Дещо й про процес СВУ варто сказати. Хай це зробить свідок “трагікомедії” Григорій Костюк. Ці сторінки я читаю вже вкотре, і завжди дрож. От як треба писати!
До речі, тут можете побачити, на яких аркушах писався допит Вол. Дурдуківського, брата тієї Онисі, про котру нотатку писав 19-літній Єфремов)
До речі, тут можете побачити, на яких аркушах писався допит Вол. Дурдуківського, брата тієї Онисі, про котру нотатку писав 19-літній Єфремов)
❤4🔥1
#щоденник
4.І
Силкуюся пригадати щось за вчора і виходить непросто. Було чимало роботи в штабі. От, дещо пригадую. Зранку в їдальні зустрів Довбуша. Ми з ним стаємо дедалі дружніші. Я запитав, чи AR-ка, з якою він інколи ходить, його власна. “Ні”, — відказав він, — “то зі складу. На мене тут не виписана зброя. Взяв будь-яку та й усе”. Тоді я спитав, чи не хотів він купити собі власну. “Хочу, але не маю права: мені ще немає 25-ти років”. Я отетерів. Одразу пригадав, як я казав знайомій, що на мою думку, Довбуш буде трохи старшим за мене. Я давав йому років 26-28, а він виявляється на 2 роки молодший за мене! Він для мене ще один приклад людини-взірця. “Я в армії з 18 років.” Мені стало цікаво, чи його не висували на нагороди, на що він одповів: “На щось висували, але я тоді з бригадою посрався. Та й мені воно не треба, ті нагороди. Чесно скажу тобі, мені по*уй на них. Хай їх отримують інші, он купа хлопців поранених, вони цього більше заслужили”. Люди, котрі так говорять, викликають в мене захоплення і глибоку повагу. Найбільше в людях я ціню скромність. Слова Довбуша — її найбільший прояв.
4.І
Силкуюся пригадати щось за вчора і виходить непросто. Було чимало роботи в штабі. От, дещо пригадую. Зранку в їдальні зустрів Довбуша. Ми з ним стаємо дедалі дружніші. Я запитав, чи AR-ка, з якою він інколи ходить, його власна. “Ні”, — відказав він, — “то зі складу. На мене тут не виписана зброя. Взяв будь-яку та й усе”. Тоді я спитав, чи не хотів він купити собі власну. “Хочу, але не маю права: мені ще немає 25-ти років”. Я отетерів. Одразу пригадав, як я казав знайомій, що на мою думку, Довбуш буде трохи старшим за мене. Я давав йому років 26-28, а він виявляється на 2 роки молодший за мене! Він для мене ще один приклад людини-взірця. “Я в армії з 18 років.” Мені стало цікаво, чи його не висували на нагороди, на що він одповів: “На щось висували, але я тоді з бригадою посрався. Та й мені воно не треба, ті нагороди. Чесно скажу тобі, мені по*уй на них. Хай їх отримують інші, он купа хлопців поранених, вони цього більше заслужили”. Люди, котрі так говорять, викликають в мене захоплення і глибоку повагу. Найбільше в людях я ціню скромність. Слова Довбуша — її найбільший прояв.
❤13🔥2
#щоденник
25.01
День пронизаний зустрічами з Клапом. Зранку (він почався на годину пізніше) ми разом снідали, в обід я зловив, як він очима шугає деревом за білкою та дятлами. Завжди милуюся тими, хто вміє спостерігати природу. Спинитися на мить і оцінити її красу. Віддати їй належне. Я так не вмію. Я завжди осторонь природи, ніколи не зливаюсь з нею. Підходжу до нього. “Орнітолог,” — кажу. “Птахогляд,” — відповідає, а тоді продовжує, показуючи рукою на голе кострубате дерево: “Дивись! Бачиш, дятел середній і дятел маленький разом — це велика рідкість! А ось гаїчка, синичка… І як завжди в такий мент під рукою нема фотіка!”. Що ж, братіку, c’est la vie.
По обіді написав Пʼєр. Друзяка, радий був тебе чути. Каже, пише статтю про зниження призовного віку: “T’en penses quoi, toi ?” — питає. Десятки разів я ставив це питання (“ти що про це думаєш?”) іншим, перекладаючи Пʼєра, зараз воно адресувалось мені. Я сказав, що за зниження, і що старим не місце в армії. “Старі — це, по факту, старші 35 років”, — кажу. Його це маленько штрикнуло (йому років 37), та я запевнив, що він у хорошій формі і міг би служити. Запропонував спитати ще в Довбуша, який служить з 18 років: “Він на це має цікаву думку, і я її поділяю” — сказав я. Він погодився. Зрештою, сьогодні поговорити не вийшло, спробуємо завтра.
Я закінчив роботу і ми майнули в Самар на вечерю. З нами була маленька полька (вона старша за мене, на вигляд маленька). Нагадала мені іншу, Маланку, зі школи, тільки та була справжня, а ця — українка, просто з польського села десь на Хмельниччині. Втім обидві говорять українською зі своїм акцентом, обидві грайливі, особливо як випʼють. Щось є в цих польках пустотливого, що не може не подобатись. Дивишся в очі, а вони бісики пускають. Звісно, ми алкоголю не пили, але чекаючи страв, грали в гру. Нас було четверо. Кожному випадало питання, на яке він мав відповісти. Звісно, питання бешкетні. Найцікавіше, що випало мені: назвати 10 частин тіла, що я найбільше люблю цілувати. Почав я з вушка, а закінчив стегнами…
Увечері пили чай-каву з медовиком, товариство балакало, я спершу теж, далі проміняв їх на Костюка та його спогади. Спав із Довбушем. Не на одному ліжку, але в одному кубрику. Взагалі, в нашому маленькому колі гейські жарти дуже присутні. Довбуша це бридить, а мене з Денчиком смішить. Ми сходимось на думці, що жінки розніжують чоловіків, але далі висловлювань міркування ні в одного, ні в другого не йде. Особливо, певно, не йде в нього. Я вже до утримання звик.
Тоді-то я втретє стрів Клапа. Він спитав, що то за жіночий голосок долітає з-за стінки. “Їх там навіть декілька”, — відповів я. Ми посміялись. Він сказав, що по обіді таки вийшов з камерою на прогулянку і зловив кілька прекрасних знімків. Ми ще перекинулись кількома фразами і пішли відпочивати.
25.01
День пронизаний зустрічами з Клапом. Зранку (він почався на годину пізніше) ми разом снідали, в обід я зловив, як він очима шугає деревом за білкою та дятлами. Завжди милуюся тими, хто вміє спостерігати природу. Спинитися на мить і оцінити її красу. Віддати їй належне. Я так не вмію. Я завжди осторонь природи, ніколи не зливаюсь з нею. Підходжу до нього. “Орнітолог,” — кажу. “Птахогляд,” — відповідає, а тоді продовжує, показуючи рукою на голе кострубате дерево: “Дивись! Бачиш, дятел середній і дятел маленький разом — це велика рідкість! А ось гаїчка, синичка… І як завжди в такий мент під рукою нема фотіка!”. Що ж, братіку, c’est la vie.
По обіді написав Пʼєр. Друзяка, радий був тебе чути. Каже, пише статтю про зниження призовного віку: “T’en penses quoi, toi ?” — питає. Десятки разів я ставив це питання (“ти що про це думаєш?”) іншим, перекладаючи Пʼєра, зараз воно адресувалось мені. Я сказав, що за зниження, і що старим не місце в армії. “Старі — це, по факту, старші 35 років”, — кажу. Його це маленько штрикнуло (йому років 37), та я запевнив, що він у хорошій формі і міг би служити. Запропонував спитати ще в Довбуша, який служить з 18 років: “Він на це має цікаву думку, і я її поділяю” — сказав я. Він погодився. Зрештою, сьогодні поговорити не вийшло, спробуємо завтра.
