#щоденник
25.XII
Сьогодні Різдво, нам дали вихідний, ми з камарадом змогли вирватись у Дніпро — прекрасний вступ: коротко, ємко. Побратим залишив нас з Тьомою біля торговельного центру Мост City, домовшись, що забере коло 18 години. Було за 12-ту, і ми були не від того, щоб закинути щось в копи. Заходимо в центр, і, підіймаючись екскалатором та озираючись навкруги, кожен з нас здає собі справу, що ми вперше за три місяці бачимо цивілізацію. Виявляється, вона теж має ступені. На бзвп це було «ядро» з інтернетом, душем та чіпком з багатогодинною чергою; на кмб — місто Самар з хорошою кавʼярнею і вбиральнею з унітазом. Але сьогодні новий рівень, більший за всі попередні — велике місто з його атрибутами, принадами і…моїми спогадами. За останні два роки я декілька разів був у Дніпрі з журналістами, особливо памʼятним був останній, цього літа. Хотілось оживити спогади, пройти тими вулицями, попити кави, що пив тоді, віднайти час.
— А, може, в KFC? — питає Тьома.
— Давай.
Ми заморили червʼячка, і я ще раз переконався, що бургери у фастфудах шляпа. Час кави. Тьома вчора програв мені спір, а я, ніби передчуваючи сьогоднішній день, загадав йому каву. А тут ще й на тому ж поверся порядна кавʼярня, яку я випадково надибав холодного вечора на початку березня 23 року. Ми верталися тоді з Крістель та Філіпом із Донбасу і шлях тримали на Київ (вже наступного дня він змінився на Львів), а в Дніпрі зупинилися лиш переночувати. Памʼятаю, як сьогодні, я пішов гуляти вечірнім центром Дніпра у пошуку пристойної кави. Трохи мрячило. Я зайшов у мол, на другому поверсі побачив симпатичну кав’ярню, сів за крайній столик, замовив фільтр і чізкейк. Минуло майже два роки, я знов беру фільтр у цій кав’ярні, цього разу з собою, і ми простуємо далі.
Вийшли на набережну і потопали в бік парку Шевченка. Мій компаньйон прочитав, що там відкрили різдвяний ярмарок, а мені конче хотілося побачити ялинку та випити глінтвейну. Я подивився на карті, де той парк: напроти острова — я згадав останню зупинку в Дніпрі, у липні цього року. З Шарлін і Камілою, ми зупинились тоді в незвичному для них готелі. Звичним для Шарлін був Bon Hotel, найрозкішнійший в місті. Мене ж завше тягнуло до чогось менш помпезного. Того разу Bon був зайнятий, і я мав свободу обрати на свій розсуд. Я вибрав Park Hotel, неподалік від парку. Заселившись, у мене було вільне пообіддя, і я рішив пробігтися. Побачивши на карті парк, а за ним і острів, я побіг. Стояв жаркий липневий день, я біг, слухаючи Емінема, а перебігши на острові зняв футболку і виставив сонцю груди.
Ми зайшли в парк, ні ялинки, ні ярмарку ми там не знайшли. Він був сірий, голий і пустий. «Не те вже Різдво», — подумав я. Тьома взяв кави. Ми присіли на лавку.
— А ти не спілкуєшся з батьком, да? — спитав він.
— Взагалі.
— Сваритесь через щось?
— Через усе.
— У мене був друг, — повів він далі, — який теж не спілкувався з батьком. Це якось відбивається на чоловіках. Видно тих, хто ріс без батька. Вони менш впевнені в собі чи що. Не скажу, що ти невпевнений у собі, але от вчора після тої новини, ти перемінився. Був би батько, ти міг би порадитися з ним, спитати його думки.
— Та, — задумливо протягнув я, — це добре, коли є батько, з яким ти можеш бути щирим і думка якого викликає в тебе… респект
або…повагу.
— Чия думка авторитетна для тебе.
— Та.
Я замислився, Тьома допив каву і ми рушили.
— Я досить щирий із мамою, — продовжив я. — Але будь-яка мама має один недолік… — це мама.
Ми посміхнулись і, гадаю, зрозуміли один одного.
Вів я. Ми вийшли на вулицю Сергія Єфремова, пройшли повз гарний зеленого кольору житловий будинок, а навпроти — Park Hotel. Я згадав Шарлін і ту подорож, як ми вернулися зі зйомок «Цезаря». Того дня ми виїхали о третій ранку, повернувшись о пів на дванадцяту дня, дівчата пішли до себе, а я — пити каву з круасаном у кавʼярню в тому гарному зеленого кольору будинку навпроти.
Ідемо далі, я шукаю різдвяний настрій. «Не там ти його шукаєш, братику, — каже Тьома, — у середу о першій дня…» Спускаючись по бульвару, беремо ліворуч у quartier branché, де бутіки з великими скляними вітринами.
25.XII
Сьогодні Різдво, нам дали вихідний, ми з камарадом змогли вирватись у Дніпро — прекрасний вступ: коротко, ємко. Побратим залишив нас з Тьомою біля торговельного центру Мост City, домовшись, що забере коло 18 години. Було за 12-ту, і ми були не від того, щоб закинути щось в копи. Заходимо в центр, і, підіймаючись екскалатором та озираючись навкруги, кожен з нас здає собі справу, що ми вперше за три місяці бачимо цивілізацію. Виявляється, вона теж має ступені. На бзвп це було «ядро» з інтернетом, душем та чіпком з багатогодинною чергою; на кмб — місто Самар з хорошою кавʼярнею і вбиральнею з унітазом. Але сьогодні новий рівень, більший за всі попередні — велике місто з його атрибутами, принадами і…моїми спогадами. За останні два роки я декілька разів був у Дніпрі з журналістами, особливо памʼятним був останній, цього літа. Хотілось оживити спогади, пройти тими вулицями, попити кави, що пив тоді, віднайти час.
— А, може, в KFC? — питає Тьома.
— Давай.
Ми заморили червʼячка, і я ще раз переконався, що бургери у фастфудах шляпа. Час кави. Тьома вчора програв мені спір, а я, ніби передчуваючи сьогоднішній день, загадав йому каву. А тут ще й на тому ж поверся порядна кавʼярня, яку я випадково надибав холодного вечора на початку березня 23 року. Ми верталися тоді з Крістель та Філіпом із Донбасу і шлях тримали на Київ (вже наступного дня він змінився на Львів), а в Дніпрі зупинилися лиш переночувати. Памʼятаю, як сьогодні, я пішов гуляти вечірнім центром Дніпра у пошуку пристойної кави. Трохи мрячило. Я зайшов у мол, на другому поверсі побачив симпатичну кав’ярню, сів за крайній столик, замовив фільтр і чізкейк. Минуло майже два роки, я знов беру фільтр у цій кав’ярні, цього разу з собою, і ми простуємо далі.
Вийшли на набережну і потопали в бік парку Шевченка. Мій компаньйон прочитав, що там відкрили різдвяний ярмарок, а мені конче хотілося побачити ялинку та випити глінтвейну. Я подивився на карті, де той парк: напроти острова — я згадав останню зупинку в Дніпрі, у липні цього року. З Шарлін і Камілою, ми зупинились тоді в незвичному для них готелі. Звичним для Шарлін був Bon Hotel, найрозкішнійший в місті. Мене ж завше тягнуло до чогось менш помпезного. Того разу Bon був зайнятий, і я мав свободу обрати на свій розсуд. Я вибрав Park Hotel, неподалік від парку. Заселившись, у мене було вільне пообіддя, і я рішив пробігтися. Побачивши на карті парк, а за ним і острів, я побіг. Стояв жаркий липневий день, я біг, слухаючи Емінема, а перебігши на острові зняв футболку і виставив сонцю груди.
Ми зайшли в парк, ні ялинки, ні ярмарку ми там не знайшли. Він був сірий, голий і пустий. «Не те вже Різдво», — подумав я. Тьома взяв кави. Ми присіли на лавку.
— А ти не спілкуєшся з батьком, да? — спитав він.
— Взагалі.
— Сваритесь через щось?
— Через усе.
— У мене був друг, — повів він далі, — який теж не спілкувався з батьком. Це якось відбивається на чоловіках. Видно тих, хто ріс без батька. Вони менш впевнені в собі чи що. Не скажу, що ти невпевнений у собі, але от вчора після тої новини, ти перемінився. Був би батько, ти міг би порадитися з ним, спитати його думки.
— Та, — задумливо протягнув я, — це добре, коли є батько, з яким ти можеш бути щирим і думка якого викликає в тебе… респект
або…повагу.
— Чия думка авторитетна для тебе.
— Та.
Я замислився, Тьома допив каву і ми рушили.
— Я досить щирий із мамою, — продовжив я. — Але будь-яка мама має один недолік… — це мама.
Ми посміхнулись і, гадаю, зрозуміли один одного.
Вів я. Ми вийшли на вулицю Сергія Єфремова, пройшли повз гарний зеленого кольору житловий будинок, а навпроти — Park Hotel. Я згадав Шарлін і ту подорож, як ми вернулися зі зйомок «Цезаря». Того дня ми виїхали о третій ранку, повернувшись о пів на дванадцяту дня, дівчата пішли до себе, а я — пити каву з круасаном у кавʼярню в тому гарному зеленого кольору будинку навпроти.
Ідемо далі, я шукаю різдвяний настрій. «Не там ти його шукаєш, братику, — каже Тьома, — у середу о першій дня…» Спускаючись по бульвару, беремо ліворуч у quartier branché, де бутіки з великими скляними вітринами.
👍5❤1💔1
Далі праворуч, на Троїцьку і в собор, один із небагатьох, що пережили радянську окупацію.
Заходжу. Гарний всередині, але чужий, і це прикро. Досі не можемо вернути собі своє. А люди не знають, а люди засліплені. «Православие одно», кажуть вони, «киевская церковь раскольническая».
