#щоденник
1.І (середа)
“Таким чином, не залишаючи армії, я став відчувати себе людиною” (“Сліди на дорозі”, ст. 291)
Від самого початку читання книги Маркуса я не припиняю знаходити в ній їжу для рефлексій. Хотів було одразу виписувати окремі думки і доповнювати їх своїми роздумами, але не вийшло. Спершу не хотів одриватися на виписки від читання, тоді не міг добратися до читання, а коли, врешті, добирався, хотів передусім читати, а не виписувати. Відтак зараз, вже на кінці книги бувши, починаю, воліючи не постпонувати далі, бо і не випишу нічого, і не порозважаю з собою-вами.
“Відчувати себе людиною в армії”. Досі, будучи на навчанні, я цього не відчував, але ставши на посаду, відчув. Зник контроль: мені не треба всюди ходити з напарником: ні в туалет, ні в їдальню, ні в душ; я можу вільно виходити, наприклад, на пробіжку, за межі частини. Здавалося б, це елементарні речі, але в армії свободу людини стискають лещатами до найменшого, тож навіть невелике їх послаблення викликає чималі емоції. Частинки свободи відчуваються тут куди виразніше.
1.І (середа)
“Таким чином, не залишаючи армії, я став відчувати себе людиною” (“Сліди на дорозі”, ст. 291)
Від самого початку читання книги Маркуса я не припиняю знаходити в ній їжу для рефлексій. Хотів було одразу виписувати окремі думки і доповнювати їх своїми роздумами, але не вийшло. Спершу не хотів одриватися на виписки від читання, тоді не міг добратися до читання, а коли, врешті, добирався, хотів передусім читати, а не виписувати. Відтак зараз, вже на кінці книги бувши, починаю, воліючи не постпонувати далі, бо і не випишу нічого, і не порозважаю з собою-вами.
“Відчувати себе людиною в армії”. Досі, будучи на навчанні, я цього не відчував, але ставши на посаду, відчув. Зник контроль: мені не треба всюди ходити з напарником: ні в туалет, ні в їдальню, ні в душ; я можу вільно виходити, наприклад, на пробіжку, за межі частини. Здавалося б, це елементарні речі, але в армії свободу людини стискають лещатами до найменшого, тож навіть невелике їх послаблення викликає чималі емоції. Частинки свободи відчуваються тут куди виразніше.
👍15🎉1
#щоденник
Дістав незавершену за той місяць. Закінчив і la-voilà.
19.ХІІ
Дивуюся словниковому розмаїттю нашого сержанта: «Сука-блять, це пізда нахуй». Пацик приїхав сюди з бойових, де ризикував лишитись назавжди. Втім не думаю, що саме це вплинуло на його манеру висловлюватись. З іншого боку, хіба є якийсь інший вислів, здатний виразніше змалювати усю скрутність ситуації?
У нас був перекур. Ми спитали в нього про останній вихід. «Останній вихід? — каже він поривчасто своїм горянським акцентом предків, поглядаючи вниз і пальцями перебираючи сигарету. Тоді підіймає очі, і вистрілює: “Та це була пізда нахуй». Павза. Спльовує, хитає головою, очі бігають, немов розгублені, але він зібраний. «З 12 вернулось двоє: я і ще один, решта — двохсоті і трьохсоті”. Переводить очі додолу і додає: “Це пізда нахуй!». Хіба скажеш краще?
Пізніше він розповість мені, як ранило тоді його друга. “Це через мене”, — каже. “Як це?” — питаю. “Я сказав йому іти в одне місце, він почав рух, і йому в спину вʼїбали бронебійною кулею. Плиту нахуй пробило. Дірка в спині була така, що два кулаки можна було всунути. Але я його тоді і спас. Тільки почув, що він 300, я давай хуярити по підарах з Форта. Братіку, я тоді висадив у них коло 40 вогів! Вони там, певно, були в ахуї! Тоді підбіг до нього, наклав оклюзійку, і ми його винесли. Вижив.”
Лишаю вас із цим фрагментом. Тут засилля матів, але інакше ніяк. На війні усе спрощується: добре — це +, а погано — це п**** на***.
На БЗВП мені пророчили, що я почну матюкатися. Я не почав, а це — літературна вправа)
PS
Запамʼятайте цього сержанта, про нього ще буде)
Дістав незавершену за той місяць. Закінчив і la-voilà.
19.ХІІ
Дивуюся словниковому розмаїттю нашого сержанта: «Сука-блять, це пізда нахуй». Пацик приїхав сюди з бойових, де ризикував лишитись назавжди. Втім не думаю, що саме це вплинуло на його манеру висловлюватись. З іншого боку, хіба є якийсь інший вислів, здатний виразніше змалювати усю скрутність ситуації?
У нас був перекур. Ми спитали в нього про останній вихід. «Останній вихід? — каже він поривчасто своїм горянським акцентом предків, поглядаючи вниз і пальцями перебираючи сигарету. Тоді підіймає очі, і вистрілює: “Та це була пізда нахуй». Павза. Спльовує, хитає головою, очі бігають, немов розгублені, але він зібраний. «З 12 вернулось двоє: я і ще один, решта — двохсоті і трьохсоті”. Переводить очі додолу і додає: “Це пізда нахуй!». Хіба скажеш краще?
Пізніше він розповість мені, як ранило тоді його друга. “Це через мене”, — каже. “Як це?” — питаю. “Я сказав йому іти в одне місце, він почав рух, і йому в спину вʼїбали бронебійною кулею. Плиту нахуй пробило. Дірка в спині була така, що два кулаки можна було всунути. Але я його тоді і спас. Тільки почув, що він 300, я давай хуярити по підарах з Форта. Братіку, я тоді висадив у них коло 40 вогів! Вони там, певно, були в ахуї! Тоді підбіг до нього, наклав оклюзійку, і ми його винесли. Вижив.”
Лишаю вас із цим фрагментом. Тут засилля матів, але інакше ніяк. На війні усе спрощується: добре — це +, а погано — це п**** на***.
На БЗВП мені пророчили, що я почну матюкатися. Я не почав, а це — літературна вправа)
PS
Запамʼятайте цього сержанта, про нього ще буде)
👍10🔥7🤣2🥰1
#щоденник
12.І
“Який крицевий!”
Заточити себе в межах частини, огородити від жінок, не привʼязуватися до друзів, тримати всіх на відстані професійних відносин, робити роботу, тренувати тіло, живити читанням думку — і так жити, притлумивши почуття, забувши про любов чи щось подібне їй, викресливши це слово зі словника. До чого було б простіше! Живеш сам у собі для себе.Серце камʼяне, тіло мʼязисте, душа крицева. Непорушний і безчутливий, завжди врівноважений, завжди рівний, непідвладний зовнішнім змінам. Провів кордон між світом ззовні і собою, за який ніколи не виходиш, через який нікого не впускаєш. Що мене віддаляє від такого стану? Жінка. Вона розворушує спокій, вона шарпає душу, наче трісочку-човен хвилі-гори на морі. І от я вже думаю про неї, хочу її побачити, побачивши — обійняти, обійнявши — володіти. Я кажу бувай тихій заводі свого спокою і відправляюсь у відкрите море, повне тривоги, сумʼяття й хвилювань. Жінки, як і будь-якої принади, завжди мало, її завжди хочеться більше: ще один день, ще одна зустріч, ще одна кава. Так коли це бажання ненаситне, чи не краще викреслити його зовсім, щоб не треба було без кінця задовільняти? Не знаю.
Певно, є мудреці, що їм вдається знайти тут гармонію. Я не з них, але знаю наймудрішого: Час. Він заспокоює та стишує усе, що хвмлюється. Що більше часу без побачень, то менше бажання. “Навіщо себе мучити?” — спитаєте. Короткість побачення, прикрість розставання. Передусім це про військових. Однак короткість моменту має свою перевагу — його насиченість і…надія на наступну зустріч. А, може, не треба її? Може, “навіщо”? Не знаю.
Безумовно, тут є трохи пози та літературщини. Втім ці думки крутяться в моїй голові.
12.І
“Який крицевий!”