Я закінчив роботу і ми майнули в Самар на вечерю. З нами була маленька полька (вона старша за мене, на вигляд маленька). Нагадала мені іншу, Маланку, зі школи, тільки та була справжня, а ця — українка, просто з польського села десь на Хмельниччині. Втім обидві говорять українською зі своїм акцентом, обидві грайливі, особливо як випʼють. Щось є в цих польках пустотливого, що не може не подобатись. Дивишся в очі, а вони бісики пускають. Звісно, ми алкоголю не пили, але чекаючи страв, грали в гру. Нас було четверо. Кожному випадало питання, на яке він мав відповісти. Звісно, питання бешкетні. Найцікавіше, що випало мені: назвати 10 частин тіла, що я найбільше люблю цілувати. Почав я з вушка, а закінчив стегнами…
Увечері пили чай-каву з медовиком, товариство балакало, я спершу теж, далі проміняв їх на Костюка та його спогади. Спав із Довбушем. Не на одному ліжку, але в одному кубрику. Взагалі, в нашому маленькому колі гейські жарти дуже присутні. Довбуша це бридить, а мене з Денчиком смішить. Ми сходимось на думці, що жінки розніжують чоловіків, але далі висловлювань міркування ні в одного, ні в другого не йде. Особливо, певно, не йде в нього. Я вже до утримання звик.
Тоді-то я втретє стрів Клапа. Він спитав, що то за жіночий голосок долітає з-за стінки. “Їх там навіть декілька”, — відповів я. Ми посміялись. Він сказав, що по обіді таки вийшов з камерою на прогулянку і зловив кілька прекрасних знімків. Ми ще перекинулись кількома фразами і пішли відпочивати.
❤7🔥7👍2💯1
#літературне
“… — Нічого. Скніємо. Зерова — добивають. Савченко з Загулом принишкли в чеканні невідомого. Плужник перебивається якимись перекладами. Тенета щось пише й живе духом Божим. Але найсумніша недавня подія, то смерть С. Васильченка. Подумайте тільки, помер він, порівняно, ще молодою людиною. Мав усього 53 роки. Що б він ще міг дати? Який самобутній талант! Неоцінений і занедбаний суспільством. Хворого, його колеги-вчителі відвезли в якийсь третьорозрядний шпиталь. Коли я довідався, пішов його відвідати. Лежав уже зрезиґнований. Годували там, очевидячки, погано. Бо єдина болюча фраза зірвалася ясно з його пошерхлих уст: “Якби хоч шматочок сала зʼїсти... здається, легше стало б”. — Я був вражений. Обіцяв йому. Але що я міг обіцяти? Коли й сам невідомо й коли бачив сало Але я рішив таки якось знайти. Я кілька днів ходив по Києву від знайомих до знайомих. Без успіху. Цього добра ніхто не мав. А може хто й мав, та не признавався. Хоч не віриться. Бо всім я казав, що то для хворого Васильченка. Нарешті один учитель знайшов таки десь і приніс мені шматочок. Я вхопив, як дорогоцінний лік, і побіг до шпиталю. В реєстраційній зголошуюся на візиту. Жінка підводить голову й каже: Нема! — Як нема? — Помер. — Коли? — Сьогодні ранком. — Уявляєте собі мою розпуку? Ні, це несамовита історія. Це матеріял для трагічної новелі. Я колись напишу…
Не написав Борис Дмитрович не тільки новелі, але й не згадав про цей "шматок сала" в своєму офіційно опублікованому в УРСР спогаді
про Васильченка, який він написав тридцять років пізніше, переживши 20-річну каторгу. Хай хоч цей мій спогад про той фрагмент його розповіді буде додатком до його офіційного спогаду.
Тим часом співробітниця бухгальтерії принесла гроші. Борис Дмитрович був приголомшений щедротою видавництва. Такої суми він аж ніяк не сподівався. Прощався щиро і дружньо. Ніхто з нас не думав, що прощаємось назавжди. Видання збірки "Паротяг ч. 273", з позначенням мого прізвища, як редактора, було, здається, останнє видання з творів Антоненка-Давидовича перед його життєвою катастрофою.”
Гр. Костюк, Зустрічі і прощання
“… — Нічого. Скніємо. Зерова — добивають. Савченко з Загулом принишкли в чеканні невідомого. Плужник перебивається якимись перекладами. Тенета щось пише й живе духом Божим. Але найсумніша недавня подія, то смерть С. Васильченка. Подумайте тільки, помер він, порівняно, ще молодою людиною. Мав усього 53 роки. Що б він ще міг дати? Який самобутній талант! Неоцінений і занедбаний суспільством. Хворого, його колеги-вчителі відвезли в якийсь третьорозрядний шпиталь. Коли я довідався, пішов його відвідати. Лежав уже зрезиґнований. Годували там, очевидячки, погано. Бо єдина болюча фраза зірвалася ясно з його пошерхлих уст: “Якби хоч шматочок сала зʼїсти... здається, легше стало б”. — Я був вражений. Обіцяв йому. Але що я міг обіцяти? Коли й сам невідомо й коли бачив сало Але я рішив таки якось знайти. Я кілька днів ходив по Києву від знайомих до знайомих. Без успіху. Цього добра ніхто не мав. А може хто й мав, та не признавався. Хоч не віриться. Бо всім я казав, що то для хворого Васильченка. Нарешті один учитель знайшов таки десь і приніс мені шматочок. Я вхопив, як дорогоцінний лік, і побіг до шпиталю. В реєстраційній зголошуюся на візиту. Жінка підводить голову й каже: Нема! — Як нема? — Помер. — Коли? — Сьогодні ранком. — Уявляєте собі мою розпуку? Ні, це несамовита історія. Це матеріял для трагічної новелі. Я колись напишу…
Не написав Борис Дмитрович не тільки новелі, але й не згадав про цей "шматок сала" в своєму офіційно опублікованому в УРСР спогаді
про Васильченка, який він написав тридцять років пізніше, переживши 20-річну каторгу. Хай хоч цей мій спогад про той фрагмент його розповіді буде додатком до його офіційного спогаду.
Тим часом співробітниця бухгальтерії принесла гроші. Борис Дмитрович був приголомшений щедротою видавництва. Такої суми він аж ніяк не сподівався. Прощався щиро і дружньо. Ніхто з нас не думав, що прощаємось назавжди. Видання збірки "Паротяг ч. 273", з позначенням мого прізвища, як редактора, було, здається, останнє видання з творів Антоненка-Давидовича перед його життєвою катастрофою.”
Гр. Костюк, Зустрічі і прощання
😢5❤1🔥1
#щоденник
1.І
Скоро буде місяць як я працюю в штабі. Останні два тижні були безперервним бігом з вирішення задач. Добре, що за малим два роки то цього я працював фіксером і звик до стресувих ситуацій, коли вирішувати проблему маєш швидко і на ходу. Цей навик мені тут згодився. Задачі нарізаються безперервно. Я заходжу в штаб о 8:15 і виходжу о 21-22:00, за виїмком обіду, вечері та ще десь години-двох. Лишається питання: чи робота, що я роблю, корисна? чи ця біганина має сенс? Досі я кажу собі, що хтось має робити цю роботу. Роботи багато, тож цей хтось має бути роздупленим, шибким і тямовитим. А ще немало уважним (за свою неуважність я плачуся невдоволенням керівників та зайвими годинами у штабі).
У мене немає вільного часу. От сьогодні суботу, друга половина у мене плюс-мінус вільна. Я виїхав у Дніпро попити каву, змінити обстановку та пописати. У мене немає вихідних. Якби вчора мені вдалось виїхати в Київ, сьогодні до 14 я б сидів за компʼютером, а ще увесь час я був би напружений, думаючи, що мною незадаволені через мій відʼїзд.
Тут немає часу на читання. Спасибі, тут є час від часу іноземці, і начальство знає, що я знаю мови, тож мене залучають. У середньому в день я читаю кілька сторінок іспанською та 7-8 сторінок українською. Англійською та іспанською час від часу я спілкуюся на базі з іноземцями. Проти того, що я читав колись, це сливе ніщо. Читання мені бракує. Втім колись було читання і не було вражень, зараз є враження і нема читання. Що я обираю? Враження, бо це життя, що я живу. Письмо ж — це життя когось іншого.
