#щоденник

8.ХІ
Відмовився читати промову. Соромно мені її читати. Надто бучні фрази як для того, що я бачу тут: «Я — воїн Національної Гвардії України» — воїнів тут мало, тут царює натовп.

Увечері мав розмову з комбатом. Давно вже хотів його зловити і висипати все, що я думаю про це навчання. Ротному (посада на ланку нижча від комбата) я не йму віри. Він для мене з того ж лінивого кодла, що й майже всі взводні тут. Комбат же тут homo novus (нова людина) і з виду така, що прагне змін. Цей допис я пишу за тиждень по розмові. Емоції вляглись, думки тверезі. Тоді я не думав про наслідки розмови. Я сподівався, що щось зміниться в плані навчання — я хотів цього. Натомість, сталось щось зовсім інше. Дізнавшись, що я поскаржився комбату, увесь взвод піднявся проти мене, не дуже агресивно, та все ж відчутно. Я став ніби невигнаним вигнанцем. Що ж до навчання, то не змінилось анічогісінько.

Отож, що я сказав комбатові? Що я розчаровний навчанням, що перші чотири тижні (так звана, гуманітарна підготовка) ми просто сиділи на гнізді (наше навчальне місце) і нічого не робили, буквально нічого; що тут понує показовість. — «Що маєте на увазі?» — перепитує він. — «Наприклад, всі ці перевірки, коли ви проходите по локаціях або хтось інший, хлопці передають це по рації і враз створюється видимість, що йде робота. Он, Даня такий театр влаштував на перевірці з холостінням, але по-суті, це був єдиний раз, коли ми добре похолостились. На шикування щовечора читають розклад занять на наступний день. Кажуть: «зранку зарядка». Її не було жодного разу і так у всіх. Фізичної підготовки немає зовсім. Я розумію, що вік у нас різний, є старі, є з хворобами, але це не нормально, коли воно пробіжить 200 метрів і вже втомилося. І загалом, тут немає дисципліни. В строю розмови, ходимо чорт зна як. Ви кажете, що ми не Радянський Союз, але, про мене, це ще гірше. В Союзі була хоча б дисципліна.
Інструктори хороші, але вони не постійно з нами. Сьогодні теж сталася прикрість. Ми мали стріляти в окопах. Вчора мали відстрілятись три взводи, відстрілявся один і кілька хлопців з другого. Навіщо було з самого початку кликати інші чотири взводи, коли ви знаєте, що ця вправа займає час. По факту, ми прийшли, чекали до обіду, бо стрільба була заборонена, повернулись поїсти, повернулись назад, другий взвод почав вправу, далі аерорух і ми знову повернулись. У результаті всі незадоволені, бо нащо було тягати стільки разів туди сюди людей?»

Так говорив Антон. Комбат подякував, ми розійшлись.

Наступного дня, пішла чутка, що хтось пожалівся, що в нас мало фізо (фізичної підготовки), було очевидно, що це я, бо всі згади, що я ввечері розмовляв із ротним та комбатом. Ще й збіглося, що в суботу в нас був інструктор і ми до обіду трохи позаймались, фізо там було по мінімуму. Від суботи всі накинулись на мене, мовляв, я не мав цього робити і решта і решта. Всі одразу почали боятися грядущого тижня, неначе якого чудовиська: «нас загонять, нас убʼють, дякую тобі, Антон!».

Гай-гай, віком чоловіки, а поведінкою та реакціями діти. Чого боїтеся перед часу, чого робите слона, коли це всього лиш муха!
Хто вас тут загоне, кому ви тут треба! Засліплені переляком, вони не хотіли мене слухати, а я не хотів нічого пояснювати. Спробував у неділю зранку. Сказав, що головна моя теза було зовсім не у фізо, а у відсутності занять. Але я наче з морем розмовляв. Гидко.

Чого я не розумів тоді, так це тої правди, що ніхто тут не хоче нічого робити. Усім подабається лежати, спати, сидіти. Ось і все. Будь-який рух викликає опір. На жаль.

Як показав тиждень, ніхто нікого не ганяв. Але тиждень також показав, що заняття тут більшістю не вітаються. Більшість воліє мерзнути на морозі, ніж рухатися і робити діло. Не всі, є винятки, але загально це так.