Час біжить до другої. Ми находились, пора пити каву. Проходимо Франик, крізь вікно бачу вітрину з солодким. «Мусимо зайти», — кажу Тьомі. Всередині дуже схоже на Завертайло в Києві. Місця небагато, столики розставлені щільно. Сідаємо проти вікна. Обертаюся назад — одні дівчата, деякі симпатичні. «Де ж хлопці?» — кажу про себе. Пʼємо каву, їмо солодке. Тут повідомка від сержанта: «Шикування о 16:30». Oh, putain… «Навіть на шість годин не можуть нас лишити в спокої!» — кажу камараду. А відповідь проста: це армія. Він по-стоїчному: «Сьогодні зранку ми навіть не думали про поїздку в Дніпро».
Має рацію Тьома, але дивлячись на десерт, його хочеться зʼїсти повністю, а не відкусити. Свій кожен з нас то доїв, а от день не догуляли. Час іти. Селфі про згадку. «Усе було смачно. Бувайте здорові!»
Хай там як, а гарний день вийшов. От тільки шкода, що глінтвейну не випив і ялинки не побачив та й настрою різдвяного не відчув.
Сподіваюсь, відчули ви, і це відчуття пронесете до Нового року. Усіх із Різдвом! Завтра повернуся з щоденником. Дякую, що читаєте, бувайте.
Заходжу. Гарний всередині, але чужий, і це прикро. Досі не можемо вернути собі своє. А люди не знають, а люди засліплені. «Православие одно», кажуть вони, «киевская церковь раскольническая».
Час біжить до другої. Ми находились, пора пити каву. Проходимо Франик, крізь вікно бачу вітрину з солодким. «Мусимо зайти», — кажу Тьомі. Всередині дуже схоже на Завертайло в Києві. Місця небагато, столики розставлені щільно. Сідаємо проти вікна. Обертаюся назад — одні дівчата, деякі симпатичні. «Де ж хлопці?» — кажу про себе. Пʼємо каву, їмо солодке. Тут повідомка від сержанта: «Шикування о 16:30». Oh, putain… «Навіть на шість годин не можуть нас лишити в спокої!» — кажу камараду. А відповідь проста: це армія. Він по-стоїчному: «Сьогодні зранку ми навіть не думали про поїздку в Дніпро».
Має рацію Тьома, але дивлячись на десерт, його хочеться зʼїсти повністю, а не відкусити. Свій кожен з нас то доїв, а от день не догуляли. Час іти. Селфі про згадку. «Усе було смачно. Бувайте здорові!»
Хай там як, а гарний день вийшов. От тільки шкода, що глінтвейну не випив і ялинки не побачив та й настрою різдвяного не відчув.
Сподіваюсь, відчули ви, і це відчуття пронесете до Нового року. Усіх із Різдвом! Завтра повернуся з щоденником. Дякую, що читаєте, бувайте.
❤27
#щоденник
23.ХІІ (понеділок)
— Дивишся на ці мармизи і думаєш: «Єб*ть це армія!..» — кажу я Тьомі, проходячи повз офіцерську палатку і бачачи стару худу шорстку і збрижену від не одної чарки пику солдата-сердеги у формі.
— Нас в армії ще чекає багато розчарувань, — відповідає він мені. — Головне — після цього всього лишитись людиною.
— Думаю, для мене це не складе проблеми.
— Ммм, все таки коло спілкування багато на нас впливає.
Мене це не переконало. Досі коло спілкування, що мене оточувало, було незавидне, але мене не змінило. Я не почав курити, не замінив слова матами, не зледащів, не зіслизнув на жарти типу: «Сонце світить; я їбашу булочку з маком, а її — раком», хоч і посміхаюсь, несхвально хитаючи головою, як чую цей солдатський фолькльор. Мені вдається органічно триматись осторонь, не впадаючи у відлюдькуватість.
Та й що таке «лишитись людиною»? Я, наприклад, думаю, що вбивати російських солдат на фронті мені буде просто. Чи це думка «людяної людини»? Хай там як, а я далеко не самотній так думати. На днях прочитав у Маркуса, що він відчував, вбивши перший раз ворога (то було на початку 14 року біля Крама):
«Кілька днів я думав про це (що вбив людину — А.Б.), немов би змушуючи себе відчути хоча б щось, але мені було абсолютно байдуже».
Досі мені вдавалося знайти людей, вищих за цей бруд. Вдаватиметься й далі.
Сьогодні половину нашої групи забрали у перший бат, серед них був і Дімас, з яким ми подружились ще на бзвп. Свою лояльність до мене він показав на ділі, коли Тесли та Жеки назвали мене довбой*бом, а взвод тихо вищирився на мене, він сказав: «Я з тобою згоден».
Ми завжди їли разом, а прийом їжі в армійському житті — важлива подія. Це момент, що нагадує звичайне життя, момент, коли ніщо не нагадує про армію (ніщо, крім пластикового посуду, але то дрібниці). Взагалі, по-справжньому цінувати трапезу і ставитись до неї особливо я почав лиш в армії. І за це я їй вдячний.
Але вертаюсь до Дімаса. Він, як і я, йшов у Хартію, тож тут, на кмб, ми і далі спілкувались. СЬогодні його забрали в перший бат (який серед тут присутніх має сумну славу). Щемко стало. Він мав іти на РЕБ, а чи потрапить туди, чи опиниться в піхоті, поки невідомо.
Дімас був одним із небагатьох тут, хто читав та слухав інтервʼю на теми культуру та літератури. Сьогодні за обідом, він спитав у нас із Тьомою, який топ книжок ми б порадили його пʼятнадцятирічній доньці та двадцятирічному сину. І тут я побачив, як мало книжок читав. Окрім Бальзака, Мопассана, Цвейґа та Ремарка я нікого не читав. Яке духовге убозтво!.. А література — це ж частина нашої людяності. Хоча більшість людей з цим не погодяться, а я не знаходжу аргументів, щоб переконати їх у тому, що читати важливо. Письменники для них дармоїди, які щось там собі пишуть, а трудар на заводі, що виплавляє метал, який далі іде на виготовлення чогось там, чим усі ми користуємося, — це той, хто робить діло, лиш про нього ніхто не дізнається і живе він зовсім не як письменники. Що на це скажеш?..
23.ХІІ (понеділок)
— Дивишся на ці мармизи і думаєш: «Єб*ть це армія!..» — кажу я Тьомі, проходячи повз офіцерську палатку і бачачи стару худу шорстку і збрижену від не одної чарки пику солдата-сердеги у формі.
— Нас в армії ще чекає багато розчарувань, — відповідає він мені. — Головне — після цього всього лишитись людиною.
— Думаю, для мене це не складе проблеми.
— Ммм, все таки коло спілкування багато на нас впливає.
Мене це не переконало. Досі коло спілкування, що мене оточувало, було незавидне, але мене не змінило. Я не почав курити, не замінив слова матами, не зледащів, не зіслизнув на жарти типу: «Сонце світить; я їбашу булочку з маком, а її — раком», хоч і посміхаюсь, несхвально хитаючи головою, як чую цей солдатський фолькльор. Мені вдається органічно триматись осторонь, не впадаючи у відлюдькуватість.
Та й що таке «лишитись людиною»? Я, наприклад, думаю, що вбивати російських солдат на фронті мені буде просто. Чи це думка «людяної людини»? Хай там як, а я далеко не самотній так думати. На днях прочитав у Маркуса, що він відчував, вбивши перший раз ворога (то було на початку 14 року біля Крама):
«Кілька днів я думав про це (що вбив людину — А.Б.), немов би змушуючи себе відчути хоча б щось, але мені було абсолютно байдуже».
Досі мені вдавалося знайти людей, вищих за цей бруд. Вдаватиметься й далі.
Сьогодні половину нашої групи забрали у перший бат, серед них був і Дімас, з яким ми подружились ще на бзвп. Свою лояльність до мене він показав на ділі, коли Тесли та Жеки назвали мене довбой*бом, а взвод тихо вищирився на мене, він сказав: «Я з тобою згоден».
Ми завжди їли разом, а прийом їжі в армійському житті — важлива подія. Це момент, що нагадує звичайне життя, момент, коли ніщо не нагадує про армію (ніщо, крім пластикового посуду, але то дрібниці). Взагалі, по-справжньому цінувати трапезу і ставитись до неї особливо я почав лиш в армії. І за це я їй вдячний.
Але вертаюсь до Дімаса. Він, як і я, йшов у Хартію, тож тут, на кмб, ми і далі спілкувались. СЬогодні його забрали в перший бат (який серед тут присутніх має сумну славу). Щемко стало. Він мав іти на РЕБ, а чи потрапить туди, чи опиниться в піхоті, поки невідомо.
Дімас був одним із небагатьох тут, хто читав та слухав інтервʼю на теми культуру та літератури. Сьогодні за обідом, він спитав у нас із Тьомою, який топ книжок ми б порадили його пʼятнадцятирічній доньці та двадцятирічному сину. І тут я побачив, як мало книжок читав. Окрім Бальзака, Мопассана, Цвейґа та Ремарка я нікого не читав. Яке духовге убозтво!.. А література — це ж частина нашої людяності. Хоча більшість людей з цим не погодяться, а я не знаходжу аргументів, щоб переконати їх у тому, що читати важливо. Письменники для них дармоїди, які щось там собі пишуть, а трудар на заводі, що виплавляє метал, який далі іде на виготовлення чогось там, чим усі ми користуємося, — це той, хто робить діло, лиш про нього ніхто не дізнається і живе він зовсім не як письменники. Що на це скажеш?..
❤17👍3🤗1
#щоденник
31.ХІІ (вівторок)
Учора ввечері я повернувся в частину. Моє звільнення тривало трохи менше двох діб. У суботу в обід по мене приїхала мама і відвезла в Київ; у понеділок в обід я вже чухрав назад. Їдучи, слухав музику і думав про жінку. Якусь конкретну, певно, але й загалом про жінку, як протилежну чоловікові стать, як обʼєкт його змагань та прагнень. Уперше за довгий час я відчув гостре бажання володіти жінкою, володіти тілесно, але володіти ніжно. Це відчуття сягнуло глибоко, його відрухи розлились по всьому тілу. Вперше за довгий час облада жінки не асоціювалась у мене із чимось низьким і тваринним. Навпаки, од неї віяло чистотою та легкістю. Мені не хотілось стискати її тіло, я хотів його ледь торкатися. Пестити її волосся, торкатися вушка, запрокидати їй голову і цілувати шию, пити її запах. О, цей запах жіночого тіла..! Обіймати долонею її обличчя, пальцями ковзати по її тілу, відчувати, як воно тремтить від приторків, цілувати її, всюди…
Тут згадується Катулл:
Яким числом твоїх цілунків неоцінних
Украй і через край задовольнився б я?..
