивільних на це все одно, що казати про військових? Ми тут у бульбашці, яка слугує нам за виправдання, щоб не стежити за тим, що відбувається в світі.
Та й чи потрібно стежити? Новини це щось мінливе і біжуче, у середу вже не памʼятаєш, що читав у понеділок, то чи треба воно? Кажуть, Нечуй-Левицький читав усю пресу за рік одним заходом під кінець року. Чи це означає, що він таким чином намагався втекти від сучасного йому життя? Можливо, але є зе й інші пояснення: хтось фокусується на мінливому, хтось на більш тривкому й постійному; хтось дивиться зблизька, хтось здалеку, картину в її цілості завжди краще видно на відстані. Поза тим, я не відкидаюсь своєї давнішої думки: варвар той, хто не стежить за тим, що коїться в світі.
Що нам з того, виграє Трамп чи Гарріс? Кінця війни жодне із них не принесе. Три роки вже ми молимося на західну допомогу, марно надіючись, що якась зброя враз змінить хід війни. Дарма праця, панібрате. Західна зброя це не все. Це не якась магічна поличка. До останнього Азов не отримував американського озброєння, що не заважало їм бути найефективнішим підрозділом на своїх напрямках. Про щось це та говорить. Поки не наведемо порядку в своїх частинах, не почнемо нормально навчати особовий склад, ніяка допомога не зарадить. До того ж, можливо, це нарешті змусить нас більше виробляти самим. Свою перемогу мусимо кувати самі, а не надіятися, що нам її здобудуть інші.
Відпрацьовували сьогодні роботу в окопах. Кайф. Основне навантаження лягає на ноги та спину. Руки працюють автоматично, а от що пересуваєшся на напівзігнутих, це виморює швидко. По обіді навіть заміряв, скільки часу можу пройти так: півтори хвилини. Далі або навпочіпки у найближчу нору, або випростуватись. Взагалі, у військовій справі, здається мені, нема нічого складного, якщо ти фізично сильний і не тупий.
Вечеряв разом із Тьомою з іншого взводу. Давно вже з ним товаришую. Познайомились якось на перекладині, тоді дізнався, що він теж іде в Хартію, відтоді спілкуємося. У його манері держатися є щось інтелігентне, його рухи віддають спокоєм та розсудливістю. За вечерею спитав у нього, чи отримує він посилки, якщо так, що саме.
— Звісно, — каже, — каву, сушку, горіхи.
— Волоські? — питаю.
— Ліщину.
— Ліщину? — здивовано я. — На що вона схожа?
6.ХІ (середа)
Сьогодні екватор нашого курсу, лишилось чотири з половиною тижні. З минулої п’ятниці почалися стрільби. Кайфую. Виходить добре, але доводиться канючити автомата в інших: мій має збитий приціл, мушка дуже низько вкручена, тому стріляє нижче. Вчора пробували викрутити, не вийшло. Пішла на пів оберта, а далі не крутиться. Проблему вияв Юльчик (Юліян). Інструктор сказав, треба пристрілювати, Юльчик взяв мій та інший, порівняв і зразу виявив проблему: «От воно що! Подивись, як у тебе мушка низько сидить». Тямущий мужичок. А від стрільб дійсно насолоджуюсь. Якби тільки більше!
Учора була цікава вправа: біжимо до укриття, заряджаємось, з-за укриття з робочої сторони два постріли з коліна, назад в укриття, вилазимо — ще два постріли стоячи, в укриття, перезарядка, і повтор з неробочої руки. Зробив чітко і швидко: 7 із 8. Якби ж на цю вправу хоч 16 набоїв було, бо 8 то надто мало. Втім, з якого боку дивитися. Я вже вистріляв 46, кажуть, рік тому солдати за цілий курс вистрілювали стільки ж ба навіть менше…
Учора балакав зі знайомою. «Як думаєш, хто виграє: Трамп чи Гарріс?» — питає. — «А коли вибори?» — я. — «Сьогодні.» — «Ми тут у вакуумі. Інтернет поганий, телефон рідко з нами, новин я не читаю. Навіть не знаю, чи Покровськ ще стоїть, чи вже пав… (трохи перебільшую, але це близько до правди).
Як мені від цього? Звичайно. Я завжди змушував себе стежити за подіями, хоч довгий час і допомагав іншим їх висвітлювати. Тут свої турботи, свої задачі, стежити за новинами бажання немає (прийнаймні в мене). Памʼятаю ці класичні питання, що деякі журналісти через мене ставили військовим: «Що військові думають про голосування пакету допомоги від США?», це було якраз торік, або «Що ви думаєте про виступ українських атлетів на ОІ в Парижі?». Більшості цивільних на це все одно, що казати про військових? Ми тут у бульбашці, яка слугує нам за виправдання, щоб не стежити за тим, що відбувається в світі.
Та й чи потрібно стежити? Новини це щось мінливе і біжуче, у середу вже не памʼятаєш, що читав у понеділок, то чи треба воно? Кажуть, Нечуй-Левицький читав усю пресу за рік одним заходом під кінець року. Чи це означає, що він таким чином намагався втекти від сучасного йому життя? Можливо, але є зе й інші пояснення: хтось фокусується на мінливому, хтось на більш тривкому й постійному; хтось дивиться зблизька, хтось здалеку, картину в її цілості завжди краще видно на відстані. Поза тим, я не відкидаюсь своєї давнішої думки: варвар той, хто не стежить за тим, що коїться в світі.
Що нам з того, виграє Трамп чи Гарріс? Кінця війни жодне із них не принесе. Три роки вже ми молимося на західну допомогу, марно надіючись, що якась зброя враз змінить хід війни. Дарма праця, панібрате. Західна зброя це не все. Це не якась магічна поличка. До останнього Азов не отримував американського озброєння, що не заважало їм бути найефективнішим підрозділом на своїх напрямках. Про щось це та говорить. Поки не наведемо порядку в своїх частинах, не почнемо нормально навчати особовий склад, ніяка допомога не зарадить. До того ж, можливо, це нарешті змусить нас більше виробляти самим. Свою перемогу мусимо кувати самі, а не надіятися, що нам її здобудуть інші.
Відпрацьовували сьогодні роботу в окопах. Кайф. Основне навантаження лягає на ноги та спину. Руки працюють автоматично, а от що пересуваєшся на напівзігнутих, це виморює швидко. По обіді навіть заміряв, скільки часу можу пройти так: півтори хвилини. Далі або навпочіпки у найближчу нору, або випростуватись. Взагалі, у військовій справі, здається мені, нема нічого складного, якщо ти фізично сильний і не тупий.
Вечеряв разом із Тьомою з іншого взводу. Давно вже з ним товаришую. Познайомились якось на перекладині, тоді дізнався, що він теж іде в Хартію, відтоді спілкуємося. У його манері держатися є щось інтелігентне, його рухи віддають спокоєм та розсудливістю. За вечерею спитав у нього, чи отримує він посилки, якщо так, що саме.
— Звісно, — каже, — каву, сушку, горіхи.
— Волоські? — питаю.
— Ліщину.
— Ліщину? — здивовано я. — На що вона схожа?
❤3
— Серйозно? Ніколи не їв ліщини? Це як фундук. У мене вдома росте, то жінка присилає.
Попросив його дати кілька горішків на пробу.
А взагалі, по тому, що людям надсилають, можна, здається мені, чимало сказати про саму людину. Людям з села здебільшого присилають «справжню» сільську їжу: сало, ковбаси, солодке тощо. Людям з міста: цукерки, печиво, каву, типу «Львівська», мівіну тощо. Разюче виділятимуться ті, кому передаватимуть сушені фрукти, книжки, каву з кавʼярень або ще якісь менш популярні лагоминки.
Здається, Трамп переміг. Подивимось, чи щось зміниться.
Бувайте здорові!
