#щоденник

24.ІІІ
Яким би я не був варваром: чухан, немитий, але проти амерів мене можна назвати витонченним: на сніданок у кавʼярні я беру тістечко й каву, вони — дво хотдоги і колу…

Зранку поїхали на підрив. Прибули на локацію, навпроти нас з другого боку сховища. У місці підриву були дві ракети від Граду, що їх треба було перенести подалі. Взяли з Ґуаданьєю та іншими сержантами й cabo і пішли виносити. Відійшли на метрів сто, як попереду нас щось вибухає. Наче й не дуже далеко, але хвилі не було жодної. Ми собі навіть не подумали ні про що і продовжили рух, із градинами на плечі. Я про себе сказав: може, то наша артилерія вистрілила.

Поклали градини, вертаємся. Чую, командири наче гукають нас, щось кричать, я у відповідь відгукуюсь. Біжать до нас. «Чого біжите», — думаю собі. «Що це вибухнуло? — питають. — Ми вже думали, що це у вас! Хух…» — «Та ні, це десь далі.» — відповідаю. Минає кілька хвилин, усі заспокоїлись, всміхаємося, що командири даремно ляку дали, коли з лісу вибігає інший сержант і кричить: «Екскаватор наїхав на міну, тяжкий триста, потрібна евакуація!» Біля нас був квадрік, він кидаєтьчя на нього головний сержант до нього другим, я хапаю третього за аптечку і передаю на квадрік, подій по газах і вони умчали лісом.

За кілька хвилин ми були вже на бусіку там. За кермом був сержант, що був вперше збіг до нам. Виїхавши на небезпечну ділянку, він розвернув мушину і поїхав задом: щоб якщо що, підірвався спершу зад, і нас двох, попереду сидящих, зачепило менше.

Спішились. Останні 50 метрів бігом. Ось уже біля підірваної техніки: гусянка виворочена, позаду вирва з-під міни. На сидінні корчиться від болю товстенький водій в окулярах. Ліву ногу йому розкрамсало, тримається на шкірі, високо накладено турнікет. Крові нема, лиш виворочене мʼясо. Ліва рука на плечі теж вирвана, але ще тримається, високо теж турнікет. Він не тече, не кричить — стогне: «Врятуйте ногу, — благає, — я ж єдиний кормилець…». Благородна думка в такий момент.

Треба витягати. Ношів немає. Якась куртка. Скручуємо — ось і ноші для ніг. Усе робимо швидко. Евак їде, треба витягати його з кабіни, стогін. Дивлюсь на ногу: перерубане мʼясо. Бридко. Рука не краще. Огрядне звисле тіло в своєму найгидкішому вигляді.

Якось витягли. Несемо до бусіка. Затягнули назад. Кладу йому в рот пілпак, ллю воду в рот, щоб ковтнув. Розмовляю, поки мчимо до «скоряка». Далі вигрузка і він поїхав далі.
Тільки врятуйте ногу… утратив усе.

Вже за годину ми забули за це. Шкода старенького, безневинного, але що поробиш — це війна.

Сьогодні ж день народження в мого дідуся, як і в мого батька. Дідуся я привітав в обід, батька — ні. Не хочеться. Привітав, говорив бадьоро, чекав на гостей. Увечері мама пише, що діда схопив інсульт, частину тіла паралізувало, не говорить. Як доля грається з людьми — паралізувати на день народження.

Ще одне спостереження: що більше людина вірить у Бога і відповідно до його приписів живе, то більше зазнає прикростей на життєвому шляху. Чи це Бог так насміхається і перевіряє їх на стійкість віри, чи це просто співпадіння?..

#щоденник
29.ІІІ

Настрій вже другий день такий, щоб порукоблудити, а я до ліжка дібратись не можу.

Проф: — «No pasarán!» Яка відповідь, знаєш?
Я: — Нє. — і роблю цікавий вираз обличчя.
Проф: — Venceremos!: ми переможемо! Це 36 рік. Я ж пропоную українську версію:
«No pasarán! — Не всеремось!»

Ґуахіро!

#щоденник
11.ІV

Маю багато імпресій (вражень), не маю часу їх записати. А раніше було інакше: мав час записати, та не було що. Вдалені, десь за Липцями, лунають вибухи. Ворог, кажуть, активізувався і пробує штурмувати.

Хочу на позицію. Двадцять з гаком днів холоду (вже помірного) бруду і шуму снарядів, зате тиші: мені ніхто не дзвонитиме, не нарізатимуться задачі, не турбуватиме телефон. Коли вже це?

