https://www.facebook.com/share/p/1DZCix3sDY/
Шеф так і сказав: “Сененко, мій некролог на тобі. Коли помру - напишеш. Добре в тебе виходить.”
Шеф, як Вам сказать…
Я пишу, шеф.
Відклав в бік недороблену Вами роботу, яку вимагають на позавчора, і пишу Ваш некролог.
Шеф так і сказав: “Сененко, мій некролог на тобі. Коли помру - напишеш. Добре в тебе виходить.”
Шеф, як Вам сказать…
Я пишу, шеф.
Відклав в бік недороблену Вами роботу, яку вимагають на позавчора, і пишу Ваш некролог.
Facebook
Log in or sign up to view
See posts, photos and more on Facebook.
💔1
#щоденник
10.II (понеділок)
Повернувся вночі з Києва. Дорога була легка. Під французький chanson кілометри збігали непомітно. Прикрість заскочила мене вже в кінці: за 60 км до бази я пробив колесо, переднє праве. Їхав десь 120 і не оминув яму. Уздрів її, як вона мже була під колесом: хрясь і дивний звук з-під правого боку. В серці йокнуло: тільки не прокол. Скидаю швидкість, машина тримається, не веде, як казали мені, але справа дивно себе має, наче не колесо крутиться, а квадрат якийсь. Збочую. Вже як скинув швидкість, трохи повело, видко, передніше шина ще тримала повітряла. Приходить усвідомлення: таки пробив. Виходжу. Дивлюсь на колеса: в шині шматок резини вирвано і диск нівроку погнуто. Чортихаюсь: доганявся, вашу мать! пі-пі-пі. Закасую рукави, виймаю докатку, знімаю колесу, ставлю запасне. На все про все хвилин 10. Далі пхнуся 80 км. Така швидкість заколисує. Коли їдеш швидко, увагу не втрачаєш.
Перше пробите колесо і перге поміняне. Збитки списую на досвід. Він у мене багатіє, поки капшук стискається.
10.II (понеділок)
Повернувся вночі з Києва. Дорога була легка. Під французький chanson кілометри збігали непомітно. Прикрість заскочила мене вже в кінці: за 60 км до бази я пробив колесо, переднє праве. Їхав десь 120 і не оминув яму. Уздрів її, як вона мже була під колесом: хрясь і дивний звук з-під правого боку. В серці йокнуло: тільки не прокол. Скидаю швидкість, машина тримається, не веде, як казали мені, але справа дивно себе має, наче не колесо крутиться, а квадрат якийсь. Збочую. Вже як скинув швидкість, трохи повело, видко, передніше шина ще тримала повітряла. Приходить усвідомлення: таки пробив. Виходжу. Дивлюсь на колеса: в шині шматок резини вирвано і диск нівроку погнуто. Чортихаюсь: доганявся, вашу мать! пі-пі-пі. Закасую рукави, виймаю докатку, знімаю колесу, ставлю запасне. На все про все хвилин 10. Далі пхнуся 80 км. Така швидкість заколисує. Коли їдеш швидко, увагу не втрачаєш.
Перше пробите колесо і перге поміняне. Збитки списую на досвід. Він у мене багатіє, поки капшук стискається.
🔥9👍4❤1
#щоденник
12.ІІ (середа)
Сьогодні вперше прикурював чуже авто. Командир поїхав зі мною, щоб показати, кого прикурити. То була знайома мені жінка на джипі. Поруч був ще один водій. Підʼїхав передом до неї, відкрив капот, взяв у багажнику проводи, приєднав у себе плюс до плюса, а мінус до мінуса (другий водій зробив так само в неї), і стали чекати. Командир тим часом непомітно удалився. На нього це несхоже, так беззвучно зникати, та я списав це на поточні справи. Діло було зранку, коли справ найбільше. Довго не прикурювало. Вона пробувала заводити, я — піддавати обертів — нічого. Ми вже були пішли шукати джип, щоб був потужніший акумулятор, коли врешті її Кіа завелась. Я закрив капот, поклав струмент в багажник і вернувся до штабу.
Минуло кілька годин, коли заходить командир і питає: “Антон, все нормально там? Вийшло?” Я, радий з себе, кажу: “Так, завели”. На що він: “Їбать ви дивно прикурювали!” — “Чого дивно?” — питаю я, здивований, адже ж усе вийшло. — “Ти дивись, щоб після такого твій акумулятор не наїбнувся. Плюс треба до плюса, а мінус ти приєднуєш до себе, а другий кінець кладеш їй на корпус. І поки клеми приєднані, другу машину не заводять. Відʼєднав, тоді вона пробує”. — “Так чого ж ви не сказали зразу?” — “Та я як побачив, що ви там чудите, то мовчки пішов звідти, щоб не нервувати. Я їбу. Ти водій чи наїзник?”
Я наїзник. А знаєте, в чому різниця між водієм і наїзником? Перший, як щось зламається, зможе сам поправити, другий — ні.
До речі, не менш цікаво, як сам прикурювач опинився в мене в багажнику. Власне, це апарат не мій, а знайомого небіжчика, мого вітчима, який нагло помер рівно тиждень тому. З цієї нагоду у пʼятницю я приїхав у Київ, де пробув кілька днів, щоб побачитися з мамою. У суботу ми поїхали забрати деякі речі з машини її чоловіка. У багажнику лежав прикурювач. “Візьми собі, — каже вона, — може, стане в пригоді.” Став. Мама як відчувала.
12.ІІ (середа)
Сьогодні вперше прикурював чуже авто. Командир поїхав зі мною, щоб показати, кого прикурити. То була знайома мені жінка на джипі. Поруч був ще один водій. Підʼїхав передом до неї, відкрив капот, взяв у багажнику проводи, приєднав у себе плюс до плюса, а мінус до мінуса (другий водій зробив так само в неї), і стали чекати. Командир тим часом непомітно удалився. На нього це несхоже, так беззвучно зникати, та я списав це на поточні справи. Діло було зранку, коли справ найбільше. Довго не прикурювало. Вона пробувала заводити, я — піддавати обертів — нічого. Ми вже були пішли шукати джип, щоб був потужніший акумулятор, коли врешті її Кіа завелась. Я закрив капот, поклав струмент в багажник і вернувся до штабу.