Попросив його дати кілька горішків на пробу.
А взагалі, по тому, що людям надсилають, можна, здається мені, чимало сказати про саму людину. Людям з села здебільшого присилають «справжню» сільську їжу: сало, ковбаси, солодке тощо. Людям з міста: цукерки, печиво, каву, типу «Львівська», мівіну тощо. Разюче виділятимуться ті, кому передаватимуть сушені фрукти, книжки, каву з кавʼярень або ще якісь менш популярні лагоминки.
Здається, Трамп переміг. Подивимось, чи щось зміниться.
Бувайте здорові!
❤16
#щоденник
12.ХІ
Сьогодні день народження бабусі. Про дату нагадала мама, рік народження я теж не знаю напевно. З мамою зійшлися, що вона 42-го. Отже сьогодні їй 82. Натомість, що я знаю, так це те, що вона скорпіон, якось це мені відклалось. Взагалі, дивним чином працює памʼять: ми запамʼятовуємо дрібниці, сказані раз чи два, а дата народження, повторювана з року в рік, у комірці не відкладається.
Зазвичай, на бабусин день народження я з мамою, сестрою (поки вона не поїхала за кордон) та Валюшкою збиралися у бабусі з дідом. Так було щороку, але так було давно. Спершу поїхала Катря (а це було років 10 тому), потім відійшов дідусь, здається у 20-ому. Після цього спогадів про бабусин день народження у мене немає. Якась провалина, наче ми і збирались і ні, і була бабуся, а не було свята.
З року в рік нас ставало менше. Як я був маленький, довгий стіл у їдальні стогнав від наїдків. Як писав Шевченко
Двенадцать приборов на круглом столе,
Двенадцать бокалов высоких стояло.
. . .
в урочную пору,
Обет исполняя, друзья собрались…
Далі нас меншало. Поїхав двоюрідний брат, поїхала сестра, помер дід, 20-го, здається, року. Дивна річ, я був їхнім улюбленцем, а навіть не пам’ятаю, коли вони народились, і коли один із них пішов. Невдячність? Ні, радше нехтування датами.
Після смерті дідуся бабуся змінилась. Його відхід усіх заскочив, хоч до цього всі вже кілька років готувались. Він тяжко хворів, і стан його не кращав. Але хіба є людина, яка сумнівається, що проживе ще один день?
Вона не змогла оговтатись. Вона з тих багатьох того часу бабусь, які жили для свого мужа, потім дітей, потім знову мужа. Він був її сенсом прокидатися, готувати сніданок, іти на базар, вертатись на кухню. Як появились ми, онуки, тим сенсом інколи ставали й ми, і як ми дорослішали, для нас це ставало тягарем. Коли дід помер, зазяяла пустота. Його місце, що займало бабусю протягом дня, тепер стояло пусткою, його треба було якось заповнити. Цього робити те покоління не вміє. Вона нудилась. Її останньою відрадонькою став я, який вже не міг ходити до неї, як у дитинстві, щотижня.
Настала війна, вітальний стіл зовсім спорожнів. І спогади спорожніли. Де я був 12 листопада 22 року, я не пам’ятаю, як і де я був торік. Сьогодні за столом три людини. Майже, як у Шевченка
Приборы каждый год пустели,
Друзья все больше сиротели —
И вот один, уж сколько лет,
К пустым приборам на обед
Старик печальный приезжает;
. . .
«Лентяи! Видишь, как закон
Священный братский исполняют!
Вот и сегодня не пришли,
Как будто за море ушли! —
И слезы молча утирает,
Садясь за братский круглый стол. —
Хоть бы один тебе пришел!»
Старик сидит и поджидает...
З бабусею в мене і фотографії не лишилось. Спогадів трохи є. Памʼятаю літо в санаторії Днепр у Криму, памʼятаю літо в Ялті на дідовій квартирі (останнє моє літо там). Останнім часом все хотів витягнути її на каву. Але вона цього тікала, як чуми. Все хотів зводити її до Ніколя в Дружбу. Ех, бабцю, чого ти така вперта у дрібницях! Жалко можна було б і сховати часом.
З днем народження!
12.ХІ
Сьогодні день народження бабусі. Про дату нагадала мама, рік народження я теж не знаю напевно. З мамою зійшлися, що вона 42-го. Отже сьогодні їй 82. Натомість, що я знаю, так це те, що вона скорпіон, якось це мені відклалось. Взагалі, дивним чином працює памʼять: ми запамʼятовуємо дрібниці, сказані раз чи два, а дата народження, повторювана з року в рік, у комірці не відкладається.
Зазвичай, на бабусин день народження я з мамою, сестрою (поки вона не поїхала за кордон) та Валюшкою збиралися у бабусі з дідом. Так було щороку, але так було давно. Спершу поїхала Катря (а це було років 10 тому), потім відійшов дідусь, здається у 20-ому. Після цього спогадів про бабусин день народження у мене немає. Якась провалина, наче ми і збирались і ні, і була бабуся, а не було свята.
З року в рік нас ставало менше. Як я був маленький, довгий стіл у їдальні стогнав від наїдків. Як писав Шевченко
Двенадцать приборов на круглом столе,
Двенадцать бокалов высоких стояло.
. . .
в урочную пору,
Обет исполняя, друзья собрались…
Далі нас меншало. Поїхав двоюрідний брат, поїхала сестра, помер дід, 20-го, здається, року. Дивна річ, я був їхнім улюбленцем, а навіть не пам’ятаю, коли вони народились, і коли один із них пішов. Невдячність? Ні, радше нехтування датами.
Після смерті дідуся бабуся змінилась. Його відхід усіх заскочив, хоч до цього всі вже кілька років готувались. Він тяжко хворів, і стан його не кращав. Але хіба є людина, яка сумнівається, що проживе ще один день?
Вона не змогла оговтатись. Вона з тих багатьох того часу бабусь, які жили для свого мужа, потім дітей, потім знову мужа. Він був її сенсом прокидатися, готувати сніданок, іти на базар, вертатись на кухню. Як появились ми, онуки, тим сенсом інколи ставали й ми, і як ми дорослішали, для нас це ставало тягарем. Коли дід помер, зазяяла пустота. Його місце, що займало бабусю протягом дня, тепер стояло пусткою, його треба було якось заповнити. Цього робити те покоління не вміє. Вона нудилась. Її останньою відрадонькою став я, який вже не міг ходити до неї, як у дитинстві, щотижня.
Настала війна, вітальний стіл зовсім спорожнів. І спогади спорожніли. Де я був 12 листопада 22 року, я не пам’ятаю, як і де я був торік. Сьогодні за столом три людини. Майже, як у Шевченка
Приборы каждый год пустели,
Друзья все больше сиротели —
И вот один, уж сколько лет,
К пустым приборам на обед
Старик печальный приезжает;
. . .
«Лентяи! Видишь, как закон
Священный братский исполняют!
Вот и сегодня не пришли,
Как будто за море ушли! —
И слезы молча утирает,
Садясь за братский круглый стол. —
Хоть бы один тебе пришел!»
Старик сидит и поджидает...
З бабусею в мене і фотографії не лишилось. Спогадів трохи є. Памʼятаю літо в санаторії Днепр у Криму, памʼятаю літо в Ялті на дідовій квартирі (останнє моє літо там). Останнім часом все хотів витягнути її на каву. Але вона цього тікала, як чуми. Все хотів зводити її до Ніколя в Дружбу. Ех, бабцю, чого ти така вперта у дрібницях! Жалко можна було б і сховати часом.
З днем народження!
❤15💔4
#щоденник
14.XI
Від понеділка встаю о пʼятій ранку і вибігаю на пробіжку. Бігаю 4-4,5 кілометри і вертаюсь у намет. Спонукнула до цього їдка ремарка Тесли: «азовці бігають о пʼятій ранку, а що ти робиш о пʼятій ранку?». Звідки ця їдкість поясню в наступній серії дописів. Його слова не пройшли повз.