Не бажаю більше про це писати, а писати є що.

Прогулюючись у лісі😊

#щоденник

15.Х

…Я пишу. Напівгорище в будинку. Квадратове віконце запнуте зоряним небом. Світить гасова лампочка. В кутку мідяним удавом виблискує гелікон (М. Куліш, Патетична соната).

Вечір. Я традиційно сідаю за стіл, вмикаю настільну лампу, розгортаю щоденника і пишу… Трохи не так. Вечір, лежу на своїй койці на другому поверсі, зліва висить лампа і освітлює без неї тьмяне світло нашої нерухомої шхуни (наш намет — це наче трюм корабля, так само скриплять ліжка, так само низько над головою стеля, таке саме тьмяне світло, яке стає зовсім плохим, щойно ставлять чайник), я відкриваю замітки на телефоні і починаю писати.

Ведення щоденника стало відкриттям для мене. Мені дійсно хочеться взяти трохи часу, сісти, прокрутити в голові цей день, згадати минулі, записати що було вартісне. Щоденник для мене — це діалог з собою. Я неквапно озираюсь назад: на цей день, на минулі, згадую моменти, варті уваги, нотую їх, відбиваю в памʼяті.

Не раз питав себе, чи що я публікую є справжнім щоденником, себто в повній мірі інтимним, призначеним лиш мені, чи він таки літературизований. Іншими словами: чи, пишучи його, моєю метою є виключно говорити з собою, чи також подобатися читачам.

Не таїтиму, що я виставляю, я хочу, щоб подобалось. Втім, чи це означає, що це вже не щоденник? Ні, не означає.

По обіді бігав. Біжучи, подумалось: як би добре було поспати без одягу на справжньому ліжку, широкому, мʼякому, вкритому постільною білизною; як би добре було помитися в своєму душі, а після нього вдягнути домашній одяг і теплі вʼязані шкарпетки. Це все прості речі, елементарні навіть, але тут їх немає. Я сплю в одязі, бо так практичніше при тривозі. У душ я ходжу раз чи два на тиждень, бо туди треба прийти, відстояти в черзі і аж тоді помитися. Ще раз, це елементарні речі — спати без одягу, митися в душі, вдягати чисті речі, а не висохлі — але як солодко про це мрієш, коли цього немає.

#щоденник

19.ХІ
«Розпочалась тисячна доба широкомасштабної війни Росії про України…». Відколи на ранковому інформуванні кілька тижні тому зачулась цифра «989 доба… 990 доба…тощо», в голові прошмигнула думка: «скоро буде тисяча днів». Це шалена цифра як на початок війни, шалена як на кінець 22-го року, але це просто цифра як на зараз. Вона спиняє увагу, але не затримує. Не затримує, бо одним байдуже, а інші розуміють, як далеко ще до кінця.

Мудра людина — яка вона? Чи не один із проявів мудрості вміння аналізувати теперішнє і з нього висновувати майбутнє? Наприкінці серпня ми з Пʼєром брали інтерв’ю у Вільного, який тоді з іншими побратимами пробивав шлях на Токмак. На тлі колосальних очікувань від нашого контрнаступу, результати виглядали непевними. Ми питали в нього про розрив між життям на фронті та в тилу, як до цього ставляться військові (ця тема тільки набирала тоді популярності в медіа). На що він відповів: «цивільні мають зрозуміти, що зрештою воювати доведеться всім. Що швидше вони це зрозуміють, то краще це буде для них». Я сидів тоді в кабінеті й перекладав для Пʼєра, щоб він далі міг написати статтю, зацитувавши Вільного. За кілька тижнів я починав другий курс магістратури та викладання латини в школі. Моя робота фіксером була повʼязана з війною, але я залишався поза нею. Та його фраза мене тоді торкнула. А не думав, що я робитиму за рік, але мені здавалось, що когось вона та й мине, мене, наприклад.

За кілька тижнів Вільного було поранено в руку, і ми з Пʼєром зустріли його у Військовому госпіталі в Києві, куди тому років 8 я ходив на прогулянку (з боку музею там є чудовий оглядовий майданчик). З того, що я проживаю й бачу зараз, Вільний був правий.