Минуло кілька годин, коли заходить командир і питає: “Антон, все нормально там? Вийшло?” Я, радий з себе, кажу: “Так, завели”. На що він: “Їбать ви дивно прикурювали!” — “Чого дивно?” — питаю я, здивований, адже ж усе вийшло. — “Ти дивись, щоб після такого твій акумулятор не наїбнувся. Плюс треба до плюса, а мінус ти приєднуєш до себе, а другий кінець кладеш їй на корпус. І поки клеми приєднані, другу машину не заводять. Відʼєднав, тоді вона пробує”. — “Так чого ж ви не сказали зразу?” — “Та я як побачив, що ви там чудите, то мовчки пішов звідти, щоб не нервувати. Я їбу. Ти водій чи наїзник?”
Я наїзник. А знаєте, в чому різниця між водієм і наїзником? Перший, як щось зламається, зможе сам поправити, другий — ні.
До речі, не менш цікаво, як сам прикурювач опинився в мене в багажнику. Власне, це апарат не мій, а знайомого небіжчика, мого вітчима, який нагло помер рівно тиждень тому. З цієї нагоду у пʼятницю я приїхав у Київ, де пробув кілька днів, щоб побачитися з мамою. У суботу ми поїхали забрати деякі речі з машини її чоловіка. У багажнику лежав прикурювач. “Візьми собі, — каже вона, — може, стане в пригоді.” Став. Мама як відчувала.
❤8👍2🔥2💔1
13.ІІ
Читаю Вовка Ларсона Лондона. Дуже сильна річ. Кожне речення відгукується тілі, десь усередині (чи не в душі?). Я з тих, хто не вірить у душу без тіла. Тож, якщо почуття пронизує його і опускається глибше, можна прирівнювати це до сягання того, що називають душею. Репліки жорсткі, немилосердні, невибачливі. Роман показує, до чого кабінетний інтелігент з натренованим розумом і слабким тілом безпорадний в іншому, не академічному, оточенні. Слабкість карається силою, слабкість помирає, сила торжествує, але не тупа сила. Роман, на якому я виховувався, на якому виховуватиму сина.
Чи читали?
Читаю Вовка Ларсона Лондона. Дуже сильна річ. Кожне речення відгукується тілі, десь усередині (чи не в душі?). Я з тих, хто не вірить у душу без тіла. Тож, якщо почуття пронизує його і опускається глибше, можна прирівнювати це до сягання того, що називають душею. Репліки жорсткі, немилосердні, невибачливі. Роман показує, до чого кабінетний інтелігент з натренованим розумом і слабким тілом безпорадний в іншому, не академічному, оточенні. Слабкість карається силою, слабкість помирає, сила торжествує, але не тупа сила. Роман, на якому я виховувався, на якому виховуватиму сина.
Чи читали?
👌4🔥1🤔1
Освітарня
13.ІІ Читаю Вовка Ларсона Лондона. Дуже сильна річ. Кожне речення відгукується тілі, десь усередині (чи не в душі?). Я з тих, хто не вірить у душу без тіла. Тож, якщо почуття пронизує його і опускається глибше, можна прирівнювати це до сягання того, що називають…
16.II
It was no easy task, waiting on the cabin table, where sat Wolf Larsen, Johansen, and the six hunters. The cabin was small, to begin with, and to move around, as I was compelled to, was not made easier by the schooner’s violent pitching and wallowing. But what struck me most forcibly was the total lack of sympathy on the part of the men whom I served. I could feel my knee through my clothes, swelling, and swelling, and I was sick and faint from the pain of it. I could catch glimpses of my face, white and ghastly, distorted with pain, in the cabin mirror. All the men must have seen my condition, but not one spoke or took notice of me, till I was almost grateful to Wolf Larsen, later on (I was washing the dishes), when he said:
“Don’t let a little thing like that bother you. You’ll get used to such things in time. It may cripple you some, but all the same you’ll be learning to walk.
“That’s what you call a paradox, isn’t it?” he added.
He seemed pleased when I nodded my head with the customary “Yes, sir.”
“I suppose you know a bit about literary things? Eh? Good. I’ll have some talks with you some time.”
“Було зовсім нелегко прислуговувати коло стола каюти, за яким сидів Вовк Ларсен, Йогансен та ще шестеро мисливців. Насамперед, каюта була маленька, а шалене гойдання і хилитання шхуни не допомагало мені рухатись, як слід. Та що мене вразило найдужче — це повнісінький брак співчуття з боку чоловіків, яким я подавав на стіл. Я відчував крізь одяг, як моє коліно все набухало й набухало, від болю мені було зле і я непритомнів. Крадькома я позирав у дзеркало каюти на своє обличчя: воно було бліде і страховидне, і корчилось від болю. Усі чоловіки запевне бачили мій стан, та ніхто не сказав і слова і не звернув на мене уваги, доки я був майже вдячний Вовку Ларсену, який, пізніше (я вже мив посуд), сказав: “Не дозволяй такій дрібниці турбувати тебе. З часом ти звикнеш до таких речей. Це тебе, може, трохи й покалічить, та ти все одно вчитимешся ходити. Ви це називаєте парадоксом, чи не так?” — додав він.
Він виглядав вдоволеним, коли я кивнув головою зі звичним “Так, сер”.
“Припускаю, ти трохи знаєшся на літературі, а? Добре. Якось ми ще побалакаєм з тобою.”
І не звертаючи більше уваги на мене, він розвернувся спиною і пішов вверх на палубу.“
It was no easy task, waiting on the cabin table, where sat Wolf Larsen, Johansen, and the six hunters. The cabin was small, to begin with, and to move around, as I was compelled to, was not made easier by the schooner’s violent pitching and wallowing. But what struck me most forcibly was the total lack of sympathy on the part of the men whom I served. I could feel my knee through my clothes, swelling, and swelling, and I was sick and faint from the pain of it. I could catch glimpses of my face, white and ghastly, distorted with pain, in the cabin mirror. All the men must have seen my condition, but not one spoke or took notice of me, till I was almost grateful to Wolf Larsen, later on (I was washing the dishes), when he said:
“Don’t let a little thing like that bother you. You’ll get used to such things in time. It may cripple you some, but all the same you’ll be learning to walk.