Ах, скільки є піщин у золотих краях
Кірени дальньої, де сильфію багато,
Від гробовищ царя шанованого Батта
І до Юпітера лібійського святинь,
І скільки зір — очей з нагорених склепінь
Глядять на людський рід, мовчанням ночі вкритий,-
Цілунків стільки жде і твій Катулл неситий,
Щоб заздрісник урвав той незліченний лік,
Щоб горя не вшептав лукавий чийсь язик...
Прихаївши в частину, я повечеряв і мене почали вводити у курс справ. Попервах я займатимусь паперами нового підрозділу. У майбутньому це запевно зміниться: увесь час бути діловодом не те, чого я хочу. Сьогодні вже був мій майже повноцінний робочий день. Дуже зручно, що я на машині — це дозволяє мені вирватись куди завгодно і коли завгодно. Цей перший час, здається, я інколи матиму можливість відкривати для себе Гетьманщину. Хочеться поїхати в Харків. Кажуть, він найкраще вбраний цієї зими. Зяє вирвами від бомб, але радіє — чи істерична це радість? Ні, просто ми люди такі. Дніпро та Київ у цьому плані понурі. Київ узагалі на вихідних був порожній вітряний та сірий.
Сьогодні останній день року. Не памʼятаю вже, коли я святкував новий рік. Я хочу в цей день свята, але ніколи сам не докладаюсь до цього. Чи це не моя риса: чогось хоттіти і нічого не робити для цього? Ні, я, певно, зараз перебільшую. Зранку не бігав, пізно встав (6:40!), тому пішов у зал з 17 до 18, а потім виїхали з двома пациками-западенцями, “чьоткими тіпами” в ближнє містечко. Ринок був уже закритий, але працювало кафе, недобиток кінця 90-х — початку 2000-х. Зайшли. Всередині нікого, крім патрона та жінки, певно, його, а ще телевізор сипав “Квартал”, від якого тхнуло втраченим минулим. Хлопці замовили по піці, я — борщу та пельменів, плюс дві пепсі, томатний сік та два шматочки батона — от і наша святкова вечеря. Як усе було зʼїдено, і голі тарілки лежали на голубій з візерунками цераті (клейонці), бракувало лиш трьох чарок та слоїка з сивухою, і було б ідеальне фото.
Повернувшись, я допрацював на компʼютері і вернувся в бліндаж, заварив кави і сів за щоденник. О чверть на одинадцяту мене почало морити і я ліг спати. Мої співмешканці якраз розставляли стіл (за нього правила верхня койка, перенесена на підлогу, на яку поклали деревʼяну дошку): піца, ковбаса, сир, сало… Мене припрошували, я тихо відмовив: “Уже повечеряв, мовляв, і спати хочу, дякую”. Закутався в спальник і відчалив у сон. Так кінчився для мене рік 2024-ий.
31.ХІІ (вівторок)
Учора ввечері я повернувся в частину. Моє звільнення тривало трохи менше двох діб. У суботу в обід по мене приїхала мама і відвезла в Київ; у понеділок в обід я вже чухрав назад. Їдучи, слухав музику і думав про жінку. Якусь конкретну, певно, але й загалом про жінку, як протилежну чоловікові стать, як обʼєкт його змагань та прагнень. Уперше за довгий час я відчув гостре бажання володіти жінкою, володіти тілесно, але володіти ніжно. Це відчуття сягнуло глибоко, його відрухи розлились по всьому тілу. Вперше за довгий час облада жінки не асоціювалась у мене із чимось низьким і тваринним. Навпаки, од неї віяло чистотою та легкістю. Мені не хотілось стискати її тіло, я хотів його ледь торкатися. Пестити її волосся, торкатися вушка, запрокидати їй голову і цілувати шию, пити її запах. О, цей запах жіночого тіла..! Обіймати долонею її обличчя, пальцями ковзати по її тілу, відчувати, як воно тремтить від приторків, цілувати її, всюди…
Тут згадується Катулл:
Яким числом твоїх цілунків неоцінних
Украй і через край задовольнився б я?..
Ах, скільки є піщин у золотих краях
Кірени дальньої, де сильфію багато,
Від гробовищ царя шанованого Батта
І до Юпітера лібійського святинь,
І скільки зір — очей з нагорених склепінь
Глядять на людський рід, мовчанням ночі вкритий,-
Цілунків стільки жде і твій Катулл неситий,
Щоб заздрісник урвав той незліченний лік,
Щоб горя не вшептав лукавий чийсь язик...
Прихаївши в частину, я повечеряв і мене почали вводити у курс справ. Попервах я займатимусь паперами нового підрозділу. У майбутньому це запевно зміниться: увесь час бути діловодом не те, чого я хочу. Сьогодні вже був мій майже повноцінний робочий день. Дуже зручно, що я на машині — це дозволяє мені вирватись куди завгодно і коли завгодно. Цей перший час, здається, я інколи матиму можливість відкривати для себе Гетьманщину. Хочеться поїхати в Харків. Кажуть, він найкраще вбраний цієї зими. Зяє вирвами від бомб, але радіє — чи істерична це радість? Ні, просто ми люди такі. Дніпро та Київ у цьому плані понурі. Київ узагалі на вихідних був порожній вітряний та сірий.
Сьогодні останній день року. Не памʼятаю вже, коли я святкував новий рік. Я хочу в цей день свята, але ніколи сам не докладаюсь до цього. Чи це не моя риса: чогось хоттіти і нічого не робити для цього? Ні, я, певно, зараз перебільшую. Зранку не бігав, пізно встав (6:40!), тому пішов у зал з 17 до 18, а потім виїхали з двома пациками-западенцями, “чьоткими тіпами” в ближнє містечко. Ринок був уже закритий, але працювало кафе, недобиток кінця 90-х — початку 2000-х. Зайшли. Всередині нікого, крім патрона та жінки, певно, його, а ще телевізор сипав “Квартал”, від якого тхнуло втраченим минулим. Хлопці замовили по піці, я — борщу та пельменів, плюс дві пепсі, томатний сік та два шматочки батона — от і наша святкова вечеря. Як усе було зʼїдено, і голі тарілки лежали на голубій з візерунками цераті (клейонці), бракувало лиш трьох чарок та слоїка з сивухою, і було б ідеальне фото.
Повернувшись, я допрацював на компʼютері і вернувся в бліндаж, заварив кави і сів за щоденник. О чверть на одинадцяту мене почало морити і я ліг спати. Мої співмешканці якраз розставляли стіл (за нього правила верхня койка, перенесена на підлогу, на яку поклали деревʼяну дошку): піца, ковбаса, сир, сало… Мене припрошували, я тихо відмовив: “Уже повечеряв, мовляв, і спати хочу, дякую”. Закутався в спальник і відчалив у сон. Так кінчився для мене рік 2024-ий.
❤🔥14❤10
#щоденник
1.І (середа)
Кажуть, путь до серця мужчини лежить через шлунок. Це звучить старомодно і, як на мене, більше личить російсько-радянській культурі, як нашій. Не памʼятаю, щоб я його колись вживав цей вислів. А сучасне “woke” покоління (до якого я себе не зараховує), побачить тут натяк на сексизм, мовляв, жінка, щоб подобатись чоловіку, має вміти готувати. Втім цього нового року я згадав цей вираз і трохи інтерпретував його: шлях до серця солдата лежить через шлунок або, якщо хочеш задовольнити солдата, дай йому трохи смачнішу “хавку”. Над тим, як її усмачнішити не треба багато сушити голову: змінити метод приготування (замість пюре запечену картоплю зі скоринкою та якимсь білим соусом, замість вареного яйця — омлет, а коли туди ще й сиру вкинути — взагалі бомба), або ще простіше — до салату додати майонезу.
Останні три дні нас готують справді святково: олівʼє, шуба, навіть холодець був (смачний, але не такий закляклий, звісно, як у бабусі). Кухарі, взагалі, у нас красені. Не міняючи продуктів зажди втрапляють приємно здивувати. На кухні, як на війні: не так важить, AR-ка в тебе чи 74-ий, важливо, як ти ним орудуєш.
Я вам не казав, але атмосфера свята в їдальні в нас панує вже кілька тижнів. Сьогодні ввечері ще й Франка Сінатру слухали, а в куточку ялинка стоїть і тішить око. Вдома немає, так тут є, чим це не дім?
1.І (середа)
Кажуть, путь до серця мужчини лежить через шлунок. Це звучить старомодно і, як на мене, більше личить російсько-радянській культурі, як нашій. Не памʼятаю, щоб я його колись вживав цей вислів. А сучасне “woke” покоління (до якого я себе не зараховує), побачить тут натяк на сексизм, мовляв, жінка, щоб подобатись чоловіку, має вміти готувати. Втім цього нового року я згадав цей вираз і трохи інтерпретував його: шлях до серця солдата лежить через шлунок або, якщо хочеш задовольнити солдата, дай йому трохи смачнішу “хавку”. Над тим, як її усмачнішити не треба багато сушити голову: змінити метод приготування (замість пюре запечену картоплю зі скоринкою та якимсь білим соусом, замість вареного яйця — омлет, а коли туди ще й сиру вкинути — взагалі бомба), або ще простіше — до салату додати майонезу.
Останні три дні нас готують справді святково: олівʼє, шуба, навіть холодець був (смачний, але не такий закляклий, звісно, як у бабусі). Кухарі, взагалі, у нас красені. Не міняючи продуктів зажди втрапляють приємно здивувати. На кухні, як на війні: не так важить, AR-ка в тебе чи 74-ий, важливо, як ти ним орудуєш.