Приходив бригадний капелан із католицьким священником, отцем Віталієм. Ніхто не знав, як воно буде і що з цього вийде. Як робиться в армії, я сказав усім зібратися в ґуахірівському rancho, колишньому casa de Venice, бо приїхав котилицький священник. Ми зайшли втрьох: православний капелан бригади отець Ігор, католицький — отець Віталій і я — головний сержант/перекладач. Як ми зайшли, хлопці почали вітатися і мимоволі сформували коло. Отець Віталій почав з «Шановні брати та сестри». Контекст укотре викинув мене у відкрите море: я не знаю церковної іспанської і саму іспанську, з трьох мов, що знаю, знаю найменше. Втім мене повело чуття. Не знаючи, як сказати «шановні», я сказав як відчував і вийшло природньо: «Queridos hermanos y hermanas»… Отець говорив просто, глибоко і поступово. Я перекладав, і вийшло добре. Я відчув, що стаю з ним одним цілим, а це, певно, найбільше, чого може досягнути перекладач: злучитися з тим, кого перекладає, щоб слухачі забули, що є перекладач, а думали, що це сама людина говорить їхньою мовою.

Ми вийшли до памʼятного місця ґуахірівців, до створення якого я не останнім чином був причетний, прочитали молитву. Хто б міг подумати, що спільною мовою нам стане латина. Зазвучав Pater noster qui es in caelo. Зазвучав різними акцентами, місцями куцо (я вчив його в Ялті 7 років тому і відтоді не повторював), але він звучав. Et dimitte pecata nostra, sicut et nos dimittimus debitoribus nostris: і прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим… et ne nos inducas in tentationem: і не введи нас у спокусу… sed libera nos ā malō: але звільни нас від лукавого-о. Це велично. Подумати тільки: в Україні.. на війні.. з колумбійцями.. молитися.. латиною. Історично. І я десь тут.

Прощаючись, ми розговорились. Отець був цікавий мене: звідки я, де вчився тощо. Ще більше він зацікавився, коли я сказав, що я з Києва, коли згадав про Собор св. Олександра, де раз на тиждень намагаються служити по-латині. До нас приєднався отець Ігор і сказав, що вчився у семінарії при Михайлівському соборі, і полюбляв ходити в Храм св. Василя на Львівській площі, де провів дитинство я. Ось так ізнов: у гарному куточку на Харківщині я віднайшов свій Київ.

Незабаром Великдень.

#щоденник
19.ІV
Ха, Makers
Не знаю, про що писати. Так буває, коли всього настільки багато, що важко виокремити щось із маси, виділити його і зосередитись на ньому, розібрати на частинки (це і є аналізувати) та вихопити щось цікаве. В таких випадках мені завше спадають рядки Єсєніна з «Письма к женщине»:
Лицом к лицу
Лица не увидать.
Большое видится на расстоянье.

Цей щоденник і є думки лицом к лицу. Тут немає відстані, немає аналізу часом — він пишеться по гарячому.

Згадав! Учора приїздив католицький священник із Мексики. Він уже давно в Україні, але сам мексиканець. Казав казань, як у давнину говорили. Більшість іспаномовних у мене глибоко віруючі. Не раз і не два можна почути від них “gracias a Dios” (спасибі Богу) у повсякденних ситуаціях. Спершу було слово, а під кінець — причастя: partimos y repartimos el pan (поділили і поділились хлібом), запили вином (виноградним соком). Священник бовкнув нісенітницю, мовляв вина в час Христа ще не було, що це був просто ферментований напій з винограду. Священникам це пробачно, знанням античності вони, на жаль, у наш вік не відзначаються. Це маячня, бо вино знав ще Гомер, та й до нього дядьки точно знали цю бражку. Звісно, що це була саме бражка (не очищене, як сьогодні), але по міцності точно не поступалось (тому вони й розбавляли його водою).

Моя перша меса іспанською – усе зрозумів. Роздали Біблію іспанською, і собі взяв. Чи я стаю віруючим? Ні. Головний сержант каже, що на війні всі стають. Лиш він забуває, що я не всі. Інтерес знати християнство — так, бути його адептом — ні. Мені віє неосвіченістю від християнства, обмеженістю, замкнутістю. А заповіді — це не християнські заповіді, а загальнолюдські.

Я жінці:
— Чого ти куриш?
— Я не курю: держу, шоб не упало, а тягну, шоб не потухло.