На диво, хоч я в армії, місці а пріорі чоловічому, мене в штабі оточують дівчата, до того ж незлої вроди. Без захоплень з мого боку, однак.
Серед браку комфорту найбільше мені не вичтачає вмивальника. Коли я виїжджаю у цивілазацію і бачу унітаз та вмивальник, більше почуттів у мене викликає саме останній. Помити руки з милом і щоб вони пахли чистотою. Взагалі, я помітив, що я дуже чутливий до запаху, особливо жіночого…
Півтора місяця на сніданок я їм вівсянку з сосикою, хліб з маслом та сиром, варене яйце та чай. Вівсянка з сосискою починають приїдатися.
Три тижні тому я реєстрував “могиляночку”, як я на неї кажу, маленьку Богдану, сонечко, що закінчило Могилянку і пішло а армію. Я одразу спитав її: “Нащо ти це зробила? тікай, Даночко, тікай…”. Тоді вона знічено посміхнулась, зараз вона, певно, вже сумнівається, але завтра рано вранці вона їде на три місяці (sic!) на БЗВП, де колись був я… Так, там уже три місяці! Що в головах керівництва Нацгвардії, — я не знаю. Замість вернути термін БЗВП на місяць, вони ще збільшили його. Така дроч та ще й три місяці… Там вона точно не раз подумає про помилковість свого вибору. Це сумно. Що ж, мужайся, Даночко, ласкаво просимо у світ реальних українців, а не студентів-могилянців. Не знаю, чи це обовʼязковий досвід. Та він точно корисний. До культурного товариства дуже швидко звикаєш і оманливо починаєш думати, що існує лиш воно. Насправді ж, ні. Культурний рівень українців найкраще проявляє саме наша армія. Наразі вона найкращий зріз нашого суспільства. Це не дуже радісна картина…
Сьогодні вранці привезли двох неборак із Харкова, яких зловило ТЦК. Обом кажуть: “Ви знаєте, що попавши в військо, ви ввійшли сьогодні в історію, ви стали героями, про вас писатимуть книжки”. Один відповідає: “Как про Дубровского”. — “Якого Дубровського?” — питає його мій колега. “Та про которого Пушкин писал” — відказує молодик. — “Пушкін… Що той Пушкін, от ви Тараса Григоровича читали?” — питає колега. — “Ну да, в школе еще”. — “І що ж пише Кобзар?” — “Кобзарь? кобзаря я не знаю…” Отак от…
А тепер я ще трошки почитаю, і поїду назад. Бувайте.
1.І
Скоро буде місяць як я працюю в штабі. Останні два тижні були безперервним бігом з вирішення задач. Добре, що за малим два роки то цього я працював фіксером і звик до стресувих ситуацій, коли вирішувати проблему маєш швидко і на ходу. Цей навик мені тут згодився. Задачі нарізаються безперервно. Я заходжу в штаб о 8:15 і виходжу о 21-22:00, за виїмком обіду, вечері та ще десь години-двох. Лишається питання: чи робота, що я роблю, корисна? чи ця біганина має сенс? Досі я кажу собі, що хтось має робити цю роботу. Роботи багато, тож цей хтось має бути роздупленим, шибким і тямовитим. А ще немало уважним (за свою неуважність я плачуся невдоволенням керівників та зайвими годинами у штабі).
У мене немає вільного часу. От сьогодні суботу, друга половина у мене плюс-мінус вільна. Я виїхав у Дніпро попити каву, змінити обстановку та пописати. У мене немає вихідних. Якби вчора мені вдалось виїхати в Київ, сьогодні до 14 я б сидів за компʼютером, а ще увесь час я був би напружений, думаючи, що мною незадаволені через мій відʼїзд.
Тут немає часу на читання. Спасибі, тут є час від часу іноземці, і начальство знає, що я знаю мови, тож мене залучають. У середньому в день я читаю кілька сторінок іспанською та 7-8 сторінок українською. Англійською та іспанською час від часу я спілкуюся на базі з іноземцями. Проти того, що я читав колись, це сливе ніщо. Читання мені бракує. Втім колись було читання і не було вражень, зараз є враження і нема читання. Що я обираю? Враження, бо це життя, що я живу. Письмо ж — це життя когось іншого.
На диво, хоч я в армії, місці а пріорі чоловічому, мене в штабі оточують дівчата, до того ж незлої вроди. Без захоплень з мого боку, однак.
Серед браку комфорту найбільше мені не вичтачає вмивальника. Коли я виїжджаю у цивілазацію і бачу унітаз та вмивальник, більше почуттів у мене викликає саме останній. Помити руки з милом і щоб вони пахли чистотою. Взагалі, я помітив, що я дуже чутливий до запаху, особливо жіночого…
Півтора місяця на сніданок я їм вівсянку з сосикою, хліб з маслом та сиром, варене яйце та чай. Вівсянка з сосискою починають приїдатися.
Три тижні тому я реєстрував “могиляночку”, як я на неї кажу, маленьку Богдану, сонечко, що закінчило Могилянку і пішло а армію. Я одразу спитав її: “Нащо ти це зробила? тікай, Даночко, тікай…”. Тоді вона знічено посміхнулась, зараз вона, певно, вже сумнівається, але завтра рано вранці вона їде на три місяці (sic!) на БЗВП, де колись був я… Так, там уже три місяці! Що в головах керівництва Нацгвардії, — я не знаю. Замість вернути термін БЗВП на місяць, вони ще збільшили його. Така дроч та ще й три місяці… Там вона точно не раз подумає про помилковість свого вибору. Це сумно. Що ж, мужайся, Даночко, ласкаво просимо у світ реальних українців, а не студентів-могилянців. Не знаю, чи це обовʼязковий досвід. Та він точно корисний. До культурного товариства дуже швидко звикаєш і оманливо починаєш думати, що існує лиш воно. Насправді ж, ні. Культурний рівень українців найкраще проявляє саме наша армія. Наразі вона найкращий зріз нашого суспільства. Це не дуже радісна картина…
Сьогодні вранці привезли двох неборак із Харкова, яких зловило ТЦК. Обом кажуть: “Ви знаєте, що попавши в військо, ви ввійшли сьогодні в історію, ви стали героями, про вас писатимуть книжки”. Один відповідає: “Как про Дубровского”. — “Якого Дубровського?” — питає його мій колега. “Та про которого Пушкин писал” — відказує молодик. — “Пушкін… Що той Пушкін, от ви Тараса Григоровича читали?” — питає колега. — “Ну да, в школе еще”. — “І що ж пише Кобзар?” — “Кобзарь? кобзаря я не знаю…” Отак от…
А тепер я ще трошки почитаю, і поїду назад. Бувайте.
👍10❤5😨2🔥1🤔1
2.ІІ (неділя, Самар, у “Темній конячці”)
Мене завжди тягнуло завʼязувати тісніші, ніж суто професійні, взаємини з викладачами. Це завжди були викладачі літератури. Памʼятаю, такі стосунки завʼязались у мене з викладачкою іноземної літератури у школі № 10 в Кременчуці, де я був зайдою протягом другого семестру 10 класу. Вона бачила, як на її уроках я читав “Блеск и нищету куртизанок” Бальзака та “Пармскую обитель” Стендаля, і прихильно ставилась до цього мого захоплення. Якраз тоді ми проходили Ругон-Макарів Золя, я слухав уважно, але був ще з Бальзаком. До Золя я так і не дійшов. За кілька років ми зустрілися з нею у тому ж Кременчуці. Я знову жив у Києві, мій шестимісячний сежур у Кременчуці виглядав тоді пригодою, яку я сам не міг пояснити розумом, але про яку ніколи не шкодував. Імпульсивні рішення зовсім не завжди погані, як прийнято вважати. Вочевидь, на той час я вже почав вивчати латину, вона згадала Вергілія, я самовпевнено відповів, що скоро читатиму в оригіналі. Вона говорила тоді за Джойсового Улісса та Гомера. Це все, що я запамʼятав з тої зустрічі. А ще, що вона, здається, була в червоному пальті, у неї було чорне пишне волосся та пофарбовані вишневим кольором губи (щодо останнього я можу помилятися). На жаль, я відтоді я втратив її контакт. У тій школі я був рік тому, зустрівся з моєю викладачкою української мови. Зустрів директорку, дуже цікаву жінку, спитав за вчителя літератури, але нічого посутнього не дізнався, здається вона вже довший час там не викладає.