1000 днів — це до біса! Але ж є такі, в кого за тисячу давно перевалило…

#щоденник

20.XI
Після того, як я знявся з читання Промови переможця, кілька днів мінялися зачитувачі, усі поганенькі: голос не той, «выражение не то» (російською тут не тому, що нема українського слова — «виразність» — але тому, що саме так мені не раз казали, коментуючи інших), чіткість не та (ковтають закінчення), швидкість невлад (надто квапляться), тоді визвався читати мій товариш по тижню штурмовика Женя (його я вже згудував у замітці за 15.Х) і залишився. Читає непогано, гучно, досить виразно, в одному місці спішить, але то таке.

Промову закінчує низка вигуків: Слава Україні! — Героям слава, Слава нації — смерть ворогам і тричі Україна — понад усе, зрештою, Путін — ху*ло! Солдати самі це добавляли, тож майже завжди я завершував промову словом Путін, а вони кричали — ху*ло! Мені не подобалось це кричати, та коли на те воля більшості, я не упирався. Коли ж читали інші, я просто мовчав — не люблю лаятися.

Про мене, цьому викрику немає місця в промові переможця. Хай його кричать фанати на стадіонах. Це наш ворог, нема чого його згадувати у мотиваційній промові, що має заряджати (чи вона свій обов’язок сповнює — інше питання). Женя, видко, тої ж думки, і «Путін-а» не кричить. За це його гудять решта солдатів, які чекають крикнути «ху*ло» (до речі, ці два слова звучать у промові найголосніше!), а також і дехто з начальства.

Здавалося б, тут нічого примітного, нічого вартого нотатки, але це не так. Він іде проти волі натовпу. На шикуванні сотні людей чекають від нього нагоди прокричати «ху*ло», а він їх цього позбавляє через свої переконання. Це не про фразу — це про вибір. Він може бути правий чи ні — не в тому річ (я, наприклад, думаю, що він правий), але він іде супроти бажання більшості. Ось що тут важливе. Знову той самий конфлікт: один vs більшість. І даремно він буде їм пояснювати, чому не каже «Путін…» — його не почують. Натовп знає лиш один аргумент — силу (це вже майже по-макіавеллівському). Або командування має твердо сказати «ми цього не кажемо!», або промовець має самотужки заробити цей авторитет (я не бачу способів це зробити).

Перед Женею зараз стоїть справжнє питання: чи далі вперто стояти на своєму і не казати «Путін!», чи піти на поступки і дати їм, чого вони хочуть. Я тої думки, що треба стояти на своєму. Здається, він теж. Якщо не подобається, хай шукають іншого промовця. В житті треба бути принциповим і постійним. Ці якості, зрештою, здобувають нам повагу.

Виходиш з намету, примружуючи очі й зариваючи, наче страус у пісок, голову у куртку. Під ногами чвякає сльота, в обличчя віє мокрий сніг. Але варт лише підняти голову — яка краса: голі сосни вбралися в біле, їхній колір зливається з небом. Здається, зараз не листопад, а грудень: скоро Різдво, а там і новий рік.

#щоденник

21.ХІ

— Лялько! А чи могла б ти бути для Зерова... бути для нього... жінкою, звичайною жінкою?

Надворі сльота і мжичить ні то дощ, ні то сніг. Скрізь безрух і сон.

Стоячи в черзі на обід, балакав з Тьомою. Жалівся йому на поганий інтернет.
— Може, — кажу, — це сніг на даху палатки заважає?
— Не знаю, — відказує, — я зміг прочитати кілька статей на УП. Одна з них про Хартію, по-суті, промоція бригади, але було приємно, бо іду саме в той підрозділ. УП взагалі, добре просувають Хартію.
— А я завантажив собі спогади про одного письменника і читаю їх.
— Про кого? — питає він.
— Миколу Зерова, — відповів я, вже готуючись пояснювати, хто це.
— А, це з Розстріляного відродження?
— Так! — зрадів я, що він чув про це, і, піднесений, кинувся розповідати про книгу. — Ці спогади особливі. 33-го року Зеров ще викладав в Університеті (його звільнили 34-го, а на початку 35, тікаючи від неминучого арешту, він їде в Москву, сподіваючись, що йому буде безпечніше у лігві ката), і в нього був роман з молодою студенточкою. Так от, ці спогади написані найкращою подружкою цієї студентки вже коли вона була в діаспорі. Це про один рік його життя, малесенький відтинок, але дуже гарно написано, досить інтимно, дуже щиро — кайф!