PS
Можна розуміти і образно😌

День 14
«Мій сержанте, сподіваюся, що все буде добре, чудовий друже та товариш, сподіваюся скоро побачити тебе тут, щоб ти продовжував працювати, благословляю тебе, бережіть себе. І ти знаєш, що не можеш втомитися, ти сільський хлопець = Guajiro». Ґуаданья

Напівлежачки у напіввогкому півсні побіч Халка та ще двох, Левицький б сказав «покотом» на землистому кариматі я слухаю музику вперше за два тижні. Знаходжу пісню і кажу:
— Хмурий, знаю, яка тобі сподобається.
— А ну, давай!

Злюсь на себе, що не сплю,
З тобою бути хочу!
Мабуть, тебе люблю!..
Що сталось?.. Закохалась!..
Про тебе нагадає
Усе в мені твоє!..

Приспів:
Ти - моє чорне і біле!..
Ти - половина і ціле!..
Ти - є мій гріх і спокуса!..
Ти зачепив мою душу!..
Ти - все, що знаю й не знаю!..
Ти - все що гублю й збираю!..
Ти - що змогла й не зуміла!..
Ти - усе те, що хотіла!..

Прекрасна!

#щоденник

21.V (середа)
Ґ…дивується, що я їм ajo crudo (сирий часник). «Підсмажений, я розумію, — каже, — але сирий — ¡qué asco! (яка гидота!)». Я ж сміюся і згадую, як я полюбляю цибульку з сіллю та соняшниковою олійкою, і кажу про себе: «Які ж ми варвари, словʼяни!».

Вечеряв сьогодні консервованим французьким супом. Добре, але хіба це вечеря: цибулевий супчик з булочкою? Догнав нашим сухпаєм: ячкою з куркою.

Вивчаю колумбійську і Колумбію. Окрім Боготи, столиці, знаю вже інші основні міста: Медеїн, Калі, Картаген. Колись поїду.

Відновив стару звичку дивитися відео з іспанської. Підписався на блогерку з Колумбії: багато фраз, що вона дає, чую щодня коло себе. Говорю вже набагато краще, як місяць тому. Обожнюю це відчуття!

Чоловічий колектив, як же про жінок не говорити?.. Один каже: «Я в Харкові за два дні 50 тисяч спустив нв красунь!». І далі: «Одна була така гарна, така sabrosa (смачна), така divina (божественна)!». Інший каже: «В Колумбії у мене жінка, а тут дівчина». А взагалі, я дивуюсь, як їм вдається тут з дівчатами знайомитись. У місті бувають раз на місяць, а дівчат мають більше, ніж я за свої 25, і це при тому, що вони мови не знають!

Зранку працюємо в бункері. Слово за словом і я дізнаюсь, що в одного дівчина з Тернополя. «Як ти заговорив із нею?» — питаю. «Сказав через перекладач: «У тебе дуже гарні очі».

От воно що! Може, у цьому весь мій прорахунок, що я ніколи не кажу жінкам, що в них гарні очі? Взагалі, як бути щирим, я скупий на компліменти. Не те, щоб я це робив зумисно, мені якось ніяково.

Загалом, у поводженні з жінками колумбійці схильні проявляти невідому нам галантність і кортесію (ухаживание) (бачте, у нас навіть слів на це своїх немає). Відкривати двері авто, усе робити за жінок, обожествляти їх у мові. Для мене це старомодно і штучно, навіть смішно. Заразом, коли я питаю в Ґ…: «Твоя жінка знає, що в тебе є коханка, звідки ти певен, що вона нікого не має?». Він одповідає: «О, я знаю, бо я б його вбив». Його б убив, але б і їй було непереливки.

Ця надмірна (патерналіська) галантність співіснує в них із імперативністю: усе має бути так, як вони скажуть. Ці дві риси, знай, обожествляти жінку і керувати нею ніяк не суперечать — так було віками. ЖІнку обожествляли за її тіло, що ж до решти, вона була додатком до чоловіка. Гарним придатком до нього, цяцькою. Де ж рівність, коли йому можна коханку, а їй коханця зась? Терпіти це лиш тому, що він пересилає усі гроші, що тут заробляє? Але, ізнов, вона не вільна їх витрачати, як сама схоче: він вимагатиме звітності. Не кажу, що так з усіма. Але думки не зʼявляються з нічого.