Була ще викладачка зарубіжної літератури в моїй школі № 155, Тетяна Володимирівна, яку я завжди тепло згадую. Її молодший син, до речі, після девʼятого класу пішов у кадетське училище. Де він од початку війни, я не знаю.
Мої університетські роки що в Києві, що в Нансі, дали мені кілька цікавих знайомств, що вийшли за межі університетських стін. Згадаю знову викладачку світової літератури, яка вели з нами семінарські заняття на першому курсі. Це було купа років тому, але якось ми залишились в контакті, і, коли я повернувся з Франції, ми відновили спілкування, вже не суто офіційні, а більш дружні. Наші зустрічі були завжди помічені довгими прогулянками, кількома чашками кави та візитами книгарень. Десь рік тому ми під час одної такої зустрічі ми зайшли у Сенс на Арсенальні. Переглядаючи стелажі видання української літератури, вона спинилась на романі “Людолови” Зінаїди Тулуб.
— Чи читали його, Антоне? — спитала вона.
— Ні. Ви?
— Так. Прекрасна річ.
Я згадав за цей, здавалося б, дрібний епізод, читаючи вчора спогади Костюка і натрапивши на його згадку про Зінаїду Тулуб. Лишаю вам більшу їх частину. А пані О. передаю привіт, можливо, колись ще попʼємо каву та поговоримо — чи про книжки?
Мене завжди тягнуло завʼязувати тісніші, ніж суто професійні, взаємини з викладачами. Це завжди були викладачі літератури. Памʼятаю, такі стосунки завʼязались у мене з викладачкою іноземної літератури у школі № 10 в Кременчуці, де я був зайдою протягом другого семестру 10 класу. Вона бачила, як на її уроках я читав “Блеск и нищету куртизанок” Бальзака та “Пармскую обитель” Стендаля, і прихильно ставилась до цього мого захоплення. Якраз тоді ми проходили Ругон-Макарів Золя, я слухав уважно, але був ще з Бальзаком. До Золя я так і не дійшов. За кілька років ми зустрілися з нею у тому ж Кременчуці. Я знову жив у Києві, мій шестимісячний сежур у Кременчуці виглядав тоді пригодою, яку я сам не міг пояснити розумом, але про яку ніколи не шкодував. Імпульсивні рішення зовсім не завжди погані, як прийнято вважати. Вочевидь, на той час я вже почав вивчати латину, вона згадала Вергілія, я самовпевнено відповів, що скоро читатиму в оригіналі. Вона говорила тоді за Джойсового Улісса та Гомера. Це все, що я запамʼятав з тої зустрічі. А ще, що вона, здається, була в червоному пальті, у неї було чорне пишне волосся та пофарбовані вишневим кольором губи (щодо останнього я можу помилятися). На жаль, я відтоді я втратив її контакт. У тій школі я був рік тому, зустрівся з моєю викладачкою української мови. Зустрів директорку, дуже цікаву жінку, спитав за вчителя літератури, але нічого посутнього не дізнався, здається вона вже довший час там не викладає.
Була ще викладачка зарубіжної літератури в моїй школі № 155, Тетяна Володимирівна, яку я завжди тепло згадую. Її молодший син, до речі, після девʼятого класу пішов у кадетське училище. Де він од початку війни, я не знаю.
Мої університетські роки що в Києві, що в Нансі, дали мені кілька цікавих знайомств, що вийшли за межі університетських стін. Згадаю знову викладачку світової літератури, яка вели з нами семінарські заняття на першому курсі. Це було купа років тому, але якось ми залишились в контакті, і, коли я повернувся з Франції, ми відновили спілкування, вже не суто офіційні, а більш дружні. Наші зустрічі були завжди помічені довгими прогулянками, кількома чашками кави та візитами книгарень. Десь рік тому ми під час одної такої зустрічі ми зайшли у Сенс на Арсенальні. Переглядаючи стелажі видання української літератури, вона спинилась на романі “Людолови” Зінаїди Тулуб.
— Чи читали його, Антоне? — спитала вона.
— Ні. Ви?
— Так. Прекрасна річ.
Я згадав за цей, здавалося б, дрібний епізод, читаючи вчора спогади Костюка і натрапивши на його згадку про Зінаїду Тулуб. Лишаю вам більшу їх частину. А пані О. передаю привіт, можливо, колись ще попʼємо каву та поговоримо — чи про книжки?
👍6🔥1
Одного разу зайшла до мене незнайома жінка. На вигляд років під 40. Вищесереднього зросту. Скромно одягнена в якомусь зношеному, тисячу разів прасованому, сірому костюмчику. В ї поставі було щось стримано панське, горде й одночасно — боязке, непевне. Сказала, що
написала історичний роман з доби гетьмана Сагайдачного… Була в Клебанова. Він порадив зайти до мене. Назвала себе Зінаїдою Тулуб. Живе в Києві. І, ніби трохи ніяковіючи, поклала на стіл грубий машинопис сторінок на 700.
[..]
Коли вона вийшла, я сів, глянув на грубезний манускрипт і подумав: графоманка чи щось серйозне? Розкрив машинопис. Незвична назва — "Людолови". Історичний роман. Гм! Почав переглядати сторінки. Деякі — прочитав. Бачу, що написано письменно. Мова — добра. Схоплюю деякі пейзажі тогочасної степової України. Звучать свіжо, оригінально. Повертаюсь до першої сторінки й починаю читати. Поволі забуваю про час і про інші обовʼязки. Читаю години дві підряд. Ідучи додому, взяв машинопис з собою. Читав цілий вечір до пізньої ночі. Зрозумів: у моїх руках справжній художньо повноцінний історичний роман. При тому, як то — кажуть роман "масштабний", глибокий, багатопляновий, уміло пересипаний рідкісними архівними документами і приватними листами історичних осіб. А який численний, різнобарвний і різнохарактерний типаж українського XVII сторіччя! Від найвищих достойників, українських, польських, татарських, російських, — до найнижчих козацьких, посполитих селян, міщан, ремісників. І все це на широкому історичному тлі соціяльних, національних, релігійних суперечностей і конфліктів тієї доби. Розповідь легка, захоплююча. Саме те, що потрібно для юнаків. Авторка, видно, писала не тільки з любовʼю, але й із солідним знанням справи. І мені стало ніяково, що при зустрічі я мав необережність подумати чи не графоманка сидить переді мною.
[..]
За два чи три місяці мене з видавництва звільнили, як "націоналіста”. Десь аж на початку 1935 року, я довідався, що роман "Людолови" вийшов нарешті з друку. Чого так довго тривав процес виходу, я тоді не знав. Ще за мого редагування роман був набраний повністю. Він мусів був вийти в січні-лютому 1934. Я не мав змоги тоді (1935) дістати і переглянути вже друкований текст "Людоловів" але я був певний, що це саме той текст, що я здав до друку. Та аж тепер, з уривків недрукованої автобіографії Зінаїди Тулуб, які скупо опублікував її єдиний біограф і критик Микола Сиротюк, довідуюся про досить дивовижну історію того тексту. Авторка правдиво нотує, що в-во "Молодий більшовик" 1933 року роман ухвалило, здало до друку, повністю надрукувало, витративши на це понад 17 тисяч карбованців. I раптом нове керівництво видавництва друк затримало, гранки розсипало, а рукопис знищило. Лише щасливий випадок (втручання М. Горького) наприкінці 1934 року, змінив різко ситуацію. Видання "Людоловів"відновили й на початку 1935 року перший том виходить друком. Авторка дає ще такий цікавий коментар до цього видання: ....У першому томі мого роману "Людолови" редактор Трофімов та його історики-консультанти всюди викреслили слова "народ", "батьківщина", "патріотизм", "держава”, кажучи,
що все те — віджилі поняття, охвістя буржуазної ідеології, так як існує тільки клясова боротьба та ідеологія, і мені довелося описовим кружним шляхом передавати тугу моєї героїні Горпини, не на- зиваючи ї любовʼю до батьківщини і тугою за нею”.