Заточити себе в межах частини, огородити від жінок, не привʼязуватися до друзів, тримати всіх на відстані професійних відносин, робити роботу, тренувати тіло, живити читанням думку — і так жити, притлумивши почуття, забувши про любов чи щось подібне їй, викресливши це слово зі словника. До чого було б простіше! Живеш сам у собі для себе.Серце камʼяне, тіло мʼязисте, душа крицева. Непорушний і безчутливий, завжди врівноважений, завжди рівний, непідвладний зовнішнім змінам. Провів кордон між світом ззовні і собою, за який ніколи не виходиш, через який нікого не впускаєш. Що мене віддаляє від такого стану? Жінка. Вона розворушує спокій, вона шарпає душу, наче трісочку-човен хвилі-гори на морі. І от я вже думаю про неї, хочу її побачити, побачивши — обійняти, обійнявши — володіти. Я кажу бувай тихій заводі свого спокою і відправляюсь у відкрите море, повне тривоги, сумʼяття й хвилювань. Жінки, як і будь-якої принади, завжди мало, її завжди хочеться більше: ще один день, ще одна зустріч, ще одна кава. Так коли це бажання ненаситне, чи не краще викреслити його зовсім, щоб не треба було без кінця задовільняти? Не знаю.
Певно, є мудреці, що їм вдається знайти тут гармонію. Я не з них, але знаю наймудрішого: Час. Він заспокоює та стишує усе, що хвмлюється. Що більше часу без побачень, то менше бажання. “Навіщо себе мучити?” — спитаєте. Короткість побачення, прикрість розставання. Передусім це про військових. Однак короткість моменту має свою перевагу — його насиченість і…надія на наступну зустріч. А, може, не треба її? Може, “навіщо”? Не знаю.
Безумовно, тут є трохи пози та літературщини. Втім ці думки крутяться в моїй голові.
❤9👍4🤔1
#щоденник
15.01
У нашій армії немає расизму.
Але жінкам ми ходу не даємо. Ми огортаємо їх у лукаву форму патерналізму, ми їх бережемо, ми відмовляємо їх бачити війну, бо вони ж жінки, бо їм же дітей народжувати, сімʼї створювати: “Куди тобі воювати, — кажемо ми, — ти ж така молода!” І ми ставимо їх діловодами, бухгалтерами ще чортзнаким, але не медиками, дронарями, піхотинцями. Ми навіть не даємо шансу. Власне, це “ми”, дуже обмежене і в масштабі всієї армії геть не репрезентативне: лиш один батальйон, що в стадії формування. Але це те, що я бачу. Дівча (ось уже дещо сексизму) каже: “хочу бути штурмовичкою”, ми (тут вже я) сміємось. Я дивлюсь на неї і думаю, пані, які штурми, ви про що?! Але заразом, я не бачив її навичок, а я б обовʼязково подивився її навички володіння зброї та фізичну кондицію. Вправна зі зброєю і витривала, чому б ні? Я вже не кажу про стабік, де жінки можуть завиграшки працювати. Може, вони у нас і працюють, але поруч зі мною діловодствує одна, молода-молодесенька, сливе дитина, рветься в бій. Встає зранку і бігає до сніданку, хоче бути бойовим медиком. Не певен щодо бойового, але зі стабіку точно могла б почати. Натомість її маринують діловодством. Вона хоче в бій, її звʼязують паперами, вона кричить: “не хочу, відпустіть”, їй затикають рот обіцянками: за пів року, мовляв, підеш, а зараз ти нам тут треба… Та за пів року хто зна що буде, а вона навмисне собі вік завʼязала армією щоб бути корисною хлопцям!.. З діловодами в нас узагалі прикольно: обидва хочуть воювати, обидва займаються бумажками. Але то таке. Це теж відповідально і не так легко.
Колись із Пʼєром писали (писав, власне, він) статтю про жінок в армії, в одної діючої, а поза тим поетки, спитали щодо складності жінці здобути собі місце в армії, на що вона нам байдуже мовила щось типу: “з кожним роком проблем для жінок стає все менше”. Ну, це брехня. Жінок в армії багато. Але, з того, що я тут бачу, мене складається враження, що вони тут просто прикрасою, аби мило було оку. Адже ж файно, коли жіночки швендяють поруч, ще й коли гарні. Ммм, ням-ням…
На швидку пишу, бо часу катма, та й це всього лиш щоденник. Бувайте здорові. Пробачайте, що так рідко цими тижнями дописую — робота…) За хоботами і світу не бачу) Антоша зайнятий по вʼязи. Ахххх, як-то з мовою погратись хочеться! Слова пожмякати, з фігурами потанцювати, обійняти, огорнути, відшпурити і назЗзад вернути… Посмакувати, словом. Чао!
15.01
У нашій армії немає расизму.
Але жінкам ми ходу не даємо. Ми огортаємо їх у лукаву форму патерналізму, ми їх бережемо, ми відмовляємо їх бачити війну, бо вони ж жінки, бо їм же дітей народжувати, сімʼї створювати: “Куди тобі воювати, — кажемо ми, — ти ж така молода!” І ми ставимо їх діловодами, бухгалтерами ще чортзнаким, але не медиками, дронарями, піхотинцями. Ми навіть не даємо шансу. Власне, це “ми”, дуже обмежене і в масштабі всієї армії геть не репрезентативне: лиш один батальйон, що в стадії формування. Але це те, що я бачу. Дівча (ось уже дещо сексизму) каже: “хочу бути штурмовичкою”, ми (тут вже я) сміємось. Я дивлюсь на неї і думаю, пані, які штурми, ви про що?! Але заразом, я не бачив її навичок, а я б обовʼязково подивився її навички володіння зброї та фізичну кондицію. Вправна зі зброєю і витривала, чому б ні? Я вже не кажу про стабік, де жінки можуть завиграшки працювати. Може, вони у нас і працюють, але поруч зі мною діловодствує одна, молода-молодесенька, сливе дитина, рветься в бій. Встає зранку і бігає до сніданку, хоче бути бойовим медиком. Не певен щодо бойового, але зі стабіку точно могла б почати. Натомість її маринують діловодством. Вона хоче в бій, її звʼязують паперами, вона кричить: “не хочу, відпустіть”, їй затикають рот обіцянками: за пів року, мовляв, підеш, а зараз ти нам тут треба… Та за пів року хто зна що буде, а вона навмисне собі вік завʼязала армією щоб бути корисною хлопцям!.. З діловодами в нас узагалі прикольно: обидва хочуть воювати, обидва займаються бумажками. Але то таке. Це теж відповідально і не так легко.
Колись із Пʼєром писали (писав, власне, він) статтю про жінок в армії, в одної діючої, а поза тим поетки, спитали щодо складності жінці здобути собі місце в армії, на що вона нам байдуже мовила щось типу: “з кожним роком проблем для жінок стає все менше”. Ну, це брехня. Жінок в армії багато. Але, з того, що я тут бачу, мене складається враження, що вони тут просто прикрасою, аби мило було оку. Адже ж файно, коли жіночки швендяють поруч, ще й коли гарні. Ммм, ням-ням…
На швидку пишу, бо часу катма, та й це всього лиш щоденник. Бувайте здорові. Пробачайте, що так рідко цими тижнями дописую — робота…) За хоботами і світу не бачу) Антоша зайнятий по вʼязи. Ахххх, як-то з мовою погратись хочеться! Слова пожмякати, з фігурами потанцювати, обійняти, огорнути, відшпурити і назЗзад вернути… Посмакувати, словом. Чао!
🔥16👍6❤3😍1
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Доки ми діти?
Можливо, допоки цей фільм викликає в нас сміх?
Можливо, допоки цей фільм викликає в нас сміх?
🔥10❤3👏2
Ти, ким постійно я дорожив, чию дружбу, одначе,
Лиш у великій біді я до кінця оцінив!
Ось тобі рада моя, чий досвід гідний уваги:
Тихо, для себе живи, славних імен уникай.
Чуєш? Для себе живи, якнайдалі од можновладців:
Саме звідтіль, памʼятай, бʼє блискавиці вогонь.
Хоч посприяти б могли (на те можновладці), та краще
Хай не сприяє нам той, хто б і пошкодити міг!
Щогла, що нижча, то легше од бурі вона утікає,
Більше вітрило твоє - більша загроза біди
[…]
Заздрості не накликай, про славу не дбаючи; мирно
Вік свій вікуй і до тих, хто тобі рівня, горнись.
Щодо Назона — то ймення саме, бо воно поміж вами,
Можеш, мій друже, любить; інше все — Понт увʼязнив.
Під Ведмедицею і з Еріманту простелені землі
Нині тримають мене — льодом опалений край.
Далі — Боспор, Танаїс, болота несходжені скіфські,
Мало що скажуть тобі й назви місцевостей тих.
Далі — ніщо: один лиш мороз, для життя непридатний,
Звідси до краю землі — горе! — рукою подать!..