“That’s what you call a paradox, isn’t it?” he added.
He seemed pleased when I nodded my head with the customary “Yes, sir.”
“I suppose you know a bit about literary things? Eh? Good. I’ll have some talks with you some time.”
“Було зовсім нелегко прислуговувати коло стола каюти, за яким сидів Вовк Ларсен, Йогансен та ще шестеро мисливців. Насамперед, каюта була маленька, а шалене гойдання і хилитання шхуни не допомагало мені рухатись, як слід. Та що мене вразило найдужче — це повнісінький брак співчуття з боку чоловіків, яким я подавав на стіл. Я відчував крізь одяг, як моє коліно все набухало й набухало, від болю мені було зле і я непритомнів. Крадькома я позирав у дзеркало каюти на своє обличчя: воно було бліде і страховидне, і корчилось від болю. Усі чоловіки запевне бачили мій стан, та ніхто не сказав і слова і не звернув на мене уваги, доки я був майже вдячний Вовку Ларсену, який, пізніше (я вже мив посуд), сказав: “Не дозволяй такій дрібниці турбувати тебе. З часом ти звикнеш до таких речей. Це тебе, може, трохи й покалічить, та ти все одно вчитимешся ходити. Ви це називаєте парадоксом, чи не так?” — додав він.
Він виглядав вдоволеним, коли я кивнув головою зі звичним “Так, сер”.
“Припускаю, ти трохи знаєшся на літературі, а? Добре. Якось ми ще побалакаєм з тобою.”
І не звертаючи більше уваги на мене, він розвернувся спиною і пішов вверх на палубу.“
🔥8
#щоденник
22.ІІ (вечір суботи, Дніпро)
Моє знайомство з Дніпром почалось із парку Лазаря Глоби, і, за вищим провидінням, рівно два роки потому я знову міряю рипучими кроками снігом вкритий асфальт парку, який зараз навіює мені спогади і про перший приїзд у Дніпро, і про парк Ґуель у Барселоні. Обидва більше ніж парки — це оази. Оази в осерді пульсуючих велетнів. Втім у їхніх межах панує спокій. Це островки без води, що відділяє.
У Старому я щось читав про парк Ґуель. Здається, він називається так на честь мецената, що побудову того парку фінансував. Історія парку Лазаря далеко цікавіша і — що надрідко в нашій історії — далеко давніша. Йдеться про козака Лазаря Глобу, який, повісивши на гак зброю, оселився на Дніпрі в межах колись Катеринослава, на мить Січеслава, а зараз Дніпра, де посадив три сади: один на горі (нинішній парк Шевченка), другий на Монастирському острові навпроти, а третій — внизу на слободі Половиця, якій доля судила стати центром міста. Там-той сад, що внизу, власне, і став нинішнім парком Лазаря Глоби.
До слова, про назву Дніпро. Я вже обмовився, що кортку мить під час визвольних війн сто років тому, місто називалось Січеславом, очевидно, у памʼять про Козаччину та численні січі, що були уздовж річища Дніпра в цьому районі. Цю назву можна подибати в одному з ранніх оповідань Валерʼяна Підмогильного саме того періоду (назви вже не памʼятаю, та оповідань у нього не так багато, можна перечитати всі).
Цього тижня у нас були історичні лекції з Вахтангом Кіпіані, мова зайшла за зміну топоніміки, і як це впливає на вигляд (звучання) міста. Я спитав, чому міста ми перейменовуємо, а до областей не добираємося (місто Кропивницький, але Кіровоградська область, Дніпро, але Дніпропетровська). Причина, як виявилось, суто юридична, і вирішеться вона із закінченням воєнного стану. «Втім, якщо, — каже Вахтанг, — з Кропивницькою областю існує тихий консенсус щодо похідної назви області, то з Дніпром трохи складніше. Можна назвати область Дніпровською, що, здавалось би, логічно, а можна пригадати стару назву і зробити відсил до неї: Січеславська, бо Дніпро у 18-20рр. українські сили називали Січеславом».
Зрештою, в самому парку Лазаря є спогад про стару назву. При вʼїзді і виїзді з тунеля дитячої залізної дороги на камені написано Січеслав, ніби нагадаючи про перебіжну славу предків Лазаря.
22.ІІ (вечір суботи, Дніпро)
Моє знайомство з Дніпром почалось із парку Лазаря Глоби, і, за вищим провидінням, рівно два роки потому я знову міряю рипучими кроками снігом вкритий асфальт парку, який зараз навіює мені спогади і про перший приїзд у Дніпро, і про парк Ґуель у Барселоні. Обидва більше ніж парки — це оази. Оази в осерді пульсуючих велетнів. Втім у їхніх межах панує спокій. Це островки без води, що відділяє.
У Старому я щось читав про парк Ґуель. Здається, він називається так на честь мецената, що побудову того парку фінансував. Історія парку Лазаря далеко цікавіша і — що надрідко в нашій історії — далеко давніша. Йдеться про козака Лазаря Глобу, який, повісивши на гак зброю, оселився на Дніпрі в межах колись Катеринослава, на мить Січеслава, а зараз Дніпра, де посадив три сади: один на горі (нинішній парк Шевченка), другий на Монастирському острові навпроти, а третій — внизу на слободі Половиця, якій доля судила стати центром міста. Там-той сад, що внизу, власне, і став нинішнім парком Лазаря Глоби.
До слова, про назву Дніпро. Я вже обмовився, що кортку мить під час визвольних війн сто років тому, місто називалось Січеславом, очевидно, у памʼять про Козаччину та численні січі, що були уздовж річища Дніпра в цьому районі. Цю назву можна подибати в одному з ранніх оповідань Валерʼяна Підмогильного саме того періоду (назви вже не памʼятаю, та оповідань у нього не так багато, можна перечитати всі).