#щоденник

22.V (четвер)
Хороший був день, спокійний, якби Скорп не підірвався на чорт-батька-зна-чому... Увечері вже підходив до джерельца, щоб помити себе та білизну. Віддалеки пролунав вибух — ще один, скільки їх тут не лунає? — подумав: «Наша мінометка». Розвʼязав шнурки, зняв майку, розстібнув штани, ммм… романтично, вийняв капці. Коли чую в рацію «Скорп 300». Спантеличило. «Повтори». «Скорп — 300». Питаю як. «Лєпєсток». Вдягаюсь, зашнуровуюсь, злий на нього, що не дав помитися, і бігом до нього. Прибігаю, лежить, коло нього медик. На ступні бандаж, на нозі під пахом турнікет. Побіч розірваний, скривавлений «Талан». Маленький Скорп лежить і стогне. «Я по воду йшов.. Вже не хотів, казав, завтра краще…». Перемістили турнікет нижче. Спробували на литку, підтікало, наклали вище коліна. Евак… «Коробочка», як тут кажуть, їхатиме, як стемніє, а зараз кінець травня, дні, собака, довгі, темніє пізно, а час йому повзе трохи не назад. Година, дві. Турнікет тисне, він стогне: «No aguanto, yo no aguanto más! Este turniquete me está matando, quítale una vuelta solo por un minuto, que pueda respirar…». Попускаємо за годину, пів оберта зняли, тече. Закручуємо. Благає послабити. Відмовляємо. Нарешті наповзає ніч, коробочка вирушає. Вже чуємо. Благає послабити — ні! Взагалі, він своїм стогнанням задовбав нас. Стисни зуби і терпи — ти мужик.

Пʼятку цьому сіромі добряче розірвало, кажуть, відріжуть. Сподіваюсь, що вище щиколотки усе залишиться ціле.

#щоденник

30.V
Знову заснув і знову прокинувся — 16:30, зупиняємось на ОККО. «ОККО! хочу морозива в ріжку!» — кажу про себе. Підходжу до каси, замовляю, у відповідь чую жіночий голос із західним акцентом — всміхаюсь, усередині стає тепло: вже на заході. Дивлюсь на карту — ми під Рівном. До того були чотири дні в Києві, тоді автобус знов до Харкова, день чекання там і, нарешті, двацятидвохгодинний автобус через Київ до Львова. Хіба не простіше було одразу зустрітись у Львові?

Але повернусь до дівчат. Обожнюю західних дівчат за їх акцент. Залюбки просто б слухав їх. Ще мені здається, вони мʼякші вдачею і більш хазяйновиті, але наддніпрянки гарніші. Втім, що я в цьому тямлю?

Приїхали коло девʼятої вечора у військову частину у Львові. Заїжджати в наші в/ч — відчуття не з приємних: одразу відчуваєш, як твоя свобода зіщулюється, а права жужмляться. «Можете піти в магазин до того, як зайдете, бо, зайшовши, вас ніхто не випустить», — прекрасне ставлення до солдата. Ми пішли в Сільпо, раді, що вкрали яких 20 хвилин на вільному повітрі.

Зайшли в казарму — а там таких як ми, бурлак, що їдуть за бугор більш, як сотня. І кожен другий з кравчучкою. Це мене усміхнуло: які передбачливі, наперед думають, як будуть везти речі з собою. Ми переночували, наступного дня поснідали і коло 10:00 виїхали на кордон із Польщею.

#щоденник

31.V (субота)
О 15:00 ми перейшли кордон, одразу стало видно — Європа. Подумати, триста метрів від нашого пункту пропуску зі сторони Польщі і вже чутно цивілізацію: охайна нова будівля митниці, лавочки, порядок. Перевірили наші речі і посадили в автобус. Щойно сівши, ми зараз же його зламали (один чоловʼяга смикнув за люк, який, як він думав, відкривається на провітрювання — насправді це був екстрений вихід — і вирвав його з петель), водії курвились і лаялись, тупцяли коло тої діри і фотографували її, а тоді нам прислали новий автобус, там ми вже нічого відкривати не наважувались. Ми пересіли і прождали ще півтори години (в одного додіка знайшли патрон, і ми мусили чекати, поки з ним розберуться) — по двох пригодах було точно знати: їдуть українці, найкращий нарід у світі…

Нарешті ми рушили. Дорогою я дивувався чистоті та охайності всього: узбіч, полів, будинків, навіть ґрунтові путівці і ті рівні — скільки ж нам іще простувать до тої Європи..! Паркани тут більше для прикраси, як захисту. Найчастіше вони з охайних кущів, майже ніде немає суцільного бетону.