Ділюся маленьким уступом.

— Ах, Лялько, — говорили вони, — ми вже давно помічаємо і говоримо одна одній: Зеров таки чує щось до цього дівчати — тобто до тебе. Ти, може, нічого й не помічаєш, то послухай, що ми тобі скажемо. У професора Зерова завжди була звичка — знаєш, так буває у лекторів-професіоналів — дивитися кудись у простір, далеко за межі авдиторії. І професор Зеров завжди дивився саме ліворуч. А тепер ми спостерегли, як почала його лекції відвідувати ти, — він цілком змінив свою улюблену позу. Ти сидиш завжди праворуч — і Зеров тепер повернений весь у твоєму напрямку. Дивиться протягом лекції лише на тебе, говорить лише тобі. А коли тебе під час його лекції у нас немає (це говорили студентки II-го і Ш-го курсів), — ти б бачила, який він тоді сам не свій, як йому тоді просто якось нікуди дивитися. Дивитися ліворуч — він уже відвик, а праворуч — тебе немає. І він нервує, може, навіть злиться за все це на самого себе, і лекції його далеко не такі надхненні як при тобі.

Ці спогади переносять мене з нашої недвижимої каюти, по якій без упину тарабанить ні то сніг, ні то дощ, у старий Київ: на Фундукліївську, де жив Микола Костьович (нині Б. Хмельницького), на Володимирську (червоний корпус Університету), де він працював. І вже я десь далеко, надворі осінь, але немає сльоти. Я йду по Терещенківській повз музей Тичини, заходжу в парк Шевченка, проходжу памʼятник, переходжу до Університету, повертаю ліворуч до Вернадки, на розі направо і прямо до ботсаду, тоді ще раз праворуч у довгий завулок, що простягається аж до бульвару Шевченка: зліва од мене круча ботсаду, справа — зелений дворик Університету. Я вдихну, замріюсь, подивлюсь на небо. Знову на величну будову, зведену імперією собі на сторожу, але в якій зродилась Україна. Тут колись ходили великі люди, які створили Україну: Максимович, Шевченко, Куліш, Антонович, Драгоманів, Чубинський… Зеров.

#щоденник

23.ХІ
Перша втеча. На кінці сьомого тижня БЗВП пʼятами накивав наш наркоша Андрюха. Упиз*ив технічно: по обіді дощового дня, коли всі миділи на нарах і давали храпака. Коли ми схаменулись, було вже поночі, дощ не вгавав хлюпати, пошуки кінчились швидко і безрезультатно.

Ми знали, що він очікував посилки. До цього щоразу, як він їх отримував, він уходив в транс: його ломило, він годинами сидів на товчку і так кілька днів. Один із наших побратимів працював на Новій пошті, через свої контакти, він дізнався, що посилку на його імʼя було забрано з околишнього селища о пів на четверту. Отже, або це він сам забрав її, або хтось за нього. Зрештою, це не так важливо.

Ми знали, що Андрюша — наркоман. Як ми помітили, що він щось приймає навіть тут, одразу наш старший про це повідомив. Ніхто серйозно не взяв до уваги. Найбільше питання після цього: як його сюди взяли? Перш, як потрапити сюди, кажуть, його возили по інших частинах, ніде не брали. Як взяли сюди? З яких пір в мусарню (Нацгвардія — це ж структура МВС) беруть наркоманів?..

Це ставить ширше питання про мобілізацію в Україні. Усі ці бусифіковані, зловлені «зцапані-злапані» — працівники ТЦК, працівники навчальних центрів, дивіться, кого ви, матері ковінька, берете! Якщо ви зупиняєте на вулиці людину, яка від подуву вітру на ногах не стоїть — хитається (а таким був Андрюшка), або яка в кульку несе 5 літрів пива (його дружок, що досі тут) — подумайте, чи варт їх ловити, і чи з такими людьми ми переможемо Росію?! Але ж їм план треба виконати, я забув…

Поза тим, треба віддати належне Андрієві, таймінг для втечі він підібрав шикарно. Ніхто, далебі, ніхто не чекав цього від нього, ще й коли хлюща надворі. Геніяльно! А яка витримка — прочекати 7 тижнів, і слова не вимовивши, про планований побіг… красень!