Як же далеко вітчизна моя! Як далеко дружина!..
Як далеко все те, чим я колись дорожив!
Так, далина пролягла, й рукою до вас не сягнути,
Що забажаю, однак, — бачу очима душі.
Бачу я дім свій, і Рим, озираю кожнісіньке місце,
Де я бував, що робив, бачиться все зокрема.
Люба дружина стоїть живим образом перед очима,
Радість велика моя, горе моє водночас!
Горе — бо ти не тут, а радість — бо й там мене любиш,
Без нарікання важкий взявши на себе тягар.
Так, мої друзі, і ви, поселившись у серці моєму, —
Кожного з вас на імʼя тут я назвати готов,
Страх зупиняє, однак: тепер же, гадаю, ні в кого
Мрії такої нема — в пісню мою увійти.
Вчора ще навперебій домагались ви честі такої —
Бачити ймення своє в творах Назона-співця.
Хтозна, чи нині та честь пішла б на користь, тому-то,
Щоб не лякалися ви, подумки всіх вас назву.
Віршем не викрию друзів прихованих — хто мене вчора
Явно любив, хай тепер потайки любить мене,
Та памʼятайте, що й тут, на самій окраїні світу,
Всіх вас, мої дорогі, в серці своїм бережу.
Ви ж мою долю важку по змозі полегшуйте якось,
Руку тому, хто упав, друзі, подати спішіть!
Хай до вас доля ласкавою буде — хай вам до віку
Не доведеться ось так ласки просити в людей.
Овідій, Скорботні елегії (Tristia, ex Ponto), ІІІ, 4
Лиш у великій біді я до кінця оцінив!
Ось тобі рада моя, чий досвід гідний уваги:
Тихо, для себе живи, славних імен уникай.
Чуєш? Для себе живи, якнайдалі од можновладців:
Саме звідтіль, памʼятай, бʼє блискавиці вогонь.
Хоч посприяти б могли (на те можновладці), та краще
Хай не сприяє нам той, хто б і пошкодити міг!
Щогла, що нижча, то легше од бурі вона утікає,
Більше вітрило твоє - більша загроза біди
[…]
Заздрості не накликай, про славу не дбаючи; мирно
Вік свій вікуй і до тих, хто тобі рівня, горнись.
Щодо Назона — то ймення саме, бо воно поміж вами,
Можеш, мій друже, любить; інше все — Понт увʼязнив.
Під Ведмедицею і з Еріманту простелені землі
Нині тримають мене — льодом опалений край.
Далі — Боспор, Танаїс, болота несходжені скіфські,
Мало що скажуть тобі й назви місцевостей тих.
Далі — ніщо: один лиш мороз, для життя непридатний,
Звідси до краю землі — горе! — рукою подать!..
Як же далеко вітчизна моя! Як далеко дружина!..
Як далеко все те, чим я колись дорожив!
Так, далина пролягла, й рукою до вас не сягнути,
Що забажаю, однак, — бачу очима душі.
Бачу я дім свій, і Рим, озираю кожнісіньке місце,
Де я бував, що робив, бачиться все зокрема.
Люба дружина стоїть живим образом перед очима,
Радість велика моя, горе моє водночас!
Горе — бо ти не тут, а радість — бо й там мене любиш,
Без нарікання важкий взявши на себе тягар.
Так, мої друзі, і ви, поселившись у серці моєму, —
Кожного з вас на імʼя тут я назвати готов,
Страх зупиняє, однак: тепер же, гадаю, ні в кого
Мрії такої нема — в пісню мою увійти.
Вчора ще навперебій домагались ви честі такої —
Бачити ймення своє в творах Назона-співця.
Хтозна, чи нині та честь пішла б на користь, тому-то,
Щоб не лякалися ви, подумки всіх вас назву.
Віршем не викрию друзів прихованих — хто мене вчора
Явно любив, хай тепер потайки любить мене,
Та памʼятайте, що й тут, на самій окраїні світу,
Всіх вас, мої дорогі, в серці своїм бережу.
Ви ж мою долю важку по змозі полегшуйте якось,
Руку тому, хто упав, друзі, подати спішіть!
Хай до вас доля ласкавою буде — хай вам до віку
Не доведеться ось так ласки просити в людей.
Овідій, Скорботні елегії (Tristia, ex Ponto), ІІІ, 4
👍7❤5🔥1😢1
19.І
Учора ввечері я повернувся в готель на вулиці Сергія Єфремова у Дніпрі. Минулої суботи у книгарні в Дніпрі я купив щоденник Сергія Єфремова, не той, відомий, за 1923-29 роки, а щоденник його молодості за 1895-96 р., як він був девʼятнадцятилітнім студентом київської семінарії. Я почав гортати його, що не придбавши, у самій книгарні, та позаяк решту того вечора і ввесь наступний ранок я був зайнятий справами менш поважними, але не менш любими, я не поділився з вами жодним із уривків. Та й добре — на все свій час: і на пустощі, і на літературу (і одне, і друге зараз, як ніколи, на цей час спраглі).
Почнімо, отже, уривком із щоденника. Але яким? Я б довго обирав, коб це був щоденник його пізніх, статечних, літ. Коли почуття вже заснули, а в голові та серці сновигала лиш одна думка: яко більше зробити для культури української та її самостійності коли правлячі кола одностайно їй воржі. Єфремов тоді був академіком ВУАН (Академії наук), її віце-президентом аж до процесу СВУ.
Але ми не про інший щоденник, коли він був молодий. А що більш характерно молодості, як не виливи порухів серця? Ось яким було серце Сергія Єфремова, майбутнього критика, одного з чільних засновників української преси, історика літератури, політика, академіка, “совісти українського народу”, у девʼятнадцять років.
Цей запис заслуговує на дрібний літературно-соціо-культурний аналіз. Як віє Квіткою чи Марком-Вовчком, чи навіть Шевченком у тому: “Ех, Онися, Онися, навіщо ми зустрілись з тобою?” і “Краще було б нам не знати одно другого; тоді ми обоє були б спокійні”. Звісно, це сентименти: не було б Онисі, була б Орися; не була б Орися, була б Маруся. Наскільки той час був пройнятий релігією (“сподіваюсь завжди листа її, як манни небесної”) — який закоханий зараз так напише? Яка закохана його зрозуміє, а не насміється з нього? Нам зараз ця метофора чужа, ми розуміємо її, але не відчуваємо. Вона для нас німа. У випадку Єфремова це і відбиток релігійної сімʼї, і років у духовній академії, але й загалом глибокої релігійності тодішніх українців. Зрештою, увесь дух нотатки дуже сентиментальний. Ми так не пишемо зараз. Навіть я, інколи схильний на письмі до сентиментів, так не висловлююсь. Нема тої ніжності, тої чистоти. Цей запис — прекрасний вилив серця. Він чистий.
Учора ввечері я повернувся в готель на вулиці Сергія Єфремова у Дніпрі. Минулої суботи у книгарні в Дніпрі я купив щоденник Сергія Єфремова, не той, відомий, за 1923-29 роки, а щоденник його молодості за 1895-96 р., як він був девʼятнадцятилітнім студентом київської семінарії. Я почав гортати його, що не придбавши, у самій книгарні, та позаяк решту того вечора і ввесь наступний ранок я був зайнятий справами менш поважними, але не менш любими, я не поділився з вами жодним із уривків. Та й добре — на все свій час: і на пустощі, і на літературу (і одне, і друге зараз, як ніколи, на цей час спраглі).
Почнімо, отже, уривком із щоденника. Але яким? Я б довго обирав, коб це був щоденник його пізніх, статечних, літ. Коли почуття вже заснули, а в голові та серці сновигала лиш одна думка: яко більше зробити для культури української та її самостійності коли правлячі кола одностайно їй воржі. Єфремов тоді був академіком ВУАН (Академії наук), її віце-президентом аж до процесу СВУ.
Але ми не про інший щоденник, коли він був молодий. А що більш характерно молодості, як не виливи порухів серця? Ось яким було серце Сергія Єфремова, майбутнього критика, одного з чільних засновників української преси, історика літератури, політика, академіка, “совісти українського народу”, у девʼятнадцять років.