Це було сказано в неділю, у неділю я відпочивав. У понеділок тихенько прокинувся і вибіг. Почуваюсь чудово. Закінчуюю о 5:50, знімаю мокре, пʼю каву, заряджений і прокинутий. Біг знімає ранкову млость, приводить тіло в тонус. Та й час це абсолютно вільний. Я знаю, що не буде неочікуваного шикування, що мене раптом ніхто не шукатиме. Спокійно бігаю і цим звільняю для іншої роботи пообідній час. А ще, якби ви знали, як добре снідається, побігавши зранку. Тож інколи дисциплінує не лише загальна дисципліна, але й загальна розволоченість. Вона викликає бажання не бути частиною її, бути протилежним їй.
Подумки уявляю, як би я тепер починав ранок у себе вдома: прокид о пʼятій, встаю з затишного вільного ліжка, склянка теплої води з лимоном, вдягаюсь і вибігаю. Біжу понад Дніпром, туди й назад, приблизно 7 кілометрів. О шостій вдома. Вже сіріє. Заварюю фільтр, сідаю на кухні, повертаючись на орієнт (схід), дивлюсь, як розвиднюється. Тоді в кабінет і за книжку.
Питання лиш, чи мене б вистачило. Чи я б не збився? Гадаю, після цього періоду, вже не зібʼюся.
PS
Сьогодні я бачив дивний сон. Завше, коли мені щось сниться, згадую перші рядки Франкового Каменяра:
Я бачив дивний сон,
Немов передо мною
Безмірна та пуста,
І дика площина…
Не повірите, але він поєднав і азовців і біг і…жінок, точніше жінку. Дія відбувається там же, де я зараз. Надворі ранок, але вже світло, за восьму годину. Я біжу, і вирішую побігти в напрямку азовців, в надії перестріти їх на бігу. Ось зобачаю їх, дивлюсь на годинник: 8:45, в мене є лиш 15 хвилин, далі конче маю бути в себе, але я вже відбіг далеченько. Будь-що-будь, наздоганяю їх, перелажу через два паркани, ось я з ними. Їх небагато, десь 14 хлопців, між ними одна дівчина, і вона веде перед. Вдягнута в короткі спортивні шорти, схожі на тенісні, стегна оголені, з чого висновок, що надворі не менше 10-12 градусів. Інші хлопці теж у шортах, та кофтах. Вони добігли і розвертаються. Питаю, хто серед них старший. Немає. Питаю, чи можна з ними. Можна. Назад біжимо вже разом, вириваюсь у перед, але переді мною ця дівчина, наздогнати яку не має сили. Обличчя її не бачу, лише стегна, стегна мʼязисті, дебелі, як у тенісисток. Забігаємо на міст. Міст, як при вʼїзді в Павлоград. Біжимо по ньому, спускаємося, знову розворот. Маршрут у них по прямій. Від одного кінця до іншого один кілометр. Збираємося знову на міст. Підйом крутий, ледь подужуємо, дівчина знову попереду, але я наче наступаю їй на пʼяти. Кінець.
14.XI
Від понеділка встаю о пʼятій ранку і вибігаю на пробіжку. Бігаю 4-4,5 кілометри і вертаюсь у намет. Спонукнула до цього їдка ремарка Тесли: «азовці бігають о пʼятій ранку, а що ти робиш о пʼятій ранку?». Звідки ця їдкість поясню в наступній серії дописів. Його слова не пройшли повз.
Це було сказано в неділю, у неділю я відпочивав. У понеділок тихенько прокинувся і вибіг. Почуваюсь чудово. Закінчуюю о 5:50, знімаю мокре, пʼю каву, заряджений і прокинутий. Біг знімає ранкову млость, приводить тіло в тонус. Та й час це абсолютно вільний. Я знаю, що не буде неочікуваного шикування, що мене раптом ніхто не шукатиме. Спокійно бігаю і цим звільняю для іншої роботи пообідній час. А ще, якби ви знали, як добре снідається, побігавши зранку. Тож інколи дисциплінує не лише загальна дисципліна, але й загальна розволоченість. Вона викликає бажання не бути частиною її, бути протилежним їй.
Подумки уявляю, як би я тепер починав ранок у себе вдома: прокид о пʼятій, встаю з затишного вільного ліжка, склянка теплої води з лимоном, вдягаюсь і вибігаю. Біжу понад Дніпром, туди й назад, приблизно 7 кілометрів. О шостій вдома. Вже сіріє. Заварюю фільтр, сідаю на кухні, повертаючись на орієнт (схід), дивлюсь, як розвиднюється. Тоді в кабінет і за книжку.
Питання лиш, чи мене б вистачило. Чи я б не збився? Гадаю, після цього періоду, вже не зібʼюся.
PS
Сьогодні я бачив дивний сон. Завше, коли мені щось сниться, згадую перші рядки Франкового Каменяра:
Я бачив дивний сон,
Немов передо мною
Безмірна та пуста,
І дика площина…
Не повірите, але він поєднав і азовців і біг і…жінок, точніше жінку. Дія відбувається там же, де я зараз. Надворі ранок, але вже світло, за восьму годину. Я біжу, і вирішую побігти в напрямку азовців, в надії перестріти їх на бігу. Ось зобачаю їх, дивлюсь на годинник: 8:45, в мене є лиш 15 хвилин, далі конче маю бути в себе, але я вже відбіг далеченько. Будь-що-будь, наздоганяю їх, перелажу через два паркани, ось я з ними. Їх небагато, десь 14 хлопців, між ними одна дівчина, і вона веде перед. Вдягнута в короткі спортивні шорти, схожі на тенісні, стегна оголені, з чого висновок, що надворі не менше 10-12 градусів. Інші хлопці теж у шортах, та кофтах. Вони добігли і розвертаються. Питаю, хто серед них старший. Немає. Питаю, чи можна з ними. Можна. Назад біжимо вже разом, вириваюсь у перед, але переді мною ця дівчина, наздогнати яку не має сили. Обличчя її не бачу, лише стегна, стегна мʼязисті, дебелі, як у тенісисток. Забігаємо на міст. Міст, як при вʼїзді в Павлоград. Біжимо по ньому, спускаємося, знову розворот. Маршрут у них по прямій. Від одного кінця до іншого один кілометр. Збираємося знову на міст. Підйом крутий, ледь подужуємо, дівчина знову попереду, але я наче наступаю їй на пʼяти. Кінець.
👍8❤5👏2🤔2
#щоденник
8.ХІ
Відмовився читати промову. Соромно мені її читати. Надто бучні фрази як для того, що я бачу тут: «Я — воїн Національної Гвардії України» — воїнів тут мало, тут царює натовп.
Увечері мав розмову з комбатом. Давно вже хотів його зловити і висипати все, що я думаю про це навчання. Ротному (посада на ланку нижча від комбата) я не йму віри. Він для мене з того ж лінивого кодла, що й майже всі взводні тут. Комбат же тут homo novus (нова людина) і з виду така, що прагне змін. Цей допис я пишу за тиждень по розмові. Емоції вляглись, думки тверезі. Тоді я не думав про наслідки розмови. Я сподівався, що щось зміниться в плані навчання — я хотів цього. Натомість, сталось щось зовсім інше. Дізнавшись, що я поскаржився комбату, увесь взвод піднявся проти мене, не дуже агресивно, та все ж відчутно. Я став ніби невигнаним вигнанцем. Що ж до навчання, то не змінилось анічогісінько.