Я вам не казав, але атмосфера свята в їдальні в нас панує вже кілька тижнів. Сьогодні ввечері ще й Франка Сінатру слухали, а в куточку ялинка стоїть і тішить око. Вдома немає, так тут є, чим це не дім?
❤22
#щоденник
1.І (середа)
“Таким чином, не залишаючи армії, я став відчувати себе людиною” (“Сліди на дорозі”, ст. 291)
Від самого початку читання книги Маркуса я не припиняю знаходити в ній їжу для рефлексій. Хотів було одразу виписувати окремі думки і доповнювати їх своїми роздумами, але не вийшло. Спершу не хотів одриватися на виписки від читання, тоді не міг добратися до читання, а коли, врешті, добирався, хотів передусім читати, а не виписувати. Відтак зараз, вже на кінці книги бувши, починаю, воліючи не постпонувати далі, бо і не випишу нічого, і не порозважаю з собою-вами.
“Відчувати себе людиною в армії”. Досі, будучи на навчанні, я цього не відчував, але ставши на посаду, відчув. Зник контроль: мені не треба всюди ходити з напарником: ні в туалет, ні в їдальню, ні в душ; я можу вільно виходити, наприклад, на пробіжку, за межі частини. Здавалося б, це елементарні речі, але в армії свободу людини стискають лещатами до найменшого, тож навіть невелике їх послаблення викликає чималі емоції. Частинки свободи відчуваються тут куди виразніше.
1.І (середа)
“Таким чином, не залишаючи армії, я став відчувати себе людиною” (“Сліди на дорозі”, ст. 291)
Від самого початку читання книги Маркуса я не припиняю знаходити в ній їжу для рефлексій. Хотів було одразу виписувати окремі думки і доповнювати їх своїми роздумами, але не вийшло. Спершу не хотів одриватися на виписки від читання, тоді не міг добратися до читання, а коли, врешті, добирався, хотів передусім читати, а не виписувати. Відтак зараз, вже на кінці книги бувши, починаю, воліючи не постпонувати далі, бо і не випишу нічого, і не порозважаю з собою-вами.
“Відчувати себе людиною в армії”. Досі, будучи на навчанні, я цього не відчував, але ставши на посаду, відчув. Зник контроль: мені не треба всюди ходити з напарником: ні в туалет, ні в їдальню, ні в душ; я можу вільно виходити, наприклад, на пробіжку, за межі частини. Здавалося б, це елементарні речі, але в армії свободу людини стискають лещатами до найменшого, тож навіть невелике їх послаблення викликає чималі емоції. Частинки свободи відчуваються тут куди виразніше.
👍15🎉1
#щоденник
Дістав незавершену за той місяць. Закінчив і la-voilà.
19.ХІІ
Дивуюся словниковому розмаїттю нашого сержанта: «Сука-блять, це пізда нахуй». Пацик приїхав сюди з бойових, де ризикував лишитись назавжди. Втім не думаю, що саме це вплинуло на його манеру висловлюватись. З іншого боку, хіба є якийсь інший вислів, здатний виразніше змалювати усю скрутність ситуації?
У нас був перекур. Ми спитали в нього про останній вихід. «Останній вихід? — каже він поривчасто своїм горянським акцентом предків, поглядаючи вниз і пальцями перебираючи сигарету. Тоді підіймає очі, і вистрілює: “Та це була пізда нахуй». Павза. Спльовує, хитає головою, очі бігають, немов розгублені, але він зібраний. «З 12 вернулось двоє: я і ще один, решта — двохсоті і трьохсоті”. Переводить очі додолу і додає: “Це пізда нахуй!». Хіба скажеш краще?
Пізніше він розповість мені, як ранило тоді його друга. “Це через мене”, — каже. “Як це?” — питаю. “Я сказав йому іти в одне місце, він почав рух, і йому в спину вʼїбали бронебійною кулею. Плиту нахуй пробило. Дірка в спині була така, що два кулаки можна було всунути. Але я його тоді і спас. Тільки почув, що він 300, я давай хуярити по підарах з Форта. Братіку, я тоді висадив у них коло 40 вогів! Вони там, певно, були в ахуї! Тоді підбіг до нього, наклав оклюзійку, і ми його винесли. Вижив.”
Лишаю вас із цим фрагментом. Тут засилля матів, але інакше ніяк. На війні усе спрощується: добре — це +, а погано — це п**** на***.
На БЗВП мені пророчили, що я почну матюкатися. Я не почав, а це — літературна вправа)
PS
Запамʼятайте цього сержанта, про нього ще буде)
Дістав незавершену за той місяць. Закінчив і la-voilà.
19.ХІІ
Дивуюся словниковому розмаїттю нашого сержанта: «Сука-блять, це пізда нахуй». Пацик приїхав сюди з бойових, де ризикував лишитись назавжди. Втім не думаю, що саме це вплинуло на його манеру висловлюватись. З іншого боку, хіба є якийсь інший вислів, здатний виразніше змалювати усю скрутність ситуації?
У нас був перекур. Ми спитали в нього про останній вихід. «Останній вихід? — каже він поривчасто своїм горянським акцентом предків, поглядаючи вниз і пальцями перебираючи сигарету. Тоді підіймає очі, і вистрілює: “Та це була пізда нахуй». Павза. Спльовує, хитає головою, очі бігають, немов розгублені, але він зібраний. «З 12 вернулось двоє: я і ще один, решта — двохсоті і трьохсоті”. Переводить очі додолу і додає: “Це пізда нахуй!». Хіба скажеш краще?
Пізніше він розповість мені, як ранило тоді його друга. “Це через мене”, — каже. “Як це?” — питаю. “Я сказав йому іти в одне місце, він почав рух, і йому в спину вʼїбали бронебійною кулею. Плиту нахуй пробило. Дірка в спині була така, що два кулаки можна було всунути. Але я його тоді і спас. Тільки почув, що він 300, я давай хуярити по підарах з Форта. Братіку, я тоді висадив у них коло 40 вогів! Вони там, певно, були в ахуї! Тоді підбіг до нього, наклав оклюзійку, і ми його винесли. Вижив.”
Лишаю вас із цим фрагментом. Тут засилля матів, але інакше ніяк. На війні усе спрощується: добре — це +, а погано — це п**** на***.
На БЗВП мені пророчили, що я почну матюкатися. Я не почав, а це — літературна вправа)
PS
Запамʼятайте цього сержанта, про нього ще буде)
👍10🔥7🤣2🥰1
#щоденник
12.І
“Який крицевий!”
Заточити себе в межах частини, огородити від жінок, не привʼязуватися до друзів, тримати всіх на відстані професійних відносин, робити роботу, тренувати тіло, живити читанням думку — і так жити, притлумивши почуття, забувши про любов чи щось подібне їй, викресливши це слово зі словника. До чого було б простіше! Живеш сам у собі для себе.Серце камʼяне, тіло мʼязисте, душа крицева. Непорушний і безчутливий, завжди врівноважений, завжди рівний, непідвладний зовнішнім змінам. Провів кордон між світом ззовні і собою, за який ніколи не виходиш, через який нікого не впускаєш. Що мене віддаляє від такого стану? Жінка. Вона розворушує спокій, вона шарпає душу, наче трісочку-човен хвилі-гори на морі. І от я вже думаю про неї, хочу її побачити, побачивши — обійняти, обійнявши — володіти. Я кажу бувай тихій заводі свого спокою і відправляюсь у відкрите море, повне тривоги, сумʼяття й хвилювань. Жінки, як і будь-якої принади, завжди мало, її завжди хочеться більше: ще один день, ще одна зустріч, ще одна кава. Так коли це бажання ненаситне, чи не краще викреслити його зовсім, щоб не треба було без кінця задовільняти? Не знаю.
Певно, є мудреці, що їм вдається знайти тут гармонію. Я не з них, але знаю наймудрішого: Час. Він заспокоює та стишує усе, що хвмлюється. Що більше часу без побачень, то менше бажання. “Навіщо себе мучити?” — спитаєте. Короткість побачення, прикрість розставання. Передусім це про військових. Однак короткість моменту має свою перевагу — його насиченість і…надія на наступну зустріч. А, може, не треба її? Може, “навіщо”? Не знаю.
Безумовно, тут є трохи пози та літературщини. Втім ці думки крутяться в моїй голові.
12.І
“Який крицевий!”
Заточити себе в межах частини, огородити від жінок, не привʼязуватися до друзів, тримати всіх на відстані професійних відносин, робити роботу, тренувати тіло, живити читанням думку — і так жити, притлумивши почуття, забувши про любов чи щось подібне їй, викресливши це слово зі словника. До чого було б простіше! Живеш сам у собі для себе.Серце камʼяне, тіло мʼязисте, душа крицева. Непорушний і безчутливий, завжди врівноважений, завжди рівний, непідвладний зовнішнім змінам. Провів кордон між світом ззовні і собою, за який ніколи не виходиш, через який нікого не впускаєш. Що мене віддаляє від такого стану? Жінка. Вона розворушує спокій, вона шарпає душу, наче трісочку-човен хвилі-гори на морі. І от я вже думаю про неї, хочу її побачити, побачивши — обійняти, обійнявши — володіти. Я кажу бувай тихій заводі свого спокою і відправляюсь у відкрите море, повне тривоги, сумʼяття й хвилювань. Жінки, як і будь-якої принади, завжди мало, її завжди хочеться більше: ще один день, ще одна зустріч, ще одна кава. Так коли це бажання ненаситне, чи не краще викреслити його зовсім, щоб не треба було без кінця задовільняти? Не знаю.
Певно, є мудреці, що їм вдається знайти тут гармонію. Я не з них, але знаю наймудрішого: Час. Він заспокоює та стишує усе, що хвмлюється. Що більше часу без побачень, то менше бажання. “Навіщо себе мучити?” — спитаєте. Короткість побачення, прикрість розставання. Передусім це про військових. Однак короткість моменту має свою перевагу — його насиченість і…надія на наступну зустріч. А, може, не треба її? Може, “навіщо”? Не знаю.