Сьогодні на стрільбищах я подумав, яка це авантюра — втеча. Яке трепетне хвилювання напередодні, який адреналін і холоднокровність під час. Навіть думав, як діяти далі, щоб не вислідили. Ех, був би я іншого складу, я б, певно, спокусився. Так, чисто, спробувати.

Закінчу цю замітку солдатським жартом — так ми розважаємося за дружніми бесідами.

Старий каже: «Я в сексі гладіатор: х*й вже не стоїть, я не їбу, а гладю»😂.

https://youtu.be/kecOf5D6z1w?si=pqKPD1b5RcyPSuW1

Усім раджу до перегляду!
Інтерв’ю Андрія Білецького, командира 3 ошб, з Українською Правдою. Є слова і про навчальні центри: схоже на те, що писав вище у щоденнику.

#щоденник

24.ХІ
Лишилось два тижні БЗВП. Гадаю, сьогодні був мій останній поїзд у чіпок. Простояли там години з чотири. Було б швидше, якби не тривога. Я вже скупився і ждав на решту, чоловік із тридцять, коли старшина каже нашому батальйону: «Ставай!», і ми всі (хто скупився і ні) стаємо на вихід. Шкода хлопців, що прождали чотири години надворі, так і не дочекавшись своєї черги в магазин. Як вияснилось, ще один хлоп пішов у сзч, цього разу з другої роти. Жартуємо, що лишилась твльки третя, що пасе задніх🤣.

Чекаючи, подивився два інтерв’ю УП: одне з Ігорем Оболєнським, комбригом Хартії, друге — з Андрієм Білецьким, комбригом третьої штурмової та засновником Азову. Особливо вразило друге. Андрій тямущий тип, і говорить грамотно грамотні речі, приємно слухати.

Підсів на трійку нових пісень, що кручу сьогодні цілий день: Не було Domiy, Плакали Fiinka, Коли Калуша. У Не було вставляє приспів. Памʼятаю його ще з рілзів у тіктоці, був підписаний на виконавицю. Щойно вчора казав, що мій плейліст — суцільне старьё, пісні, що я слухаю зараз, я слухав пʼять років тому. Чи це значить, що я стою на місці, ба навіть верстаю шлях назад, вертаючись, наприклад, до Джексона, якого фанатом я був у 8-9 класі в школі?

Мої товариші тут вважають мене за дивака. Я не буваю пʼяний, не тусю, не бахурую (сексуальне життя в мене ще тверезіше за алкогольне), не маю друзів (одного лишень) — далебі, дивак! Вони винуватять у цьому книжки. Мають рацію. Коли Еразм висміював глупоту усіх mortales (смертних), він не обійшов і письменників та ерудитів, як таких, що весь свій вік човпуть над книгами у сподіванці на марну славу. Бо що це за слава — визнання від купки посвячених, адже книжки читає дуже куценька жменька населення (а що серйозніша праця, то менша й жменька!).

Втім як дурні письменники, що пишуть, вважаючи себе богами проти неосвіченого плебсу, так не розумніший і плебс, що гарує на роботах за кусень хліба для сімʼї, а відпочиває, випиваючи з друзями, і вважаючи це за моменти найбільшого щастя. Висновок один: кожному своє.

#щоденник

25.XI
Сьогодні стріляли окопи. Не вони стріляли, а ми їх стріляли, а якщо говорити правильно, то в них, та розмовна мова користується вольністю і крутить синтаксу як їй до вподоби. Вихитрив собі замість шістдесяти патронів девʼяносто. Стріляв останнім. «Как ты хочешь, — питає інструктор Ден, — одиночными или очередью?» — «Почну одиночними, — кажу, — а закінчу чергою.» Входжу і починаю. Бам-бам, бам-бам. — «Добивай, добивай!» — ще дві кулі, іду далі. Міняю вкладки, десь з коліна, десь у русі: бам-бам-бам — пустий. В коліно, перезарядка, продовжую. Перший ріжок (магазин) закінчився швидко. Далі пішли проблеми: недосил, перезаряджаю ще раз, недохід затворної рами, вбиваю її рукою, продовжую рух. Третій магазин. Знову недосили, патрон не входить у патронник, знімаю магазин, йому, як тут кажуть, п*зда. На хвильку стопаємо. Розряджаємо магазин і споряджаємо справний. Готово. Проблем немає, цей раз уже стріляю чергами. Видно кінець окопа. Бачу мішень. — «По ней в движении, давай!» Тільки починаю насипати — кінець патронів.