Отож, що я сказав комбатові? Що я розчаровний навчанням, що перші чотири тижні (так звана, гуманітарна підготовка) ми просто сиділи на гнізді (наше навчальне місце) і нічого не робили, буквально нічого; що тут понує показовість. — «Що маєте на увазі?» — перепитує він. — «Наприклад, всі ці перевірки, коли ви проходите по локаціях або хтось інший, хлопці передають це по рації і враз створюється видимість, що йде робота. Он, Даня такий театр влаштував на перевірці з холостінням, але по-суті, це був єдиний раз, коли ми добре похолостились. На шикування щовечора читають розклад занять на наступний день. Кажуть: «зранку зарядка». Її не було жодного разу і так у всіх. Фізичної підготовки немає зовсім. Я розумію, що вік у нас різний, є старі, є з хворобами, але це не нормально, коли воно пробіжить 200 метрів і вже втомилося. І загалом, тут немає дисципліни. В строю розмови, ходимо чорт зна як. Ви кажете, що ми не Радянський Союз, але, про мене, це ще гірше. В Союзі була хоча б дисципліна.
Інструктори хороші, але вони не постійно з нами. Сьогодні теж сталася прикрість. Ми мали стріляти в окопах. Вчора мали відстрілятись три взводи, відстрілявся один і кілька хлопців з другого. Навіщо було з самого початку кликати інші чотири взводи, коли ви знаєте, що ця вправа займає час. По факту, ми прийшли, чекали до обіду, бо стрільба була заборонена, повернулись поїсти, повернулись назад, другий взвод почав вправу, далі аерорух і ми знову повернулись. У результаті всі незадоволені, бо нащо було тягати стільки разів туди сюди людей?»
Так говорив Антон. Комбат подякував, ми розійшлись.
Наступного дня, пішла чутка, що хтось пожалівся, що в нас мало фізо (фізичної підготовки), було очевидно, що це я, бо всі згади, що я ввечері розмовляв із ротним та комбатом. Ще й збіглося, що в суботу в нас був інструктор і ми до обіду трохи позаймались, фізо там було по мінімуму. Від суботи всі накинулись на мене, мовляв, я не мав цього робити і решта і решта. Всі одразу почали боятися грядущого тижня, неначе якого чудовиська: «нас загонять, нас убʼють, дякую тобі, Антон!».
Гай-гай, віком чоловіки, а поведінкою та реакціями діти. Чого боїтеся перед часу, чого робите слона, коли це всього лиш муха!
Хто вас тут загоне, кому ви тут треба! Засліплені переляком, вони не хотіли мене слухати, а я не хотів нічого пояснювати. Спробував у неділю зранку. Сказав, що головна моя теза було зовсім не у фізо, а у відсутності занять. Але я наче з морем розмовляв. Гидко.
Чого я не розумів тоді, так це тої правди, що ніхто тут не хоче нічого робити. Усім подабається лежати, спати, сидіти. Ось і все. Будь-який рух викликає опір. На жаль.
Як показав тиждень, ніхто нікого не ганяв. Але тиждень також показав, що заняття тут більшістю не вітаються. Більшість воліє мерзнути на морозі, ніж рухатися і робити діло. Не всі, є винятки, але загально це так.
Не бажаю більше про це писати, а писати є що.
8.ХІ
Відмовився читати промову. Соромно мені її читати. Надто бучні фрази як для того, що я бачу тут: «Я — воїн Національної Гвардії України» — воїнів тут мало, тут царює натовп.
Увечері мав розмову з комбатом. Давно вже хотів його зловити і висипати все, що я думаю про це навчання. Ротному (посада на ланку нижча від комбата) я не йму віри. Він для мене з того ж лінивого кодла, що й майже всі взводні тут. Комбат же тут homo novus (нова людина) і з виду така, що прагне змін. Цей допис я пишу за тиждень по розмові. Емоції вляглись, думки тверезі. Тоді я не думав про наслідки розмови. Я сподівався, що щось зміниться в плані навчання — я хотів цього. Натомість, сталось щось зовсім інше. Дізнавшись, що я поскаржився комбату, увесь взвод піднявся проти мене, не дуже агресивно, та все ж відчутно. Я став ніби невигнаним вигнанцем. Що ж до навчання, то не змінилось анічогісінько.
Отож, що я сказав комбатові? Що я розчаровний навчанням, що перші чотири тижні (так звана, гуманітарна підготовка) ми просто сиділи на гнізді (наше навчальне місце) і нічого не робили, буквально нічого; що тут понує показовість. — «Що маєте на увазі?» — перепитує він. — «Наприклад, всі ці перевірки, коли ви проходите по локаціях або хтось інший, хлопці передають це по рації і враз створюється видимість, що йде робота. Он, Даня такий театр влаштував на перевірці з холостінням, але по-суті, це був єдиний раз, коли ми добре похолостились. На шикування щовечора читають розклад занять на наступний день. Кажуть: «зранку зарядка». Її не було жодного разу і так у всіх. Фізичної підготовки немає зовсім. Я розумію, що вік у нас різний, є старі, є з хворобами, але це не нормально, коли воно пробіжить 200 метрів і вже втомилося. І загалом, тут немає дисципліни. В строю розмови, ходимо чорт зна як. Ви кажете, що ми не Радянський Союз, але, про мене, це ще гірше. В Союзі була хоча б дисципліна.
Інструктори хороші, але вони не постійно з нами. Сьогодні теж сталася прикрість. Ми мали стріляти в окопах. Вчора мали відстрілятись три взводи, відстрілявся один і кілька хлопців з другого. Навіщо було з самого початку кликати інші чотири взводи, коли ви знаєте, що ця вправа займає час. По факту, ми прийшли, чекали до обіду, бо стрільба була заборонена, повернулись поїсти, повернулись назад, другий взвод почав вправу, далі аерорух і ми знову повернулись. У результаті всі незадоволені, бо нащо було тягати стільки разів туди сюди людей?»
Так говорив Антон. Комбат подякував, ми розійшлись.
Наступного дня, пішла чутка, що хтось пожалівся, що в нас мало фізо (фізичної підготовки), було очевидно, що це я, бо всі згади, що я ввечері розмовляв із ротним та комбатом. Ще й збіглося, що в суботу в нас був інструктор і ми до обіду трохи позаймались, фізо там було по мінімуму. Від суботи всі накинулись на мене, мовляв, я не мав цього робити і решта і решта. Всі одразу почали боятися грядущого тижня, неначе якого чудовиська: «нас загонять, нас убʼють, дякую тобі, Антон!».
Гай-гай, віком чоловіки, а поведінкою та реакціями діти. Чого боїтеся перед часу, чого робите слона, коли це всього лиш муха!
Хто вас тут загоне, кому ви тут треба! Засліплені переляком, вони не хотіли мене слухати, а я не хотів нічого пояснювати. Спробував у неділю зранку. Сказав, що головна моя теза було зовсім не у фізо, а у відсутності занять. Але я наче з морем розмовляв. Гидко.
Чого я не розумів тоді, так це тої правди, що ніхто тут не хоче нічого робити. Усім подабається лежати, спати, сидіти. Ось і все. Будь-який рух викликає опір. На жаль.
Як показав тиждень, ніхто нікого не ганяв. Але тиждень також показав, що заняття тут більшістю не вітаються. Більшість воліє мерзнути на морозі, ніж рухатися і робити діло. Не всі, є винятки, але загально це так.
Не бажаю більше про це писати, а писати є що.
💔9👍5👏3😢3❤2🙏1👀1
#щоденник
15.Х
Вечір. Я традиційно сідаю за стіл, вмикаю настільну лампу, розгортаю щоденника і пишу… Трохи не так. Вечір, лежу на своїй койці на другому поверсі, зліва висить лампа і освітлює без неї тьмяне світло нашої нерухомої шхуни (наш намет — це наче трюм корабля, так само скриплять ліжка, так само низько над головою стеля, таке саме тьмяне світло, яке стає зовсім плохим, щойно ставлять чайник), я відкриваю замітки на телефоні і починаю писати.