20 січня (пʼятниця)
І сьогодні нічого нема від Онисі. Що з нею робиться, — ніяк не можу доміркуватись. Певне, щось недобре там є, бо вона не схотіла б так мучити мене, знаючи, що я сподіваюсь завжди листа її, як манни небесної. Вчора написав знову до неї. Завтра вона одержить мого листа; як тільки й тепер не відпише, то я вже не знатиму, що робити. Не можу ж я думати, що вона не хоче писати до мене. Якби я не боявся, не болів так душею за нею, я вже давно одужав би. А то я й години не можу провести, не думаючи про неї, не боячись за її здоровлє, — і такі завжди сумні думки недобре впливають на мене… Ех, Онися, Онися, навіщо ми зустрілись з тобою? Краще було б нам не знати одно другого; тоді ми обоє були б спокійні, жили б, може, безжурно. В кожному листі своєму я прошу-благаю, щоб швидше верталась вона в Київ; — благаю і сам знаю, що се неможливо: не така душа в моєї Онисі, щоб покинула вона сестру недужу…
Цей запис заслуговує на дрібний літературно-соціо-культурний аналіз. Як віє Квіткою чи Марком-Вовчком, чи навіть Шевченком у тому: “Ех, Онися, Онися, навіщо ми зустрілись з тобою?” і “Краще було б нам не знати одно другого; тоді ми обоє були б спокійні”. Звісно, це сентименти: не було б Онисі, була б Орися; не була б Орися, була б Маруся. Наскільки той час був пройнятий релігією (“сподіваюсь завжди листа її, як манни небесної”) — який закоханий зараз так напише? Яка закохана його зрозуміє, а не насміється з нього? Нам зараз ця метофора чужа, ми розуміємо її, але не відчуваємо. Вона для нас німа. У випадку Єфремова це і відбиток релігійної сімʼї, і років у духовній академії, але й загалом глибокої релігійності тодішніх українців. Зрештою, увесь дух нотатки дуже сентиментальний. Ми так не пишемо зараз. Навіть я, інколи схильний на письмі до сентиментів, так не висловлююсь. Нема тої ніжності, тої чистоти. Цей запис — прекрасний вилив серця. Він чистий.
👍5🔥3
Дещо й про процес СВУ варто сказати. Хай це зробить свідок “трагікомедії” Григорій Костюк. Ці сторінки я читаю вже вкотре, і завжди дрож. От як треба писати!
До речі, тут можете побачити, на яких аркушах писався допит Вол. Дурдуківського, брата тієї Онисі, про котру нотатку писав 19-літній Єфремов)
До речі, тут можете побачити, на яких аркушах писався допит Вол. Дурдуківського, брата тієї Онисі, про котру нотатку писав 19-літній Єфремов)
❤4🔥1
#щоденник
4.І
Силкуюся пригадати щось за вчора і виходить непросто. Було чимало роботи в штабі. От, дещо пригадую. Зранку в їдальні зустрів Довбуша. Ми з ним стаємо дедалі дружніші. Я запитав, чи AR-ка, з якою він інколи ходить, його власна. “Ні”, — відказав він, — “то зі складу. На мене тут не виписана зброя. Взяв будь-яку та й усе”. Тоді я спитав, чи не хотів він купити собі власну. “Хочу, але не маю права: мені ще немає 25-ти років”. Я отетерів. Одразу пригадав, як я казав знайомій, що на мою думку, Довбуш буде трохи старшим за мене. Я давав йому років 26-28, а він виявляється на 2 роки молодший за мене! Він для мене ще один приклад людини-взірця. “Я в армії з 18 років.” Мені стало цікаво, чи його не висували на нагороди, на що він одповів: “На щось висували, але я тоді з бригадою посрався. Та й мені воно не треба, ті нагороди. Чесно скажу тобі, мені по*уй на них. Хай їх отримують інші, он купа хлопців поранених, вони цього більше заслужили”. Люди, котрі так говорять, викликають в мене захоплення і глибоку повагу. Найбільше в людях я ціню скромність. Слова Довбуша — її найбільший прояв.
4.І
Силкуюся пригадати щось за вчора і виходить непросто. Було чимало роботи в штабі. От, дещо пригадую. Зранку в їдальні зустрів Довбуша. Ми з ним стаємо дедалі дружніші. Я запитав, чи AR-ка, з якою він інколи ходить, його власна. “Ні”, — відказав він, — “то зі складу. На мене тут не виписана зброя. Взяв будь-яку та й усе”. Тоді я спитав, чи не хотів він купити собі власну. “Хочу, але не маю права: мені ще немає 25-ти років”. Я отетерів. Одразу пригадав, як я казав знайомій, що на мою думку, Довбуш буде трохи старшим за мене. Я давав йому років 26-28, а він виявляється на 2 роки молодший за мене! Він для мене ще один приклад людини-взірця. “Я в армії з 18 років.” Мені стало цікаво, чи його не висували на нагороди, на що він одповів: “На щось висували, але я тоді з бригадою посрався. Та й мені воно не треба, ті нагороди. Чесно скажу тобі, мені по*уй на них. Хай їх отримують інші, он купа хлопців поранених, вони цього більше заслужили”. Люди, котрі так говорять, викликають в мене захоплення і глибоку повагу. Найбільше в людях я ціню скромність. Слова Довбуша — її найбільший прояв.
❤13🔥2
#щоденник
25.01
День пронизаний зустрічами з Клапом. Зранку (він почався на годину пізніше) ми разом снідали, в обід я зловив, як він очима шугає деревом за білкою та дятлами. Завжди милуюся тими, хто вміє спостерігати природу. Спинитися на мить і оцінити її красу. Віддати їй належне. Я так не вмію. Я завжди осторонь природи, ніколи не зливаюсь з нею. Підходжу до нього. “Орнітолог,” — кажу. “Птахогляд,” — відповідає, а тоді продовжує, показуючи рукою на голе кострубате дерево: “Дивись! Бачиш, дятел середній і дятел маленький разом — це велика рідкість! А ось гаїчка, синичка… І як завжди в такий мент під рукою нема фотіка!”. Що ж, братіку, c’est la vie.
По обіді написав Пʼєр. Друзяка, радий був тебе чути. Каже, пише статтю про зниження призовного віку: “T’en penses quoi, toi ?” — питає. Десятки разів я ставив це питання (“ти що про це думаєш?”) іншим, перекладаючи Пʼєра, зараз воно адресувалось мені. Я сказав, що за зниження, і що старим не місце в армії. “Старі — це, по факту, старші 35 років”, — кажу. Його це маленько штрикнуло (йому років 37), та я запевнив, що він у хорошій формі і міг би служити. Запропонував спитати ще в Довбуша, який служить з 18 років: “Він на це має цікаву думку, і я її поділяю” — сказав я. Він погодився. Зрештою, сьогодні поговорити не вийшло, спробуємо завтра.
Я закінчив роботу і ми майнули в Самар на вечерю. З нами була маленька полька (вона старша за мене, на вигляд маленька). Нагадала мені іншу, Маланку, зі школи, тільки та була справжня, а ця — українка, просто з польського села десь на Хмельниччині. Втім обидві говорять українською зі своїм акцентом, обидві грайливі, особливо як випʼють. Щось є в цих польках пустотливого, що не може не подобатись. Дивишся в очі, а вони бісики пускають. Звісно, ми алкоголю не пили, але чекаючи страв, грали в гру. Нас було четверо. Кожному випадало питання, на яке він мав відповісти. Звісно, питання бешкетні. Найцікавіше, що випало мені: назвати 10 частин тіла, що я найбільше люблю цілувати. Почав я з вушка, а закінчив стегнами…
Увечері пили чай-каву з медовиком, товариство балакало, я спершу теж, далі проміняв їх на Костюка та його спогади. Спав із Довбушем. Не на одному ліжку, але в одному кубрику. Взагалі, в нашому маленькому колі гейські жарти дуже присутні. Довбуша це бридить, а мене з Денчиком смішить. Ми сходимось на думці, що жінки розніжують чоловіків, але далі висловлювань міркування ні в одного, ні в другого не йде. Особливо, певно, не йде в нього. Я вже до утримання звик.
Тоді-то я втретє стрів Клапа. Він спитав, що то за жіночий голосок долітає з-за стінки. “Їх там навіть декілька”, — відповів я. Ми посміялись. Він сказав, що по обіді таки вийшов з камерою на прогулянку і зловив кілька прекрасних знімків. Ми ще перекинулись кількома фразами і пішли відпочивати.