[..]
Щоб хоч трішки піднести заслону над цим страдницьким життям письменниці, я дозволю собі процитувати дещо зі спогадів Євгенії Гінзбург "Крутой маршрут" (вийшли в Італії, Міляно, 1967 р.). Хай хоч ці фрагменти будуть ширше відомі читачам, поки розкриється вся правда про т. зв. добу "вимушеної перерви" у творчому житті авторки "Людоловів”.
“… Значить... поїзд іде на Схід. У табори. Каторга...
❤2💔1
…Гуманітарії, що справді становлять переважаючу частину сьомого вагону, вже скупчились навколо Зінаїди Тулуб. Вона читає їм свої поезії. На її виду майже екстатичний вираз. Читає вона старомодно, з патосом. Вона взагалі старомодна. Невловний просмик старого дореволюційного літературного сальону відчувається в усій її манері читати,говорити. В побуті вона безпомічна й часто смішна”…
[…]
"Перші дні після Свердловська доплив бадьорости. Відновлюється читання поезій, лекцій за фахом. Зінаїда Тулуб читає напам'ять французькою мовою Мопассана. Всі захоплені її читанням”.
❤2💔1
#щоденник
5.ІІ (середа, в «зимівнику»)
У мене зʼявився пес, з яким ми бігаємо вранці — стосунки починаються ідеально, зі спільного хобі — бігу.
У понеділок я вибіг о 6:20. Мав проводити зарядку, але була тривога, тож я побіг собі. Мій «траже» незмінний: до найближчого містечка і назад. Часом, увечері, я біжу до другого, тоді дистанція збільшується удвічі.
Того ранку, щойно я вибіг на дорогу, до пене прибився собака, і ми побігли разом. Він ривками одбивався од мене, тоді спинявся, і я наздоганяв його. Так ми добігли до містечка. В одному з даорів я попрацював на перекладині, мій дружок чекав мене, і ми подались назад. Уже біля табору ми непомітно розсталися.
Учора зранку я вирішив трохи довше полежати і пішов бігати о пів на шосту. Мого сабоки не було. Сьогодні ж, знову о шостій двадцять, і щойно я вийшов на плац, він тут як тут біля мене. Стає на задні, хапає мене за руку — здоровкається. Привітавшись, побігли. Цього пазу до кінця він не добіг зі мною. На дорозі почав відставати і геть зупинився. Певно, не подобається йому далеко від табору відбігати.
Думав, як його назвати (власне, я досі не знаю, чи це він, чи вона): Джек (на згадку про Джека Лондона)? Заливай (на згадку про Багряного і його «сміливі завжди мають щастя»)? Ще думаю, хочеться українське імʼя йому дати. Назвав би «Кудлай», але він не пелехатий; він, узагалі, з себе неприглядний, миршавенький навіть, я б сказав.
Що я точно зроблю сьогодні, так куплю для нього корму, щоб наступного ранку, як стрінемось зробити йому приємно.
Колись я дивувався з Тьоми, який в нижній правій кишені носив корм для собак, скоро я сам це робитиму.
5.ІІ (середа, в «зимівнику»)
У мене зʼявився пес, з яким ми бігаємо вранці — стосунки починаються ідеально, зі спільного хобі — бігу.
У понеділок я вибіг о 6:20. Мав проводити зарядку, але була тривога, тож я побіг собі. Мій «траже» незмінний: до найближчого містечка і назад. Часом, увечері, я біжу до другого, тоді дистанція збільшується удвічі.
Того ранку, щойно я вибіг на дорогу, до пене прибився собака, і ми побігли разом. Він ривками одбивався од мене, тоді спинявся, і я наздоганяв його. Так ми добігли до містечка. В одному з даорів я попрацював на перекладині, мій дружок чекав мене, і ми подались назад. Уже біля табору ми непомітно розсталися.
Учора зранку я вирішив трохи довше полежати і пішов бігати о пів на шосту. Мого сабоки не було. Сьогодні ж, знову о шостій двадцять, і щойно я вийшов на плац, він тут як тут біля мене. Стає на задні, хапає мене за руку — здоровкається. Привітавшись, побігли. Цього пазу до кінця він не добіг зі мною. На дорозі почав відставати і геть зупинився. Певно, не подобається йому далеко від табору відбігати.
Думав, як його назвати (власне, я досі не знаю, чи це він, чи вона): Джек (на згадку про Джека Лондона)? Заливай (на згадку про Багряного і його «сміливі завжди мають щастя»)? Ще думаю, хочеться українське імʼя йому дати. Назвав би «Кудлай», але він не пелехатий; він, узагалі, з себе неприглядний, миршавенький навіть, я б сказав.
Що я точно зроблю сьогодні, так куплю для нього корму, щоб наступного ранку, як стрінемось зробити йому приємно.
Колись я дивувався з Тьоми, який в нижній правій кишені носив корм для собак, скоро я сам це робитиму.
❤15🔥1
https://www.facebook.com/share/p/1DZCix3sDY/
Шеф так і сказав: “Сененко, мій некролог на тобі. Коли помру - напишеш. Добре в тебе виходить.”
Шеф, як Вам сказать…
Я пишу, шеф.
Відклав в бік недороблену Вами роботу, яку вимагають на позавчора, і пишу Ваш некролог.
Шеф так і сказав: “Сененко, мій некролог на тобі. Коли помру - напишеш. Добре в тебе виходить.”
Шеф, як Вам сказать…
Я пишу, шеф.
Відклав в бік недороблену Вами роботу, яку вимагають на позавчора, і пишу Ваш некролог.
Facebook
Log in or sign up to view
See posts, photos and more on Facebook.
💔1
#щоденник
10.II (понеділок)
Повернувся вночі з Києва. Дорога була легка. Під французький chanson кілометри збігали непомітно. Прикрість заскочила мене вже в кінці: за 60 км до бази я пробив колесо, переднє праве. Їхав десь 120 і не оминув яму. Уздрів її, як вона мже була під колесом: хрясь і дивний звук з-під правого боку. В серці йокнуло: тільки не прокол. Скидаю швидкість, машина тримається, не веде, як казали мені, але справа дивно себе має, наче не колесо крутиться, а квадрат якийсь. Збочую. Вже як скинув швидкість, трохи повело, видко, передніше шина ще тримала повітряла. Приходить усвідомлення: таки пробив. Виходжу. Дивлюсь на колеса: в шині шматок резини вирвано і диск нівроку погнуто. Чортихаюсь: доганявся, вашу мать! пі-пі-пі. Закасую рукави, виймаю докатку, знімаю колесу, ставлю запасне. На все про все хвилин 10. Далі пхнуся 80 км. Така швидкість заколисує. Коли їдеш швидко, увагу не втрачаєш.
Перше пробите колесо і перге поміняне. Збитки списую на досвід. Він у мене багатіє, поки капшук стискається.