Цього тижня у нас були історичні лекції з Вахтангом Кіпіані, мова зайшла за зміну топоніміки, і як це впливає на вигляд (звучання) міста. Я спитав, чому міста ми перейменовуємо, а до областей не добираємося (місто Кропивницький, але Кіровоградська область, Дніпро, але Дніпропетровська). Причина, як виявилось, суто юридична, і вирішеться вона із закінченням воєнного стану. «Втім, якщо, — каже Вахтанг, — з Кропивницькою областю існує тихий консенсус щодо похідної назви області, то з Дніпром трохи складніше. Можна назвати область Дніпровською, що, здавалось би, логічно, а можна пригадати стару назву і зробити відсил до неї: Січеславська, бо Дніпро у 18-20рр. українські сили називали Січеславом».
Зрештою, в самому парку Лазаря є спогад про стару назву. При вʼїзді і виїзді з тунеля дитячої залізної дороги на камені написано Січеслав, ніби нагадаючи про перебіжну славу предків Лазаря.
❤17
#щоденник
24.ІІІ
Яким би я не був варваром: чухан, немитий, але проти амерів мене можна назвати витонченним: на сніданок у кавʼярні я беру тістечко й каву, вони — дво хотдоги і колу…
Зранку поїхали на підрив. Прибули на локацію, навпроти нас з другого боку сховища. У місці підриву були дві ракети від Граду, що їх треба було перенести подалі. Взяли з Ґуаданьєю та іншими сержантами й cabo і пішли виносити. Відійшли на метрів сто, як попереду нас щось вибухає. Наче й не дуже далеко, але хвилі не було жодної. Ми собі навіть не подумали ні про що і продовжили рух, із градинами на плечі. Я про себе сказав: може, то наша артилерія вистрілила.
Поклали градини, вертаємся. Чую, командири наче гукають нас, щось кричать, я у відповідь відгукуюсь. Біжать до нас. «Чого біжите», — думаю собі. «Що це вибухнуло? — питають. — Ми вже думали, що це у вас! Хух…» — «Та ні, це десь далі.» — відповідаю. Минає кілька хвилин, усі заспокоїлись, всміхаємося, що командири даремно ляку дали, коли з лісу вибігає інший сержант і кричить: «Екскаватор наїхав на міну, тяжкий триста, потрібна евакуація!» Біля нас був квадрік, він кидаєтьчя на нього головний сержант до нього другим, я хапаю третього за аптечку і передаю на квадрік, подій по газах і вони умчали лісом.
За кілька хвилин ми були вже на бусіку там. За кермом був сержант, що був вперше збіг до нам. Виїхавши на небезпечну ділянку, він розвернув мушину і поїхав задом: щоб якщо що, підірвався спершу зад, і нас двох, попереду сидящих, зачепило менше.
Спішились. Останні 50 метрів бігом. Ось уже біля підірваної техніки: гусянка виворочена, позаду вирва з-під міни. На сидінні корчиться від болю товстенький водій в окулярах. Ліву ногу йому розкрамсало, тримається на шкірі, високо накладено турнікет. Крові нема, лиш виворочене мʼясо. Ліва рука на плечі теж вирвана, але ще тримається, високо теж турнікет. Він не тече, не кричить — стогне: «Врятуйте ногу, — благає, — я ж єдиний кормилець…». Благородна думка в такий момент.
Треба витягати. Ношів немає. Якась куртка. Скручуємо — ось і ноші для ніг. Усе робимо швидко. Евак їде, треба витягати його з кабіни, стогін. Дивлюсь на ногу: перерубане мʼясо. Бридко. Рука не краще. Огрядне звисле тіло в своєму найгидкішому вигляді.
Якось витягли. Несемо до бусіка. Затягнули назад. Кладу йому в рот пілпак, ллю воду в рот, щоб ковтнув. Розмовляю, поки мчимо до «скоряка». Далі вигрузка і він поїхав далі.
Тільки врятуйте ногу… утратив усе.
Вже за годину ми забули за це. Шкода старенького, безневинного, але що поробиш — це війна.
Сьогодні ж день народження в мого дідуся, як і в мого батька. Дідуся я привітав в обід, батька — ні. Не хочеться. Привітав, говорив бадьоро, чекав на гостей. Увечері мама пише, що діда схопив інсульт, частину тіла паралізувало, не говорить. Як доля грається з людьми — паралізувати на день народження.
Ще одне спостереження: що більше людина вірить у Бога і відповідно до його приписів живе, то більше зазнає прикростей на життєвому шляху. Чи це Бог так насміхається і перевіряє їх на стійкість віри, чи це просто співпадіння?..
24.ІІІ
Яким би я не був варваром: чухан, немитий, але проти амерів мене можна назвати витонченним: на сніданок у кавʼярні я беру тістечко й каву, вони — дво хотдоги і колу…
Зранку поїхали на підрив. Прибули на локацію, навпроти нас з другого боку сховища. У місці підриву були дві ракети від Граду, що їх треба було перенести подалі. Взяли з Ґуаданьєю та іншими сержантами й cabo і пішли виносити. Відійшли на метрів сто, як попереду нас щось вибухає. Наче й не дуже далеко, але хвилі не було жодної. Ми собі навіть не подумали ні про що і продовжили рух, із градинами на плечі. Я про себе сказав: може, то наша артилерія вистрілила.
Поклали градини, вертаємся. Чую, командири наче гукають нас, щось кричать, я у відповідь відгукуюсь. Біжать до нас. «Чого біжите», — думаю собі. «Що це вибухнуло? — питають. — Ми вже думали, що це у вас! Хух…» — «Та ні, це десь далі.» — відповідаю. Минає кілька хвилин, усі заспокоїлись, всміхаємося, що командири даремно ляку дали, коли з лісу вибігає інший сержант і кричить: «Екскаватор наїхав на міну, тяжкий триста, потрібна евакуація!» Біля нас був квадрік, він кидаєтьчя на нього головний сержант до нього другим, я хапаю третього за аптечку і передаю на квадрік, подій по газах і вони умчали лісом.
За кілька хвилин ми були вже на бусіку там. За кермом був сержант, що був вперше збіг до нам. Виїхавши на небезпечну ділянку, він розвернув мушину і поїхав задом: щоб якщо що, підірвався спершу зад, і нас двох, попереду сидящих, зачепило менше.