25.01
День пронизаний зустрічами з Клапом. Зранку (він почався на годину пізніше) ми разом снідали, в обід я зловив, як він очима шугає деревом за білкою та дятлами. Завжди милуюся тими, хто вміє спостерігати природу. Спинитися на мить і оцінити її красу. Віддати їй належне. Я так не вмію. Я завжди осторонь природи, ніколи не зливаюсь з нею. Підходжу до нього. “Орнітолог,” — кажу. “Птахогляд,” — відповідає, а тоді продовжує, показуючи рукою на голе кострубате дерево: “Дивись! Бачиш, дятел середній і дятел маленький разом — це велика рідкість! А ось гаїчка, синичка… І як завжди в такий мент під рукою нема фотіка!”. Що ж, братіку, c’est la vie.
По обіді написав Пʼєр. Друзяка, радий був тебе чути. Каже, пише статтю про зниження призовного віку: “T’en penses quoi, toi ?” — питає. Десятки разів я ставив це питання (“ти що про це думаєш?”) іншим, перекладаючи Пʼєра, зараз воно адресувалось мені. Я сказав, що за зниження, і що старим не місце в армії. “Старі — це, по факту, старші 35 років”, — кажу. Його це маленько штрикнуло (йому років 37), та я запевнив, що він у хорошій формі і міг би служити. Запропонував спитати ще в Довбуша, який служить з 18 років: “Він на це має цікаву думку, і я її поділяю” — сказав я. Він погодився. Зрештою, сьогодні поговорити не вийшло, спробуємо завтра.
Я закінчив роботу і ми майнули в Самар на вечерю. З нами була маленька полька (вона старша за мене, на вигляд маленька). Нагадала мені іншу, Маланку, зі школи, тільки та була справжня, а ця — українка, просто з польського села десь на Хмельниччині. Втім обидві говорять українською зі своїм акцентом, обидві грайливі, особливо як випʼють. Щось є в цих польках пустотливого, що не може не подобатись. Дивишся в очі, а вони бісики пускають. Звісно, ми алкоголю не пили, але чекаючи страв, грали в гру. Нас було четверо. Кожному випадало питання, на яке він мав відповісти. Звісно, питання бешкетні. Найцікавіше, що випало мені: назвати 10 частин тіла, що я найбільше люблю цілувати. Почав я з вушка, а закінчив стегнами…
Увечері пили чай-каву з медовиком, товариство балакало, я спершу теж, далі проміняв їх на Костюка та його спогади. Спав із Довбушем. Не на одному ліжку, але в одному кубрику. Взагалі, в нашому маленькому колі гейські жарти дуже присутні. Довбуша це бридить, а мене з Денчиком смішить. Ми сходимось на думці, що жінки розніжують чоловіків, але далі висловлювань міркування ні в одного, ні в другого не йде. Особливо, певно, не йде в нього. Я вже до утримання звик.
Тоді-то я втретє стрів Клапа. Він спитав, що то за жіночий голосок долітає з-за стінки. “Їх там навіть декілька”, — відповів я. Ми посміялись. Він сказав, що по обіді таки вийшов з камерою на прогулянку і зловив кілька прекрасних знімків. Ми ще перекинулись кількома фразами і пішли відпочивати.
❤7🔥7👍2💯1
#літературне
“… — Нічого. Скніємо. Зерова — добивають. Савченко з Загулом принишкли в чеканні невідомого. Плужник перебивається якимись перекладами. Тенета щось пише й живе духом Божим. Але найсумніша недавня подія, то смерть С. Васильченка. Подумайте тільки, помер він, порівняно, ще молодою людиною. Мав усього 53 роки. Що б він ще міг дати? Який самобутній талант! Неоцінений і занедбаний суспільством. Хворого, його колеги-вчителі відвезли в якийсь третьорозрядний шпиталь. Коли я довідався, пішов його відвідати. Лежав уже зрезиґнований. Годували там, очевидячки, погано. Бо єдина болюча фраза зірвалася ясно з його пошерхлих уст: “Якби хоч шматочок сала зʼїсти... здається, легше стало б”. — Я був вражений. Обіцяв йому. Але що я міг обіцяти? Коли й сам невідомо й коли бачив сало Але я рішив таки якось знайти. Я кілька днів ходив по Києву від знайомих до знайомих. Без успіху. Цього добра ніхто не мав. А може хто й мав, та не признавався. Хоч не віриться. Бо всім я казав, що то для хворого Васильченка. Нарешті один учитель знайшов таки десь і приніс мені шматочок. Я вхопив, як дорогоцінний лік, і побіг до шпиталю. В реєстраційній зголошуюся на візиту. Жінка підводить голову й каже: Нема! — Як нема? — Помер. — Коли? — Сьогодні ранком. — Уявляєте собі мою розпуку? Ні, це несамовита історія. Це матеріял для трагічної новелі. Я колись напишу…
Не написав Борис Дмитрович не тільки новелі, але й не згадав про цей "шматок сала" в своєму офіційно опублікованому в УРСР спогаді
про Васильченка, який він написав тридцять років пізніше, переживши 20-річну каторгу. Хай хоч цей мій спогад про той фрагмент його розповіді буде додатком до його офіційного спогаду.
Тим часом співробітниця бухгальтерії принесла гроші. Борис Дмитрович був приголомшений щедротою видавництва. Такої суми він аж ніяк не сподівався. Прощався щиро і дружньо. Ніхто з нас не думав, що прощаємось назавжди. Видання збірки "Паротяг ч. 273", з позначенням мого прізвища, як редактора, було, здається, останнє видання з творів Антоненка-Давидовича перед його життєвою катастрофою.”
Гр. Костюк, Зустрічі і прощання
“… — Нічого. Скніємо. Зерова — добивають. Савченко з Загулом принишкли в чеканні невідомого. Плужник перебивається якимись перекладами. Тенета щось пише й живе духом Божим. Але найсумніша недавня подія, то смерть С. Васильченка. Подумайте тільки, помер він, порівняно, ще молодою людиною. Мав усього 53 роки. Що б він ще міг дати? Який самобутній талант! Неоцінений і занедбаний суспільством. Хворого, його колеги-вчителі відвезли в якийсь третьорозрядний шпиталь. Коли я довідався, пішов його відвідати. Лежав уже зрезиґнований. Годували там, очевидячки, погано. Бо єдина болюча фраза зірвалася ясно з його пошерхлих уст: “Якби хоч шматочок сала зʼїсти... здається, легше стало б”. — Я був вражений. Обіцяв йому. Але що я міг обіцяти? Коли й сам невідомо й коли бачив сало Але я рішив таки якось знайти. Я кілька днів ходив по Києву від знайомих до знайомих. Без успіху. Цього добра ніхто не мав. А може хто й мав, та не признавався. Хоч не віриться. Бо всім я казав, що то для хворого Васильченка. Нарешті один учитель знайшов таки десь і приніс мені шматочок. Я вхопив, як дорогоцінний лік, і побіг до шпиталю. В реєстраційній зголошуюся на візиту. Жінка підводить голову й каже: Нема! — Як нема? — Помер. — Коли? — Сьогодні ранком. — Уявляєте собі мою розпуку? Ні, це несамовита історія. Це матеріял для трагічної новелі. Я колись напишу…
Не написав Борис Дмитрович не тільки новелі, але й не згадав про цей "шматок сала" в своєму офіційно опублікованому в УРСР спогаді
про Васильченка, який він написав тридцять років пізніше, переживши 20-річну каторгу. Хай хоч цей мій спогад про той фрагмент його розповіді буде додатком до його офіційного спогаду.
Тим часом співробітниця бухгальтерії принесла гроші. Борис Дмитрович був приголомшений щедротою видавництва. Такої суми він аж ніяк не сподівався. Прощався щиро і дружньо. Ніхто з нас не думав, що прощаємось назавжди. Видання збірки "Паротяг ч. 273", з позначенням мого прізвища, як редактора, було, здається, останнє видання з творів Антоненка-Давидовича перед його життєвою катастрофою.”
Гр. Костюк, Зустрічі і прощання
😢5❤1🔥1
#щоденник
1.І
Скоро буде місяць як я працюю в штабі. Останні два тижні були безперервним бігом з вирішення задач. Добре, що за малим два роки то цього я працював фіксером і звик до стресувих ситуацій, коли вирішувати проблему маєш швидко і на ходу. Цей навик мені тут згодився. Задачі нарізаються безперервно. Я заходжу в штаб о 8:15 і виходжу о 21-22:00, за виїмком обіду, вечері та ще десь години-двох. Лишається питання: чи робота, що я роблю, корисна? чи ця біганина має сенс? Досі я кажу собі, що хтось має робити цю роботу. Роботи багато, тож цей хтось має бути роздупленим, шибким і тямовитим. А ще немало уважним (за свою неуважність я плачуся невдоволенням керівників та зайвими годинами у штабі).