10.II (понеділок)
Повернувся вночі з Києва. Дорога була легка. Під французький chanson кілометри збігали непомітно. Прикрість заскочила мене вже в кінці: за 60 км до бази я пробив колесо, переднє праве. Їхав десь 120 і не оминув яму. Уздрів її, як вона мже була під колесом: хрясь і дивний звук з-під правого боку. В серці йокнуло: тільки не прокол. Скидаю швидкість, машина тримається, не веде, як казали мені, але справа дивно себе має, наче не колесо крутиться, а квадрат якийсь. Збочую. Вже як скинув швидкість, трохи повело, видко, передніше шина ще тримала повітряла. Приходить усвідомлення: таки пробив. Виходжу. Дивлюсь на колеса: в шині шматок резини вирвано і диск нівроку погнуто. Чортихаюсь: доганявся, вашу мать! пі-пі-пі. Закасую рукави, виймаю докатку, знімаю колесу, ставлю запасне. На все про все хвилин 10. Далі пхнуся 80 км. Така швидкість заколисує. Коли їдеш швидко, увагу не втрачаєш.
Перше пробите колесо і перге поміняне. Збитки списую на досвід. Він у мене багатіє, поки капшук стискається.
🔥9👍4❤1
#щоденник
12.ІІ (середа)
Сьогодні вперше прикурював чуже авто. Командир поїхав зі мною, щоб показати, кого прикурити. То була знайома мені жінка на джипі. Поруч був ще один водій. Підʼїхав передом до неї, відкрив капот, взяв у багажнику проводи, приєднав у себе плюс до плюса, а мінус до мінуса (другий водій зробив так само в неї), і стали чекати. Командир тим часом непомітно удалився. На нього це несхоже, так беззвучно зникати, та я списав це на поточні справи. Діло було зранку, коли справ найбільше. Довго не прикурювало. Вона пробувала заводити, я — піддавати обертів — нічого. Ми вже були пішли шукати джип, щоб був потужніший акумулятор, коли врешті її Кіа завелась. Я закрив капот, поклав струмент в багажник і вернувся до штабу.
Минуло кілька годин, коли заходить командир і питає: “Антон, все нормально там? Вийшло?” Я, радий з себе, кажу: “Так, завели”. На що він: “Їбать ви дивно прикурювали!” — “Чого дивно?” — питаю я, здивований, адже ж усе вийшло. — “Ти дивись, щоб після такого твій акумулятор не наїбнувся. Плюс треба до плюса, а мінус ти приєднуєш до себе, а другий кінець кладеш їй на корпус. І поки клеми приєднані, другу машину не заводять. Відʼєднав, тоді вона пробує”. — “Так чого ж ви не сказали зразу?” — “Та я як побачив, що ви там чудите, то мовчки пішов звідти, щоб не нервувати. Я їбу. Ти водій чи наїзник?”
Я наїзник. А знаєте, в чому різниця між водієм і наїзником? Перший, як щось зламається, зможе сам поправити, другий — ні.
До речі, не менш цікаво, як сам прикурювач опинився в мене в багажнику. Власне, це апарат не мій, а знайомого небіжчика, мого вітчима, який нагло помер рівно тиждень тому. З цієї нагоду у пʼятницю я приїхав у Київ, де пробув кілька днів, щоб побачитися з мамою. У суботу ми поїхали забрати деякі речі з машини її чоловіка. У багажнику лежав прикурювач. “Візьми собі, — каже вона, — може, стане в пригоді.” Став. Мама як відчувала.
12.ІІ (середа)
Сьогодні вперше прикурював чуже авто. Командир поїхав зі мною, щоб показати, кого прикурити. То була знайома мені жінка на джипі. Поруч був ще один водій. Підʼїхав передом до неї, відкрив капот, взяв у багажнику проводи, приєднав у себе плюс до плюса, а мінус до мінуса (другий водій зробив так само в неї), і стали чекати. Командир тим часом непомітно удалився. На нього це несхоже, так беззвучно зникати, та я списав це на поточні справи. Діло було зранку, коли справ найбільше. Довго не прикурювало. Вона пробувала заводити, я — піддавати обертів — нічого. Ми вже були пішли шукати джип, щоб був потужніший акумулятор, коли врешті її Кіа завелась. Я закрив капот, поклав струмент в багажник і вернувся до штабу.
Минуло кілька годин, коли заходить командир і питає: “Антон, все нормально там? Вийшло?” Я, радий з себе, кажу: “Так, завели”. На що він: “Їбать ви дивно прикурювали!” — “Чого дивно?” — питаю я, здивований, адже ж усе вийшло. — “Ти дивись, щоб після такого твій акумулятор не наїбнувся. Плюс треба до плюса, а мінус ти приєднуєш до себе, а другий кінець кладеш їй на корпус. І поки клеми приєднані, другу машину не заводять. Відʼєднав, тоді вона пробує”. — “Так чого ж ви не сказали зразу?” — “Та я як побачив, що ви там чудите, то мовчки пішов звідти, щоб не нервувати. Я їбу. Ти водій чи наїзник?”
Я наїзник. А знаєте, в чому різниця між водієм і наїзником? Перший, як щось зламається, зможе сам поправити, другий — ні.
До речі, не менш цікаво, як сам прикурювач опинився в мене в багажнику. Власне, це апарат не мій, а знайомого небіжчика, мого вітчима, який нагло помер рівно тиждень тому. З цієї нагоду у пʼятницю я приїхав у Київ, де пробув кілька днів, щоб побачитися з мамою. У суботу ми поїхали забрати деякі речі з машини її чоловіка. У багажнику лежав прикурювач. “Візьми собі, — каже вона, — може, стане в пригоді.” Став. Мама як відчувала.
❤8👍2🔥2💔1
13.ІІ
Читаю Вовка Ларсона Лондона. Дуже сильна річ. Кожне речення відгукується тілі, десь усередині (чи не в душі?). Я з тих, хто не вірить у душу без тіла. Тож, якщо почуття пронизує його і опускається глибше, можна прирівнювати це до сягання того, що називають душею. Репліки жорсткі, немилосердні, невибачливі. Роман показує, до чого кабінетний інтелігент з натренованим розумом і слабким тілом безпорадний в іншому, не академічному, оточенні. Слабкість карається силою, слабкість помирає, сила торжествує, але не тупа сила. Роман, на якому я виховувався, на якому виховуватиму сина.
Чи читали?
Читаю Вовка Ларсона Лондона. Дуже сильна річ. Кожне речення відгукується тілі, десь усередині (чи не в душі?). Я з тих, хто не вірить у душу без тіла. Тож, якщо почуття пронизує його і опускається глибше, можна прирівнювати це до сягання того, що називають душею. Репліки жорсткі, немилосердні, невибачливі. Роман показує, до чого кабінетний інтелігент з натренованим розумом і слабким тілом безпорадний в іншому, не академічному, оточенні. Слабкість карається силою, слабкість помирає, сила торжествує, але не тупа сила. Роман, на якому я виховувався, на якому виховуватиму сина.
Чи читали?
👌4🔥1🤔1
Освітарня
13.ІІ Читаю Вовка Ларсона Лондона. Дуже сильна річ. Кожне речення відгукується тілі, десь усередині (чи не в душі?). Я з тих, хто не вірить у душу без тіла. Тож, якщо почуття пронизує його і опускається глибше, можна прирівнювати це до сягання того, що називають…
16.II
It was no easy task, waiting on the cabin table, where sat Wolf Larsen, Johansen, and the six hunters. The cabin was small, to begin with, and to move around, as I was compelled to, was not made easier by the schooner’s violent pitching and wallowing. But what struck me most forcibly was the total lack of sympathy on the part of the men whom I served. I could feel my knee through my clothes, swelling, and swelling, and I was sick and faint from the pain of it. I could catch glimpses of my face, white and ghastly, distorted with pain, in the cabin mirror. All the men must have seen my condition, but not one spoke or took notice of me, till I was almost grateful to Wolf Larsen, later on (I was washing the dishes), when he said:
“Don’t let a little thing like that bother you. You’ll get used to such things in time. It may cripple you some, but all the same you’ll be learning to walk.
“That’s what you call a paradox, isn’t it?” he added.
He seemed pleased when I nodded my head with the customary “Yes, sir.”
“I suppose you know a bit about literary things? Eh? Good. I’ll have some talks with you some time.”