Ми приїхали на перевалочний пункт — великий ангар десь у містечку неподалік од аеропорту. Тут були польські військові та офіцер з Литви. Та, був ще перекладач: тонкий штрих жіночих пропорцій у червоній сорочці. Наскільки я люблю цей колір на нігтях у дівчат, настільки тут він був недоречний. Ми зайшли в ангар. Тонка чорна переділка відділяла невеличку, проти розміру всього приміщення, адміністративну зону, де провели перекличку та перевірили документи, від зони очікування або «почекальні» та місця прийому їжі. Нам довели правила та подальші дії. Хто мав багаж, здав його, і ми пішли вечеряти. Усім хотілося їсти. Гарячий гороховий супчик, три здоровенькі голубці, сік, батанчик і бізлімітова кава та чай. Почекальня містила зону відпочинку — з сотню шезлонгів з коциками, щоб можна було покуняти; зону дозвілля з двома столиками для пінпонгу та зону для споживання їжі. За годину нас відвезли в аеропорт, не проходячи жодних протоколів, ми сіли в наш літак і полетіли в Британію.

Стюардеси мають свою особливу привабу. Можливо, це через їхню форму, яку хочеться…розірвати.

На небі білів молодик. Три автобуси їхали вервечкою по вузькій двосмужній дорозі у неправильному для нас напрямку. Я їхав в останньому, попереду бачачи червоні ліхтарі двох інших. З салону раз-у-раз чулися жарти про можливість зʼїбатися з прекрасної Британії. Від свого народу за кордоном мені завжди хочеться тікати — це позорище, що не має ні сорому, ні меж. На жаль, це правда: жодної поваги навіть до українців у формі, що нас тут зустріли.

Де ми? Мені не цікаво. В цивілізації, цього достатньо.

Коло першої ночі приїхали на логістичний вузол. Тут ми переночуємо, завтра отримаємо форму і вирушимо в табір. Одразу нам видали каремат, спальник і мішок з мильно-брильним приладдям. У мішку було ще два рушники, три наметові костюми, якими я толком не знаю, як користуватися, фляга з чашкою, прикольні капці та косметичка. Остання не порожня, як у Нацгвардії, але з щіткою, пастою, два гелі для гоління, три одноразки і гель для душу! І це лише початок! Завтра буде докладний перелік усього, що отримаємо.

Аліні я принагідно зауважив, мовляв, бачиш, Європа (відколи ми в Європі, я не перестаю їй про це нагадувати, а вона пручається, мовляв, не так тут вже й добре). Тоді вона спитала, який їм сенс так нас вдягати? «Бо вони знають, що ми голодранці, і що на батьківщині нам ніхто нічого такого не видасть, — одповів я, — тож хоч вони тут дадуть нам те, що ми мали б отримати в себе». Тут же в ангарі ми випили кави з батончиком та о другій лягли спати. Завтра (насправді, вже сьогодні) підйом о 04:30. Бувайте.

#щоденник

01.VI
Перший сніданок у їдальні, прекрасний: тост, сосиска, бекон, яйце тощо; далі видача майна. Був і піксель і британка. Мені переважно попався піксель. Що поробиш, і на тому велике спасибі. До 09:00 нас уже оділи й узули (берці демісезонні, зимні і кросівки). Зараз вільний час. Чекаємо на відправку в табір.

02.VI (день перший, понеділок)
Почався перший день першого пʼятитижневого курсу в Британії. З Аліною о 5:30 вибіг на пробіжку. До 6:30 займались спортом, тоді душ, кава і кілька сторінок Орвелового 1984. Зараз на сніданок, тоді буде вступ до курсу.

Кілька слів про базу. Вона розташована in the middle of nowhere. Зусібіч лиш поля та овечки. Від дороги нас відділяє невеличкий паркан. Немає ні колючок, ні бетонних воріт, навіть парканчик, що я зазначив, не суцільний, а прозорий. Таким в Україні огороджують спортивні майданчики в школах, а не військові бази. Не кажу, що так має бути і в нас, втім, заїжджаючи сюди, аніже не складається враження, що потрапляєш у тюрму, у нас же військова частина і тюрма ззовні напрочуд схожі…

Люблю армію за те, що тут немає політкоректності, є расистські жарти, а ще, що тут смачно матюкаються. Кажуть, іще в армії знаходиш справжніх друзів. Вірю в це, втім у своєму підрозділі таких поки не зустрів.

Учора, як приїхали в табір, познайомились з Аліною із інструктором, що нам дуже сподобався. Ми не мали бути в його віділенні, але, попросились перевестись і нас перевели. Він каже, що з ним завжди кращі. Ми хочемо бути кращими.

Перекладачі. Точніше, «-чихи» — це ціла історія. Є симпатичні. Це найголовніше. Мову всі знають так собі. Диву даюся, знаходитися тут стільки часу, а помилки все такі ж елементарні. Чому немає бажання так вишліфувати мову, щоб не було видно, що ви іноземець?