У мене немає вільного часу. От сьогодні суботу, друга половина у мене плюс-мінус вільна. Я виїхав у Дніпро попити каву, змінити обстановку та пописати. У мене немає вихідних. Якби вчора мені вдалось виїхати в Київ, сьогодні до 14 я б сидів за компʼютером, а ще увесь час я був би напружений, думаючи, що мною незадаволені через мій відʼїзд.
Тут немає часу на читання. Спасибі, тут є час від часу іноземці, і начальство знає, що я знаю мови, тож мене залучають. У середньому в день я читаю кілька сторінок іспанською та 7-8 сторінок українською. Англійською та іспанською час від часу я спілкуюся на базі з іноземцями. Проти того, що я читав колись, це сливе ніщо. Читання мені бракує. Втім колись було читання і не було вражень, зараз є враження і нема читання. Що я обираю? Враження, бо це життя, що я живу. Письмо ж — це життя когось іншого.
На диво, хоч я в армії, місці а пріорі чоловічому, мене в штабі оточують дівчата, до того ж незлої вроди. Без захоплень з мого боку, однак.
Серед браку комфорту найбільше мені не вичтачає вмивальника. Коли я виїжджаю у цивілазацію і бачу унітаз та вмивальник, більше почуттів у мене викликає саме останній. Помити руки з милом і щоб вони пахли чистотою. Взагалі, я помітив, що я дуже чутливий до запаху, особливо жіночого…
Півтора місяця на сніданок я їм вівсянку з сосикою, хліб з маслом та сиром, варене яйце та чай. Вівсянка з сосискою починають приїдатися.
Три тижні тому я реєстрував “могиляночку”, як я на неї кажу, маленьку Богдану, сонечко, що закінчило Могилянку і пішло а армію. Я одразу спитав її: “Нащо ти це зробила? тікай, Даночко, тікай…”. Тоді вона знічено посміхнулась, зараз вона, певно, вже сумнівається, але завтра рано вранці вона їде на три місяці (sic!) на БЗВП, де колись був я… Так, там уже три місяці! Що в головах керівництва Нацгвардії, — я не знаю. Замість вернути термін БЗВП на місяць, вони ще збільшили його. Така дроч та ще й три місяці… Там вона точно не раз подумає про помилковість свого вибору. Це сумно. Що ж, мужайся, Даночко, ласкаво просимо у світ реальних українців, а не студентів-могилянців. Не знаю, чи це обовʼязковий досвід. Та він точно корисний. До культурного товариства дуже швидко звикаєш і оманливо починаєш думати, що існує лиш воно. Насправді ж, ні. Культурний рівень українців найкраще проявляє саме наша армія. Наразі вона найкращий зріз нашого суспільства. Це не дуже радісна картина…
Сьогодні вранці привезли двох неборак із Харкова, яких зловило ТЦК. Обом кажуть: “Ви знаєте, що попавши в військо, ви ввійшли сьогодні в історію, ви стали героями, про вас писатимуть книжки”. Один відповідає: “Как про Дубровского”. — “Якого Дубровського?” — питає його мій колега. “Та про которого Пушкин писал” — відказує молодик. — “Пушкін… Що той Пушкін, от ви Тараса Григоровича читали?” — питає колега. — “Ну да, в школе еще”. — “І що ж пише Кобзар?” — “Кобзарь? кобзаря я не знаю…” Отак от…
А тепер я ще трошки почитаю, і поїду назад. Бувайте.
1.І
Скоро буде місяць як я працюю в штабі. Останні два тижні були безперервним бігом з вирішення задач. Добре, що за малим два роки то цього я працював фіксером і звик до стресувих ситуацій, коли вирішувати проблему маєш швидко і на ходу. Цей навик мені тут згодився. Задачі нарізаються безперервно. Я заходжу в штаб о 8:15 і виходжу о 21-22:00, за виїмком обіду, вечері та ще десь години-двох. Лишається питання: чи робота, що я роблю, корисна? чи ця біганина має сенс? Досі я кажу собі, що хтось має робити цю роботу. Роботи багато, тож цей хтось має бути роздупленим, шибким і тямовитим. А ще немало уважним (за свою неуважність я плачуся невдоволенням керівників та зайвими годинами у штабі).
У мене немає вільного часу. От сьогодні суботу, друга половина у мене плюс-мінус вільна. Я виїхав у Дніпро попити каву, змінити обстановку та пописати. У мене немає вихідних. Якби вчора мені вдалось виїхати в Київ, сьогодні до 14 я б сидів за компʼютером, а ще увесь час я був би напружений, думаючи, що мною незадаволені через мій відʼїзд.
Тут немає часу на читання. Спасибі, тут є час від часу іноземці, і начальство знає, що я знаю мови, тож мене залучають. У середньому в день я читаю кілька сторінок іспанською та 7-8 сторінок українською. Англійською та іспанською час від часу я спілкуюся на базі з іноземцями. Проти того, що я читав колись, це сливе ніщо. Читання мені бракує. Втім колись було читання і не було вражень, зараз є враження і нема читання. Що я обираю? Враження, бо це життя, що я живу. Письмо ж — це життя когось іншого.
На диво, хоч я в армії, місці а пріорі чоловічому, мене в штабі оточують дівчата, до того ж незлої вроди. Без захоплень з мого боку, однак.
Серед браку комфорту найбільше мені не вичтачає вмивальника. Коли я виїжджаю у цивілазацію і бачу унітаз та вмивальник, більше почуттів у мене викликає саме останній. Помити руки з милом і щоб вони пахли чистотою. Взагалі, я помітив, що я дуже чутливий до запаху, особливо жіночого…
Півтора місяця на сніданок я їм вівсянку з сосикою, хліб з маслом та сиром, варене яйце та чай. Вівсянка з сосискою починають приїдатися.
Три тижні тому я реєстрував “могиляночку”, як я на неї кажу, маленьку Богдану, сонечко, що закінчило Могилянку і пішло а армію. Я одразу спитав її: “Нащо ти це зробила? тікай, Даночко, тікай…”. Тоді вона знічено посміхнулась, зараз вона, певно, вже сумнівається, але завтра рано вранці вона їде на три місяці (sic!) на БЗВП, де колись був я… Так, там уже три місяці! Що в головах керівництва Нацгвардії, — я не знаю. Замість вернути термін БЗВП на місяць, вони ще збільшили його. Така дроч та ще й три місяці… Там вона точно не раз подумає про помилковість свого вибору. Це сумно. Що ж, мужайся, Даночко, ласкаво просимо у світ реальних українців, а не студентів-могилянців. Не знаю, чи це обовʼязковий досвід. Та він точно корисний. До культурного товариства дуже швидко звикаєш і оманливо починаєш думати, що існує лиш воно. Насправді ж, ні. Культурний рівень українців найкраще проявляє саме наша армія. Наразі вона найкращий зріз нашого суспільства. Це не дуже радісна картина…
Сьогодні вранці привезли двох неборак із Харкова, яких зловило ТЦК. Обом кажуть: “Ви знаєте, що попавши в військо, ви ввійшли сьогодні в історію, ви стали героями, про вас писатимуть книжки”. Один відповідає: “Как про Дубровского”. — “Якого Дубровського?” — питає його мій колега. “Та про которого Пушкин писал” — відказує молодик. — “Пушкін… Що той Пушкін, от ви Тараса Григоровича читали?” — питає колега. — “Ну да, в школе еще”. — “І що ж пише Кобзар?” — “Кобзарь? кобзаря я не знаю…” Отак от…
А тепер я ще трошки почитаю, і поїду назад. Бувайте.