“Було зовсім нелегко прислуговувати коло стола каюти, за яким сидів Вовк Ларсен, Йогансен та ще шестеро мисливців. Насамперед, каюта була маленька, а шалене гойдання і хилитання шхуни не допомагало мені рухатись, як слід. Та що мене вразило найдужче — це повнісінький брак співчуття з боку чоловіків, яким я подавав на стіл. Я відчував крізь одяг, як моє коліно все набухало й набухало, від болю мені було зле і я непритомнів. Крадькома я позирав у дзеркало каюти на своє обличчя: воно було бліде і страховидне, і корчилось від болю. Усі чоловіки запевне бачили мій стан, та ніхто не сказав і слова і не звернув на мене уваги, доки я був майже вдячний Вовку Ларсену, який, пізніше (я вже мив посуд), сказав: “Не дозволяй такій дрібниці турбувати тебе. З часом ти звикнеш до таких речей. Це тебе, може, трохи й покалічить, та ти все одно вчитимешся ходити. Ви це називаєте парадоксом, чи не так?” — додав він.
Він виглядав вдоволеним, коли я кивнув головою зі звичним “Так, сер”.
“Припускаю, ти трохи знаєшся на літературі, а? Добре. Якось ми ще побалакаєм з тобою.”
І не звертаючи більше уваги на мене, він розвернувся спиною і пішов вверх на палубу.“
It was no easy task, waiting on the cabin table, where sat Wolf Larsen, Johansen, and the six hunters. The cabin was small, to begin with, and to move around, as I was compelled to, was not made easier by the schooner’s violent pitching and wallowing. But what struck me most forcibly was the total lack of sympathy on the part of the men whom I served. I could feel my knee through my clothes, swelling, and swelling, and I was sick and faint from the pain of it. I could catch glimpses of my face, white and ghastly, distorted with pain, in the cabin mirror. All the men must have seen my condition, but not one spoke or took notice of me, till I was almost grateful to Wolf Larsen, later on (I was washing the dishes), when he said:
“Don’t let a little thing like that bother you. You’ll get used to such things in time. It may cripple you some, but all the same you’ll be learning to walk.
“That’s what you call a paradox, isn’t it?” he added.
He seemed pleased when I nodded my head with the customary “Yes, sir.”
“I suppose you know a bit about literary things? Eh? Good. I’ll have some talks with you some time.”
“Було зовсім нелегко прислуговувати коло стола каюти, за яким сидів Вовк Ларсен, Йогансен та ще шестеро мисливців. Насамперед, каюта була маленька, а шалене гойдання і хилитання шхуни не допомагало мені рухатись, як слід. Та що мене вразило найдужче — це повнісінький брак співчуття з боку чоловіків, яким я подавав на стіл. Я відчував крізь одяг, як моє коліно все набухало й набухало, від болю мені було зле і я непритомнів. Крадькома я позирав у дзеркало каюти на своє обличчя: воно було бліде і страховидне, і корчилось від болю. Усі чоловіки запевне бачили мій стан, та ніхто не сказав і слова і не звернув на мене уваги, доки я був майже вдячний Вовку Ларсену, який, пізніше (я вже мив посуд), сказав: “Не дозволяй такій дрібниці турбувати тебе. З часом ти звикнеш до таких речей. Це тебе, може, трохи й покалічить, та ти все одно вчитимешся ходити. Ви це називаєте парадоксом, чи не так?” — додав він.
Він виглядав вдоволеним, коли я кивнув головою зі звичним “Так, сер”.
“Припускаю, ти трохи знаєшся на літературі, а? Добре. Якось ми ще побалакаєм з тобою.”
І не звертаючи більше уваги на мене, він розвернувся спиною і пішов вверх на палубу.“
🔥8
#щоденник
22.ІІ (вечір суботи, Дніпро)
Моє знайомство з Дніпром почалось із парку Лазаря Глоби, і, за вищим провидінням, рівно два роки потому я знову міряю рипучими кроками снігом вкритий асфальт парку, який зараз навіює мені спогади і про перший приїзд у Дніпро, і про парк Ґуель у Барселоні. Обидва більше ніж парки — це оази. Оази в осерді пульсуючих велетнів. Втім у їхніх межах панує спокій. Це островки без води, що відділяє.
У Старому я щось читав про парк Ґуель. Здається, він називається так на честь мецената, що побудову того парку фінансував. Історія парку Лазаря далеко цікавіша і — що надрідко в нашій історії — далеко давніша. Йдеться про козака Лазаря Глобу, який, повісивши на гак зброю, оселився на Дніпрі в межах колись Катеринослава, на мить Січеслава, а зараз Дніпра, де посадив три сади: один на горі (нинішній парк Шевченка), другий на Монастирському острові навпроти, а третій — внизу на слободі Половиця, якій доля судила стати центром міста. Там-той сад, що внизу, власне, і став нинішнім парком Лазаря Глоби.
До слова, про назву Дніпро. Я вже обмовився, що кортку мить під час визвольних війн сто років тому, місто називалось Січеславом, очевидно, у памʼять про Козаччину та численні січі, що були уздовж річища Дніпра в цьому районі. Цю назву можна подибати в одному з ранніх оповідань Валерʼяна Підмогильного саме того періоду (назви вже не памʼятаю, та оповідань у нього не так багато, можна перечитати всі).
Цього тижня у нас були історичні лекції з Вахтангом Кіпіані, мова зайшла за зміну топоніміки, і як це впливає на вигляд (звучання) міста. Я спитав, чому міста ми перейменовуємо, а до областей не добираємося (місто Кропивницький, але Кіровоградська область, Дніпро, але Дніпропетровська). Причина, як виявилось, суто юридична, і вирішеться вона із закінченням воєнного стану. «Втім, якщо, — каже Вахтанг, — з Кропивницькою областю існує тихий консенсус щодо похідної назви області, то з Дніпром трохи складніше. Можна назвати область Дніпровською, що, здавалось би, логічно, а можна пригадати стару назву і зробити відсил до неї: Січеславська, бо Дніпро у 18-20рр. українські сили називали Січеславом».
Зрештою, в самому парку Лазаря є спогад про стару назву. При вʼїзді і виїзді з тунеля дитячої залізної дороги на камені написано Січеслав, ніби нагадаючи про перебіжну славу предків Лазаря.
22.ІІ (вечір суботи, Дніпро)
Моє знайомство з Дніпром почалось із парку Лазаря Глоби, і, за вищим провидінням, рівно два роки потому я знову міряю рипучими кроками снігом вкритий асфальт парку, який зараз навіює мені спогади і про перший приїзд у Дніпро, і про парк Ґуель у Барселоні. Обидва більше ніж парки — це оази. Оази в осерді пульсуючих велетнів. Втім у їхніх межах панує спокій. Це островки без води, що відділяє.
У Старому я щось читав про парк Ґуель. Здається, він називається так на честь мецената, що побудову того парку фінансував. Історія парку Лазаря далеко цікавіша і — що надрідко в нашій історії — далеко давніша. Йдеться про козака Лазаря Глобу, який, повісивши на гак зброю, оселився на Дніпрі в межах колись Катеринослава, на мить Січеслава, а зараз Дніпра, де посадив три сади: один на горі (нинішній парк Шевченка), другий на Монастирському острові навпроти, а третій — внизу на слободі Половиця, якій доля судила стати центром міста. Там-той сад, що внизу, власне, і став нинішнім парком Лазаря Глоби.
До слова, про назву Дніпро. Я вже обмовився, що кортку мить під час визвольних війн сто років тому, місто називалось Січеславом, очевидно, у памʼять про Козаччину та численні січі, що були уздовж річища Дніпра в цьому районі. Цю назву можна подибати в одному з ранніх оповідань Валерʼяна Підмогильного саме того періоду (назви вже не памʼятаю, та оповідань у нього не так багато, можна перечитати всі).