Про усний переклад вульгарних слів, здається, можна наукову роботу писати. Доки мова стандартна і причесана, перекладачу достатньо володіти добре словником, і він не матиме проблем. Щойно вона приперчена лайкою, а з нею, відповідно, і емоцією — тут уже починається мистецтво. Зазвичай жінки мати не перекладають. Лайку як емоційне забарвлення, наприклад, у реченні «don’t touch the fucking map with your fingers”, вони упустять і скажуть зовсім по-вічливому «не чіпайте карту руками». По-суті, ми б сказали «не чіпай ти, блять, цю (йобану/грьобану/чортову/бісову) карту руками». але українська мова не любить лайки, і так вони зазвичай не перекладають.

Втім інколи, вони пробують доброчесно виконувати свою роботу і перекладати усе. Так, одного разу, жіночка років сорока, що виглядає серйозно і статечно і носить фліску Columbia, а були б гроші, їздила б, певно, на Volvo, переклала оце повсюдне «fucking» словом «пизда». У неї вийшло зовсім неемоційне речення, в кінці якого як стій прозвучало слово «пизда». Лунаючи з уст такої серйозної жіночки, це було супер неочікувано, дивно і незрозуміло — що воно там робить? Здається, вона навіть якось швидко його промовила, наче, щоб мерщій спекатись його. Зізнаюсь, я був напрочуд здивований почутому. Аж захотілось почути, які ще цікаві назви органів свого тіла вона знає. Боже, який я збоченець…

#щоденник

03.VI (вівторок)
«Сьогоднішню замітку я почну словами «Аліна не дає мені спати: учора була пʼята тридцять, а сьогодні вже пʼята…».

Ми вибігли о пʼятій. Закінчили зарядку о шостій, тоді кава, кілька сторінок і сніданок. Це дівчисько — якийсь монстр. Вона лягає пізно, встає о 4:30. Мене беруть завидки. Слова, що правлять за епіграф, я сказав їй, як ми почали бігти. Маршрут однаковий: 5 км довкола нашого табору. Під час бігу вона розповідає мені про свою спортивну карʼєру. Аліна багаторазова чемпіонка України, а також Європи та світу з багатоборства (нічого спільного з боротьбою, якщо що), а пізніше успішний фінансовий тренер. Характером вона нагадує мені «дівчинку на мільйон».

Усе, що вона розказує про спорт, мені близьке: збори, кількаразові в день тренування, відновлення тощо. Тільки в неї це дійшло професійного рівня, у мене — ні.

Вдень було знайомство з тутешньою гвинтівкою. Типу АК, тільки 5.56, затворна рама з лівого боку, інший запобіжник та є кнопка зняття затворної затримки. За виїмком цього — АК 74. Трошки позолостили, розібрали, нічого цікавого. Зброєю розчарований. Чекав, що дадуть у руки якусь емочку — а тут нате: британський калаш. Шляпа, загалом. Найбільша проблема для мене — коротка цівка. Я люблю маґпулівський хват (коли ліва рука випрямлена і тримає автомат за кінець цівки), на калаші ж це неможливо: цівка коротка, руку треба підгинати.

Наприкінці позаймались плануванням. Корисно, пізніше розповім дрібніше.

По вівторках, четвергах та вихідних з 18 до 22:00 тут відкривається «качалка». Це контейнер, в середині якого різне спорядження: грифи, бліни, мішки, метболи, каремати, лавки, а ззовні до контейнера приварені стійки, перекладини та бруси. Таким робом із двох довших сторін контейнера одночасно дві людини можуть виконувати силові вправи (присід, жим, тягу), а довкола на травичці можна займатися кросфітом з «вільними» вагами.

Ми пішли туди з Аліною на 20:00. Було купа людей. Зробив присід, жим плечима, та жим лежачи. Як завше, поєднував вправи у комлекс, щоб було інтенсивніше. Закінчив роботою на хват. Завтра передпліччя мають боліти.

#щоденник

04.VI (середа)
Хочеться жінки. Фізично і брутально. Ненавиджу це почуття. Дивитися films de cul не хочеться, після них гидко почуваюся, і бажання не проходить. Краще піду спати. Замітку про сьогодні напишу завтра.