Що вам сказати, відчуття кайфові! Я б так цілий день ходив по окопах. Рух, динаміка, швидкість реакції. Втоми не відчувається геть зовсім — адреналін. Виходить у мене добре. Не дарма працюю над цим. Колись, думаю, я спробую цю вправу навсправжки.

На цьому все, завтра розповім про Рада і несподіваних наших спільних знайомих.

#щоденник

26.ХІ
Другий день не бігаю зранку, бо не завібрував годинник. На телефоні не хочу ставити — розбудить інших.

Ще один цікавий ранок з Деном. Це наш інструктор від минулого тижня. Крутий чел. У колишньому спецпризначинець. Він із нами до обіду. Завжди продуктивно. Холостимося, дає теорію, відпрацьовуємо на практиці. […] Якби ще й по обіді з нами залишався.

Сьогодні почали з розбору польотів вчорашньої окопної роботи, after action review, як кажуть на заході. Цікаво, що у своєму інтерв’ю (посилання вище у стрічці) Білецький теж каже відзначає важливість робити розбір операції, не лише її планування. Підібрав для себе кілька зауваг. Перед цим я думав, що в мене було все супер, але ні)

Сам Ден хлопець простий і скромний, дуже скромний. Ніколи не говорить про те, чого не зазнав сам, ніколи не каже імперативно, лише радить. Ніколи не говорить у високих тонах про себе та свій досвід, а втім учора комбат каже нам, що він герой України, що воював у Серебрянському лісництві, що має державні нагороди. Він же
тихенький, тихенький,
тихіш од трави…
Взагалі, він дуже тихенький.

Ден говорить російською, як він сам сказав, «по-пидорски». Власне, він намагається говорити українською, але вертається на російську, бо зручніше. З ним мені хочеться говорити по-російськи. До чого я вже вередливий у мовному питанні і схильний упереджено дивитися на російськомовних, з Деном я жодного разу про це не подумав. Мене ніяк не бісить, що він говорить російською. Думаю, тут діло в авторитеті та повазі, які він випромінює. Таку людину, такого чоловіка просто поважаєш, і питання мови, його немає тут. Своїм вчинками він ніби заслужив на право говорити так, як він говорити звик. Нема в його випадку озлоби на те, що він говорить «по-пидорски». Він проти них воював, він їх убивав — має право.
[…]

Працюємо

#тиждень_штурмовика

27.ХІ
Забув дещо за вчора: до нас вернувся Андрюшка (читай за 23.ХІ). Ми.. ми не розуміємо, на ʼкий біс він це зробив. Його повернення розчаровує. Це був єдиний вчинок за весь цей час з його боку. Але перед тим, як іти, він не подумав, що робитиме щойно вийде за межі частини і опиниться «на волі». Вночі з понеділка на вівторок він прийшов на ядро (тобто в частину); до нас його привезли по обіді: весь цей час, як нам сказали, з ними «працювали психологи». Так плідно працювали, що коли я спитав його вчора ввечері, про що вони з ним балакали, він одказав: «та ніхто блять зі мною не балакав». Так зараз виглядає все, що трапилось: його брав нетерпець отримати посилку і піти в нірвану, тоді він пішов по неї сам (пʼятниця), забравши її, він накурився чи нажерся гівна і зловив кайф на кілька днів (пʼятниця – неділя) так, що навіть не памʼятав, що з ним коїлось, і повернувся (що йому було робити далі?). Абсолютно тупі дії цілком тупої людини.