Безумовно, тут є трохи пози та літературщини. Втім ці думки крутяться в моїй голові.
❤9👍4🤔1
#щоденник
15.01
У нашій армії немає расизму.
Але жінкам ми ходу не даємо. Ми огортаємо їх у лукаву форму патерналізму, ми їх бережемо, ми відмовляємо їх бачити війну, бо вони ж жінки, бо їм же дітей народжувати, сімʼї створювати: “Куди тобі воювати, — кажемо ми, — ти ж така молода!” І ми ставимо їх діловодами, бухгалтерами ще чортзнаким, але не медиками, дронарями, піхотинцями. Ми навіть не даємо шансу. Власне, це “ми”, дуже обмежене і в масштабі всієї армії геть не репрезентативне: лиш один батальйон, що в стадії формування. Але це те, що я бачу. Дівча (ось уже дещо сексизму) каже: “хочу бути штурмовичкою”, ми (тут вже я) сміємось. Я дивлюсь на неї і думаю, пані, які штурми, ви про що?! Але заразом, я не бачив її навичок, а я б обовʼязково подивився її навички володіння зброї та фізичну кондицію. Вправна зі зброєю і витривала, чому б ні? Я вже не кажу про стабік, де жінки можуть завиграшки працювати. Може, вони у нас і працюють, але поруч зі мною діловодствує одна, молода-молодесенька, сливе дитина, рветься в бій. Встає зранку і бігає до сніданку, хоче бути бойовим медиком. Не певен щодо бойового, але зі стабіку точно могла б почати. Натомість її маринують діловодством. Вона хоче в бій, її звʼязують паперами, вона кричить: “не хочу, відпустіть”, їй затикають рот обіцянками: за пів року, мовляв, підеш, а зараз ти нам тут треба… Та за пів року хто зна що буде, а вона навмисне собі вік завʼязала армією щоб бути корисною хлопцям!.. З діловодами в нас узагалі прикольно: обидва хочуть воювати, обидва займаються бумажками. Але то таке. Це теж відповідально і не так легко.
Колись із Пʼєром писали (писав, власне, він) статтю про жінок в армії, в одної діючої, а поза тим поетки, спитали щодо складності жінці здобути собі місце в армії, на що вона нам байдуже мовила щось типу: “з кожним роком проблем для жінок стає все менше”. Ну, це брехня. Жінок в армії багато. Але, з того, що я тут бачу, мене складається враження, що вони тут просто прикрасою, аби мило було оку. Адже ж файно, коли жіночки швендяють поруч, ще й коли гарні. Ммм, ням-ням…
На швидку пишу, бо часу катма, та й це всього лиш щоденник. Бувайте здорові. Пробачайте, що так рідко цими тижнями дописую — робота…) За хоботами і світу не бачу) Антоша зайнятий по вʼязи. Ахххх, як-то з мовою погратись хочеться! Слова пожмякати, з фігурами потанцювати, обійняти, огорнути, відшпурити і назЗзад вернути… Посмакувати, словом. Чао!
15.01
У нашій армії немає расизму.
Але жінкам ми ходу не даємо. Ми огортаємо їх у лукаву форму патерналізму, ми їх бережемо, ми відмовляємо їх бачити війну, бо вони ж жінки, бо їм же дітей народжувати, сімʼї створювати: “Куди тобі воювати, — кажемо ми, — ти ж така молода!” І ми ставимо їх діловодами, бухгалтерами ще чортзнаким, але не медиками, дронарями, піхотинцями. Ми навіть не даємо шансу. Власне, це “ми”, дуже обмежене і в масштабі всієї армії геть не репрезентативне: лиш один батальйон, що в стадії формування. Але це те, що я бачу. Дівча (ось уже дещо сексизму) каже: “хочу бути штурмовичкою”, ми (тут вже я) сміємось. Я дивлюсь на неї і думаю, пані, які штурми, ви про що?! Але заразом, я не бачив її навичок, а я б обовʼязково подивився її навички володіння зброї та фізичну кондицію. Вправна зі зброєю і витривала, чому б ні? Я вже не кажу про стабік, де жінки можуть завиграшки працювати. Може, вони у нас і працюють, але поруч зі мною діловодствує одна, молода-молодесенька, сливе дитина, рветься в бій. Встає зранку і бігає до сніданку, хоче бути бойовим медиком. Не певен щодо бойового, але зі стабіку точно могла б почати. Натомість її маринують діловодством. Вона хоче в бій, її звʼязують паперами, вона кричить: “не хочу, відпустіть”, їй затикають рот обіцянками: за пів року, мовляв, підеш, а зараз ти нам тут треба… Та за пів року хто зна що буде, а вона навмисне собі вік завʼязала армією щоб бути корисною хлопцям!.. З діловодами в нас узагалі прикольно: обидва хочуть воювати, обидва займаються бумажками. Але то таке. Це теж відповідально і не так легко.
Колись із Пʼєром писали (писав, власне, він) статтю про жінок в армії, в одної діючої, а поза тим поетки, спитали щодо складності жінці здобути собі місце в армії, на що вона нам байдуже мовила щось типу: “з кожним роком проблем для жінок стає все менше”. Ну, це брехня. Жінок в армії багато. Але, з того, що я тут бачу, мене складається враження, що вони тут просто прикрасою, аби мило було оку. Адже ж файно, коли жіночки швендяють поруч, ще й коли гарні. Ммм, ням-ням…
На швидку пишу, бо часу катма, та й це всього лиш щоденник. Бувайте здорові. Пробачайте, що так рідко цими тижнями дописую — робота…) За хоботами і світу не бачу) Антоша зайнятий по вʼязи. Ахххх, як-то з мовою погратись хочеться! Слова пожмякати, з фігурами потанцювати, обійняти, огорнути, відшпурити і назЗзад вернути… Посмакувати, словом. Чао!
🔥16👍6❤3😍1
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Доки ми діти?
Можливо, допоки цей фільм викликає в нас сміх?
Можливо, допоки цей фільм викликає в нас сміх?
🔥10❤3👏2
Ти, ким постійно я дорожив, чию дружбу, одначе,
Лиш у великій біді я до кінця оцінив!
Ось тобі рада моя, чий досвід гідний уваги:
Тихо, для себе живи, славних імен уникай.
Чуєш? Для себе живи, якнайдалі од можновладців:
Саме звідтіль, памʼятай, бʼє блискавиці вогонь.
Хоч посприяти б могли (на те можновладці), та краще
Хай не сприяє нам той, хто б і пошкодити міг!
Щогла, що нижча, то легше од бурі вона утікає,
Більше вітрило твоє - більша загроза біди
[…]
Заздрості не накликай, про славу не дбаючи; мирно
Вік свій вікуй і до тих, хто тобі рівня, горнись.
Щодо Назона — то ймення саме, бо воно поміж вами,
Можеш, мій друже, любить; інше все — Понт увʼязнив.
Під Ведмедицею і з Еріманту простелені землі
Нині тримають мене — льодом опалений край.
Далі — Боспор, Танаїс, болота несходжені скіфські,
Мало що скажуть тобі й назви місцевостей тих.
Далі — ніщо: один лиш мороз, для життя непридатний,
Звідси до краю землі — горе! — рукою подать!..
Як же далеко вітчизна моя! Як далеко дружина!..
Як далеко все те, чим я колись дорожив!
Так, далина пролягла, й рукою до вас не сягнути,
Що забажаю, однак, — бачу очима душі.
Бачу я дім свій, і Рим, озираю кожнісіньке місце,
Де я бував, що робив, бачиться все зокрема.
Люба дружина стоїть живим образом перед очима,
Радість велика моя, горе моє водночас!
Горе — бо ти не тут, а радість — бо й там мене любиш,
Без нарікання важкий взявши на себе тягар.
Так, мої друзі, і ви, поселившись у серці моєму, —
Кожного з вас на імʼя тут я назвати готов,
Страх зупиняє, однак: тепер же, гадаю, ні в кого
Мрії такої нема — в пісню мою увійти.
Вчора ще навперебій домагались ви честі такої —
Бачити ймення своє в творах Назона-співця.
Хтозна, чи нині та честь пішла б на користь, тому-то,
Щоб не лякалися ви, подумки всіх вас назву.
Віршем не викрию друзів прихованих — хто мене вчора
Явно любив, хай тепер потайки любить мене,
Та памʼятайте, що й тут, на самій окраїні світу,
Всіх вас, мої дорогі, в серці своїм бережу.
Ви ж мою долю важку по змозі полегшуйте якось,
Руку тому, хто упав, друзі, подати спішіть!
Хай до вас доля ласкавою буде — хай вам до віку
Не доведеться ось так ласки просити в людей.
Овідій, Скорботні елегії (Tristia, ex Ponto), ІІІ, 4
Лиш у великій біді я до кінця оцінив!
Ось тобі рада моя, чий досвід гідний уваги:
Тихо, для себе живи, славних імен уникай.
Чуєш? Для себе живи, якнайдалі од можновладців:
Саме звідтіль, памʼятай, бʼє блискавиці вогонь.
Хоч посприяти б могли (на те можновладці), та краще
Хай не сприяє нам той, хто б і пошкодити міг!
Щогла, що нижча, то легше од бурі вона утікає,
Більше вітрило твоє - більша загроза біди
[…]
Заздрості не накликай, про славу не дбаючи; мирно
Вік свій вікуй і до тих, хто тобі рівня, горнись.
Щодо Назона — то ймення саме, бо воно поміж вами,
Можеш, мій друже, любить; інше все — Понт увʼязнив.
Під Ведмедицею і з Еріманту простелені землі
Нині тримають мене — льодом опалений край.
Далі — Боспор, Танаїс, болота несходжені скіфські,
Мало що скажуть тобі й назви місцевостей тих.
Далі — ніщо: один лиш мороз, для життя непридатний,
Звідси до краю землі — горе! — рукою подать!..
Як же далеко вітчизна моя! Як далеко дружина!..
Як далеко все те, чим я колись дорожив!