Ведення щоденника стало відкриттям для мене. Мені дійсно хочеться взяти трохи часу, сісти, прокрутити в голові цей день, згадати минулі, записати що було вартісне. Щоденник для мене — це діалог з собою. Я неквапно озираюсь назад: на цей день, на минулі, згадую моменти, варті уваги, нотую їх, відбиваю в памʼяті.
Не раз питав себе, чи що я публікую є справжнім щоденником, себто в повній мірі інтимним, призначеним лиш мені, чи він таки літературизований. Іншими словами: чи, пишучи його, моєю метою є виключно говорити з собою, чи також подобатися читачам.
Не таїтиму, що я виставляю, я хочу, щоб подобалось. Втім, чи це означає, що це вже не щоденник? Ні, не означає.
По обіді бігав. Біжучи, подумалось: як би добре було поспати без одягу на справжньому ліжку, широкому, мʼякому, вкритому постільною білизною; як би добре було помитися в своєму душі, а після нього вдягнути домашній одяг і теплі вʼязані шкарпетки. Це все прості речі, елементарні навіть, але тут їх немає. Я сплю в одязі, бо так практичніше при тривозі. У душ я ходжу раз чи два на тиждень, бо туди треба прийти, відстояти в черзі і аж тоді помитися. Ще раз, це елементарні речі — спати без одягу, митися в душі, вдягати чисті речі, а не висохлі — але як солодко про це мрієш, коли цього немає.
15.Х
…Я пишу. Напівгорище в будинку. Квадратове віконце запнуте зоряним небом. Світить гасова лампочка. В кутку мідяним удавом виблискує гелікон (М. Куліш, Патетична соната).
Вечір. Я традиційно сідаю за стіл, вмикаю настільну лампу, розгортаю щоденника і пишу… Трохи не так. Вечір, лежу на своїй койці на другому поверсі, зліва висить лампа і освітлює без неї тьмяне світло нашої нерухомої шхуни (наш намет — це наче трюм корабля, так само скриплять ліжка, так само низько над головою стеля, таке саме тьмяне світло, яке стає зовсім плохим, щойно ставлять чайник), я відкриваю замітки на телефоні і починаю писати.
Ведення щоденника стало відкриттям для мене. Мені дійсно хочеться взяти трохи часу, сісти, прокрутити в голові цей день, згадати минулі, записати що було вартісне. Щоденник для мене — це діалог з собою. Я неквапно озираюсь назад: на цей день, на минулі, згадую моменти, варті уваги, нотую їх, відбиваю в памʼяті.
Не раз питав себе, чи що я публікую є справжнім щоденником, себто в повній мірі інтимним, призначеним лиш мені, чи він таки літературизований. Іншими словами: чи, пишучи його, моєю метою є виключно говорити з собою, чи також подобатися читачам.
Не таїтиму, що я виставляю, я хочу, щоб подобалось. Втім, чи це означає, що це вже не щоденник? Ні, не означає.
По обіді бігав. Біжучи, подумалось: як би добре було поспати без одягу на справжньому ліжку, широкому, мʼякому, вкритому постільною білизною; як би добре було помитися в своєму душі, а після нього вдягнути домашній одяг і теплі вʼязані шкарпетки. Це все прості речі, елементарні навіть, але тут їх немає. Я сплю в одязі, бо так практичніше при тривозі. У душ я ходжу раз чи два на тиждень, бо туди треба прийти, відстояти в черзі і аж тоді помитися. Ще раз, це елементарні речі — спати без одягу, митися в душі, вдягати чисті речі, а не висохлі — але як солодко про це мрієш, коли цього немає.
💔20❤4👍3
#щоденник
19.ХІ
«Розпочалась тисячна доба широкомасштабної війни Росії про України…». Відколи на ранковому інформуванні кілька тижні тому зачулась цифра «989 доба… 990 доба…тощо», в голові прошмигнула думка: «скоро буде тисяча днів». Це шалена цифра як на початок війни, шалена як на кінець 22-го року, але це просто цифра як на зараз. Вона спиняє увагу, але не затримує. Не затримує, бо одним байдуже, а інші розуміють, як далеко ще до кінця.
Мудра людина — яка вона? Чи не один із проявів мудрості вміння аналізувати теперішнє і з нього висновувати майбутнє? Наприкінці серпня ми з Пʼєром брали інтерв’ю у Вільного, який тоді з іншими побратимами пробивав шлях на Токмак. На тлі колосальних очікувань від нашого контрнаступу, результати виглядали непевними. Ми питали в нього про розрив між життям на фронті та в тилу, як до цього ставляться військові (ця тема тільки набирала тоді популярності в медіа). На що він відповів: «цивільні мають зрозуміти, що зрештою воювати доведеться всім. Що швидше вони це зрозуміють, то краще це буде для них». Я сидів тоді в кабінеті й перекладав для Пʼєра, щоб він далі міг написати статтю, зацитувавши Вільного. За кілька тижнів я починав другий курс магістратури та викладання латини в школі. Моя робота фіксером була повʼязана з війною, але я залишався поза нею. Та його фраза мене тоді торкнула. А не думав, що я робитиму за рік, але мені здавалось, що когось вона та й мине, мене, наприклад.
За кілька тижнів Вільного було поранено в руку, і ми з Пʼєром зустріли його у Військовому госпіталі в Києві, куди тому років 8 я ходив на прогулянку (з боку музею там є чудовий оглядовий майданчик). З того, що я проживаю й бачу зараз, Вільний був правий.
1000 днів — це до біса! Але ж є такі, в кого за тисячу давно перевалило…
19.ХІ
«Розпочалась тисячна доба широкомасштабної війни Росії про України…». Відколи на ранковому інформуванні кілька тижні тому зачулась цифра «989 доба… 990 доба…тощо», в голові прошмигнула думка: «скоро буде тисяча днів». Це шалена цифра як на початок війни, шалена як на кінець 22-го року, але це просто цифра як на зараз. Вона спиняє увагу, але не затримує. Не затримує, бо одним байдуже, а інші розуміють, як далеко ще до кінця.
Мудра людина — яка вона? Чи не один із проявів мудрості вміння аналізувати теперішнє і з нього висновувати майбутнє? Наприкінці серпня ми з Пʼєром брали інтерв’ю у Вільного, який тоді з іншими побратимами пробивав шлях на Токмак. На тлі колосальних очікувань від нашого контрнаступу, результати виглядали непевними. Ми питали в нього про розрив між життям на фронті та в тилу, як до цього ставляться військові (ця тема тільки набирала тоді популярності в медіа). На що він відповів: «цивільні мають зрозуміти, що зрештою воювати доведеться всім. Що швидше вони це зрозуміють, то краще це буде для них». Я сидів тоді в кабінеті й перекладав для Пʼєра, щоб він далі міг написати статтю, зацитувавши Вільного. За кілька тижнів я починав другий курс магістратури та викладання латини в школі. Моя робота фіксером була повʼязана з війною, але я залишався поза нею. Та його фраза мене тоді торкнула. А не думав, що я робитиму за рік, але мені здавалось, що когось вона та й мине, мене, наприклад.
За кілька тижнів Вільного було поранено в руку, і ми з Пʼєром зустріли його у Військовому госпіталі в Києві, куди тому років 8 я ходив на прогулянку (з боку музею там є чудовий оглядовий майданчик). З того, що я проживаю й бачу зараз, Вільний був правий.
1000 днів — це до біса! Але ж є такі, в кого за тисячу давно перевалило…
❤13👍8🥰1
#щоденник
20.XI
Після того, як я знявся з читання Промови переможця, кілька днів мінялися зачитувачі, усі поганенькі: голос не той, «выражение не то» (російською тут не тому, що нема українського слова — «виразність» — але тому, що саме так мені не раз казали, коментуючи інших), чіткість не та (ковтають закінчення), швидкість невлад (надто квапляться), тоді визвався читати мій товариш по тижню штурмовика Женя (його я вже згудував у замітці за 15.Х) і залишився. Читає непогано, гучно, досить виразно, в одному місці спішить, але то таке.