Цього тижня у нас були історичні лекції з Вахтангом Кіпіані, мова зайшла за зміну топоніміки, і як це впливає на вигляд (звучання) міста. Я спитав, чому міста ми перейменовуємо, а до областей не добираємося (місто Кропивницький, але Кіровоградська область, Дніпро, але Дніпропетровська). Причина, як виявилось, суто юридична, і вирішеться вона із закінченням воєнного стану. «Втім, якщо, — каже Вахтанг, — з Кропивницькою областю існує тихий консенсус щодо похідної назви області, то з Дніпром трохи складніше. Можна назвати область Дніпровською, що, здавалось би, логічно, а можна пригадати стару назву і зробити відсил до неї: Січеславська, бо Дніпро у 18-20рр. українські сили називали Січеславом».
Зрештою, в самому парку Лазаря є спогад про стару назву. При вʼїзді і виїзді з тунеля дитячої залізної дороги на камені написано Січеслав, ніби нагадаючи про перебіжну славу предків Лазаря.
❤17
#щоденник
24.ІІІ
Яким би я не був варваром: чухан, немитий, але проти амерів мене можна назвати витонченним: на сніданок у кавʼярні я беру тістечко й каву, вони — дво хотдоги і колу…
Зранку поїхали на підрив. Прибули на локацію, навпроти нас з другого боку сховища. У місці підриву були дві ракети від Граду, що їх треба було перенести подалі. Взяли з Ґуаданьєю та іншими сержантами й cabo і пішли виносити. Відійшли на метрів сто, як попереду нас щось вибухає. Наче й не дуже далеко, але хвилі не було жодної. Ми собі навіть не подумали ні про що і продовжили рух, із градинами на плечі. Я про себе сказав: може, то наша артилерія вистрілила.
Поклали градини, вертаємся. Чую, командири наче гукають нас, щось кричать, я у відповідь відгукуюсь. Біжать до нас. «Чого біжите», — думаю собі. «Що це вибухнуло? — питають. — Ми вже думали, що це у вас! Хух…» — «Та ні, це десь далі.» — відповідаю. Минає кілька хвилин, усі заспокоїлись, всміхаємося, що командири даремно ляку дали, коли з лісу вибігає інший сержант і кричить: «Екскаватор наїхав на міну, тяжкий триста, потрібна евакуація!» Біля нас був квадрік, він кидаєтьчя на нього головний сержант до нього другим, я хапаю третього за аптечку і передаю на квадрік, подій по газах і вони умчали лісом.
За кілька хвилин ми були вже на бусіку там. За кермом був сержант, що був вперше збіг до нам. Виїхавши на небезпечну ділянку, він розвернув мушину і поїхав задом: щоб якщо що, підірвався спершу зад, і нас двох, попереду сидящих, зачепило менше.
Спішились. Останні 50 метрів бігом. Ось уже біля підірваної техніки: гусянка виворочена, позаду вирва з-під міни. На сидінні корчиться від болю товстенький водій в окулярах. Ліву ногу йому розкрамсало, тримається на шкірі, високо накладено турнікет. Крові нема, лиш виворочене мʼясо. Ліва рука на плечі теж вирвана, але ще тримається, високо теж турнікет. Він не тече, не кричить — стогне: «Врятуйте ногу, — благає, — я ж єдиний кормилець…». Благородна думка в такий момент.
Треба витягати. Ношів немає. Якась куртка. Скручуємо — ось і ноші для ніг. Усе робимо швидко. Евак їде, треба витягати його з кабіни, стогін. Дивлюсь на ногу: перерубане мʼясо. Бридко. Рука не краще. Огрядне звисле тіло в своєму найгидкішому вигляді.
Якось витягли. Несемо до бусіка. Затягнули назад. Кладу йому в рот пілпак, ллю воду в рот, щоб ковтнув. Розмовляю, поки мчимо до «скоряка». Далі вигрузка і він поїхав далі.
Тільки врятуйте ногу… утратив усе.
Вже за годину ми забули за це. Шкода старенького, безневинного, але що поробиш — це війна.
Сьогодні ж день народження в мого дідуся, як і в мого батька. Дідуся я привітав в обід, батька — ні. Не хочеться. Привітав, говорив бадьоро, чекав на гостей. Увечері мама пише, що діда схопив інсульт, частину тіла паралізувало, не говорить. Як доля грається з людьми — паралізувати на день народження.
Ще одне спостереження: що більше людина вірить у Бога і відповідно до його приписів живе, то більше зазнає прикростей на життєвому шляху. Чи це Бог так насміхається і перевіряє їх на стійкість віри, чи це просто співпадіння?..
24.ІІІ
Яким би я не був варваром: чухан, немитий, але проти амерів мене можна назвати витонченним: на сніданок у кавʼярні я беру тістечко й каву, вони — дво хотдоги і колу…
Зранку поїхали на підрив. Прибули на локацію, навпроти нас з другого боку сховища. У місці підриву були дві ракети від Граду, що їх треба було перенести подалі. Взяли з Ґуаданьєю та іншими сержантами й cabo і пішли виносити. Відійшли на метрів сто, як попереду нас щось вибухає. Наче й не дуже далеко, але хвилі не було жодної. Ми собі навіть не подумали ні про що і продовжили рух, із градинами на плечі. Я про себе сказав: може, то наша артилерія вистрілила.
Поклали градини, вертаємся. Чую, командири наче гукають нас, щось кричать, я у відповідь відгукуюсь. Біжать до нас. «Чого біжите», — думаю собі. «Що це вибухнуло? — питають. — Ми вже думали, що це у вас! Хух…» — «Та ні, це десь далі.» — відповідаю. Минає кілька хвилин, усі заспокоїлись, всміхаємося, що командири даремно ляку дали, коли з лісу вибігає інший сержант і кричить: «Екскаватор наїхав на міну, тяжкий триста, потрібна евакуація!» Біля нас був квадрік, він кидаєтьчя на нього головний сержант до нього другим, я хапаю третього за аптечку і передаю на квадрік, подій по газах і вони умчали лісом.
За кілька хвилин ми були вже на бусіку там. За кермом був сержант, що був вперше збіг до нам. Виїхавши на небезпечну ділянку, він розвернув мушину і поїхав задом: щоб якщо що, підірвався спершу зад, і нас двох, попереду сидящих, зачепило менше.
Спішились. Останні 50 метрів бігом. Ось уже біля підірваної техніки: гусянка виворочена, позаду вирва з-під міни. На сидінні корчиться від болю товстенький водій в окулярах. Ліву ногу йому розкрамсало, тримається на шкірі, високо накладено турнікет. Крові нема, лиш виворочене мʼясо. Ліва рука на плечі теж вирвана, але ще тримається, високо теж турнікет. Він не тече, не кричить — стогне: «Врятуйте ногу, — благає, — я ж єдиний кормилець…». Благородна думка в такий момент.
Треба витягати. Ношів немає. Якась куртка. Скручуємо — ось і ноші для ніг. Усе робимо швидко. Евак їде, треба витягати його з кабіни, стогін. Дивлюсь на ногу: перерубане мʼясо. Бридко. Рука не краще. Огрядне звисле тіло в своєму найгидкішому вигляді.
Якось витягли. Несемо до бусіка. Затягнули назад. Кладу йому в рот пілпак, ллю воду в рот, щоб ковтнув. Розмовляю, поки мчимо до «скоряка». Далі вигрузка і він поїхав далі.
Тільки врятуйте ногу… утратив усе.
Вже за годину ми забули за це. Шкода старенького, безневинного, але що поробиш — це війна.
Сьогодні ж день народження в мого дідуся, як і в мого батька. Дідуся я привітав в обід, батька — ні. Не хочеться. Привітав, говорив бадьоро, чекав на гостей. Увечері мама пише, що діда схопив інсульт, частину тіла паралізувало, не говорить. Як доля грається з людьми — паралізувати на день народження.
Ще одне спостереження: що більше людина вірить у Бога і відповідно до його приписів живе, то більше зазнає прикростей на життєвому шляху. Чи це Бог так насміхається і перевіряє їх на стійкість віри, чи це просто співпадіння?..
😢14💔4👍1