Так, далина пролягла, й рукою до вас не сягнути,
Що забажаю, однак, — бачу очима душі.
Бачу я дім свій, і Рим, озираю кожнісіньке місце,
Де я бував, що робив, бачиться все зокрема.
Люба дружина стоїть живим образом перед очима,
Радість велика моя, горе моє водночас!
Горе — бо ти не тут, а радість — бо й там мене любиш,
Без нарікання важкий взявши на себе тягар.
Так, мої друзі, і ви, поселившись у серці моєму, —
Кожного з вас на імʼя тут я назвати готов,
Страх зупиняє, однак: тепер же, гадаю, ні в кого
Мрії такої нема — в пісню мою увійти.
Вчора ще навперебій домагались ви честі такої —
Бачити ймення своє в творах Назона-співця.
Хтозна, чи нині та честь пішла б на користь, тому-то,
Щоб не лякалися ви, подумки всіх вас назву.
Віршем не викрию друзів прихованих — хто мене вчора
Явно любив, хай тепер потайки любить мене,
Та памʼятайте, що й тут, на самій окраїні світу,
Всіх вас, мої дорогі, в серці своїм бережу.
Ви ж мою долю важку по змозі полегшуйте якось,
Руку тому, хто упав, друзі, подати спішіть!
Хай до вас доля ласкавою буде — хай вам до віку
Не доведеться ось так ласки просити в людей.
Овідій, Скорботні елегії (Tristia, ex Ponto), ІІІ, 4
👍7❤5🔥1😢1
19.І
Учора ввечері я повернувся в готель на вулиці Сергія Єфремова у Дніпрі. Минулої суботи у книгарні в Дніпрі я купив щоденник Сергія Єфремова, не той, відомий, за 1923-29 роки, а щоденник його молодості за 1895-96 р., як він був девʼятнадцятилітнім студентом київської семінарії. Я почав гортати його, що не придбавши, у самій книгарні, та позаяк решту того вечора і ввесь наступний ранок я був зайнятий справами менш поважними, але не менш любими, я не поділився з вами жодним із уривків. Та й добре — на все свій час: і на пустощі, і на літературу (і одне, і друге зараз, як ніколи, на цей час спраглі).
Почнімо, отже, уривком із щоденника. Але яким? Я б довго обирав, коб це був щоденник його пізніх, статечних, літ. Коли почуття вже заснули, а в голові та серці сновигала лиш одна думка: яко більше зробити для культури української та її самостійності коли правлячі кола одностайно їй воржі. Єфремов тоді був академіком ВУАН (Академії наук), її віце-президентом аж до процесу СВУ.
Але ми не про інший щоденник, коли він був молодий. А що більш характерно молодості, як не виливи порухів серця? Ось яким було серце Сергія Єфремова, майбутнього критика, одного з чільних засновників української преси, історика літератури, політика, академіка, “совісти українського народу”, у девʼятнадцять років.
Цей запис заслуговує на дрібний літературно-соціо-культурний аналіз. Як віє Квіткою чи Марком-Вовчком, чи навіть Шевченком у тому: “Ех, Онися, Онися, навіщо ми зустрілись з тобою?” і “Краще було б нам не знати одно другого; тоді ми обоє були б спокійні”. Звісно, це сентименти: не було б Онисі, була б Орися; не була б Орися, була б Маруся. Наскільки той час був пройнятий релігією (“сподіваюсь завжди листа її, як манни небесної”) — який закоханий зараз так напише? Яка закохана його зрозуміє, а не насміється з нього? Нам зараз ця метофора чужа, ми розуміємо її, але не відчуваємо. Вона для нас німа. У випадку Єфремова це і відбиток релігійної сімʼї, і років у духовній академії, але й загалом глибокої релігійності тодішніх українців. Зрештою, увесь дух нотатки дуже сентиментальний. Ми так не пишемо зараз. Навіть я, інколи схильний на письмі до сентиментів, так не висловлююсь. Нема тої ніжності, тої чистоти. Цей запис — прекрасний вилив серця. Він чистий.
Учора ввечері я повернувся в готель на вулиці Сергія Єфремова у Дніпрі. Минулої суботи у книгарні в Дніпрі я купив щоденник Сергія Єфремова, не той, відомий, за 1923-29 роки, а щоденник його молодості за 1895-96 р., як він був девʼятнадцятилітнім студентом київської семінарії. Я почав гортати його, що не придбавши, у самій книгарні, та позаяк решту того вечора і ввесь наступний ранок я був зайнятий справами менш поважними, але не менш любими, я не поділився з вами жодним із уривків. Та й добре — на все свій час: і на пустощі, і на літературу (і одне, і друге зараз, як ніколи, на цей час спраглі).
Почнімо, отже, уривком із щоденника. Але яким? Я б довго обирав, коб це був щоденник його пізніх, статечних, літ. Коли почуття вже заснули, а в голові та серці сновигала лиш одна думка: яко більше зробити для культури української та її самостійності коли правлячі кола одностайно їй воржі. Єфремов тоді був академіком ВУАН (Академії наук), її віце-президентом аж до процесу СВУ.
Але ми не про інший щоденник, коли він був молодий. А що більш характерно молодості, як не виливи порухів серця? Ось яким було серце Сергія Єфремова, майбутнього критика, одного з чільних засновників української преси, історика літератури, політика, академіка, “совісти українського народу”, у девʼятнадцять років.
20 січня (пʼятниця)
І сьогодні нічого нема від Онисі. Що з нею робиться, — ніяк не можу доміркуватись. Певне, щось недобре там є, бо вона не схотіла б так мучити мене, знаючи, що я сподіваюсь завжди листа її, як манни небесної. Вчора написав знову до неї. Завтра вона одержить мого листа; як тільки й тепер не відпише, то я вже не знатиму, що робити. Не можу ж я думати, що вона не хоче писати до мене. Якби я не боявся, не болів так душею за нею, я вже давно одужав би. А то я й години не можу провести, не думаючи про неї, не боячись за її здоровлє, — і такі завжди сумні думки недобре впливають на мене… Ех, Онися, Онися, навіщо ми зустрілись з тобою? Краще було б нам не знати одно другого; тоді ми обоє були б спокійні, жили б, може, безжурно. В кожному листі своєму я прошу-благаю, щоб швидше верталась вона в Київ; — благаю і сам знаю, що се неможливо: не така душа в моєї Онисі, щоб покинула вона сестру недужу…
Цей запис заслуговує на дрібний літературно-соціо-культурний аналіз. Як віє Квіткою чи Марком-Вовчком, чи навіть Шевченком у тому: “Ех, Онися, Онися, навіщо ми зустрілись з тобою?” і “Краще було б нам не знати одно другого; тоді ми обоє були б спокійні”. Звісно, це сентименти: не було б Онисі, була б Орися; не була б Орися, була б Маруся. Наскільки той час був пройнятий релігією (“сподіваюсь завжди листа її, як манни небесної”) — який закоханий зараз так напише? Яка закохана його зрозуміє, а не насміється з нього? Нам зараз ця метофора чужа, ми розуміємо її, але не відчуваємо. Вона для нас німа. У випадку Єфремова це і відбиток релігійної сімʼї, і років у духовній академії, але й загалом глибокої релігійності тодішніх українців. Зрештою, увесь дух нотатки дуже сентиментальний. Ми так не пишемо зараз. Навіть я, інколи схильний на письмі до сентиментів, так не висловлююсь. Нема тої ніжності, тої чистоти. Цей запис — прекрасний вилив серця. Він чистий.
👍5🔥3
Дещо й про процес СВУ варто сказати. Хай це зробить свідок “трагікомедії” Григорій Костюк. Ці сторінки я читаю вже вкотре, і завжди дрож. От як треба писати!
До речі, тут можете побачити, на яких аркушах писався допит Вол. Дурдуківського, брата тієї Онисі, про котру нотатку писав 19-літній Єфремов)
До речі, тут можете побачити, на яких аркушах писався допит Вол. Дурдуківського, брата тієї Онисі, про котру нотатку писав 19-літній Єфремов)
❤4🔥1
#щоденник
4.І
Силкуюся пригадати щось за вчора і виходить непросто. Було чимало роботи в штабі. От, дещо пригадую. Зранку в їдальні зустрів Довбуша. Ми з ним стаємо дедалі дружніші. Я запитав, чи AR-ка, з якою він інколи ходить, його власна. “Ні”, — відказав він, — “то зі складу. На мене тут не виписана зброя. Взяв будь-яку та й усе”. Тоді я спитав, чи не хотів він купити собі власну. “Хочу, але не маю права: мені ще немає 25-ти років”. Я отетерів. Одразу пригадав, як я казав знайомій, що на мою думку, Довбуш буде трохи старшим за мене. Я давав йому років 26-28, а він виявляється на 2 роки молодший за мене! Він для мене ще один приклад людини-взірця. “Я в армії з 18 років.” Мені стало цікаво, чи його не висували на нагороди, на що він одповів: “На щось висували, але я тоді з бригадою посрався. Та й мені воно не треба, ті нагороди. Чесно скажу тобі, мені по*уй на них. Хай їх отримують інші, он купа хлопців поранених, вони цього більше заслужили”. Люди, котрі так говорять, викликають в мене захоплення і глибоку повагу. Найбільше в людях я ціню скромність. Слова Довбуша — її найбільший прояв.
4.І
Силкуюся пригадати щось за вчора і виходить непросто. Було чимало роботи в штабі. От, дещо пригадую. Зранку в їдальні зустрів Довбуша. Ми з ним стаємо дедалі дружніші. Я запитав, чи AR-ка, з якою він інколи ходить, його власна. “Ні”, — відказав він, — “то зі складу. На мене тут не виписана зброя. Взяв будь-яку та й усе”. Тоді я спитав, чи не хотів він купити собі власну. “Хочу, але не маю права: мені ще немає 25-ти років”. Я отетерів. Одразу пригадав, як я казав знайомій, що на мою думку, Довбуш буде трохи старшим за мене. Я давав йому років 26-28, а він виявляється на 2 роки молодший за мене! Він для мене ще один приклад людини-взірця. “Я в армії з 18 років.” Мені стало цікаво, чи його не висували на нагороди, на що він одповів: “На щось висували, але я тоді з бригадою посрався. Та й мені воно не треба, ті нагороди. Чесно скажу тобі, мені по*уй на них. Хай їх отримують інші, он купа хлопців поранених, вони цього більше заслужили”. Люди, котрі так говорять, викликають в мене захоплення і глибоку повагу. Найбільше в людях я ціню скромність. Слова Довбуша — її найбільший прояв.