Промову закінчує низка вигуків: Слава Україні! — Героям слава, Слава нації — смерть ворогам і тричі Україна — понад усе, зрештою, Путін — ху*ло! Солдати самі це добавляли, тож майже завжди я завершував промову словом Путін, а вони кричали — ху*ло! Мені не подобалось це кричати, та коли на те воля більшості, я не упирався. Коли ж читали інші, я просто мовчав — не люблю лаятися.
Про мене, цьому викрику немає місця в промові переможця. Хай його кричать фанати на стадіонах. Це наш ворог, нема чого його згадувати у мотиваційній промові, що має заряджати (чи вона свій обов’язок сповнює — інше питання). Женя, видко, тої ж думки, і «Путін-а» не кричить. За це його гудять решта солдатів, які чекають крикнути «ху*ло» (до речі, ці два слова звучать у промові найголосніше!), а також і дехто з начальства.
Здавалося б, тут нічого примітного, нічого вартого нотатки, але це не так. Він іде проти волі натовпу. На шикуванні сотні людей чекають від нього нагоди прокричати «ху*ло», а він їх цього позбавляє через свої переконання. Це не про фразу — це про вибір. Він може бути правий чи ні — не в тому річ (я, наприклад, думаю, що він правий), але він іде супроти бажання більшості. Ось що тут важливе. Знову той самий конфлікт: один vs більшість. І даремно він буде їм пояснювати, чому не каже «Путін…» — його не почують. Натовп знає лиш один аргумент — силу (це вже майже по-макіавеллівському). Або командування має твердо сказати «ми цього не кажемо!», або промовець має самотужки заробити цей авторитет (я не бачу способів це зробити).
Перед Женею зараз стоїть справжнє питання: чи далі вперто стояти на своєму і не казати «Путін!», чи піти на поступки і дати їм, чого вони хочуть. Я тої думки, що треба стояти на своєму. Здається, він теж. Якщо не подобається, хай шукають іншого промовця. В житті треба бути принциповим і постійним. Ці якості, зрештою, здобувають нам повагу.
20.XI
Після того, як я знявся з читання Промови переможця, кілька днів мінялися зачитувачі, усі поганенькі: голос не той, «выражение не то» (російською тут не тому, що нема українського слова — «виразність» — але тому, що саме так мені не раз казали, коментуючи інших), чіткість не та (ковтають закінчення), швидкість невлад (надто квапляться), тоді визвався читати мій товариш по тижню штурмовика Женя (його я вже згудував у замітці за 15.Х) і залишився. Читає непогано, гучно, досить виразно, в одному місці спішить, але то таке.
Промову закінчує низка вигуків: Слава Україні! — Героям слава, Слава нації — смерть ворогам і тричі Україна — понад усе, зрештою, Путін — ху*ло! Солдати самі це добавляли, тож майже завжди я завершував промову словом Путін, а вони кричали — ху*ло! Мені не подобалось це кричати, та коли на те воля більшості, я не упирався. Коли ж читали інші, я просто мовчав — не люблю лаятися.
Про мене, цьому викрику немає місця в промові переможця. Хай його кричать фанати на стадіонах. Це наш ворог, нема чого його згадувати у мотиваційній промові, що має заряджати (чи вона свій обов’язок сповнює — інше питання). Женя, видко, тої ж думки, і «Путін-а» не кричить. За це його гудять решта солдатів, які чекають крикнути «ху*ло» (до речі, ці два слова звучать у промові найголосніше!), а також і дехто з начальства.
Здавалося б, тут нічого примітного, нічого вартого нотатки, але це не так. Він іде проти волі натовпу. На шикуванні сотні людей чекають від нього нагоди прокричати «ху*ло», а він їх цього позбавляє через свої переконання. Це не про фразу — це про вибір. Він може бути правий чи ні — не в тому річ (я, наприклад, думаю, що він правий), але він іде супроти бажання більшості. Ось що тут важливе. Знову той самий конфлікт: один vs більшість. І даремно він буде їм пояснювати, чому не каже «Путін…» — його не почують. Натовп знає лиш один аргумент — силу (це вже майже по-макіавеллівському). Або командування має твердо сказати «ми цього не кажемо!», або промовець має самотужки заробити цей авторитет (я не бачу способів це зробити).
Перед Женею зараз стоїть справжнє питання: чи далі вперто стояти на своєму і не казати «Путін!», чи піти на поступки і дати їм, чого вони хочуть. Я тої думки, що треба стояти на своєму. Здається, він теж. Якщо не подобається, хай шукають іншого промовця. В житті треба бути принциповим і постійним. Ці якості, зрештою, здобувають нам повагу.
👍16❤2🔥2🤔1
Виходиш з намету, примружуючи очі й зариваючи, наче страус у пісок, голову у куртку. Під ногами чвякає сльота, в обличчя віє мокрий сніг. Але варт лише підняти голову — яка краса: голі сосни вбралися в біле, їхній колір зливається з небом. Здається, зараз не листопад, а грудень: скоро Різдво, а там і новий рік.
👍14❤13
#щоденник
21.ХІ
Надворі сльота і мжичить ні то дощ, ні то сніг. Скрізь безрух і сон.
Стоячи в черзі на обід, балакав з Тьомою. Жалівся йому на поганий інтернет.
— Може, — кажу, — це сніг на даху палатки заважає?
— Не знаю, — відказує, — я зміг прочитати кілька статей на УП. Одна з них про Хартію, по-суті, промоція бригади, але було приємно, бо іду саме в той підрозділ. УП взагалі, добре просувають Хартію.
— А я завантажив собі спогади про одного письменника і читаю їх.
— Про кого? — питає він.
— Миколу Зерова, — відповів я, вже готуючись пояснювати, хто це.
— А, це з Розстріляного відродження?
— Так! — зрадів я, що він чув про це, і, піднесений, кинувся розповідати про книгу. — Ці спогади особливі. 33-го року Зеров ще викладав в Університеті (його звільнили 34-го, а на початку 35, тікаючи від неминучого арешту, він їде в Москву, сподіваючись, що йому буде безпечніше у лігві ката), і в нього був роман з молодою студенточкою. Так от, ці спогади написані найкращою подружкою цієї студентки вже коли вона була в діаспорі. Це про один рік його життя, малесенький відтинок, але дуже гарно написано, досить інтимно, дуже щиро — кайф!
Ділюся маленьким уступом.
— Ах, Лялько, — говорили вони, — ми вже давно помічаємо і говоримо одна одній: Зеров таки чує щось до цього дівчати — тобто до тебе. Ти, може, нічого й не помічаєш, то послухай, що ми тобі скажемо. У професора Зерова завжди була звичка — знаєш, так буває у лекторів-професіоналів — дивитися кудись у простір, далеко за межі авдиторії. І професор Зеров завжди дивився саме ліворуч. А тепер ми спостерегли, як почала його лекції відвідувати ти, — він цілком змінив свою улюблену позу. Ти сидиш завжди праворуч — і Зеров тепер повернений весь у твоєму напрямку. Дивиться протягом лекції лише на тебе, говорить лише тобі. А коли тебе під час його лекції у нас немає (це говорили студентки II-го і Ш-го курсів), — ти б бачила, який він тоді сам не свій, як йому тоді просто якось нікуди дивитися. Дивитися ліворуч — він уже відвик, а праворуч — тебе немає. І він нервує, може, навіть злиться за все це на самого себе, і лекції його далеко не такі надхненні як при тобі.