Спішились. Останні 50 метрів бігом. Ось уже біля підірваної техніки: гусянка виворочена, позаду вирва з-під міни. На сидінні корчиться від болю товстенький водій в окулярах. Ліву ногу йому розкрамсало, тримається на шкірі, високо накладено турнікет. Крові нема, лиш виворочене мʼясо. Ліва рука на плечі теж вирвана, але ще тримається, високо теж турнікет. Він не тече, не кричить — стогне: «Врятуйте ногу, — благає, — я ж єдиний кормилець…». Благородна думка в такий момент.
Треба витягати. Ношів немає. Якась куртка. Скручуємо — ось і ноші для ніг. Усе робимо швидко. Евак їде, треба витягати його з кабіни, стогін. Дивлюсь на ногу: перерубане мʼясо. Бридко. Рука не краще. Огрядне звисле тіло в своєму найгидкішому вигляді.
Якось витягли. Несемо до бусіка. Затягнули назад. Кладу йому в рот пілпак, ллю воду в рот, щоб ковтнув. Розмовляю, поки мчимо до «скоряка». Далі вигрузка і він поїхав далі.
Тільки врятуйте ногу… утратив усе.
Вже за годину ми забули за це. Шкода старенького, безневинного, але що поробиш — це війна.
Сьогодні ж день народження в мого дідуся, як і в мого батька. Дідуся я привітав в обід, батька — ні. Не хочеться. Привітав, говорив бадьоро, чекав на гостей. Увечері мама пише, що діда схопив інсульт, частину тіла паралізувало, не говорить. Як доля грається з людьми — паралізувати на день народження.
Ще одне спостереження: що більше людина вірить у Бога і відповідно до його приписів живе, то більше зазнає прикростей на життєвому шляху. Чи це Бог так насміхається і перевіряє їх на стійкість віри, чи це просто співпадіння?..
😢14💔4👍1
Проф: — «No pasarán!» Яка відповідь, знаєш?
Я: — Нє. — і роблю цікавий вираз обличчя.
Проф: — Venceremos!: ми переможемо! Це 36 рік. Я ж пропоную українську версію:
«No pasarán! — Не всеремось!»
Я: — Нє. — і роблю цікавий вираз обличчя.
Проф: — Venceremos!: ми переможемо! Це 36 рік. Я ж пропоную українську версію:
«No pasarán! — Не всеремось!»
🔥15👍2
#щоденник
11.ІV
Маю багато імпресій (вражень), не маю часу їх записати. А раніше було інакше: мав час записати, та не було що. Вдалені, десь за Липцями, лунають вибухи. Ворог, кажуть, активізувався і пробує штурмувати.
Хочу на позицію. Двадцять з гаком днів холоду (вже помірного) бруду і шуму снарядів, зате тиші: мені ніхто не дзвонитиме, не нарізатимуться задачі, не турбуватиме телефон. Коли вже це?
Приходив бригадний капелан із католицьким священником, отцем Віталієм. Ніхто не знав, як воно буде і що з цього вийде. Як робиться в армії, я сказав усім зібратися в ґуахірівському rancho, колишньому casa de Venice, бо приїхав котилицький священник. Ми зайшли втрьох: православний капелан бригади отець Ігор, католицький — отець Віталій і я — головний сержант/перекладач. Як ми зайшли, хлопці почали вітатися і мимоволі сформували коло. Отець Віталій почав з «Шановні брати та сестри». Контекст укотре викинув мене у відкрите море: я не знаю церковної іспанської і саму іспанську, з трьох мов, що знаю, знаю найменше. Втім мене повело чуття. Не знаючи, як сказати «шановні», я сказав як відчував і вийшло природньо: «Queridos hermanos y hermanas»… Отець говорив просто, глибоко і поступово. Я перекладав, і вийшло добре. Я відчув, що стаю з ним одним цілим, а це, певно, найбільше, чого може досягнути перекладач: злучитися з тим, кого перекладає, щоб слухачі забули, що є перекладач, а думали, що це сама людина говорить їхньою мовою.
Ми вийшли до памʼятного місця ґуахірівців, до створення якого я не останнім чином був причетний, прочитали молитву. Хто б міг подумати, що спільною мовою нам стане латина. Зазвучав Pater noster qui es in caelo. Зазвучав різними акцентами, місцями куцо (я вчив його в Ялті 7 років тому і відтоді не повторював), але він звучав. Et dimitte pecata nostra, sicut et nos dimittimus debitoribus nostris: і прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим… et ne nos inducas in tentationem: і не введи нас у спокусу… sed libera nos ā malō: але звільни нас від лукавого-о. Це велично. Подумати тільки: в Україні.. на війні.. з колумбійцями.. молитися.. латиною. Історично. І я десь тут.
Прощаючись, ми розговорились. Отець був цікавий мене: звідки я, де вчився тощо. Ще більше він зацікавився, коли я сказав, що я з Києва, коли згадав про Собор св. Олександра, де раз на тиждень намагаються служити по-латині. До нас приєднався отець Ігор і сказав, що вчився у семінарії при Михайлівському соборі, і полюбляв ходити в Храм св. Василя на Львівській площі, де провів дитинство я. Ось так ізнов: у гарному куточку на Харківщині я віднайшов свій Київ.
Незабаром Великдень.
11.ІV
Маю багато імпресій (вражень), не маю часу їх записати. А раніше було інакше: мав час записати, та не було що. Вдалені, десь за Липцями, лунають вибухи. Ворог, кажуть, активізувався і пробує штурмувати.
Хочу на позицію. Двадцять з гаком днів холоду (вже помірного) бруду і шуму снарядів, зате тиші: мені ніхто не дзвонитиме, не нарізатимуться задачі, не турбуватиме телефон. Коли вже це?