———
(Четвер)
У нас було перше польове заняття (on the field). Розгортання бойових порядків — база. У нас величеньке відділення: 14 людей, але вийшло досить добре. Кілька разів відпрацювали різні схеми, тоді пішли на обід. Наш Інтруктор справді top notch. Дуже радий, що ми перешли у перший день до нього. Він повністю нам віддається і це мотивує. Для мене він приклад того, яким має бути сержант: дисциплінований, чіткий, вимогливий, але без жодних затягів і перéгинів. По обіді був маршкидок по карті та компасу. Також корисно. Фізичну карту ми в себе вже не використовуємо — є кропива, але якщо та, як то кажуть, «відригне», вміння користуватися мапою стане в пригоді.

Уперше сьогодні наносив камуфляж на обличчя. Нам видали коробочку з люстерком та фарбилом зеленого, коричневого й чорного кольору, щоб мазати обличчя. Ми наноситимем його перед кожним польовим заняттям. Цей камуфляж переслідує подвійну мету: прибрати з обличчя блиск та створити на ворога психологічний вплив. Останній дійсно працює: людина з зелено-коричнево-чорним лицем виглядає страхітливо.

Жінка… Навіть не так жíнки, як її запаху… Це називається еліпсис, літературний троп, коли опускаєш слово, яке легко розуміється (нашій мові бракує слова «подрозумевать»). У цьому реченні розумілося хочеться. Запах жінки — це цілий всесвіт, у якому хочеться купатися. Волосся, тіло, лоно — усе має свій пах. Люблю мандрувати жіночим тілом: пагорби і спуски, вигини й заглибини; мандрувати губами, помічаючи поцілунком кожну складку рельєфу. Зараз я мандрую подумки. На цьому для мене закінчується краса в сексі. Власне, він ще не почався, а вона закінчилась. Усе що неминуче слідує, знай, сполучення, асоціюється в мене з тваринністю. Це повернення до нашої грубої природи, до первинного єства, де є домінант і домінована. Цивілізованість і культура закінчується на білизні, парфумах та пестощах, далі бере гору природа, а вона не піддається окультурненню та намаганню приборкати інстинкти. Вона хоче їх вивільнити, випростати з кайданів пристойності, щоб чоловік володів, фізично і дужо, як йому властиво, а жінка піддавалась. В такому зʼєднанні, пристрасному й дикому, пітному й солоному, зачинається нове життя, життя, що піддасться цивілізації й окультурненню, що буде читати книжки і набиратися вихованості, доки не сягне віку зрілості, не пізнає жінки і не повернеться до своєї хижацької природи.

Цей хижацький аспект у коханні мене відражає. Мені не хочеться бути хижим, соромно за це, але без цього ніяк. Чи я отримую від цього задоволення? Так, але воно купиться з докорами сумління.

#щоденник

05.VI
5:00 — пробіжка, далі душ, сніданок та виїзд на відпрацювання тактики. Вчора відпрацьовували реакцію на контакт відділенням у різних бойових порядках (лінією, клином, колоною), сьогодні наша задача була зреагувати на контакт, відійти в укриття і провести контрнаступальні дії. Усе це координував командир (Аліна) і його заступник (я); відпрацьовували з холостими набоями.

Що вчора, що сьогодні перш як почати, професійні військові провели нам демонстрацію того, що вимагалось від нас. Це дуже корисно, бо наочно розумієш набагато краще, ніж словами або навіть на папері. По тому, наш інструктор взяв нас на відпрацювання елементів всієї вправи: реакцію на контакт і відходу, а також штурму. Рівно о 12 почався обід, випили кави, перепочили і почали справжнє заняття. Найкращі дії в нас вийшли першого разу, коли командували Аліна та я. Ми зреагували на контакт, розбилися на дві групи: групу прикриття (моя) та штурму (її) і провели наступальні дії. Звісно, багато чого можна покращити, але для першого разу непогано. Був план, були накази. Далі я підрахував набої та втрати, ми поміняли командирів і вирушили далі. Таких відпрацювань у нас було 3. Ми були в екіпі та кожен мав по рюкзаку на плечах. За дві години роботи втомлюєшся чимало.

О 16:00 ми вже сиділи в автобусі дорогою назад. Організація на вищому рівні. І це при тім, що нас на занятті було коло 130 людей. Ніяких затримок, запізнень, втрати часу. Усе чітко та за графіком! Я уявляю, яка дезорганізація була в Україні при такій кількості людей! Європа — це планування, хто б що не казав.

#щоденник

7.VI (субота)
Ще першого дня, в понеділок, наш інструктор сказав нам, що не хоче бачити нас у теплому одязі: «Якщо вам холодно, я маю купу способів вас розігріти, але я не хочу бачити на вас ці (зимові) куртки». Лише кітель і, коли дощ, дощовик. Сам він завжди ходить в убексі. Лише сьогодні, після 20 хвилин упертого дощу, вдягнув болоневу кофту.