Ці спогади переносять мене з нашої недвижимої каюти, по якій без упину тарабанить ні то сніг, ні то дощ, у старий Київ: на Фундукліївську, де жив Микола Костьович (нині Б. Хмельницького), на Володимирську (червоний корпус Університету), де він працював. І вже я десь далеко, надворі осінь, але немає сльоти. Я йду по Терещенківській повз музей Тичини, заходжу в парк Шевченка, проходжу памʼятник, переходжу до Університету, повертаю ліворуч до Вернадки, на розі направо і прямо до ботсаду, тоді ще раз праворуч у довгий завулок, що простягається аж до бульвару Шевченка: зліва од мене круча ботсаду, справа — зелений дворик Університету. Я вдихну, замріюсь, подивлюсь на небо. Знову на величну будову, зведену імперією собі на сторожу, але в якій зродилась Україна. Тут колись ходили великі люди, які створили Україну: Максимович, Шевченко, Куліш, Антонович, Драгоманів, Чубинський… Зеров.
21.ХІ
— Лялько! А чи могла б ти бути для Зерова... бути для нього... жінкою, звичайною жінкою?
Надворі сльота і мжичить ні то дощ, ні то сніг. Скрізь безрух і сон.
Стоячи в черзі на обід, балакав з Тьомою. Жалівся йому на поганий інтернет.
— Може, — кажу, — це сніг на даху палатки заважає?
— Не знаю, — відказує, — я зміг прочитати кілька статей на УП. Одна з них про Хартію, по-суті, промоція бригади, але було приємно, бо іду саме в той підрозділ. УП взагалі, добре просувають Хартію.
— А я завантажив собі спогади про одного письменника і читаю їх.
— Про кого? — питає він.
— Миколу Зерова, — відповів я, вже готуючись пояснювати, хто це.
— А, це з Розстріляного відродження?
— Так! — зрадів я, що він чув про це, і, піднесений, кинувся розповідати про книгу. — Ці спогади особливі. 33-го року Зеров ще викладав в Університеті (його звільнили 34-го, а на початку 35, тікаючи від неминучого арешту, він їде в Москву, сподіваючись, що йому буде безпечніше у лігві ката), і в нього був роман з молодою студенточкою. Так от, ці спогади написані найкращою подружкою цієї студентки вже коли вона була в діаспорі. Це про один рік його життя, малесенький відтинок, але дуже гарно написано, досить інтимно, дуже щиро — кайф!
Ділюся маленьким уступом.
— Ах, Лялько, — говорили вони, — ми вже давно помічаємо і говоримо одна одній: Зеров таки чує щось до цього дівчати — тобто до тебе. Ти, може, нічого й не помічаєш, то послухай, що ми тобі скажемо. У професора Зерова завжди була звичка — знаєш, так буває у лекторів-професіоналів — дивитися кудись у простір, далеко за межі авдиторії. І професор Зеров завжди дивився саме ліворуч. А тепер ми спостерегли, як почала його лекції відвідувати ти, — він цілком змінив свою улюблену позу. Ти сидиш завжди праворуч — і Зеров тепер повернений весь у твоєму напрямку. Дивиться протягом лекції лише на тебе, говорить лише тобі. А коли тебе під час його лекції у нас немає (це говорили студентки II-го і Ш-го курсів), — ти б бачила, який він тоді сам не свій, як йому тоді просто якось нікуди дивитися. Дивитися ліворуч — він уже відвик, а праворуч — тебе немає. І він нервує, може, навіть злиться за все це на самого себе, і лекції його далеко не такі надхненні як при тобі.
Ці спогади переносять мене з нашої недвижимої каюти, по якій без упину тарабанить ні то сніг, ні то дощ, у старий Київ: на Фундукліївську, де жив Микола Костьович (нині Б. Хмельницького), на Володимирську (червоний корпус Університету), де він працював. І вже я десь далеко, надворі осінь, але немає сльоти. Я йду по Терещенківській повз музей Тичини, заходжу в парк Шевченка, проходжу памʼятник, переходжу до Університету, повертаю ліворуч до Вернадки, на розі направо і прямо до ботсаду, тоді ще раз праворуч у довгий завулок, що простягається аж до бульвару Шевченка: зліва од мене круча ботсаду, справа — зелений дворик Університету. Я вдихну, замріюсь, подивлюсь на небо. Знову на величну будову, зведену імперією собі на сторожу, але в якій зродилась Україна. Тут колись ходили великі люди, які створили Україну: Максимович, Шевченко, Куліш, Антонович, Драгоманів, Чубинський… Зеров.
👍9❤8🤔1
#щоденник
23.ХІ
Перша втеча. На кінці сьомого тижня БЗВП пʼятами накивав наш наркоша Андрюха. Упиз*ив технічно: по обіді дощового дня, коли всі миділи на нарах і давали храпака. Коли ми схаменулись, було вже поночі, дощ не вгавав хлюпати, пошуки кінчились швидко і безрезультатно.
Ми знали, що він очікував посилки. До цього щоразу, як він їх отримував, він уходив в транс: його ломило, він годинами сидів на товчку і так кілька днів. Один із наших побратимів працював на Новій пошті, через свої контакти, він дізнався, що посилку на його імʼя було забрано з околишнього селища о пів на четверту. Отже, або це він сам забрав її, або хтось за нього. Зрештою, це не так важливо.
Ми знали, що Андрюша — наркоман. Як ми помітили, що він щось приймає навіть тут, одразу наш старший про це повідомив. Ніхто серйозно не взяв до уваги. Найбільше питання після цього: як його сюди взяли? Перш, як потрапити сюди, кажуть, його возили по інших частинах, ніде не брали. Як взяли сюди? З яких пір в мусарню (Нацгвардія — це ж структура МВС) беруть наркоманів?..
Це ставить ширше питання про мобілізацію в Україні. Усі ці бусифіковані, зловлені «зцапані-злапані» — працівники ТЦК, працівники навчальних центрів, дивіться, кого ви, матері ковінька, берете! Якщо ви зупиняєте на вулиці людину, яка від подуву вітру на ногах не стоїть — хитається (а таким був Андрюшка), або яка в кульку несе 5 літрів пива (його дружок, що досі тут) — подумайте, чи варт їх ловити, і чи з такими людьми ми переможемо Росію?! Але ж їм план треба виконати, я забув…
Поза тим, треба віддати належне Андрієві, таймінг для втечі він підібрав шикарно. Ніхто, далебі, ніхто не чекав цього від нього, ще й коли хлюща надворі. Геніяльно! А яка витримка — прочекати 7 тижнів, і слова не вимовивши, про планований побіг… красень!
Сьогодні на стрільбищах я подумав, яка це авантюра — втеча. Яке трепетне хвилювання напередодні, який адреналін і холоднокровність під час. Навіть думав, як діяти далі, щоб не вислідили. Ех, був би я іншого складу, я б, певно, спокусився. Так, чисто, спробувати.
Закінчу цю замітку солдатським жартом — так ми розважаємося за дружніми бесідами.
Старий каже: «Я в сексі гладіатор: х*й вже не стоїть, я не їбу, а гладю»😂.
23.ХІ
Перша втеча. На кінці сьомого тижня БЗВП пʼятами накивав наш наркоша Андрюха. Упиз*ив технічно: по обіді дощового дня, коли всі миділи на нарах і давали храпака. Коли ми схаменулись, було вже поночі, дощ не вгавав хлюпати, пошуки кінчились швидко і безрезультатно.
Ми знали, що він очікував посилки. До цього щоразу, як він їх отримував, він уходив в транс: його ломило, він годинами сидів на товчку і так кілька днів. Один із наших побратимів працював на Новій пошті, через свої контакти, він дізнався, що посилку на його імʼя було забрано з околишнього селища о пів на четверту. Отже, або це він сам забрав її, або хтось за нього. Зрештою, це не так важливо.