Приходив бригадний капелан із католицьким священником, отцем Віталієм. Ніхто не знав, як воно буде і що з цього вийде. Як робиться в армії, я сказав усім зібратися в ґуахірівському rancho, колишньому casa de Venice, бо приїхав котилицький священник. Ми зайшли втрьох: православний капелан бригади отець Ігор, католицький — отець Віталій і я — головний сержант/перекладач. Як ми зайшли, хлопці почали вітатися і мимоволі сформували коло. Отець Віталій почав з «Шановні брати та сестри». Контекст укотре викинув мене у відкрите море: я не знаю церковної іспанської і саму іспанську, з трьох мов, що знаю, знаю найменше. Втім мене повело чуття. Не знаючи, як сказати «шановні», я сказав як відчував і вийшло природньо: «Queridos hermanos y hermanas»… Отець говорив просто, глибоко і поступово. Я перекладав, і вийшло добре. Я відчув, що стаю з ним одним цілим, а це, певно, найбільше, чого може досягнути перекладач: злучитися з тим, кого перекладає, щоб слухачі забули, що є перекладач, а думали, що це сама людина говорить їхньою мовою.
Ми вийшли до памʼятного місця ґуахірівців, до створення якого я не останнім чином був причетний, прочитали молитву. Хто б міг подумати, що спільною мовою нам стане латина. Зазвучав Pater noster qui es in caelo. Зазвучав різними акцентами, місцями куцо (я вчив його в Ялті 7 років тому і відтоді не повторював), але він звучав. Et dimitte pecata nostra, sicut et nos dimittimus debitoribus nostris: і прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим… et ne nos inducas in tentationem: і не введи нас у спокусу… sed libera nos ā malō: але звільни нас від лукавого-о. Це велично. Подумати тільки: в Україні.. на війні.. з колумбійцями.. молитися.. латиною. Історично. І я десь тут.
Прощаючись, ми розговорились. Отець був цікавий мене: звідки я, де вчився тощо. Ще більше він зацікавився, коли я сказав, що я з Києва, коли згадав про Собор св. Олександра, де раз на тиждень намагаються служити по-латині. До нас приєднався отець Ігор і сказав, що вчився у семінарії при Михайлівському соборі, і полюбляв ходити в Храм св. Василя на Львівській площі, де провів дитинство я. Ось так ізнов: у гарному куточку на Харківщині я віднайшов свій Київ.
Незабаром Великдень.
❤29❤🔥1🔥1
#щоденник
19.ІV
Ха, Makers
Не знаю, про що писати. Так буває, коли всього настільки багато, що важко виокремити щось із маси, виділити його і зосередитись на ньому, розібрати на частинки (це і є аналізувати) та вихопити щось цікаве. В таких випадках мені завше спадають рядки Єсєніна з «Письма к женщине»:
Лицом к лицу
Лица не увидать.
Большое видится на расстоянье.
Цей щоденник і є думки лицом к лицу. Тут немає відстані, немає аналізу часом — він пишеться по гарячому.
Згадав! Учора приїздив католицький священник із Мексики. Він уже давно в Україні, але сам мексиканець. Казав казань, як у давнину говорили. Більшість іспаномовних у мене глибоко віруючі. Не раз і не два можна почути від них “gracias a Dios” (спасибі Богу) у повсякденних ситуаціях. Спершу було слово, а під кінець — причастя: partimos y repartimos el pan (поділили і поділились хлібом), запили вином (виноградним соком). Священник бовкнув нісенітницю, мовляв вина в час Христа ще не було, що це був просто ферментований напій з винограду. Священникам це пробачно, знанням античності вони, на жаль, у наш вік не відзначаються. Це маячня, бо вино знав ще Гомер, та й до нього дядьки точно знали цю бражку. Звісно, що це була саме бражка (не очищене, як сьогодні), але по міцності точно не поступалось (тому вони й розбавляли його водою).
Моя перша меса іспанською – усе зрозумів. Роздали Біблію іспанською, і собі взяв. Чи я стаю віруючим? Ні. Головний сержант каже, що на війні всі стають. Лиш він забуває, що я не всі. Інтерес знати християнство — так, бути його адептом — ні. Мені віє неосвіченістю від християнства, обмеженістю, замкнутістю. А заповіді — це не християнські заповіді, а загальнолюдські.
19.ІV
Ха, Makers
Не знаю, про що писати. Так буває, коли всього настільки багато, що важко виокремити щось із маси, виділити його і зосередитись на ньому, розібрати на частинки (це і є аналізувати) та вихопити щось цікаве. В таких випадках мені завше спадають рядки Єсєніна з «Письма к женщине»:
Лицом к лицу
Лица не увидать.
Большое видится на расстоянье.
Цей щоденник і є думки лицом к лицу. Тут немає відстані, немає аналізу часом — він пишеться по гарячому.
Згадав! Учора приїздив католицький священник із Мексики. Він уже давно в Україні, але сам мексиканець. Казав казань, як у давнину говорили. Більшість іспаномовних у мене глибоко віруючі. Не раз і не два можна почути від них “gracias a Dios” (спасибі Богу) у повсякденних ситуаціях. Спершу було слово, а під кінець — причастя: partimos y repartimos el pan (поділили і поділились хлібом), запили вином (виноградним соком). Священник бовкнув нісенітницю, мовляв вина в час Христа ще не було, що це був просто ферментований напій з винограду. Священникам це пробачно, знанням античності вони, на жаль, у наш вік не відзначаються. Це маячня, бо вино знав ще Гомер, та й до нього дядьки точно знали цю бражку. Звісно, що це була саме бражка (не очищене, як сьогодні), але по міцності точно не поступалось (тому вони й розбавляли його водою).
Моя перша меса іспанською – усе зрозумів. Роздали Біблію іспанською, і собі взяв. Чи я стаю віруючим? Ні. Головний сержант каже, що на війні всі стають. Лиш він забуває, що я не всі. Інтерес знати християнство — так, бути його адептом — ні. Мені віє неосвіченістю від християнства, обмеженістю, замкнутістю. А заповіді — це не християнські заповіді, а загальнолюдські.
❤13
Я жінці:
— Чого ти куриш?
— Я не курю: держу, шоб не упало, а тягну, шоб не потухло.
PS
Можна розуміти і образно😌
— Чого ти куриш?
— Я не курю: держу, шоб не упало, а тягну, шоб не потухло.