О пʼятій ранку надворі градусів 10-12. Я вибігаю у шортах та футболці, і навіть не скажу, що холодно, а за пʼять хвилин уже тепло. Гартування. Одного разу вибіг у флісці, на кінці першого ж кола упрів — краще постискати мʼязи кілька хвилин, ніж так швидко пітніти.

Сьогодні був виїзд на полігон. Знову відпрацьовували реакцію на контакт і штурм відділенням. Повернувшись на базу, я сказав, інструктору, які б іще маневри хотів відпрацювати. «Ми спробуємо, Антон, — відповів він. — Нам дуже багато треба вам дати і це за такий короткий час. Бачиш, ми могли б зараз і далі відпрацьовувати на полігоні, але час занять скоротили, бо минулі курси скаржилися, що ми багато працюємо на полігоні, і ви зараз відпочиваєте. А зараз літо, дні довгі… Шкода…»

Ми самі винні. В усьому самі. Безперечно, ми маємо і заслуги, але, на мою думку, не слід ці нелюдською ціною зароблені заслуги ставити вище за наші проколи. Кого я бачу на курсі разом із собою? Дорослих людей, яким здебільшого все одно, вони не хочуть навчитися, а приїхали, бо їх сюди відправили, вони приїхали відсидіти. Я знову наймолодший у взводі, хоча 25 років не так уже й мало. Рік тому на тижні штурмовика в трійці я був далеко не наймолодший. Часто соромно за українців тут. Не за всіх, але соромно. Є кадри із настроєм «я воевал, я в рот еб*л», типу, чого вони нас можуть навчити!? А що ми програємо війну, про це щось ніхто не думає; що всі кричать про брак планування, про це ніхто не думає. Нам дають планування, ми «та, нах*й нам це треба?».

Побігати на полігоні зайві дві години — усі втомились, пограти в футбол на траві або в теніс у кафе — залюбки!..

«У нас ця тактика нє работаєт», — кажуть вони. Брехня! Таку саму тактику нам викладають і в Україні. Просто тут це роблять систематичніше, організованіше, детальніше і, найголовніше, тут це роблять, а у нас замість тренуватися лопатами махають, колоди носять, будують, розвантажують, ще якоюсь х*йньою займаються, тільки не тим, що допоможе солдату стати професійнішим. Закінчивши КМБ, я на три місяці забув, що таке автомат. За два дні ми на тактиці відпрацювали більше ніж я на бзвп та кмб за 3 місяці! І це після того, як наші ж побратимчики з минулого заїзду наскаржились, що їх тут надто багато тренували. Можу тільки уявити, який би прогрес був, якби ми закінчували не о 16:00, а о 18:00.

Сюди б мали відправляти найкращих, а відправляють кого попало, кого запопадуть. Чому ж дивуватися, що раніше тут, у Британії, набагато більше центрів навчало українських солдатів, а зараз їх усе меншає й меншає? Нікого відправляти, нікого навчати… А в тих, кого відправляють, забагато пихи, замало бажання, відсутня роьоча етика. Ще раз, це не стосується 100% особового складу. Але чого вимагати, коли середній вік групи за 35 років?

#щоденник

Коли тоскно, хилюсь до поезії (недарма, вона жіночого роду, бо втішає і голубить).

Вирішив погортати переклади Зерова з російської поезії. До речі, я знову читаю Енеїду Вергілія (здається, це моя настільна книжка), і ось вірш, на який трапляю цього вечора.

Стояла ніч над сонним містом...
Огонь кохання одбуяв…
На ложі царськім позлотистім
Я край Дідони задрімав.

Я памʼятав її зітхання, —
Весь порив наш, немов усні, — Гарячих персів хвилювання
І руки сплетені й тісні.

І от ударив світ раптовий, Окрилений почувся крок, —
Над ложем ранковим любови Стоїть з жезлом кіленський бог.

Вставай, породження богині!
Ти спиш, але не сплять боги:
Твій уділ — донести святині
На інші славні береги.

Земна жага, — що їй в герої?
Не піддавайся чарам слів!
Ти маєш для нової Трої
Зростити люд богатирів.

Священна воля Громовержця, Скорися їй, пливи звідсіль
До меж італьських, вирви з серця
Жаги квітчастий чад і хміль.

Сказав — і зник, як блискавиця, Погас, завмер за звуком звук.
І враз покликала цариця
Мене в обійми ніжних рук.

Та я одкинувся, суворий,
Уста і очі відхилив…
А вранці ріг співав прозорий
І флот у край Сатурна плив.