❤13🔥2
#щоденник
25.01
День пронизаний зустрічами з Клапом. Зранку (він почався на годину пізніше) ми разом снідали, в обід я зловив, як він очима шугає деревом за білкою та дятлами. Завжди милуюся тими, хто вміє спостерігати природу. Спинитися на мить і оцінити її красу. Віддати їй належне. Я так не вмію. Я завжди осторонь природи, ніколи не зливаюсь з нею. Підходжу до нього. “Орнітолог,” — кажу. “Птахогляд,” — відповідає, а тоді продовжує, показуючи рукою на голе кострубате дерево: “Дивись! Бачиш, дятел середній і дятел маленький разом — це велика рідкість! А ось гаїчка, синичка… І як завжди в такий мент під рукою нема фотіка!”. Що ж, братіку, c’est la vie.
По обіді написав Пʼєр. Друзяка, радий був тебе чути. Каже, пише статтю про зниження призовного віку: “T’en penses quoi, toi ?” — питає. Десятки разів я ставив це питання (“ти що про це думаєш?”) іншим, перекладаючи Пʼєра, зараз воно адресувалось мені. Я сказав, що за зниження, і що старим не місце в армії. “Старі — це, по факту, старші 35 років”, — кажу. Його це маленько штрикнуло (йому років 37), та я запевнив, що він у хорошій формі і міг би служити. Запропонував спитати ще в Довбуша, який служить з 18 років: “Він на це має цікаву думку, і я її поділяю” — сказав я. Він погодився. Зрештою, сьогодні поговорити не вийшло, спробуємо завтра.
Я закінчив роботу і ми майнули в Самар на вечерю. З нами була маленька полька (вона старша за мене, на вигляд маленька). Нагадала мені іншу, Маланку, зі школи, тільки та була справжня, а ця — українка, просто з польського села десь на Хмельниччині. Втім обидві говорять українською зі своїм акцентом, обидві грайливі, особливо як випʼють. Щось є в цих польках пустотливого, що не може не подобатись. Дивишся в очі, а вони бісики пускають. Звісно, ми алкоголю не пили, але чекаючи страв, грали в гру. Нас було четверо. Кожному випадало питання, на яке він мав відповісти. Звісно, питання бешкетні. Найцікавіше, що випало мені: назвати 10 частин тіла, що я найбільше люблю цілувати. Почав я з вушка, а закінчив стегнами…
Увечері пили чай-каву з медовиком, товариство балакало, я спершу теж, далі проміняв їх на Костюка та його спогади. Спав із Довбушем. Не на одному ліжку, але в одному кубрику. Взагалі, в нашому маленькому колі гейські жарти дуже присутні. Довбуша це бридить, а мене з Денчиком смішить. Ми сходимось на думці, що жінки розніжують чоловіків, але далі висловлювань міркування ні в одного, ні в другого не йде. Особливо, певно, не йде в нього. Я вже до утримання звик.
Тоді-то я втретє стрів Клапа. Він спитав, що то за жіночий голосок долітає з-за стінки. “Їх там навіть декілька”, — відповів я. Ми посміялись. Він сказав, що по обіді таки вийшов з камерою на прогулянку і зловив кілька прекрасних знімків. Ми ще перекинулись кількома фразами і пішли відпочивати.
25.01
День пронизаний зустрічами з Клапом. Зранку (він почався на годину пізніше) ми разом снідали, в обід я зловив, як він очима шугає деревом за білкою та дятлами. Завжди милуюся тими, хто вміє спостерігати природу. Спинитися на мить і оцінити її красу. Віддати їй належне. Я так не вмію. Я завжди осторонь природи, ніколи не зливаюсь з нею. Підходжу до нього. “Орнітолог,” — кажу. “Птахогляд,” — відповідає, а тоді продовжує, показуючи рукою на голе кострубате дерево: “Дивись! Бачиш, дятел середній і дятел маленький разом — це велика рідкість! А ось гаїчка, синичка… І як завжди в такий мент під рукою нема фотіка!”. Що ж, братіку, c’est la vie.
По обіді написав Пʼєр. Друзяка, радий був тебе чути. Каже, пише статтю про зниження призовного віку: “T’en penses quoi, toi ?” — питає. Десятки разів я ставив це питання (“ти що про це думаєш?”) іншим, перекладаючи Пʼєра, зараз воно адресувалось мені. Я сказав, що за зниження, і що старим не місце в армії. “Старі — це, по факту, старші 35 років”, — кажу. Його це маленько штрикнуло (йому років 37), та я запевнив, що він у хорошій формі і міг би служити. Запропонував спитати ще в Довбуша, який служить з 18 років: “Він на це має цікаву думку, і я її поділяю” — сказав я. Він погодився. Зрештою, сьогодні поговорити не вийшло, спробуємо завтра.
Я закінчив роботу і ми майнули в Самар на вечерю. З нами була маленька полька (вона старша за мене, на вигляд маленька). Нагадала мені іншу, Маланку, зі школи, тільки та була справжня, а ця — українка, просто з польського села десь на Хмельниччині. Втім обидві говорять українською зі своїм акцентом, обидві грайливі, особливо як випʼють. Щось є в цих польках пустотливого, що не може не подобатись. Дивишся в очі, а вони бісики пускають. Звісно, ми алкоголю не пили, але чекаючи страв, грали в гру. Нас було четверо. Кожному випадало питання, на яке він мав відповісти. Звісно, питання бешкетні. Найцікавіше, що випало мені: назвати 10 частин тіла, що я найбільше люблю цілувати. Почав я з вушка, а закінчив стегнами…
Увечері пили чай-каву з медовиком, товариство балакало, я спершу теж, далі проміняв їх на Костюка та його спогади. Спав із Довбушем. Не на одному ліжку, але в одному кубрику. Взагалі, в нашому маленькому колі гейські жарти дуже присутні. Довбуша це бридить, а мене з Денчиком смішить. Ми сходимось на думці, що жінки розніжують чоловіків, але далі висловлювань міркування ні в одного, ні в другого не йде. Особливо, певно, не йде в нього. Я вже до утримання звик.
Тоді-то я втретє стрів Клапа. Він спитав, що то за жіночий голосок долітає з-за стінки. “Їх там навіть декілька”, — відповів я. Ми посміялись. Він сказав, що по обіді таки вийшов з камерою на прогулянку і зловив кілька прекрасних знімків. Ми ще перекинулись кількома фразами і пішли відпочивати.
❤7🔥7👍2💯1
#літературне
“… — Нічого. Скніємо. Зерова — добивають. Савченко з Загулом принишкли в чеканні невідомого. Плужник перебивається якимись перекладами. Тенета щось пише й живе духом Божим. Але найсумніша недавня подія, то смерть С. Васильченка. Подумайте тільки, помер він, порівняно, ще молодою людиною. Мав усього 53 роки. Що б він ще міг дати? Який самобутній талант! Неоцінений і занедбаний суспільством. Хворого, його колеги-вчителі відвезли в якийсь третьорозрядний шпиталь. Коли я довідався, пішов його відвідати. Лежав уже зрезиґнований. Годували там, очевидячки, погано. Бо єдина болюча фраза зірвалася ясно з його пошерхлих уст: “Якби хоч шматочок сала зʼїсти... здається, легше стало б”. — Я був вражений. Обіцяв йому. Але що я міг обіцяти? Коли й сам невідомо й коли бачив сало Але я рішив таки якось знайти. Я кілька днів ходив по Києву від знайомих до знайомих. Без успіху. Цього добра ніхто не мав. А може хто й мав, та не признавався. Хоч не віриться. Бо всім я казав, що то для хворого Васильченка. Нарешті один учитель знайшов таки десь і приніс мені шматочок. Я вхопив, як дорогоцінний лік, і побіг до шпиталю. В реєстраційній зголошуюся на візиту. Жінка підводить голову й каже: Нема! — Як нема? — Помер. — Коли? — Сьогодні ранком. — Уявляєте собі мою розпуку? Ні, це несамовита історія. Це матеріял для трагічної новелі. Я колись напишу…
Не написав Борис Дмитрович не тільки новелі, але й не згадав про цей "шматок сала" в своєму офіційно опублікованому в УРСР спогаді
про Васильченка, який він написав тридцять років пізніше, переживши 20-річну каторгу. Хай хоч цей мій спогад про той фрагмент його розповіді буде додатком до його офіційного спогаду.
Тим часом співробітниця бухгальтерії принесла гроші. Борис Дмитрович був приголомшений щедротою видавництва. Такої суми він аж ніяк не сподівався. Прощався щиро і дружньо. Ніхто з нас не думав, що прощаємось назавжди. Видання збірки "Паротяг ч. 273", з позначенням мого прізвища, як редактора, було, здається, останнє видання з творів Антоненка-Давидовича перед його життєвою катастрофою.”