PS
Можна розуміти і образно😌
😁7❤6👍2
День 14
«Мій сержанте, сподіваюся, що все буде добре, чудовий друже та товариш, сподіваюся скоро побачити тебе тут, щоб ти продовжував працювати, благословляю тебе, бережіть себе. І ти знаєш, що не можеш втомитися, ти сільський хлопець = Guajiro». Ґуаданья
Напівлежачки у напіввогкому півсні побіч Халка та ще двох, Левицький б сказав «покотом» на землистому кариматі я слухаю музику вперше за два тижні. Знаходжу пісню і кажу:
— Хмурий, знаю, яка тобі сподобається.
— А ну, давай!
Прекрасна!
«Мій сержанте, сподіваюся, що все буде добре, чудовий друже та товариш, сподіваюся скоро побачити тебе тут, щоб ти продовжував працювати, благословляю тебе, бережіть себе. І ти знаєш, що не можеш втомитися, ти сільський хлопець = Guajiro». Ґуаданья
Напівлежачки у напіввогкому півсні побіч Халка та ще двох, Левицький б сказав «покотом» на землистому кариматі я слухаю музику вперше за два тижні. Знаходжу пісню і кажу:
— Хмурий, знаю, яка тобі сподобається.
— А ну, давай!
Злюсь на себе, що не сплю,
З тобою бути хочу!
Мабуть, тебе люблю!..
Що сталось?.. Закохалась!..
Про тебе нагадає
Усе в мені твоє!..
Приспів:
Ти - моє чорне і біле!..
Ти - половина і ціле!..
Ти - є мій гріх і спокуса!..
Ти зачепив мою душу!..
Ти - все, що знаю й не знаю!..
Ти - все що гублю й збираю!..
Ти - що змогла й не зуміла!..
Ти - усе те, що хотіла!..
Прекрасна!
YouTube
Чорне і біле
Provided to YouTube by The Orchard Enterprises
Чорне і біле · Zozulya · Василина Боровська
Чорне і біле
℗ 2025 TAVR Records
Released on: 2021-01-22
Producer: ZOZULYA
Auto-generated by YouTube.
Чорне і біле · Zozulya · Василина Боровська
Чорне і біле
℗ 2025 TAVR Records
Released on: 2021-01-22
Producer: ZOZULYA
Auto-generated by YouTube.
❤10🔥6👍1
#щоденник
21.V (середа)
Ґ…дивується, що я їм ajo crudo (сирий часник). «Підсмажений, я розумію, — каже, — але сирий — ¡qué asco! (яка гидота!)». Я ж сміюся і згадую, як я полюбляю цибульку з сіллю та соняшниковою олійкою, і кажу про себе: «Які ж ми варвари, словʼяни!».
Вечеряв сьогодні консервованим французьким супом. Добре, але хіба це вечеря: цибулевий супчик з булочкою? Догнав нашим сухпаєм: ячкою з куркою.
Вивчаю колумбійську і Колумбію. Окрім Боготи, столиці, знаю вже інші основні міста: Медеїн, Калі, Картаген. Колись поїду.
Відновив стару звичку дивитися відео з іспанської. Підписався на блогерку з Колумбії: багато фраз, що вона дає, чую щодня коло себе. Говорю вже набагато краще, як місяць тому. Обожнюю це відчуття!
Чоловічий колектив, як же про жінок не говорити?.. Один каже: «Я в Харкові за два дні 50 тисяч спустив нв красунь!». І далі: «Одна була така гарна, така sabrosa (смачна), така divina (божественна)!». Інший каже: «В Колумбії у мене жінка, а тут дівчина». А взагалі, я дивуюсь, як їм вдається тут з дівчатами знайомитись. У місті бувають раз на місяць, а дівчат мають більше, ніж я за свої 25, і це при тому, що вони мови не знають!
Зранку працюємо в бункері. Слово за словом і я дізнаюсь, що в одного дівчина з Тернополя. «Як ти заговорив із нею?» — питаю. «Сказав через перекладач: «У тебе дуже гарні очі».
От воно що! Може, у цьому весь мій прорахунок, що я ніколи не кажу жінкам, що в них гарні очі? Взагалі, як бути щирим, я скупий на компліменти. Не те, щоб я це робив зумисно, мені якось ніяково.
Загалом, у поводженні з жінками колумбійці схильні проявляти невідому нам галантність і кортесію (ухаживание) (бачте, у нас навіть слів на це своїх немає). Відкривати двері авто, усе робити за жінок, обожествляти їх у мові. Для мене це старомодно і штучно, навіть смішно. Заразом, коли я питаю в Ґ…: «Твоя жінка знає, що в тебе є коханка, звідки ти певен, що вона нікого не має?». Він одповідає: «О, я знаю, бо я б його вбив». Його б убив, але б і їй було непереливки.
Ця надмірна (патерналіська) галантність співіснує в них із імперативністю: усе має бути так, як вони скажуть. Ці дві риси, знай, обожествляти жінку і керувати нею ніяк не суперечать — так було віками. ЖІнку обожествляли за її тіло, що ж до решти, вона була додатком до чоловіка. Гарним придатком до нього, цяцькою. Де ж рівність, коли йому можна коханку, а їй коханця зась? Терпіти це лиш тому, що він пересилає усі гроші, що тут заробляє? Але, ізнов, вона не вільна їх витрачати, як сама схоче: він вимагатиме звітності. Не кажу, що так з усіма. Але думки не зʼявляються з нічого.
21.V (середа)
Ґ…дивується, що я їм ajo crudo (сирий часник). «Підсмажений, я розумію, — каже, — але сирий — ¡qué asco! (яка гидота!)». Я ж сміюся і згадую, як я полюбляю цибульку з сіллю та соняшниковою олійкою, і кажу про себе: «Які ж ми варвари, словʼяни!».
Вечеряв сьогодні консервованим французьким супом. Добре, але хіба це вечеря: цибулевий супчик з булочкою? Догнав нашим сухпаєм: ячкою з куркою.
Вивчаю колумбійську і Колумбію. Окрім Боготи, столиці, знаю вже інші основні міста: Медеїн, Калі, Картаген. Колись поїду.