👍10❤5😨2🔥1🤔1
2.ІІ (неділя, Самар, у “Темній конячці”)
Мене завжди тягнуло завʼязувати тісніші, ніж суто професійні, взаємини з викладачами. Це завжди були викладачі літератури. Памʼятаю, такі стосунки завʼязались у мене з викладачкою іноземної літератури у школі № 10 в Кременчуці, де я був зайдою протягом другого семестру 10 класу. Вона бачила, як на її уроках я читав “Блеск и нищету куртизанок” Бальзака та “Пармскую обитель” Стендаля, і прихильно ставилась до цього мого захоплення. Якраз тоді ми проходили Ругон-Макарів Золя, я слухав уважно, але був ще з Бальзаком. До Золя я так і не дійшов. За кілька років ми зустрілися з нею у тому ж Кременчуці. Я знову жив у Києві, мій шестимісячний сежур у Кременчуці виглядав тоді пригодою, яку я сам не міг пояснити розумом, але про яку ніколи не шкодував. Імпульсивні рішення зовсім не завжди погані, як прийнято вважати. Вочевидь, на той час я вже почав вивчати латину, вона згадала Вергілія, я самовпевнено відповів, що скоро читатиму в оригіналі. Вона говорила тоді за Джойсового Улісса та Гомера. Це все, що я запамʼятав з тої зустрічі. А ще, що вона, здається, була в червоному пальті, у неї було чорне пишне волосся та пофарбовані вишневим кольором губи (щодо останнього я можу помилятися). На жаль, я відтоді я втратив її контакт. У тій школі я був рік тому, зустрівся з моєю викладачкою української мови. Зустрів директорку, дуже цікаву жінку, спитав за вчителя літератури, але нічого посутнього не дізнався, здається вона вже довший час там не викладає.
Була ще викладачка зарубіжної літератури в моїй школі № 155, Тетяна Володимирівна, яку я завжди тепло згадую. Її молодший син, до речі, після девʼятого класу пішов у кадетське училище. Де він од початку війни, я не знаю.
Мої університетські роки що в Києві, що в Нансі, дали мені кілька цікавих знайомств, що вийшли за межі університетських стін. Згадаю знову викладачку світової літератури, яка вели з нами семінарські заняття на першому курсі. Це було купа років тому, але якось ми залишились в контакті, і, коли я повернувся з Франції, ми відновили спілкування, вже не суто офіційні, а більш дружні. Наші зустрічі були завжди помічені довгими прогулянками, кількома чашками кави та візитами книгарень. Десь рік тому ми під час одної такої зустрічі ми зайшли у Сенс на Арсенальні. Переглядаючи стелажі видання української літератури, вона спинилась на романі “Людолови” Зінаїди Тулуб.
— Чи читали його, Антоне? — спитала вона.
— Ні. Ви?
— Так. Прекрасна річ.
Я згадав за цей, здавалося б, дрібний епізод, читаючи вчора спогади Костюка і натрапивши на його згадку про Зінаїду Тулуб. Лишаю вам більшу їх частину. А пані О. передаю привіт, можливо, колись ще попʼємо каву та поговоримо — чи про книжки?
Мене завжди тягнуло завʼязувати тісніші, ніж суто професійні, взаємини з викладачами. Це завжди були викладачі літератури. Памʼятаю, такі стосунки завʼязались у мене з викладачкою іноземної літератури у школі № 10 в Кременчуці, де я був зайдою протягом другого семестру 10 класу. Вона бачила, як на її уроках я читав “Блеск и нищету куртизанок” Бальзака та “Пармскую обитель” Стендаля, і прихильно ставилась до цього мого захоплення. Якраз тоді ми проходили Ругон-Макарів Золя, я слухав уважно, але був ще з Бальзаком. До Золя я так і не дійшов. За кілька років ми зустрілися з нею у тому ж Кременчуці. Я знову жив у Києві, мій шестимісячний сежур у Кременчуці виглядав тоді пригодою, яку я сам не міг пояснити розумом, але про яку ніколи не шкодував. Імпульсивні рішення зовсім не завжди погані, як прийнято вважати. Вочевидь, на той час я вже почав вивчати латину, вона згадала Вергілія, я самовпевнено відповів, що скоро читатиму в оригіналі. Вона говорила тоді за Джойсового Улісса та Гомера. Це все, що я запамʼятав з тої зустрічі. А ще, що вона, здається, була в червоному пальті, у неї було чорне пишне волосся та пофарбовані вишневим кольором губи (щодо останнього я можу помилятися). На жаль, я відтоді я втратив її контакт. У тій школі я був рік тому, зустрівся з моєю викладачкою української мови. Зустрів директорку, дуже цікаву жінку, спитав за вчителя літератури, але нічого посутнього не дізнався, здається вона вже довший час там не викладає.
Була ще викладачка зарубіжної літератури в моїй школі № 155, Тетяна Володимирівна, яку я завжди тепло згадую. Її молодший син, до речі, після девʼятого класу пішов у кадетське училище. Де він од початку війни, я не знаю.
Мої університетські роки що в Києві, що в Нансі, дали мені кілька цікавих знайомств, що вийшли за межі університетських стін. Згадаю знову викладачку світової літератури, яка вели з нами семінарські заняття на першому курсі. Це було купа років тому, але якось ми залишились в контакті, і, коли я повернувся з Франції, ми відновили спілкування, вже не суто офіційні, а більш дружні. Наші зустрічі були завжди помічені довгими прогулянками, кількома чашками кави та візитами книгарень. Десь рік тому ми під час одної такої зустрічі ми зайшли у Сенс на Арсенальні. Переглядаючи стелажі видання української літератури, вона спинилась на романі “Людолови” Зінаїди Тулуб.
— Чи читали його, Антоне? — спитала вона.
— Ні. Ви?
— Так. Прекрасна річ.
Я згадав за цей, здавалося б, дрібний епізод, читаючи вчора спогади Костюка і натрапивши на його згадку про Зінаїду Тулуб. Лишаю вам більшу їх частину. А пані О. передаю привіт, можливо, колись ще попʼємо каву та поговоримо — чи про книжки?
👍6🔥1
Одного разу зайшла до мене незнайома жінка. На вигляд років під 40. Вищесереднього зросту. Скромно одягнена в якомусь зношеному, тисячу разів прасованому, сірому костюмчику. В ї поставі було щось стримано панське, горде й одночасно — боязке, непевне. Сказала, що
написала історичний роман з доби гетьмана Сагайдачного… Була в Клебанова. Він порадив зайти до мене. Назвала себе Зінаїдою Тулуб. Живе в Києві. І, ніби трохи ніяковіючи, поклала на стіл грубий машинопис сторінок на 700.
[..]
Коли вона вийшла, я сів, глянув на грубезний манускрипт і подумав: графоманка чи щось серйозне? Розкрив машинопис. Незвична назва — "Людолови". Історичний роман. Гм! Почав переглядати сторінки. Деякі — прочитав. Бачу, що написано письменно. Мова — добра. Схоплюю деякі пейзажі тогочасної степової України. Звучать свіжо, оригінально. Повертаюсь до першої сторінки й починаю читати. Поволі забуваю про час і про інші обовʼязки. Читаю години дві підряд. Ідучи додому, взяв машинопис з собою. Читав цілий вечір до пізньої ночі. Зрозумів: у моїх руках справжній художньо повноцінний історичний роман. При тому, як то — кажуть роман "масштабний", глибокий, багатопляновий, уміло пересипаний рідкісними архівними документами і приватними листами історичних осіб. А який численний, різнобарвний і різнохарактерний типаж українського XVII сторіччя! Від найвищих достойників, українських, польських, татарських, російських, — до найнижчих козацьких, посполитих селян, міщан, ремісників. І все це на широкому історичному тлі соціяльних, національних, релігійних суперечностей і конфліктів тієї доби. Розповідь легка, захоплююча. Саме те, що потрібно для юнаків. Авторка, видно, писала не тільки з любовʼю, але й із солідним знанням справи. І мені стало ніяково, що при зустрічі я мав необережність подумати чи не графоманка сидить переді мною.
[..]
За два чи три місяці мене з видавництва звільнили, як "націоналіста”. Десь аж на початку 1935 року, я довідався, що роман "Людолови" вийшов нарешті з друку. Чого так довго тривав процес виходу, я тоді не знав. Ще за мого редагування роман був набраний повністю. Він мусів був вийти в січні-лютому 1934. Я не мав змоги тоді (1935) дістати і переглянути вже друкований текст "Людоловів" але я був певний, що це саме той текст, що я здав до друку. Та аж тепер, з уривків недрукованої автобіографії Зінаїди Тулуб, які скупо опублікував її єдиний біограф і критик Микола Сиротюк, довідуюся про досить дивовижну історію того тексту. Авторка правдиво нотує, що в-во "Молодий більшовик" 1933 року роман ухвалило, здало до друку, повністю надрукувало, витративши на це понад 17 тисяч карбованців. I раптом нове керівництво видавництва друк затримало, гранки розсипало, а рукопис знищило. Лише щасливий випадок (втручання М. Горького) наприкінці 1934 року, змінив різко ситуацію. Видання "Людоловів"відновили й на початку 1935 року перший том виходить друком. Авторка дає ще такий цікавий коментар до цього видання: ....У першому томі мого роману "Людолови" редактор Трофімов та його історики-консультанти всюди викреслили слова "народ", "батьківщина", "патріотизм", "держава”, кажучи,
що все те — віджилі поняття, охвістя буржуазної ідеології, так як існує тільки клясова боротьба та ідеологія, і мені довелося описовим кружним шляхом передавати тугу моєї героїні Горпини, не на- зиваючи ї любовʼю до батьківщини і тугою за нею”.