Андрюшка це приклад людини, що дегенерує, що втрачає усі людські атрибути, вертаючись до виключно тваринних. Він не миється, спить в одязі й взутті, постійно щось має в роті, оброслому кострубатою стернею; він спить, їсть і сере. На все відповідає «та я їбав» або «пішло воно нахуй», до того ж він наркозалежний.
[…]

Зранку, не знаю як, зайшла мова за проституток. Проститутка слово, про мене, негарне, тоді як те, що воно позначає, завжди викликало в мене радше симпатію.
— Тоха, — каже Саня «Мʼясник», — будеш у Дніпрі, знімеш собі проститутку і нормально проведеш час!
— Насправді, — відповідаю, — я б такий, щоб не від того. Мені завжди було цікаво це спробувати.
Тут у розмову втручається другий Саня, мій сусіда знизу. Із міною знавця, що всюди був, все робив, всіх баб ****, він каже, що тільки нездари, що не можуть собі баби знайти, звертаються до шлюх (ще гірше слово!). На слова він ніколи не скупиться, тож наговорив іще багато. Сенсу це не змінило.

Тут до розмови доєднався дід Василь. Він став на наш із Мʼясником бік і сказав, що нічого поганого немає ані в цій професії, ані в користуванні нею.
— Якщо маʼш гроші, то можеш сам обрати, яку тобі подобається і як тобі подобається. Роби, Антон, — благословив він мене.
— Спасибі, Василю, але швидше за все це так і залишиться розмовою. Є щось всередині мене, що не дає мені цього зробити.
— Чому так? — питає.
— Я вважаю, що це аморально.

Правда, повії, я певен, мають і одну перевагу: вони мають бути чудові в ліжку. А це цікаво)

До обіду було ще одне класне заняття з Деном.
[…]
Воювати має молодь, сильна і дужа. Чоловіки за 30-40 у більшій масі для війни вже старі. Таким в армії не місце. А в нас таких якраз найбільше…

Зранку слухав подкаст іспанською мовою про африканське плем’я Гадза (Hadza). Досі вони живуть життя, як тисячі років тому, завдяки полюванню й збиранню. Та найбільше вразило мене не те, що в них немає писемності, не те, що вони нічого не вирощують, а що в них немає календаря. Тільки подумати, вони не знають, що таке дні тижня, що таке вихідні та будні. У них немає «завтра», якого вони чекають, бо це субота… У них немає «середа — це маленька пʼятниця» і т.д.

Ден приніс сьогодні свою пушку, AR-ку. Це теж про проституток. «Ми називаємо її проституткою, — каже він, — з нею можна роботи що завгодно, якщо готовий багато платити.» Коли ми спитали, у скільки йому обійшлася його гвинтівка: «160 тисяч», — сказав він. Сама гвинтівка коштувала тисяч 50-60, решта — модифікації.

Девʼяносто чи девʼятьдясят?🤨

- Татку…
- Шо?
- А дев‘яносто - це дев‘ять сотень?
- Ні, це дев‘ять десятків.
- (задумливо) П‘ятдесят… шістдесят… сімдесят…
[На цьому моменті моє чоло покривається холодним потом]
- … вісімдесят… А чому не дев‘ятьдесят?
- Чому?… А й дійсно… Дев‘ятсот і дев‘яносто… Марк, просто запам‘ятай, що дев‘ятсот - це дев‘ять сотень, а дев‘яносто - воно якби натякає, що після дев‘яноста іде сто. Тобто п‘ятдесят, шістдесят, сімдесят і вісімдесят, але дев‘яносто - це виключення. Зрозумів?
- Угу… Татку!
- Шо?
- А шо таке виключення? Кого виключають?
- Ох…

І шо, і шо? (с)
Відкриваю я Вікі, а там…
Виявляється, є варіанти походження, що «дев‘ять до ста» і те, що «дев‘ятьдесят» дійсно існувало, але застаріло і нині використовується лиш в чеській, болгарській, сербській, словенській і македонській мовах.

Святі ж люди вигадали Вікіпедію.

І ютьюб.
Я не уявляю, як раніше батьки відповідали нам на наші запитання на ніч, бо тут я спокійно можу за 10 хвилин показати потік лави, перегони двох драгстерів, соляну шахту, як олень скидає роги, паракукумарію тріколор і чемпіонат з брейк-дансу.
Чому питання виникають саме в такій послідовності - це загадка.

Штош, час іти читати, чому Пер Гюнт ходив в печеру до гірського короля.

Майте тиху ніч.