Відновив стару звичку дивитися відео з іспанської. Підписався на блогерку з Колумбії: багато фраз, що вона дає, чую щодня коло себе. Говорю вже набагато краще, як місяць тому. Обожнюю це відчуття!
Чоловічий колектив, як же про жінок не говорити?.. Один каже: «Я в Харкові за два дні 50 тисяч спустив нв красунь!». І далі: «Одна була така гарна, така sabrosa (смачна), така divina (божественна)!». Інший каже: «В Колумбії у мене жінка, а тут дівчина». А взагалі, я дивуюсь, як їм вдається тут з дівчатами знайомитись. У місті бувають раз на місяць, а дівчат мають більше, ніж я за свої 25, і це при тому, що вони мови не знають!
Зранку працюємо в бункері. Слово за словом і я дізнаюсь, що в одного дівчина з Тернополя. «Як ти заговорив із нею?» — питаю. «Сказав через перекладач: «У тебе дуже гарні очі».
От воно що! Може, у цьому весь мій прорахунок, що я ніколи не кажу жінкам, що в них гарні очі? Взагалі, як бути щирим, я скупий на компліменти. Не те, щоб я це робив зумисно, мені якось ніяково.
Загалом, у поводженні з жінками колумбійці схильні проявляти невідому нам галантність і кортесію (ухаживание) (бачте, у нас навіть слів на це своїх немає). Відкривати двері авто, усе робити за жінок, обожествляти їх у мові. Для мене це старомодно і штучно, навіть смішно. Заразом, коли я питаю в Ґ…: «Твоя жінка знає, що в тебе є коханка, звідки ти певен, що вона нікого не має?». Він одповідає: «О, я знаю, бо я б його вбив». Його б убив, але б і їй було непереливки.
Ця надмірна (патерналіська) галантність співіснує в них із імперативністю: усе має бути так, як вони скажуть. Ці дві риси, знай, обожествляти жінку і керувати нею ніяк не суперечать — так було віками. ЖІнку обожествляли за її тіло, що ж до решти, вона була додатком до чоловіка. Гарним придатком до нього, цяцькою. Де ж рівність, коли йому можна коханку, а їй коханця зась? Терпіти це лиш тому, що він пересилає усі гроші, що тут заробляє? Але, ізнов, вона не вільна їх витрачати, як сама схоче: він вимагатиме звітності. Не кажу, що так з усіма. Але думки не зʼявляються з нічого.
👍17😁1
#щоденник
22.V (четвер)
Хороший був день, спокійний, якби Скорп не підірвався на чорт-батька-зна-чому... Увечері вже підходив до джерельца, щоб помити себе та білизну. Віддалеки пролунав вибух — ще один, скільки їх тут не лунає? — подумав: «Наша мінометка». Розвʼязав шнурки, зняв майку, розстібнув штани, ммм… романтично, вийняв капці. Коли чую в рацію «Скорп 300». Спантеличило. «Повтори». «Скорп — 300». Питаю як. «Лєпєсток». Вдягаюсь, зашнуровуюсь, злий на нього, що не дав помитися, і бігом до нього. Прибігаю, лежить, коло нього медик. На ступні бандаж, на нозі під пахом турнікет. Побіч розірваний, скривавлений «Талан». Маленький Скорп лежить і стогне. «Я по воду йшов.. Вже не хотів, казав, завтра краще…». Перемістили турнікет нижче. Спробували на литку, підтікало, наклали вище коліна. Евак… «Коробочка», як тут кажуть, їхатиме, як стемніє, а зараз кінець травня, дні, собака, довгі, темніє пізно, а час йому повзе трохи не назад. Година, дві. Турнікет тисне, він стогне: «No aguanto, yo no aguanto más! Este turniquete me está matando, quítale una vuelta solo por un minuto, que pueda respirar…». Попускаємо за годину, пів оберта зняли, тече. Закручуємо. Благає послабити. Відмовляємо. Нарешті наповзає ніч, коробочка вирушає. Вже чуємо. Благає послабити — ні! Взагалі, він своїм стогнанням задовбав нас. Стисни зуби і терпи — ти мужик.
Пʼятку цьому сіромі добряче розірвало, кажуть, відріжуть. Сподіваюсь, що вище щиколотки усе залишиться ціле.
22.V (четвер)
Хороший був день, спокійний, якби Скорп не підірвався на чорт-батька-зна-чому... Увечері вже підходив до джерельца, щоб помити себе та білизну. Віддалеки пролунав вибух — ще один, скільки їх тут не лунає? — подумав: «Наша мінометка». Розвʼязав шнурки, зняв майку, розстібнув штани, ммм… романтично, вийняв капці. Коли чую в рацію «Скорп 300». Спантеличило. «Повтори». «Скорп — 300». Питаю як. «Лєпєсток». Вдягаюсь, зашнуровуюсь, злий на нього, що не дав помитися, і бігом до нього. Прибігаю, лежить, коло нього медик. На ступні бандаж, на нозі під пахом турнікет. Побіч розірваний, скривавлений «Талан». Маленький Скорп лежить і стогне. «Я по воду йшов.. Вже не хотів, казав, завтра краще…». Перемістили турнікет нижче. Спробували на литку, підтікало, наклали вище коліна. Евак… «Коробочка», як тут кажуть, їхатиме, як стемніє, а зараз кінець травня, дні, собака, довгі, темніє пізно, а час йому повзе трохи не назад. Година, дві. Турнікет тисне, він стогне: «No aguanto, yo no aguanto más! Este turniquete me está matando, quítale una vuelta solo por un minuto, que pueda respirar…». Попускаємо за годину, пів оберта зняли, тече. Закручуємо. Благає послабити. Відмовляємо. Нарешті наповзає ніч, коробочка вирушає. Вже чуємо. Благає послабити — ні! Взагалі, він своїм стогнанням задовбав нас. Стисни зуби і терпи — ти мужик.
Пʼятку цьому сіромі добряче розірвало, кажуть, відріжуть. Сподіваюсь, що вище щиколотки усе залишиться ціле.
😢14😐2😭1