[..]
Щоб хоч трішки піднести заслону над цим страдницьким життям письменниці, я дозволю собі процитувати дещо зі спогадів Євгенії Гінзбург "Крутой маршрут" (вийшли в Італії, Міляно, 1967 р.). Хай хоч ці фрагменти будуть ширше відомі читачам, поки розкриється вся правда про т. зв. добу "вимушеної перерви" у творчому житті авторки "Людоловів”.
“… Значить... поїзд іде на Схід. У табори. Каторга...
❤2💔1
…Гуманітарії, що справді становлять переважаючу частину сьомого вагону, вже скупчились навколо Зінаїди Тулуб. Вона читає їм свої поезії. На її виду майже екстатичний вираз. Читає вона старомодно, з патосом. Вона взагалі старомодна. Невловний просмик старого дореволюційного літературного сальону відчувається в усій її манері читати,говорити. В побуті вона безпомічна й часто смішна”…
[…]
"Перші дні після Свердловська доплив бадьорости. Відновлюється читання поезій, лекцій за фахом. Зінаїда Тулуб читає напам'ять французькою мовою Мопассана. Всі захоплені її читанням”.
❤2💔1
#щоденник
5.ІІ (середа, в «зимівнику»)
У мене зʼявився пес, з яким ми бігаємо вранці — стосунки починаються ідеально, зі спільного хобі — бігу.
У понеділок я вибіг о 6:20. Мав проводити зарядку, але була тривога, тож я побіг собі. Мій «траже» незмінний: до найближчого містечка і назад. Часом, увечері, я біжу до другого, тоді дистанція збільшується удвічі.
Того ранку, щойно я вибіг на дорогу, до пене прибився собака, і ми побігли разом. Він ривками одбивався од мене, тоді спинявся, і я наздоганяв його. Так ми добігли до містечка. В одному з даорів я попрацював на перекладині, мій дружок чекав мене, і ми подались назад. Уже біля табору ми непомітно розсталися.
Учора зранку я вирішив трохи довше полежати і пішов бігати о пів на шосту. Мого сабоки не було. Сьогодні ж, знову о шостій двадцять, і щойно я вийшов на плац, він тут як тут біля мене. Стає на задні, хапає мене за руку — здоровкається. Привітавшись, побігли. Цього пазу до кінця він не добіг зі мною. На дорозі почав відставати і геть зупинився. Певно, не подобається йому далеко від табору відбігати.
Думав, як його назвати (власне, я досі не знаю, чи це він, чи вона): Джек (на згадку про Джека Лондона)? Заливай (на згадку про Багряного і його «сміливі завжди мають щастя»)? Ще думаю, хочеться українське імʼя йому дати. Назвав би «Кудлай», але він не пелехатий; він, узагалі, з себе неприглядний, миршавенький навіть, я б сказав.
Що я точно зроблю сьогодні, так куплю для нього корму, щоб наступного ранку, як стрінемось зробити йому приємно.
Колись я дивувався з Тьоми, який в нижній правій кишені носив корм для собак, скоро я сам це робитиму.
5.ІІ (середа, в «зимівнику»)
У мене зʼявився пес, з яким ми бігаємо вранці — стосунки починаються ідеально, зі спільного хобі — бігу.
У понеділок я вибіг о 6:20. Мав проводити зарядку, але була тривога, тож я побіг собі. Мій «траже» незмінний: до найближчого містечка і назад. Часом, увечері, я біжу до другого, тоді дистанція збільшується удвічі.
Того ранку, щойно я вибіг на дорогу, до пене прибився собака, і ми побігли разом. Він ривками одбивався од мене, тоді спинявся, і я наздоганяв його. Так ми добігли до містечка. В одному з даорів я попрацював на перекладині, мій дружок чекав мене, і ми подались назад. Уже біля табору ми непомітно розсталися.
Учора зранку я вирішив трохи довше полежати і пішов бігати о пів на шосту. Мого сабоки не було. Сьогодні ж, знову о шостій двадцять, і щойно я вийшов на плац, він тут як тут біля мене. Стає на задні, хапає мене за руку — здоровкається. Привітавшись, побігли. Цього пазу до кінця він не добіг зі мною. На дорозі почав відставати і геть зупинився. Певно, не подобається йому далеко від табору відбігати.
Думав, як його назвати (власне, я досі не знаю, чи це він, чи вона): Джек (на згадку про Джека Лондона)? Заливай (на згадку про Багряного і його «сміливі завжди мають щастя»)? Ще думаю, хочеться українське імʼя йому дати. Назвав би «Кудлай», але він не пелехатий; він, узагалі, з себе неприглядний, миршавенький навіть, я б сказав.
Що я точно зроблю сьогодні, так куплю для нього корму, щоб наступного ранку, як стрінемось зробити йому приємно.
Колись я дивувався з Тьоми, який в нижній правій кишені носив корм для собак, скоро я сам це робитиму.
❤15🔥1
https://www.facebook.com/share/p/1DZCix3sDY/
Шеф так і сказав: “Сененко, мій некролог на тобі. Коли помру - напишеш. Добре в тебе виходить.”
Шеф, як Вам сказать…
Я пишу, шеф.
Відклав в бік недороблену Вами роботу, яку вимагають на позавчора, і пишу Ваш некролог.
Шеф так і сказав: “Сененко, мій некролог на тобі. Коли помру - напишеш. Добре в тебе виходить.”
Шеф, як Вам сказать…
Я пишу, шеф.
Відклав в бік недороблену Вами роботу, яку вимагають на позавчора, і пишу Ваш некролог.
Facebook
Log in or sign up to view
See posts, photos and more on Facebook.
💔1
#щоденник
10.II (понеділок)
Повернувся вночі з Києва. Дорога була легка. Під французький chanson кілометри збігали непомітно. Прикрість заскочила мене вже в кінці: за 60 км до бази я пробив колесо, переднє праве. Їхав десь 120 і не оминув яму. Уздрів її, як вона мже була під колесом: хрясь і дивний звук з-під правого боку. В серці йокнуло: тільки не прокол. Скидаю швидкість, машина тримається, не веде, як казали мені, але справа дивно себе має, наче не колесо крутиться, а квадрат якийсь. Збочую. Вже як скинув швидкість, трохи повело, видко, передніше шина ще тримала повітряла. Приходить усвідомлення: таки пробив. Виходжу. Дивлюсь на колеса: в шині шматок резини вирвано і диск нівроку погнуто. Чортихаюсь: доганявся, вашу мать! пі-пі-пі. Закасую рукави, виймаю докатку, знімаю колесу, ставлю запасне. На все про все хвилин 10. Далі пхнуся 80 км. Така швидкість заколисує. Коли їдеш швидко, увагу не втрачаєш.
Перше пробите колесо і перге поміняне. Збитки списую на досвід. Він у мене багатіє, поки капшук стискається.
10.II (понеділок)
Повернувся вночі з Києва. Дорога була легка. Під французький chanson кілометри збігали непомітно. Прикрість заскочила мене вже в кінці: за 60 км до бази я пробив колесо, переднє праве. Їхав десь 120 і не оминув яму. Уздрів її, як вона мже була під колесом: хрясь і дивний звук з-під правого боку. В серці йокнуло: тільки не прокол. Скидаю швидкість, машина тримається, не веде, як казали мені, але справа дивно себе має, наче не колесо крутиться, а квадрат якийсь. Збочую. Вже як скинув швидкість, трохи повело, видко, передніше шина ще тримала повітряла. Приходить усвідомлення: таки пробив. Виходжу. Дивлюсь на колеса: в шині шматок резини вирвано і диск нівроку погнуто. Чортихаюсь: доганявся, вашу мать! пі-пі-пі. Закасую рукави, виймаю докатку, знімаю колесу, ставлю запасне. На все про все хвилин 10. Далі пхнуся 80 км. Така швидкість заколисує. Коли їдеш швидко, увагу не втрачаєш.
Перше пробите колесо і перге поміняне. Збитки списую на досвід. Він у мене багатіє, поки капшук стискається.
🔥9👍4❤1