Ми знали, що Андрюша — наркоман. Як ми помітили, що він щось приймає навіть тут, одразу наш старший про це повідомив. Ніхто серйозно не взяв до уваги. Найбільше питання після цього: як його сюди взяли? Перш, як потрапити сюди, кажуть, його возили по інших частинах, ніде не брали. Як взяли сюди? З яких пір в мусарню (Нацгвардія — це ж структура МВС) беруть наркоманів?..
Це ставить ширше питання про мобілізацію в Україні. Усі ці бусифіковані, зловлені «зцапані-злапані» — працівники ТЦК, працівники навчальних центрів, дивіться, кого ви, матері ковінька, берете! Якщо ви зупиняєте на вулиці людину, яка від подуву вітру на ногах не стоїть — хитається (а таким був Андрюшка), або яка в кульку несе 5 літрів пива (його дружок, що досі тут) — подумайте, чи варт їх ловити, і чи з такими людьми ми переможемо Росію?! Але ж їм план треба виконати, я забув…
Поза тим, треба віддати належне Андрієві, таймінг для втечі він підібрав шикарно. Ніхто, далебі, ніхто не чекав цього від нього, ще й коли хлюща надворі. Геніяльно! А яка витримка — прочекати 7 тижнів, і слова не вимовивши, про планований побіг… красень!
Сьогодні на стрільбищах я подумав, яка це авантюра — втеча. Яке трепетне хвилювання напередодні, який адреналін і холоднокровність під час. Навіть думав, як діяти далі, щоб не вислідили. Ех, був би я іншого складу, я б, певно, спокусився. Так, чисто, спробувати.
Закінчу цю замітку солдатським жартом — так ми розважаємося за дружніми бесідами.
Старий каже: «Я в сексі гладіатор: х*й вже не стоїть, я не їбу, а гладю»😂.
😁10👍9❤2
https://youtu.be/kecOf5D6z1w?si=pqKPD1b5RcyPSuW1
Усім раджу до перегляду!
Інтерв’ю Андрія Білецького, командира 3 ошб, з Українською Правдою. Є слова і про навчальні центри: схоже на те, що писав вище у щоденнику.
Усім раджу до перегляду!
Інтерв’ю Андрія Білецького, командира 3 ошб, з Українською Правдою. Є слова і про навчальні центри: схоже на те, що писав вище у щоденнику.
YouTube
НАДСКЛАДНА СИТУАЦІЯ / ВІЙСЬКА КНДР / МОБІЛІЗАЦІЯ і СЗЧ / ПЕРЕГОВОРИ – АНДРІЙ БІЛЕЦЬКИЙ | ДИВИСЬ
Андрій Білецький – герой нового випуску авторського проєкту Романа Кравця «ДИВИСЬ».
З командиром Третьої штурмової бригади ми зустрілися до появи новин про те, що партнери надали Україні дозвіл на удари далекобійною зброєю по Росії.
Андрій Білецький розповів…
З командиром Третьої штурмової бригади ми зустрілися до появи новин про те, що партнери надали Україні дозвіл на удари далекобійною зброєю по Росії.
Андрій Білецький розповів…
👍4
#щоденник
24.ХІ
Лишилось два тижні БЗВП. Гадаю, сьогодні був мій останній поїзд у чіпок. Простояли там години з чотири. Було б швидше, якби не тривога. Я вже скупився і ждав на решту, чоловік із тридцять, коли старшина каже нашому батальйону: «Ставай!», і ми всі (хто скупився і ні) стаємо на вихід. Шкода хлопців, що прождали чотири години надворі, так і не дочекавшись своєї черги в магазин. Як вияснилось, ще один хлоп пішов у сзч, цього разу з другої роти. Жартуємо, що лишилась твльки третя, що пасе задніх🤣.
Чекаючи, подивився два інтерв’ю УП: одне з Ігорем Оболєнським, комбригом Хартії, друге — з Андрієм Білецьким, комбригом третьої штурмової та засновником Азову. Особливо вразило друге. Андрій тямущий тип, і говорить грамотно грамотні речі, приємно слухати.
Підсів на трійку нових пісень, що кручу сьогодні цілий день: Не було Domiy, Плакали Fiinka, Коли Калуша. У Не було вставляє приспів. Памʼятаю його ще з рілзів у тіктоці, був підписаний на виконавицю. Щойно вчора казав, що мій плейліст — суцільне старьё, пісні, що я слухаю зараз, я слухав пʼять років тому. Чи це значить, що я стою на місці, ба навіть верстаю шлях назад, вертаючись, наприклад, до Джексона, якого фанатом я був у 8-9 класі в школі?
Мої товариші тут вважають мене за дивака. Я не буваю пʼяний, не тусю, не бахурую (сексуальне життя в мене ще тверезіше за алкогольне), не маю друзів (одного лишень) — далебі, дивак! Вони винуватять у цьому книжки. Мають рацію. Коли Еразм висміював глупоту усіх mortales (смертних), він не обійшов і письменників та ерудитів, як таких, що весь свій вік човпуть над книгами у сподіванці на марну славу. Бо що це за слава — визнання від купки посвячених, адже книжки читає дуже куценька жменька населення (а що серйозніша праця, то менша й жменька!).
Втім як дурні письменники, що пишуть, вважаючи себе богами проти неосвіченого плебсу, так не розумніший і плебс, що гарує на роботах за кусень хліба для сімʼї, а відпочиває, випиваючи з друзями, і вважаючи це за моменти найбільшого щастя. Висновок один: кожному своє.
24.ХІ
Лишилось два тижні БЗВП. Гадаю, сьогодні був мій останній поїзд у чіпок. Простояли там години з чотири. Було б швидше, якби не тривога. Я вже скупився і ждав на решту, чоловік із тридцять, коли старшина каже нашому батальйону: «Ставай!», і ми всі (хто скупився і ні) стаємо на вихід. Шкода хлопців, що прождали чотири години надворі, так і не дочекавшись своєї черги в магазин. Як вияснилось, ще один хлоп пішов у сзч, цього разу з другої роти. Жартуємо, що лишилась твльки третя, що пасе задніх🤣.
Чекаючи, подивився два інтерв’ю УП: одне з Ігорем Оболєнським, комбригом Хартії, друге — з Андрієм Білецьким, комбригом третьої штурмової та засновником Азову. Особливо вразило друге. Андрій тямущий тип, і говорить грамотно грамотні речі, приємно слухати.
Підсів на трійку нових пісень, що кручу сьогодні цілий день: Не було Domiy, Плакали Fiinka, Коли Калуша. У Не було вставляє приспів. Памʼятаю його ще з рілзів у тіктоці, був підписаний на виконавицю. Щойно вчора казав, що мій плейліст — суцільне старьё, пісні, що я слухаю зараз, я слухав пʼять років тому. Чи це значить, що я стою на місці, ба навіть верстаю шлях назад, вертаючись, наприклад, до Джексона, якого фанатом я був у 8-9 класі в школі?
Мої товариші тут вважають мене за дивака. Я не буваю пʼяний, не тусю, не бахурую (сексуальне життя в мене ще тверезіше за алкогольне), не маю друзів (одного лишень) — далебі, дивак! Вони винуватять у цьому книжки. Мають рацію. Коли Еразм висміював глупоту усіх mortales (смертних), він не обійшов і письменників та ерудитів, як таких, що весь свій вік човпуть над книгами у сподіванці на марну славу. Бо що це за слава — визнання від купки посвячених, адже книжки читає дуже куценька жменька населення (а що серйозніша праця, то менша й жменька!).
Втім як дурні письменники, що пишуть, вважаючи себе богами проти неосвіченого плебсу, так не розумніший і плебс, що гарує на роботах за кусень хліба для сімʼї, а відпочиває, випиваючи з друзями, і вважаючи це за моменти найбільшого щастя. Висновок один: кожному своє.
👍18❤9