Гр. Костюк, Зустрічі і прощання
“… — Нічого. Скніємо. Зерова — добивають. Савченко з Загулом принишкли в чеканні невідомого. Плужник перебивається якимись перекладами. Тенета щось пише й живе духом Божим. Але найсумніша недавня подія, то смерть С. Васильченка. Подумайте тільки, помер він, порівняно, ще молодою людиною. Мав усього 53 роки. Що б він ще міг дати? Який самобутній талант! Неоцінений і занедбаний суспільством. Хворого, його колеги-вчителі відвезли в якийсь третьорозрядний шпиталь. Коли я довідався, пішов його відвідати. Лежав уже зрезиґнований. Годували там, очевидячки, погано. Бо єдина болюча фраза зірвалася ясно з його пошерхлих уст: “Якби хоч шматочок сала зʼїсти... здається, легше стало б”. — Я був вражений. Обіцяв йому. Але що я міг обіцяти? Коли й сам невідомо й коли бачив сало Але я рішив таки якось знайти. Я кілька днів ходив по Києву від знайомих до знайомих. Без успіху. Цього добра ніхто не мав. А може хто й мав, та не признавався. Хоч не віриться. Бо всім я казав, що то для хворого Васильченка. Нарешті один учитель знайшов таки десь і приніс мені шматочок. Я вхопив, як дорогоцінний лік, і побіг до шпиталю. В реєстраційній зголошуюся на візиту. Жінка підводить голову й каже: Нема! — Як нема? — Помер. — Коли? — Сьогодні ранком. — Уявляєте собі мою розпуку? Ні, це несамовита історія. Це матеріял для трагічної новелі. Я колись напишу…
Не написав Борис Дмитрович не тільки новелі, але й не згадав про цей "шматок сала" в своєму офіційно опублікованому в УРСР спогаді
про Васильченка, який він написав тридцять років пізніше, переживши 20-річну каторгу. Хай хоч цей мій спогад про той фрагмент його розповіді буде додатком до його офіційного спогаду.
Тим часом співробітниця бухгальтерії принесла гроші. Борис Дмитрович був приголомшений щедротою видавництва. Такої суми він аж ніяк не сподівався. Прощався щиро і дружньо. Ніхто з нас не думав, що прощаємось назавжди. Видання збірки "Паротяг ч. 273", з позначенням мого прізвища, як редактора, було, здається, останнє видання з творів Антоненка-Давидовича перед його життєвою катастрофою.”
Гр. Костюк, Зустрічі і прощання
😢5❤1🔥1
#щоденник
1.І
Скоро буде місяць як я працюю в штабі. Останні два тижні були безперервним бігом з вирішення задач. Добре, що за малим два роки то цього я працював фіксером і звик до стресувих ситуацій, коли вирішувати проблему маєш швидко і на ходу. Цей навик мені тут згодився. Задачі нарізаються безперервно. Я заходжу в штаб о 8:15 і виходжу о 21-22:00, за виїмком обіду, вечері та ще десь години-двох. Лишається питання: чи робота, що я роблю, корисна? чи ця біганина має сенс? Досі я кажу собі, що хтось має робити цю роботу. Роботи багато, тож цей хтось має бути роздупленим, шибким і тямовитим. А ще немало уважним (за свою неуважність я плачуся невдоволенням керівників та зайвими годинами у штабі).
У мене немає вільного часу. От сьогодні суботу, друга половина у мене плюс-мінус вільна. Я виїхав у Дніпро попити каву, змінити обстановку та пописати. У мене немає вихідних. Якби вчора мені вдалось виїхати в Київ, сьогодні до 14 я б сидів за компʼютером, а ще увесь час я був би напружений, думаючи, що мною незадаволені через мій відʼїзд.
Тут немає часу на читання. Спасибі, тут є час від часу іноземці, і начальство знає, що я знаю мови, тож мене залучають. У середньому в день я читаю кілька сторінок іспанською та 7-8 сторінок українською. Англійською та іспанською час від часу я спілкуюся на базі з іноземцями. Проти того, що я читав колись, це сливе ніщо. Читання мені бракує. Втім колись було читання і не було вражень, зараз є враження і нема читання. Що я обираю? Враження, бо це життя, що я живу. Письмо ж — це життя когось іншого.
На диво, хоч я в армії, місці а пріорі чоловічому, мене в штабі оточують дівчата, до того ж незлої вроди. Без захоплень з мого боку, однак.
Серед браку комфорту найбільше мені не вичтачає вмивальника. Коли я виїжджаю у цивілазацію і бачу унітаз та вмивальник, більше почуттів у мене викликає саме останній. Помити руки з милом і щоб вони пахли чистотою. Взагалі, я помітив, що я дуже чутливий до запаху, особливо жіночого…
Півтора місяця на сніданок я їм вівсянку з сосикою, хліб з маслом та сиром, варене яйце та чай. Вівсянка з сосискою починають приїдатися.
Три тижні тому я реєстрував “могиляночку”, як я на неї кажу, маленьку Богдану, сонечко, що закінчило Могилянку і пішло а армію. Я одразу спитав її: “Нащо ти це зробила? тікай, Даночко, тікай…”. Тоді вона знічено посміхнулась, зараз вона, певно, вже сумнівається, але завтра рано вранці вона їде на три місяці (sic!) на БЗВП, де колись був я… Так, там уже три місяці! Що в головах керівництва Нацгвардії, — я не знаю. Замість вернути термін БЗВП на місяць, вони ще збільшили його. Така дроч та ще й три місяці… Там вона точно не раз подумає про помилковість свого вибору. Це сумно. Що ж, мужайся, Даночко, ласкаво просимо у світ реальних українців, а не студентів-могилянців. Не знаю, чи це обовʼязковий досвід. Та він точно корисний. До культурного товариства дуже швидко звикаєш і оманливо починаєш думати, що існує лиш воно. Насправді ж, ні. Культурний рівень українців найкраще проявляє саме наша армія. Наразі вона найкращий зріз нашого суспільства. Це не дуже радісна картина…
Сьогодні вранці привезли двох неборак із Харкова, яких зловило ТЦК. Обом кажуть: “Ви знаєте, що попавши в військо, ви ввійшли сьогодні в історію, ви стали героями, про вас писатимуть книжки”. Один відповідає: “Как про Дубровского”. — “Якого Дубровського?” — питає його мій колега. “Та про которого Пушкин писал” — відказує молодик. — “Пушкін… Що той Пушкін, от ви Тараса Григоровича читали?” — питає колега. — “Ну да, в школе еще”. — “І що ж пише Кобзар?” — “Кобзарь? кобзаря я не знаю…” Отак от…
А тепер я ще трошки почитаю, і поїду назад. Бувайте.
1.І
Скоро буде місяць як я працюю в штабі. Останні два тижні були безперервним бігом з вирішення задач. Добре, що за малим два роки то цього я працював фіксером і звик до стресувих ситуацій, коли вирішувати проблему маєш швидко і на ходу. Цей навик мені тут згодився. Задачі нарізаються безперервно. Я заходжу в штаб о 8:15 і виходжу о 21-22:00, за виїмком обіду, вечері та ще десь години-двох. Лишається питання: чи робота, що я роблю, корисна? чи ця біганина має сенс? Досі я кажу собі, що хтось має робити цю роботу. Роботи багато, тож цей хтось має бути роздупленим, шибким і тямовитим. А ще немало уважним (за свою неуважність я плачуся невдоволенням керівників та зайвими годинами у штабі).
У мене немає вільного часу. От сьогодні суботу, друга половина у мене плюс-мінус вільна. Я виїхав у Дніпро попити каву, змінити обстановку та пописати. У мене немає вихідних. Якби вчора мені вдалось виїхати в Київ, сьогодні до 14 я б сидів за компʼютером, а ще увесь час я був би напружений, думаючи, що мною незадаволені через мій відʼїзд.
Тут немає часу на читання. Спасибі, тут є час від часу іноземці, і начальство знає, що я знаю мови, тож мене залучають. У середньому в день я читаю кілька сторінок іспанською та 7-8 сторінок українською. Англійською та іспанською час від часу я спілкуюся на базі з іноземцями. Проти того, що я читав колись, це сливе ніщо. Читання мені бракує. Втім колись було читання і не було вражень, зараз є враження і нема читання. Що я обираю? Враження, бо це життя, що я живу. Письмо ж — це життя когось іншого.
На диво, хоч я в армії, місці а пріорі чоловічому, мене в штабі оточують дівчата, до того ж незлої вроди. Без захоплень з мого боку, однак.
Серед браку комфорту найбільше мені не вичтачає вмивальника. Коли я виїжджаю у цивілазацію і бачу унітаз та вмивальник, більше почуттів у мене викликає саме останній. Помити руки з милом і щоб вони пахли чистотою. Взагалі, я помітив, що я дуже чутливий до запаху, особливо жіночого…
Півтора місяця на сніданок я їм вівсянку з сосикою, хліб з маслом та сиром, варене яйце та чай. Вівсянка з сосискою починають приїдатися.
Три тижні тому я реєстрував “могиляночку”, як я на неї кажу, маленьку Богдану, сонечко, що закінчило Могилянку і пішло а армію. Я одразу спитав її: “Нащо ти це зробила? тікай, Даночко, тікай…”. Тоді вона знічено посміхнулась, зараз вона, певно, вже сумнівається, але завтра рано вранці вона їде на три місяці (sic!) на БЗВП, де колись був я… Так, там уже три місяці! Що в головах керівництва Нацгвардії, — я не знаю. Замість вернути термін БЗВП на місяць, вони ще збільшили його. Така дроч та ще й три місяці… Там вона точно не раз подумає про помилковість свого вибору. Це сумно. Що ж, мужайся, Даночко, ласкаво просимо у світ реальних українців, а не студентів-могилянців. Не знаю, чи це обовʼязковий досвід. Та він точно корисний. До культурного товариства дуже швидко звикаєш і оманливо починаєш думати, що існує лиш воно. Насправді ж, ні. Культурний рівень українців найкраще проявляє саме наша армія. Наразі вона найкращий зріз нашого суспільства. Це не дуже радісна картина…
Сьогодні вранці привезли двох неборак із Харкова, яких зловило ТЦК. Обом кажуть: “Ви знаєте, що попавши в військо, ви ввійшли сьогодні в історію, ви стали героями, про вас писатимуть книжки”. Один відповідає: “Как про Дубровского”. — “Якого Дубровського?” — питає його мій колега. “Та про которого Пушкин писал” — відказує молодик. — “Пушкін… Що той Пушкін, от ви Тараса Григоровича читали?” — питає колега. — “Ну да, в школе еще”. — “І що ж пише Кобзар?” — “Кобзарь? кобзаря я не знаю…” Отак от…
А тепер я ще трошки почитаю, і поїду назад. Бувайте.
👍10❤5😨2🔥1🤔1